ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 712/1783/25

У лютому 2025 року Управління Служби безпеки України в Черкаській області звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , який діє також в інтересах неповнолітніх ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , в якому просило визнати відповідачів такими, що втратили право користування службовою квартирою АДРЕСА_1 .

Позовні вимоги мотивовано тим, що рішенням житлово-побутової комісії Управління (далі - ЖПК) від 07 травня 2009 року (протокол № 2) квартира надана як службове житло ОСОБА_1 на склад сім`ї 4 особи - він, дружина ОСОБА_2 , 1960 року народження, син ОСОБА_6 , 1982 року народження, донька ОСОБА_7 , 1988 року народження.

Рішенням Черкаської міської ради від 02 червня 2009 року № 672 задоволено клопотання Управління про надання ордера для вселення ОСОБА_1 з указаним складом сім`ї у службову квартиру АДРЕСА_1 .

08 липня 2009 року вищевказані особи зареєстрували місце проживання за адресою службової квартири.

05 серпня 2010 року за адресою службової квартири ОСОБА_1 здійснив реєстрацію місця проживання чоловіка доньки ОСОБА_7 - ОСОБА_3 .

Також 16 листопада 2011 року за адресою службової квартири ОСОБА_1 здійснив реєстрацію онука ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , а 06 вересня 2018 року - онуки ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Реєстрація ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 проведена без дозволу та відома Управління та фактичних підстав для цього.

Проведеним 13 липня 2018 року обстеженням житлових умов у службовій квартирі АДРЕСА_1 встановлено, що у квартирі проживали три особи ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_9

ОСОБА_10 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на той час фактично проживали у гуртожитку за адресою: АДРЕСА_2 .

Наразі ОСОБА_7 на праві власності належить квартира АДРЕСА_3 , житловою площею 38,40 кв. м, загальною площею 63,00 кв. м.

Указану квартиру ОСОБА_7 набула на підставі договору купівлі-продажу від 12 грудня 2022 року № 4883 за програмою кредитування Черкаського регіонального Управління спеціалізованої фінансової установи «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву», квартира є предметом іпотеки за договором іпотеки від 12 грудня 2022 року № 4888.

Таким чином, ОСОБА_3 та неповнолітні ОСОБА_4 , ОСОБА_5 забезпечені житлом на умовах пільгового кредитування, що є однією з форм участі держави у забезпеченні житлом громадян, які потребують поліпшення житлових умов.

Спірну квартиру ОСОБА_3 та неповнолітні ОСОБА_4 , ОСОБА_5 використовують лише в частині реєстрації свого місця проживання без фактичного проживання в порушення частини другої пункту 5.9 Інструкції 792.

Отже у спірній квартирі відповідачі не проживають, вона використовується для проживання сторонніх осіб.

Відповідно до пункту 5.2 Інструкції про організацію забезпечення і надання військовослужбовцями Служби безпеки України та членам їх сімей житловими приміщень, затвердженої наказом СБУ від 06 листопада 2007 року № 792 (далі -Інструкція № 792) на підрозділи господарського забезпечення органів СБУ покладено здійснення оперативного контролю та обліку за використанням фонду службового житла.

На виконання вказаного пункту за вказівками керівництва СБУ в регіональних органах проводиться інвентаризація службового житлового фонду, за результатами якої складаються акти обстеження житлових умов.

20 червня 2024 року в акті обстеження зафіксовано, що відповідачі у квартирі АДРЕСА_1 не проживають.

Факт тривалого невикористання ними квартири для проживання підтверджується листом ОСББ «Героїв-Майдану-8» від 23 грудня 2024 року, актом про непроживання від 23 грудня 2024 року, актом обстеження житлових умов від 30 січня 2025 року.

Фактичним місцем проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є житловий будинок АДРЕСА_4 , житловою площею 73,2 кв. м, загальною площею 218,5 кв. м.

Указане житло ОСОБА_1 з 2020 року вносить до декларації майнового стану особи, уповноваженої на виконання функцій держави, органів місцевого самоврядування як місце постійного проживання.

Тобто, відповідачі тривалий час не проживають у службовій квартирі, а використовують її для здачі в піднайом, чим порушується право позивача на використання службової квартири для забезпечення житловим співробітників - військовослужбовців, які потребують службового житла за місцем проходження військової служби.

03 липня 2012 року ОСОБА_1 на підставі іпотечного договору набув у власність житловий будинок АДРЕСА_4 .

Про набуття у власність будинку ОСОБА_1 не повідомив позивача, про зазначені обставини останній дізнався з державного реєстру під час перевірки облікових даних громадян, які перебувають на квартирному обліку.

За договором дарування від 19 вересня 2024 року ОСОБА_1 відчужив ОСОБА_7 житловий будинок АДРЕСА_4 .

Таким чином, набуттям у власність житлового будинку АДРЕСА_4 , житловою площею 73,2 кв. м, загальною площею 218,5 кв. м, ОСОБА_1 поліпшив свої житлові умовами, перестав бути особою, яка потребує поліпшення житлових умов, а подарувавши вказаний будинок доньці ОСОБА_7 , свідомо погіршив свої житлові умови.

Крім того, 24 червня 2022 року в порядку спадкування ОСОБА_1 набуто у власність житловий будинок у АДРЕСА_5 , житловою площею 28,7 кв. м, загальною площею 46,8 кв. м.

Відповідачка ОСОБА_2 04 серпня 2012 року в порядку спадкування мала у власності житловий будинок у АДРЕСА_6 , який продала 13 грудня 2012 року.

Про вказані факти відповідачі Управління не повідомляли в порушення пункту 25 Правил обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов і надання їм жилих приміщень в УРСР, затверджених постановою Ради Міністрів УРСР і Укрпрофради від 11 грудня 1984 року № 470, пункту 3.17 Інструкції № 792.

Успадкувавши право власності на майно в с. Хлистунівка і здійснивши купівлю житлового будинку в с. Руська Поляна, відповідачі усвідомлювали, що мають змінити місце проживання, але спірне житло не звільнили, чим порушуються права військовослужбовців, які проходять військову службу в Управлінні та потребують поліпшення житлових умов.

З набуттям у власність ОСОБА_1 будинку АДРЕСА_4 , житловою площею 73,2 кв. м, відповідачі свідомо поліпшили свої житлові умови в межах норми забезпеченості житловою площею, а тому виникли підстави до вивільнення та передачі позивачу службової квартири АДРЕСА_1 .

Рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси від 07 жовтня 2025 року в задоволенні позову Управління Служби безпеки України в Черкаській області відмовлено.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивач вважає протиправними дії відповідачів щодо незаконного утримання службової квартири після того, як відпали підстави для правомірного проживання у вказаному житлі.

При цьому позовні вимоги про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщення, не відповідають належному способу захисту у цій справі, оскільки задоволення таких вимог не призведе до поновлення права позивача, яке він вважає порушеним. Указана вимога не є ефективним способом захисту, оскільки у разі її задоволення необхідні будуть додаткові заходи судового втручання, а вимоги про вивільнення відповідачами спірної службової квартири позивачем не заявлялись.

Суд першої інстанції зауважив, що належним способом захисту прав позивача буде звернення з вимогами про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні службовим житлом шляхом виселення.

Також суд констатував, що відповідачі ОСОБА_3 та його неповнолітні діти ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , згідно з даними Державного демографічного реєстру, зареєстровані за адресою: АДРЕСА_7 , та не проживають у спірній службовій квартирі, у зв`язку з чим відсутні підстави для висновку про порушення ними прав позивача.

Крім цього, місцевий суд зауважив, що з набуттям 05 липня 2012 року ОСОБА_1 у власність житлового будинку АДРЕСА_4 , не звільнили службову квартиру та продовжують її використовувати для проживання, сплачуть комунальні послуги. Факт здачі службового житла відповідачами у найм іншим особам не підтверджений доказами, отже, порушення прав позивача не доведено.

Постановою Черкаського апеляційного суду від 23 грудня 2025 року апеляційну скаргу Управління Служби безпеки України в Черкаській області залишено без задоволення, а рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 07 жовтня 2025 року - без змін.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд дійшов висновку про те, що оскаржуване рішення суду першої інстанції ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, висновки суду відповідають встановленим обставинам, підстави для зміни чи скасування судового рішення та задоволення апеляційної скарги не встановлені.

У січні 2026 року до Верховного Суду через підсистему «Електронний суд» надійшла касаційна скарга Управління Служби безпеки України в Черкаській області на рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 07 жовтня 2025 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 23 грудня 2025 року, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, від 04 липня 2018 року у справі № 711/4431/17, від 27 листопада 2019 року у справі № 368/750/16-ц, від 30 січня 2020 року у справі № 569/1478/18, від 17 квітня 2020 року у справі № 463/6203/17, від 07 червня 2023 року у справі № 375/306/21, від 07 лютого 2024 року у справі № 296/7093/20 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Також вказує на порушення норм процесуального права, що виразилось у неналежній оцінці судами доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що належним способом захисту є вимога про виселення. Зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, на яку посилалися суди в оскаржуваних судових рішеннях, досліджувалося питання застосування позовної давності щодо позовів про усунення перешкод у користуванні майном, водночас Велика Палата Верховного Суду не стверджувала, що виселення є єдиним видом позовних вимог про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном.

Крім того, судами неповно встановлено обставини, які мають значення у справі, не надано належної оцінки наявним у справі доказам, які підтверджують факт невикористання відповідачами квартири для проживання.

Водночас спірна квартира є службовим житлом і потреба у її подальшому використанні як службової квартири не відпала.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 23 січня 2026 року касаційну скаргу Управління СБУ в Черкаській області передано на розгляд судді-доповідачеві Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.

Ухвалою Верховного Суду від 28 січня 2026 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою Управління Служби безпеки України в Черкаській області з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано із Соснівського районного суду м. Черкаси матеріали справи № 712/1783/25; надано іншим учасникам справи строк для подання відзиву.

У лютому 2026 року матеріали справи № 712/1783/25 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 22 липня 2026року справу № 712/1783/25 призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Фактичні обставини справи

Судами попередніх інстанцій встановлено та матеріали справи свідчать про те, що рішенням Черкаської міської ради від 15 грудня 2008 року № 1903 квартира АДРЕСА_1 включена до числа службових за клопотанням Управління СБУ в Черкаській області (т. 1, а. с. 19).

05 травня 2009 року ОСОБА_1 склав рапорт про надання службової однокімнатної квартири АДРЕСА_1 йому та його сім`ї: дружині ОСОБА_2 1960 року народження, сину ОСОБА_6 , 1982 року народження, дочці ОСОБА_7 , 1988 року народження. У цьому рапорті він погоджується на отримання житлової площі в розмірі, який не задовольняє потреби його сім`ї за рівнем забезпеченості житлом в м. Черкаси, без зняття з квартирного обліку (т. 1, а. с. 21).

У протоколі № 2 засідання ЖПК УСБУ в Черкаської області від 07 травня 2009 року зазначено, що ОСОБА_1 із сім`єю у складі: дружина ОСОБА_2 1960 року народження, син ОСОБА_6 , 1982 року народження, дочка ОСОБА_7 , 1988 року народження, з 24 грудня 2005 року перебувають на обліку осіб, які потребують поліпшення житлових умов, на підставі переведення ОСОБА_1 з ЦУ СБ України, відсутності у нього житла в м. Черкаси та за умови надання згоди на заселення в службове житлове приміщення, що менше рівня середньої забезпеченості громадян житловою площею в даному населеному пункті (т. 1, а. с. 22).

Відповідно до Списку військовослужбовців Управління СБУ в Черкаській області, які потребують надання службового житла станом на 01 січня 2025 року, розрахунок потреби у видатках для виплати грошової компенсації військовослужбовцям за піднайом (найом) житлових приміщень за січень 2025 року, підтверджено потребу Управління СБУ в Черкаській області забезпечення житлом працівників управління, які не забезпечені житлом (т. 1 а. с. 14-18).

Згідно з Журналом обліку службових приміщень - однокімнатна квартира АДРЕСА_8 , житловою площею 16,9 кв. м, загальною площею 32,5 кв. м. обліковується за ОСОБА_1 , дружиною ОСОБА_2 1960 року народження, сином ОСОБА_6 , 1982 року народження, дочкою ОСОБА_7 , 1988 року народження (т. 1, а. с. 25-26).

Рішенням Виконавчого комітету Черкаської міської ради № 672 від 02 червня 2009 року задоволено клопотання начальника Управління СБУ в Черкаській області щодо надання ордера на вселення співробітника Управління ОСОБА_1 1958 року народження із сім`єю у складі чотирьох осіб: ОСОБА_1 , дружина ОСОБА_2 1960 року народження, син ОСОБА_6 , 1982 року народження, дочка ОСОБА_7 , 1988 року народження (т. 1, а. с. 23).

Відповідно до довідки про склад сім`ї від 13 липня 2009 року № 646 ОСОБА_1 зареєстрований у спірній службовій квартирі з 08 липня 2009 року, разом з ним зареєстровані ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , житлова площа - 16,9 кв. м, загальна площа - 33,46 кв. м (т. 1, а. с. 41).

Як зазначено у Книзі обліку співробітників, які перебувають на квартирному обліку Управління СБУ в Черкаській області № 255 - ОСОБА_1 з 07 лютого 1985 року звільнений за станом здоров`я (т. 1, а. с. 27-28).

30 січня 2010 року зареєстровано шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_7 , що підтверджується свідоцтвом про одруження, виданим Відділом реєстрації актів цивільного стану Дубенського районного управління юстиції Рівненської області, актовий запис № 27 (т. 1, а. с. 38).

05 серпня 2010 року ОСОБА_3 зареєстрований у спірній службовій квартирі відповідно до відмітки у паспорті та довідки про склад сім`ї від 30 листопада 2010 року № 6661 (т. 1, а. с. 36, 42; т. 2, а. с. 46).

Відповідно до довідки від 16 листопада 2010 року ОСОБА_1 є ветераном військової служби (т. 1, а. с. 151).

16 листопада 2011 року у спірній квартирі зареєстроване місце проживання неповнолітнього сина ОСОБА_3 та ОСОБА_7 - ОСОБА_4 згідно з довідкою № 360 про склад сім`ї (т. 1, а. с. 39, 43, т. 2, а. с. 47).

Згідно з Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта 05 липня 2012 року ОСОБА_1 набув у власність житловий будинок за адресою: АДРЕСА_4 , загальною площею 218,5 кв. м на підставі іпотечного договору від 05 липня 2021 року (т. 1, а. с. 99-103).

Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 13 грудня 2012 року ОСОБА_2 продала будинок за адресою: АДРЕСА_6 (т. 1, а. с. 85).

18 березня 2015 року Управлінням СБУ в Черкаській області було надіслано ОСОБА_1 лист про перереєстрацію в жовтні-грудні 2014 року осіб, які перебувають на квартирному обліку. Також вказувалось, що у зв`язку з невиконанням вимоги від 14 жовтня 2024 року за вих. № 16/15417 ОСОБА_1 належить терміново надати документи до житлово-побутовій комісії Управління. Відповідно до відмітки Укрпошти лист повернуто відправнику в зв`язку з неотриманням адресатом за закінченням строку зберігання (т. 1, а. с. 44-46).

Відповідно до складеного членами комісії ЖПК акта перевірки житлових умов від 13 липня 2018 року у квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані чотири особи: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , ОСОБА_13 , фактично проживають ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_6 . Донька, зять і їх дитина проживають у гуртожитку на АДРЕСА_9 . Відповідач попереджений про необхідність поновлення документів квартирного обліку (т. 1, а. с. 47).

06 вересня 2018 року неповнолітня донька ОСОБА_3 та ОСОБА_7 ( ОСОБА_7 ) - ОСОБА_5 була зареєстрована у спірній службовій квартирі (т. 2, а. с. 40,48 т.1, а. с. 48).

19 липня 2018 року Управлінням СБУ в Черкаській області надіслано ОСОБА_1 листа-вимогу про надання документів житлово-побутовій комісії Управління (т. 1, а. с. 45-46).

У відповіді на лист від 06 серпня 2024 року 16/3727 Управління СБУ в Черкаській області було повідомлено про реєстрацію неповнолітньої ОСОБА_5 за адресою: АДРЕСА_10 .

У деклараціях особи, яка уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування за 2019, 2020, 2021, 2023 рік відповідач ОСОБА_1 вказував, що фактичним місцем його проживання є житловий будинок у с. Руська Поляна Черкаської області (т. 1, а. с. 55-64, 65-69. 70-72, 73-75).

24 лютого 2022 року ОСОБА_1 у порядку спадкування набув у власність житловий будинок на АДРЕСА_5 , житловою площею 28,7 кв. м, на підставі свідоцтва про право на спадщину від 08 липня 2022 року (т. 1, а. с. 79-84).

ІНФОРМАЦІЯ_3 помер ОСОБА_9 (свідоцтво про смерть від 30 січня 2024 року серії НОМЕР_1 (т. 1, а. с. 129).

12 березня 2024 року рішенням Виконавчого комітету Черкаської міської ради № 321 у зв`язку з поліпшенням житлових умов знято з квартирного обліку ОСОБА_7 складом сім`ї 4 особи - вона, чоловік ОСОБА_3 , син ОСОБА_4 , дочка ОСОБА_5 (т. 1, а. с. 44).

20 червня 2024 року членами комісії ЖПК складений акт обстеження житлових умов, відповідно до якого засвідчено, що за інформацію мешканців сусідньої квартири ОСОБА_1 у спірній службовій квартирі не проживає (т. 1, а. с. 50).

Відповідно до довідки від 26 лютого 2025 року № 01-12 ОСОБА_1 працює у ТОВ «Науково-виробничий комплекс «Фотоприлад» з 04 лютого 2023 року на посаді начальника служби економічної безпеки, з 23 грудня 2013 року і по теперішній час заступником директора з безпеки. У період з 19 червня 2024 року до 07 липня 2024 року знаходився у щорічній відпустці (т. 1, а. с. 129).

01 жовтня 2024 року Управлінням СБУ в Черкаській області відповідачеві було скеровано лист з вимогою до 01 грудня 2024 року надати документи для перереєстрації діючих співробітників і осіб, звільнених з військової служби, які перебувають на квартирному обліку. Відповідно до відмітки Укрпошти лист повернуто відправнику в зв`язку з неотриманням адресатом за закінченням строку зберігання (т. 1, а. с. 51).

19 вересня 2024 року відповідно до договору дарування ОСОБА_1 подарував ОСОБА_7 житловий будинок за адресою: АДРЕСА_4 (т. 1, а. с. 87-88).

23 грудня 2024 року членами комісії ЖПК у присутності мешканця будинку та голови ОСББ складений акт про непроживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у спірній квартирі із зазначенням про проживання у 2024 році іншої особи (т. 1, а. с.52).

Відповідно до листа голови ОСББ Макодзеба Л. М. від 23 грудня 2024 року позивачу повідомлено, що зі слів сусідів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у спірній квартирі не проживають. Сусіди також стверджують, що до квартири навідувалась дівчина ОСОБА_15 (т. 1, а. с. 76).

03 січня 2025 року ОСОБА_1 звернувся до позивача із заявою про виключення спірної квартири із числа службових (т. 1, а. с. 152).

30 січня 2025 року о 07 год 30 хв членами комісії ЖПК складений акт перевірки використання службової квартири, згідно з яким у вказаній квартирі ніхто не проживає з весни 2024 року, про що повідомлено мешканцем будинку ОСОБА_16 (т. 1, а. с. 53).

30 січня 2025 року о 17 год 40 хв членами комісії ЖПК складений акт перевірки використання службової квартири, відповідно до якого ОСОБА_17 указану квартиру за призначенням не використовує, що підтверджується сусідами з квартир АДРЕСА_11 та АДРЕСА_12 (т. 1, а. с. 54).

31 січня 2025 року позивачем повідомлено ОСОБА_1 про відмову у заяві про виключення спірної квартири із числа службових та надано вимогу про поновлення документів квартирного обліку (т. 1, а. с. 150).

25 березня 2025 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 за даними Державного демографічного реєстру, зареєстровані за адресою: АДРЕСА_7 .

31 липня 2025 ОСОБА_3 за даними Державного демографічного реєстру також зареєстрований за адресою: АДРЕСА_7 .

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша та друга статті 5 ЦПК України).

Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір, у свою чергу, не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Звертаючись до суду з позовом про визнання відповідачів такими, що втратили право користування службовим житловим приміщенням, Управління СБУ в Черкаській області посилалося на те, що відповідачі свідомо поліпшили свої житлові умови в межах норми забезпеченості житловою площею, а тому виникли підстави до вивільнення та передачі позивачу службової квартири АДРЕСА_1 .

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Одночасно за положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно з частиною четвертою статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Практика ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 р. у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47).

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Одночасно у спірних правовідносинах права позивача, як власника житлового будинку, захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Так, відповідно до положень статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Згідно зі статтею 118 ЖК України службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв`язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього. Жиле приміщення включається до числа службових рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті ради народних депутатів. Під службові жилі приміщення виділяються, як правило, окремі квартири.

За правилами частин першої, другої статті 64 ЖК України члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Відповідно до абзацу першого пункту 1 статті 12 Закону України "Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей" держава забезпечує військовослужбовців жилими приміщеннями або за їх бажанням грошовою компенсацією за належне їм для отримання жиле приміщення на підставах, у межах норм і відповідно до вимог, встановлених ЖК України, іншими законами, в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Згідно з абзацами третім, четвертим пункту 3 Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2006 року № 1081 (далі - Порядок № 1081), забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житлом для постійного проживання провадиться шляхом надання один раз протягом усього часу проходження військової служби житла новозбудованого, виключеного з числа службового, вивільненого або придбаного у фізичних чи юридичних осіб, надання кредиту для спорудження (купівлі) житла. Житлові приміщення надаються військовослужбовцям у межах норм, встановлених законодавством.

У пункті 20 Порядку № 1081 передбачено, що військовослужбовець та члени його сім`ї зобов`язані вивільнити займане ними службове житлове приміщення у разі одержання або придбання житла для постійного проживання.

Системний аналіз положень Порядку № 1081 дає підстави стверджувати, що у військовослужбовця та членів його сім`ї обов`язок звільнити службове житлове приміщення виникає у разі забезпечення їх житлом для постійного проживання. В іншому випадку військовослужбовці та члени їх сімей підлягають виселенню з підстав, установлених законом.

Виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку (частина перша статті 109 ЖК України).

Згідно з частиною першою статті 116 ЖК України, якщо наймач, члени його сім`ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.

Аналіз змісту статті 116 ЖК України вказує на те, що виселення фізичної особи без надання іншого жилого приміщення можливо лише у разі: а) систематичного руйнування чи псування житлового приміщення; б) використання його не за призначенням; в) систематичного порушення правил співжиття, що робить неможливим для інших проживання із ними в одній квартирі чи в одному будинку.

У пункті 5.17 Інструкції про організацію забезпечення і надання військовослужбовцям Служби безпеки України та членам їх сімей житлових приміщень, затвердженої наказом Служби безпеки України від 06 листопада 2007 року № 792, передбачено, що зі службових житлових приміщень без надання іншого житлового приміщення не може бути виселено: інвалідів війни та інших інвалідів з числа співробітників, які стали інвалідами внаслідок поранення, контузії або каліцтва, що їх вони дістали при захисті СРСР чи при виконанні інших обов`язків військової служби, або внаслідок захворювання, пов`язаного з перебуванням на фронті; учасників Великої Вітчизняної війни, які перебували у складі діючої армії; сім`ї військовослужбовців і партизанів, які загинули або пропали безвісти при захисті СРСР чи при виконанні інших обов`язків військової служби; сім`ї військовослужбовців; інвалідів з числа осіб рядового і начальницького складу органів Міністерства внутрішніх справ СРСР, які стали інвалідами внаслідок поранення, контузії або каліцтва, що їх вони дістали при виконанні службових обов`язків; осіб, які мають вислугу або стаж роботи в СБ України не менш як десять років; осіб, що звільнені з посади, у зв`язку з якою їм було надано житлове приміщення, але не припинили військової служби в СБ України; осіб, звільнених у зв`язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів; пенсіонерів за віком, персональних пенсіонерів; членів сім`ї померлого співробітника, якому було надано службове житлове приміщення; інвалідів праці I і II груп, інвалідів I і II груп з числа військовослужбовців і прирівняних до них осіб; одиноких осіб з неповнолітніми дітьми, які проживають разом з ними.

Згідно з пунктом 5.18 цієї Інструкції співробітник, члени його сім`ї або інші особи, які проживають у службовому житловому приміщенні, можуть бути виселені без надання іншого службового житлового приміщення також у разі, якщо вони систематично руйнують або пошкоджують службове житлове приміщення, або використовують його не за призначенням (у тому числі шляхом передачі в оренду іншим громадянам чи організаціям), або створюють умови, які унеможливлюють проживання інших осіб в одній квартирі або будинку.

Стаття 71 ЖК України встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.

Відповідно до статті 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Аналіз статей 71, 72 ЖК України дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин.

Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи.

Аналогічні за змістом правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 02 квітня 2020 року у справі № 752/15078/18 (провадження № 61-13986св19).

Процесуальний закон покладає обов`язок на позивача довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК України строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. У разі тимчасової відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому під час розгляду позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц (провадження № 61-37646св18), від 22 листопада 2018 року у справі № 760/13113/14-ц (провадження № 61-30912св18), від 26 лютого 2020 року у справі № 333/6160/17 (провадження № 61-7317св19), від 18 березня 2020 року у справі № 182/6536/13 (провадження № 61-23089св19), від 22 грудня 2021 року у справі № 758/12823/17 (провадження № 61-6652св21), від 26 липня 2023 року у справі № 754/5333/18 (провадження № 61-4094св23).

На підтвердження вибуття особи до іншого постійного місця проживання суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресовка кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо). Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, можеслугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення (див. постанову Верховного Суду від 14 червня 2022 року у справі № 161/20415/19 (провадження № 61-14025св21)).

Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що «житло» має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме існування достатнього та тривалого зв`язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (рішення ЄСПЛ від 05 липня 2012 року у справі «Глоба проти України», заява № 15729/07, § 37).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги під час вирішення питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», заява № 30856/03, § 41, 44).

ЄСПЛ зазначив таке: «Коли національні органи судової влади дійшли висновку, що вселення не відповідало чинним правовим положенням, вони надали цьому аспекту першочергове значення, жодним чином не врівноваживши його з аргументами заявників, що цей захід покладе на них надмірний тягар. Крім того, жодним чином не було розглянуто такі питання, як те, що з моменту вселення заявників разом із другим заявником до спірного житлового приміщення пройшло дванадцять років; та, що заявники виконали все, що від них вимагалось для належної реєстрації компетентним органом влади їх наймачами та, що протягом усього відповідного періоду вони добросовісно сплачували всі платежі, пов`язані з найманням. Підхід, застосований національним судами, сам по собі є проблематичним, оскільки він призвів до того, що вони не оцінили пропорційність виселення заявників. Із цього приводу суд звертає увагу на аргумент Уряду, що будь-яке право на тимчасове зайняття відповідного житлового приміщення було тісно пов`язане зі статусом військовослужбовця другого заявника та, що це право було втрачено у зв`язку з його звільненням з військової служби. Суд у принципі готовий визнати, що цей аргумент міг бути важливим для вирішення питання щодо пропорційності. Проте його не було включено до обґрунтування національного суду, який ухвалив рішення про виселення. Отже, аргументи Уряду з цього приводу мають бути відхилені. Суд уже констатував порушення статті 8 Конвенції в інших справах, коли у контексті провадження щодо виселення заявники не могли вимагати здійснення оцінки пропорційності такого втручання. Суд не знаходить підстав, щоб дійти іншого висновку у цій справі. Отже, Суд доходить висновку, що було порушення статті 8 Конвенції» (рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України», заява № 17365/14, § 32-35).

Виселення особи з житла без надання іншого жилого приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття жилого приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування у судовому рішенні фактичних підстав застосування приписів законодавства, навіть якщо формальні вимоги були дотримані, може серед інших чинників братися до уваги під час вирішення питання про те, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц вказала, що службове житло надається особі тимчасово, допоки з роботодавцем, який надав це житло, її пов`язують трудові правовідносини. Після їх припинення службове житло має бути повернене роботодавцю для того, щоб у ньому мали можливість проживати інші працівники. Відтак, виселення особи зі службового житла після припинення трудових правовідносин із роботодавцем переслідує легітимну мету у розумінні статті 8 Конвенції.

Вирішуючи позовні вимоги Управління СБУ в Черкаській області про визнання осіб такими, що втратили право користування службовим житловим приміщенням, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що ефективним способом захисту в цьому випадку є виселення осіб із житлового приміщення, оскільки позивач посилається як на підставу позову на те, що відповідачі у спірному приміщенні тривалий час не проживають, що виключає необхідність вирішення питання щодо їх виселення.

Таким чином, ефективним способом захисту Управління СБУ в Черкаській області у цьому випадку є пред`явлення позову про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Водночас Верховним Судом враховано, що відмовляючи у задоволенні позовних вимог Управління СБУ в Черкаській області, як суд першої інстанції, так і апеляційний суд одночасно керувалися положеннями статей 71, 107, 125 ЖК України, які є взаємовиключними.

Згідно з частиною другою статті 107 ЖК України у разі вибуття наймача та членів його сім`ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті договір найму жилого приміщення вважається розірваним з дня вибуття. Якщо з жилого приміщення вибуває не вся сім`я, то договір найму жилого приміщення не розривається, а член сім`ї, який вибув, втрачає право користування цим жилим приміщенням з дня вибуття.

Статтею 71 ЖК України встановлено загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.

Факт тимчасової відсутності і пов`язані з цим правові наслідки, передбачені у статті 71 ЖК України, необхідно відрізняти від факту постійної відсутності особи у закріпленому за нею житловому приміщенні у зв`язку з вибуттям цієї особи на нове місце проживання в інший населений пункт чи в інше приміщення у тому ж населеному пункті. За тимчасової відсутності особа хоча фактично і не користується житловим приміщенням, проте зберігає наміри відноситися до нього як до свого постійного місця проживання. Під час вибуття особи на нове місце проживання така особа не лише втрачає право користування попереднім житловим приміщенням з моменту вибуття з нього, а й втрачає наміри ставитися до нього як до свого місця постійного проживання.

Верховний Суд вже наголошував на тому, що за правилами частини другої статті 107 ЖК України особа втрачає право користування житловим приміщенням з дня вибуття з нього, натомість за правилами статті 71 ЖК України особа вважається такою, що втратила право користування житловим приміщенням з моменту набрання відповідним рішенням суду законної сили, оскільки саме суд має встановити відсутність у такої особи поважних причин відсутності за місцем попереднього проживання, саме з чим і пов`язується втрата права користування житлом.

Отже, зазначені правила статей 71 та 107 ЖК України є різними за своєю правовою природою й кожна з них є окремою підставою для пред`явлення позову, оскільки перше з них регулює збереження житла за тимчасово відсутніми громадянами, а правило другої статті передбачає втрату членом сім`ї наймача права користування цим житловим приміщенням у разі його вибуття на постійне проживання в інше житлове приміщення.

Стаття 125 ЖК України визначає категорії громадян, які не підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення, при розгляді справ про виселення зі службових жилих приміщень, водночас у цій справі позивачем не заявлено вимог про виселення відповідачів.

Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

Вирішуючи позовні вимоги, ані суд першої інстанції, ані апеляційний суд, не встановили дійсної підстави позову, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а отже, суди дійшли передчасного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог Управління СБУ в Черкаській області, з підстав недоведеності.

Відповідно до частин третьої та четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: 1) суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або 2) суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження; або 3) суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або 4) суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Зважаючи на те, що суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості під час розгляду справи в касаційному порядку встановлювати нові обставини або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, збирати та надавати правову оцінку новим доказам у справі, внаслідок неналежного дослідження та оцінки зібраних у справі доказів, суди не встановили фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, оскаржувані судові рішення не можуть вважатися законними та обґрунтованими, а тому підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду суду першої інстанції належить урахувати зазначене у цій постанові, забезпечити сторонам право на справедливий розгляд, належним чином дослідити всі зібрані у справі докази, дати їм та аргументам сторін відповідну правову оцінку, розглянути заявлені позивачем вимоги відповідно до норм чинного законодавства.

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Ураховуючи, що справа направляється на новий розгляд до суду першої інстанції, тому Верховний Суд не здійснює розподіл судових витрат.

Керуючись статтями 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду