ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 711/10115/24

Описова частина

У грудні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - Черкаська міська рада, в якому просила суд визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 , зі зняттям його з реєстрації.

В обґрунтування позовних вимог зазначала, що згідно зі свідоцтва про право власності від 21 вересня 2018 року власниками зазначеної квартири АДРЕСА_2 є: вона та ОСОБА_3 .

Вказувала, що рішенням Придніпровського районного суду м. Черкаси від 03 квітня 2024 року у справі № 711/4870/21 позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_1 і Департаменту економіки та розвитку Черкаської міської ради про визнання недійсним та скасування розпорядження органу приватизації, свідоцтва про право власності на нерухоме майно задоволено частково. Визнано недійсним та скасовано наказ Департаменту економіки та розвитку Черкаської міської ради від 21 вересня 2018 року № 178 у частині приватизації квартири за адресою: АДРЕСА_3 .

Визнано недійсним свідоцтво про право власності, видане 21 вересня 2018 року Департаментом економіки та розвитку Черкаської міської ради та скасовано запис про право власності № 29479229 від 12 грудня 2018 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майн, який був внесений на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексний номер: 44646461 від 17 грудня 2018 року Департамент організаційного забезпечення Черкаської міської ради).

Постановою Черкаського апеляційного суду від 21 серпня 2024 року рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 03 квітня 2024 року в частині скасування запису про право власності № 29479229 від 12 грудня 2018 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, який був внесений на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексний номер: 44646461 від 17 грудня 2018 року Департамент організаційного забезпечення Черкаської міської ради), скасовано. Скасовано державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 , реєстраційний номер нерухомого майна 1723080471101, номер запису про право власності 29479229, дата державної реєстрації 12 грудня 2018 року. В іншій частині рішення районного суду залишено без змін.

Позивач вказувала, що вона зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 , в якій також зареєстрованими є: ОСОБА_3 та ОСОБА_2 .

Зазначала, що ОСОБА_2 у вересні-листопаді 2021 року виїхав на постійне проживання в Республіку Польща, у спірній квартирі не проживає більше трьох років, не користується цим житлом і не виконує обов`язків, передбачених частиною третьою статті 156 ЖК України. Вона самостійно сплачує всі комунальні послуги.

Позивач, посилаючись на положення параграфу 1 статті 6 Регламенту Європейського Парламенту і Ради (ЄС) 2016/399 від 09 березня 2016 року про Кодекс Союзу щодо правил, які регулюють рух осіб через кордони (Шенгенський кодекс про кордон), згідно якого громадяни третіх осіб можуть перебувати на території держав-членів тривалістю не більше ніж 90 днів протягом 180-денного періоду, окрім випадків, коли в них є дійсний дозвіл на проживання або дійсна довгострокова віза, стверджувала, що оскільки ОСОБА_2 проживає в країні ЄС понад 90 днів підряд, тому він добровільно змінив місце свого проживання.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд її позовні вимоги задовольнити.

Рішенням Придніпровського районного суду м. Черкаси від 01 грудня 2025 року, залишеним без змін постановою Черкаського апеляційного суду від 24 березня

2026 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Відмовлено у задоволенні вимог ОСОБА_2 про стягнення з ОСОБА_1 витрат на професійну правничу допомогу.

Судові рішення мотивовані тим, що позивач довела належними і допустимими доказами факт відсутності відповідача понад встановлені строки (шість місяців) у спірному жилому приміщенні. Водночас, суд вказав, що шестимісячний строк, протягом якого зберігалося за відповідачем як наймачем вказане жиле приміщення, завершився навесні 2022 року. Разом з тим, Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» № 64/2022 від 24 лютого 2022 року, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні введено воєнний стан із 05 години

30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України. Воєнний стан неодноразово було продовжено і цей стан є діючим станом на день розгляду справи.

Отже, виїзд відповідача як громадянина України з постійного місця проживання з метою працевлаштування на роботу за кордоном, а також перебування під тимчасовим захистом у країні Європейського Союзу (Королівстві Нідерландів), у період введення в Україні воєнного стану, є поважними причинами непроживання його в спірному жилому приміщенні, починаючи, зокрема, з весни 2022 року і дотепер.

Суд зазначив, що перебування на заробітках закордоном (тимчасовий підробіток) є поширеним загальновідомим фактом в Україні. Тривале перебування відповідача закордоном з іншою метою не доведено позивачем та не встановлено судом. Крім того, матеріали справи не містять також відомостей щодо наявності у відповідача іншого житла на території України.

Заперечення представника позивача про те, що єдиним належним і допустимим доказом перетину державного кордону є відмітка в паспорті громадянина України для виїзду за кордон, суд відхилив, оскільки матеріалами справи (зокрема, витягом з паспорта громадянина України для виїзду за кордон, яким документований відповідач, листами Податкової служби та Служби імміграції та натуралізації Міністерства юстиції та безпеки Королівства Нідерланди, трудовими договорами) підтверджується той юридичний факт, що ОСОБА_2 з грудня 2021 року і дотепер легально перебуває за межами території України.

Також суд зазначив, що матеріалами справи підтверджується той юридичний факт, що ОСОБА_2 не втратив інтерес до спірної квартири, свідченням чому є дії відповідача, а саме: звернення до Придніпровського районного суду м Черкаси із заявою про перегляд заочного рішення у цивільній справі № 711/560/18, яким ОСОБА_2 було визнано таким, що втратив право користування зазначеним об`єктом житлової нерухомості; звернення до Придніпровського районного суду м. Черкаси з позовом про визнання недійсним та скасування розпорядження органу приватизації, свідоцтва про право власності на нерухоме майно (справа

№ 711/4870/21), за результатами розгляду якого було ухвалене судове рішення про часткове задоволення позовних вимог; сплата відповідачем, у період з 2020-2024 роки, вартості житлово-комунальних послуг у сумі 28 820,12 грн.

Відмовляючи ОСОБА_2 у стягненні витрат на професійну правничу допомогу, суд зазначив, що позивачем не було надано достатніх доказів понесених витрат, а саме: доказів щодо виду та обсягу наданих послуг і виконаних робіт (акту наданих послуг, акту виконаних робіт тощо), а також детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом. Більше того, у позові відмовлено, тому судові витрати покладаються на позивача.

23 квітня 2026 року представник ОСОБА_1 - адвокат Кузнєцова М. І., шляхом формування документа у підсистемі «Електронний суд» звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 01 грудня 2025 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 24 березня 2026 року, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати, справу направити на новий розгляд.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 квітня 2026 року відкрито касаційне провадження у цій справі, витребувано матеріали справи № 711/10115/24 із Придніпровського районного суду м. Черкаси. Надано учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У травні 2026року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Касаційна скаргапредставника ОСОБА_1 - адвоката Кузнєцової М. І., мотивована тим, що судами неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права. Cуди застосували норми статей 71, 72 ЖК України без урахування висновків щодо застосування вказаних норм права у подібних правовідносинах, викладених у відповідних постановах Верховного Суду.

Cуди не розглянули клопотання про визнання неналежними доказів (ксерокопій офіційних документів з Королівства Нідерланди, які не засвідчені нотаріально та на яких не проставлені апостилі, на предмет їх відповідності вимогам статті 13 Закону України «Про міжнародне приватне право», Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів, вчиненої в Гаазі 05 жовтня 1961 року та частини восьмої статті 95 ЦПК України), клопотання про дослідження аудіозапису пояснень свідків в суді першої інстанції.

Суди не встановили суттєві обставини справи, а саме не встановили:день припинення проживання відповідача в спірній квартирі, день закінчення встановленого законом шестимісячного строку збереження за відповідачем права проживання в спірній квартирі; чи збігається дата виїзду відповідача на роботу з днем припинення проживання в спірній квартирі; чи підлягає застосуванню пункт 2 частини третьої статті 71 ЖК України при вирішенні питання про поважність причин відсутності відповідача в спірній квартирі понад встановлені законом строки; не застосували положення статті 64 ЖК України при встановленні, чи виконував відповідач обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення, після припинення проживання в спірній квартирі.

Також посилається на відповідні правові висновки Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах.

Відзиви на касаційну скаргу до суду не надходили.

Мотивувальна частина

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник, у змісті касаційної скарги, зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: 1) застосування судами норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду; 2) суд необґрунтовано відхилили клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; 4) суди встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скаргапредставника ОСОБА_1 - адвоката Кузнєцової М. І., задоволенню не підлягає.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400цього Кодексу.

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення судів ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Судами встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 з 11 грудня 1981 року (а. с. 9, т. 1).

Відповідно до рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 03 квітня 2024 року в справі № 711/4870/21 позовні вимоги ОСОБА_2 до

ОСОБА_1 , ОСОБА_1 , Департаменту економіки та розвитку Черкаської міської ради про визнання недійсним та скасування розпорядження органу приватизації, свідоцтва про право власності на нерухоме майно задоволено частково. Визнано недійсним та скасовано наказ Департаменту економіки та розвитку Черкаської міської ради від 21 вересня 2018 року № 178 у частині приватизації квартири за адресою: АДРЕСА_3 .Визнано недійсним свідоцтво про право власності, видане 21 вересня 2018 року Департаментом економіки та розвитку Черкаської міської ради та скасовано запис про право власності № 29479229 від 12 грудня 2018 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, який був внесений на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексний номер: 44646461 від 17 грудня 2018 року Департамент організаційного забезпечення Черкаської міської ради) (а. с. 10-14, т. 1).

Постановою Черкаського апеляційного суду від 21 серпня 2024 року у справі

№ 711/4870/21, з урахуванням ухвали Черкаського апеляційного суду про виправлення описки від 30 серпня 2024 року, рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 03 квітня 2024 року в справі № 711/4870/21 у частині скасування запису про право власності № 29479229 від 12 грудня 2018 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, який був внесений на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексний номер: 44646461 від 17 грудня 2018 року Департамент організаційного забезпечення Черкаської міської ради), скасовано та скасовано державну реєстрацію права власності на квартиру

АДРЕСА_1 , реєстраційний номер нерухомого майна 1723080471101, номер запису про право власності 29479229, дата державної реєстрації 12 грудня 2018 року. В іншій частині рішення суду залишено без змін (а. с. 15-19, т. 1).

Частиною четвертою статті 82 ЦПК України передбачено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Суди вказали, що обставини недійсності та скасування наказу Департаменту економіки та розвитку Черкаської міської ради від 21 вересня 2018 року № 178 у частині приватизації квартири за адресою:

АДРЕСА_3 , а також недійсності свідоцтва про право власності серії НОМЕР_1 , що видане 21 вересня 2018 року Департаментом економіки та розвитку Черкаської міської ради, встановлені у справі № 711/4870/21, рішення в якій набрало законної сили, а тому доказуванню не підлягають під час розгляду цивільної справи

№ 711/10115/24.

Відповідно до довідки Департаменту «Центр надання адміністративних послуг» Черкаської міської ради від 19 грудня 2024 року № 19182/32898-01-10 станом на 18 грудня 2024 року за адресою: АДРЕСА_3 , зареєстровані: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_1 (а. с. 26, т. 1).

Із акту опитування сусідів від 11 грудня 2024 року № 2979, що складений громадянами ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , підписи яких засвідчені заступником директора департаменту соціальної політики Черкаської міської ради начальником управління соціальної допомоги та компенсаційних виплати департаменту соціальної політики К. Бінусовою та головним спеціалістом

Л. Шаригою, вбачається, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , дійсно проживає в квартирі АДРЕСА_1 , одна з 2021 року; жодних інших осіб, які б там проживали, ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 не бачили (а. с. 36, т. 1).

Із заяви свідка ОСОБА_2 від 29 січня 2025 року, що подана на виконання ухвали суду від 10 січня 2025 року, суди встановили, що ОСОБА_2 останній раз перебував на території України 09 грудня 2021 року.

09 грудня 2021 року ОСОБА_2 в`їхав до Республіки Польща. У період з 10 грудня 2021 року по 31 грудня 2022 року він мав трудові контракти з наймачем IPF JOBS , перебував на території Республіки Польща згідно з робочою візою НОМЕР_2 , яка надає можливість легального працевлаштування лише в зазначеній країні. Віза була надана на рік і легальне перебування на цій підставі продовжено до 31 грудня

2022 року згідно зі спеціальним законом про допомогу громадянам України через війну.

Перебуваючи на території Республіки Польща, ОСОБА_2 не подавалися документи ні на «часовий побит» (тимчасовий вид на проживання), ні на «сталий побит» (постійний вид на проживання), оскільки він мав на меті повернутися в Україну. На час розгляду справи відповідач проживає в Нідерландах та перебуває під тимчасовим захистом у даній країні ЄС згідно з Директивою 2001/55/ЄС, активованої для України рішенням Ради ЄС від 04 березня 2022 року. Мета Директиви забезпечити переміщеним особам з України можливість реалізації основних прав, а також розподілити тягар підтримки між Україною (для внутрішньо переміщених осіб) та країнами ЄС. Даний правовий режим перебування (на відміну від біженця) означає, що громадянин має намір повернутися в Україну після нормалізації ситуації.

ОСОБА_2 не має права на постійне проживання у країні прийняття, але йому гарантується негайний доступ до ринку праці (після отримання пакету документів він працює з 06 лютого 2023 року і дотепер) і соціального забезпечення. Факт переміщення підтверджується взяттям на облік Нідерландською міграційною службою (IND) з наданням документа встановленого зразка (стікера) та розміщенням у муніципальному притулку. У стікері строк тимчасового захисту до 04 березня 2023 року, але уряд Нідерландів щороку його продовжує. На час розгляду справи статус є чинним до 04 березня 2026 року (а. с. 118-119, т. 1).

Із копії паспорта громадянина України для виїзду за кордон, яким документований ОСОБА_2 , встановлено, що зазначений документ є чинним до 22 липня

2027 року, а зі змісту сторінки 10 зазначеного документу встановлено, що ОСОБА_2 була оформлена віза на перебування на території Республіки Польща у період часу з 23 листопада 2021 року до 19 листопада 2022 року

(а. с. 139, т. 1, а. с. 13, т. 2).

Із витягу з реєстру територіальної громади № 2024/002989596 від 25 березня

2024 року ОСОБА_2 , починаючи з 24 липня 1987 року, зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 (а. с. 141, т. 1).

Рішенням Придніпровського районного суду м. Черкаси від 30 травня 2023 року у справі № 711/560/18 позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Черкаська міська рада, ОСОБА_1 про визнання особи таким, що втратив право користування житловим приміщенням, залишено без задоволення. Рішення набрало законної сили (а. с. 142-149, т. 1).

Із копії проїзного документа на автобус/bus ticket № 421242 від 07 грудня 2021 року суди встановили, що ОСОБА_2 придбав квиток для проїзду за маршрутом:

Київ-Познань, виїзд з м. Києва о 12 год 30 хв 08 грудня 2021 року, а прибуття до м. Познань о 11 год 30 хв 09 грудня 2021 року (а. с. 150, т. 1).

З листа Служби імміграції та натуралізації Міністерства юстиції та безпеки Королівства Нідерландів від 16 січня 2024 року, що перекладений з нідерландської та англійської мов на українську мову перекладачем Захаренко-Марійчук Є. О., вбачається, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , громадянство: України, має тимчасовий захист відповідно до Директиви про тимчасовий захист (2001/55/ЄС) і зареєстрований в муніципалітеті. Відповідач отримав посвідку на проживання в Службі імміграції та натуралізації. Це відповідна наліпка у паспорті або на окремому аркуші паперу. Крім того, Служба імміграції та натуралізації повідомила відповідача про те, що цією установою продовжено термін дії наліпки, якою документований відповідач, до закінчення тимчасового захисту. Це пов`язано з тим, що ситуація в Україні залишається невизначеною. Цей лист є доказом того, що термін дії посвідки на проживання (наліпки) ОСОБА_2 з номером 35740008 було продовжено до закінчення дії тимчасового захисту відповідно до Директиви про тимчасовий захист (TPD). Це означає, що дана особа буде законно проживати в Нідерландах до моменту припинення тимчасового захисту (а. с. 162-166, т. 1).

Із вкладиша до Програми допомоги переселенцям з України № 3606675, яким документований ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що перекладений з нідерландської та англійської мов на українську мову перекладачем

Захаренко-Марійчук Є. О., встановлено, що відповідачем подана до компетентного органу Королівства Нідерландів заява на отримання дозволу на проживання, передбаченого статтею 28 Закону про імміграцію та натуралізацію; дозвіл на проживання на підставі директиви про тимчасовий захист громадян України; робота за наймом дозволена без обмежень; захист діє з 04 березня 2022 року до 04 березня 2023 року (а. с. 168-170, т. 1).

Відповідно до строкового договору про тимчасову роботу від 23 березня 2023 року, що укладений між ОСОБА_8 , як тимчасовим працівником та приватною агенцією зайнятості NL Jobs UZB B.V. (Королівство Нідерландів), тимчасовий працівник буде переданий у розпорядження на тимчасову роботу різним замовникам; строк дії означеного правочину з 27 березня 2023 року до 03 березня 2024 року (а. с. 171-177, т. 1).

Із трудового договору через агентство етапу А з умовами агентства, що укладений між компанією Менпавер Флексворк Б. В. , в особі директора Річарда Оверленда, та ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що перекладений з англійської мови на українську мову перекладачем Захаренко-Марійчук Є. О., суди встановили, що компанія Менпавер надасть клієнту послуги працівника компанії Манпавер на основі Тимчасового трудового договору Етапу А; працівник компанії Менпавер працюватиме на клієнта відповідно до замовлення, наданого компанії Менпавер, під керівництвом та наглядом клієнта. Компанія Менпавер передасть працівника компанії Менпавер з очікуваною датою початку 11 березня 2024 року клієнту «Мітсубіші Турбочарджер енд Енджин Юроп Б. В. » для роботи під керівництвом та наглядом відповідного клієнта на посаді оператора (а. с. 182-185, т. 1).

Згідно з фотокопією акта про встановлення фактичного місця проживання особи від 20 квітня 2021 року, що складений комісією Комітету самоорганізації населення мікрорайону «Соборний» м. Черкаси, ОСОБА_2 фактично постійно проживає у квартирі АДРЕСА_1 , з моменту реєстрації по дату складення даного акта; в квартирі знаходяться його особисті речі та предмети побуту (а. с. 186, т. 1).

Відповідно до платіжних інструкцій та квитанцій №: 0.0.1708937239.1 від 18 травня 2020 року, 0.0.1802397896.1 від 15 серпня 2020 року, 0.0.1835325390.1 від 15 вересня 2020 року, 0.0.1849546853.1 від 25 вересня 2020 року, 96В7-14ЕН-ХС39-41МН від 02 жовтня 2020 року, 3К9Х-0АН1-К0МЕ-66ТК від 02 жовтня 2020 року, ВНКР-711С-9Т30-1Н64 від 02 жовтня 2020 року, 0.0.2045282979.1 від 10 березня 2021 року, 0.0.2045288758.2 від 10 березня 2021 року, 0.0.2045288758.1 від 10 березня 2021 року, 0.0.2045288758.3 від 10 березня 2021 року, 0.0.2045288758.4 від 10 березня 2021 року, 0.0.2209643889.1 від 25 липня 2021 року, 0.0.2209648909.1 від 25 липня 2021 року, 0.0.2234499478.2, 0.0.3057468195.1 від 19 червня 2023 року, 0.0.3244134416.1 від 11 жовтня 2023 року, 0.0.3411269539.1 від 13 січня 2024 року, 0.0.3468168267.1 від 13 лютого 2024 року, 0.0.3652826265.1 від 17 червня 2024 року, б/н від 02 липня 2024 року, 0.0.4060427869.1 від 11 грудня 2024 року, ОСОБА_2 , у період з 2020-2024 років здійснював сплату вартості житлово-комунальних послуг, що надавалися до квартири

АДРЕСА_2 у загальній сумі 28 820,12 грн (а. с. 189-210, т. 1).

У суді першої інстанції були допитані свідки, які повідомили, що з вересня 2021 року ОСОБА_2 у квартирі АДРЕСА_1 не проживає.

Статтею 47 Конституції України гарантовано, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно із частиною четвертою статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Стаття 71 ЖК України встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.

Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.

Жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців у випадках тимчасового виїзду з постійного місця проживання за умовами і характером роботи або у зв`язку з навчанням (учні, студенти, стажисти, аспіранти тощо), у тому числі за кордоном, - протягом усього часу виконання цієї роботи або навчання.

Відповідно до статті 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Тлумачення статей 71, 72 ЖК України дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин такого не проживання.

Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи.

Процесуальний закон покладає обов`язок на позивача довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК України строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Подібна висновки, з урахуванням Mutatis mutandis, викладені у постановах Верховного Суду: від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц (провадження № 61-37646св18), від 22 листопада 2018 року у справі № 760/13113/14-ц (провадження № 61-30912св18), від 26 лютого 2020 року у справі № 333/6160/17 (провадження № 61-7317св19), від 18 березня 2020 року у справі № 182/6536/13-ц (провадження № 61-23089св19), від 22 грудня 2021 року у справі № 758/12823/17 (провадження № 61-6652св21) та інших.

Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод

(далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Стаття 8 Конвенції гарантує кожній особі право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача або членів його сім`ї (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

Пункт 2 статті 8 Конвенції визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

Зміст «трискладового тесту» для оцінки відповідності втручання у право особи європейським стандартам правомірності такого втручання охоплює такі критерії, які мають оцінюватися у сукупності: 1) законність вручання (згідно із законом);

2) легітимна мета (виправданість втручання загальним інтересом); 3) дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою, тобто необхідність в демократичному суспільстві.

Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine»), рішення від 02 грудня 2010 року) поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 серпня 2021 року у справі № 521/5887/17 (провадження № 61-7894св20) вказано, що «аналіз норм статей 71, 72 ЖК України дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування житловим приміщенням за одночасної наявності двох умов: непроживання особи в житловому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин на це. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення. Вичерпного переліку поважних причин непроживання в житловому приміщенні законодавством не встановлено, у зв`язку з чим зазначене питання суд вирішує в кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи і правил ЦПК України щодо оцінки доказів».

Відповідно до частини першої статті 76, частини першої статті 81 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Процесуальний закон покладає на позивача обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені ЖК України строки у житловому приміщенні, а на відповідача - що така відсутність обумовлена поважними причинами.

Такі правові висновки викладено у постановах Верховного Суду від 09 вересня

2020 року у справі № 755/16152/16-ц (провадження № 61-11414св19) та від 11 вересня 2024 року у справі № 2-2801/2000 (провадження № 61-10123св23).

Верховний Суд погоджується з висновками судів про те, що позивач довела факт відсутності ОСОБА_2 понад встановлені строки (шість місяців) у спірному жилому приміщенні по АДРЕСА_3 , з вересня

2021 року.

Крім того, судами встановлено і матеріалами справи підтверджується й відповідачем не заперечується факт проживання ОСОБА_2 поза межами території України з 09 грудня 2021 року.

Проте, суди дійшли вірного висновку про те, що пріоритетним для можливості визнанні особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, є вирішення питання щодо поважності причин непроживання особи понад шість місяців у спірному приміщенні.

Судами вірно встановлено, що відповідач 09 грудня 2021 року у легальний спосіб перетнув державний кордон України з метою працевлаштування в Республіці Польща, де мав право перебувати до 19 листопада 2022 року. Надалі відповідач у грудні 2022 року переїхав до Королівства Нідерланди як з метою перебування під тимчасовим захистом у даній країні Європейського Союзу згідно з Директивою 2001/55/ЄС, активованої для України рішенням Ради ЄС від 04 березня 2022 року, так і з метою працевлаштування. Водночас матеріали справи не містять доказів того, що ОСОБА_2 набув право постійного проживання на території Республіки Польща, Королівства Нідерландів чи у будь-якій іншій країні Європейського Союзу.

Крім того, загальновідомим є той факт, що Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» № 64/2022 від 24 лютого 2022 року на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України. Воєнний стан неодноразово було продовжено і цей стан є діючим станом на день розгляду судом цієї справи.

Таким чином, виїзд ОСОБА_2 як громадянина України з постійного місця проживання з метою працевлаштування на роботу за кордоном, а також подальше перебування під тимчасовим захистом у країні Європейського Союзу (Королівстві Нідерландів) згідно з Директивою 2001/55/ЄС, активованої для України рішенням Ради ЄС від 04 березня 2022 року, у період введення в Україні воєнного стану, є поважними причинами непроживання відповідача в жилому приміщенні, а саме:

у квартирі АДРЕСА_1 .

Судами також вірно враховано, що ОСОБА_2 не втратив інтерес до спірної квартири, про що свідчать надзвичайно активні дії відповідача, а саме: звернення до Придніпровського районного суду м. Черкаси із заявою про перегляд заочного рішення у цивільній справі № 711/560/18, яким ОСОБА_2 було визнано таким, що втратив право користування означеним об`єктом житлової нерухомості; звернення до Придніпровського районного суду м Черкаси з позовом про визнання недійсним та скасування розпорядження органу приватизації, свідоцтва про право власності на нерухоме майно (справа № 711/4870/21), за результатами розгляду якого було ухвалене судове рішення про часткове задоволення позовних вимог; сплата відповідачем, у період з 2020-2024 роки вартості житлово-комунальних послуг у сумі 28 820,12 грн.

Отже, вказане свідчить саме про те, що відповідач вживає активні дії по збереженню за собою право користування спірним житлом, проте через воєнний стан в Україні наразі не може ним користуватися.

а переоцінювати докази Верховний Суд не може в силу закону (стаття 400 ЦПК України).

Крім того, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що за відсутності переконливих доказів тривалого та свідомого непроживання відповідача у спірному житлі без поважних причин, позбавлення його права користування цим житловим приміщенням буде суперечити вимогам законом та гарантіям закріпленим статтею 8 Конвенції.

Посилання касаційної скарги на те, що певні документи з Нідерландів належним чином не засвідчені, судами попередніх інстанцій були перевірені та їм надана правильна правова оцінка.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення суду першої та суду апеляційної інстанцій - без змін.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, розподіл судових витрат за подання відповідної касаційної скарги Верховним Судом не здійснюється.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду