ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 314/2839/23

У червні 2023 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_4 , Служба у справах дітей Вільнянської міської ради Запорізької області, про усунення перешкод у користуванні житлом шляхом вселення у квартиру.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що ОСОБА_1 разом зі своєю сім`єю ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 проживають у трикімнатній квартирі, розташованій на АДРЕСА_1 .

ОСОБА_1 був зареєстрований у вказаній квартирі у 2012 році, а ОСОБА_7 - у 2021 році.

У квартирі також проживала мати позивача ОСОБА_8 , яка була власницею цієї квартири.

24 листопада 2019 року ОСОБА_8 подарувала квартиру, розташовану на АДРЕСА_1 своєму внуку ОСОБА_3 .

Надалі ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні квартирою шляхом виселення.

Рішенням Вільнянського районного суду Запорізької області від 20 жовтня 2022 року (справа № 314/622/20), яке набрало законний сили, у задоволенні позову ОСОБА_3 було відмовлено.

У 2021 році ОСОБА_3 звернувся до суду з новим позовом (справа № 314/818/21) до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням та усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення. Вимог про виселення ОСОБА_8 він не заявляв.

У березні 2022 року ОСОБА_1 було мобілізовано до лав Збройних Сил України у зв`язку з повномасштабним вторгненням російської федерації (далі - рф) на територію України.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_8 померла.

Ухвалою Вільнянського районного суду від 09 червня 2022 року зупинено провадження у справі № 314/818/21 до припинення перебування ОСОБА_1 у складі Збройних Сил України, що переведені на воєнний стан.

У квартирі, що є предметом спору у справі № 314/818/21 продовжила проживати ОСОБА_2 з малолітніми дітьми.

Незважаючи на наявність судового рішення про відмову у виселенні позивача із спірної квартири, мати ОСОБА_3 - ОСОБА_9 , діючи від імені відповідача почала вчиняти дії щодо позбавлення житла позивача та його сім`ї (зняття з реєстрації місця проживання, заміна дверей та замків).

Тобто відповідач протиправно, незважаючи на наявність рішення суду яким було вирішено спір щодо наявності у ОСОБА_1 права користування житлом, у позасудовому порядку, фактично здійснила виселення позивача та його сім`ї із займаного житла.

Посилаючись на наведене, позивачі просили суд вселити ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_7 , ОСОБА_6 у квартиру, розташовану на АДРЕСА_1 ; зобов`язати ОСОБА_3 , його представників та третіх осіб не вчиняти будь-яких дій щодо обмеження прав ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 на проживання, знаходження, перебування в квартирі із правом вільного доступу (входження) позивачів до цієї квартири.

Рішенням Вільнянського районного суду Запорізької області від 27 червня 2025 року, залишеним без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 10 лютого 2026 року, позовні вимоги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 задоволено частково.

Вселено ОСОБА_1 до квартири розташованої на АДРЕСА_2 .

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, мотивоване тим, що ОСОБА_1 на законних підставах вселився у спірну квартиру як син власниці квартири ОСОБА_8 , він був зареєстрований та проживав у цій квартирі; іншого житла він не має.

Суд урахував, що рішенням Вільнянського районного суду Запорізької області від 05 жовтня 2020 року, яке набрало законної сили 17 листопада 2020 року, у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні та розпоряджанні квартирою, розташованою на АДРЕСА_1 , шляхом виселення було відмовлено.

Установивши, що ОСОБА_3 та ОСОБА_9 чинять ОСОБА_1 перешкоди у користуванні спірною квартирою, зокрема, змінивши замки та вхідні двері; ОСОБА_1 не проживає у спірній квартирі за наявності поважних причин, оскільки з березня 2022 року проходить військову службу в лавах Збройних Сил України, суд першої інстанції, з чим погодився апеляційний суд дійшов висновку про наявність правових підстав для вселення позивача.

Відмовляючи в задоволенні решти позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_2 та дитина ОСОБА_6 зареєстровані за іншою адресою у м. Запоріжжі, а ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , був зареєстрований у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 01 червня 2021 року, коли власником квартири був ОСОБА_3 , який згоди на вчинення таких дій не надавав. За таких обставин, суд дійшов висновку про те, що на ОСОБА_2 та дітей ОСОБА_7 , ОСОБА_6 не поширюється положення статей 401 - 406 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Крім того, вимоги про вселення ОСОБА_2 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , у належну на праві власності ОСОБА_3 квартиру є неспівмірними із втручанням у право власності ОСОБА_3 на зазначену квартиру, та не досягає межі нагальної суспільної необхідності.

У березні 2026 року ОСОБА_3 , в інтересах якого діє адвокат Немна Т. І., звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 27 червня 2025 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 10 лютого 2026 року в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення в частині задоволених позовних вимог скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.

Як на підставу касаційного оскарженнязаявник посилається на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права без урахування висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 16 грудня 2020 року у справі № 182/7347/18 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Посилається на те, що на порушення норм процесуального права суди не дослідили зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга обґрунтована тим, що вирішуючи позовні вимоги суди попередніх інстанцій належно не перевірили доводів відповідача про те, що звертаючись до суду з позовом ОСОБА_1 не надав доказів на підтвердження наявності у нього права проживання у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 .

Висновок судів про те, що він вселився у зазначену квартиру на законних підставах, зокрема, зі згоди попереднього власника - його матері ОСОБА_8 , ґрунтується на припущеннях, оскільки у матеріалах справи відсутні відповідні докази.

Суди не надали належної оцінки доводам відповідача про порушення ОСОБА_1 правил добросусідства стосовно матері ОСОБА_8 , а також вчинення домашнього насильства, що підтверджується належними доказами.

На час мобілізації позивача вже існувала реальна можливість притягнення його до відповідальності через побиття матері. Допитані у судовому засіданні свідки підтвердили, що ОСОБА_2 виносила із спірної квартири речі після побиття позивачем ОСОБА_8 , тобто його родина добровільно виселилася з квартири.

Перебування ОСОБА_3 із 23 лютого 2022 року за кордоном не має жодного значення для вирішення справи по суті. Він не може реалізувати свої права власника нерухомого майна, зокрема продати спірну квартиру за ринковою ціною, оскільки за рішенням суду у квартиру має вселитися ОСОБА_1 , який не є членом його родини, системно порушував засади добросусідства та правила співжиття, вчиняв сварки.

Зважаючи на те, що позивач був мобілізований, судам належало зупинити провадження у справі на підставі пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України, оскільки незрозуміло, яким чином рішення про його вселення буде виконано.

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

У березні 2026 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , в інтересах яких діє адвокат Козар М. В., звернулися до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 27 червня 2025 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 10 лютого 2026 року в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просять оскаржувані судові рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення про задоволення позову.

Як на підставу касаційного оскарження заявники посилаються на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц, від 23 грудня 2021 року у справі № 173/2750/19-ц, від 11 грудня 2023 року у справі № 523/19706/19 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Посилаються на те, що на порушення норм процесуального права суди не дослідили зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга обґрунтована тим, що вирішуючи питання про те, чи має право на вселення до спірної квартири малолітня дитина ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ураховуючи що суди визнали право його батька ОСОБА_1 на вселення, суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, а саме: статті 156, статтю 161 Житлового кодексу України (далі - ЖК України), які були чинними на час вирішення спору судом першої інстанції, частину другу статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» та пункт 5 частини першої статті 8 Закону України «Про надання публічних (електронних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні» за аналогією закону (стаття 8 ЦК України), які встановлюють безумовне право на вселення до батьків їхніх неповнолітніх дітей без згоди власника житла. Не врахували висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 13 березня 2025 року у справі № 161/2050/23 про те, що не можна вважати неповажною причину непроживання дитини у спірному житлі її проживання в іншому місці з одним із батьків.

У цій справі проживання дитини не в спірному житлі, а в іншому місці разом з матір`ю є вимушеним, оскільки батько дитини перебуває на військовій службі за мобілізацією, а для матері дитини відповідач та його мати створили перешкоди у доступі до житла.

Суди не звернули уваги на те, що відповідно до частини другої статті 64 ЖК України, яка була чинною на час вирішення спору судом першої інстанції, до членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

ОСОБА_2 , її дочка ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , та син ОСОБА_7 були членами сім`ї попереднього власника квартири ОСОБА_8 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , оскільки позивачка є дружиною ОСОБА_1 . Вони спільно проживали з власницею житла з 2015 року до дня її смерті. ОСОБА_1 сплачував за комунальні послуги спільними сумісними коштами подружжя, а отже й ОСОБА_2 приймала участь в утримані житла. Іншого власного житла вона не має.

За життя ОСОБА_8 не зверталася до суду з позовом про виселення ОСОБА_2 , а також до інших уповноважених органів державної влади стосовно порушення позивачкою її прав.

Таким чином, у позивачки та дітей існує майнове право щодо спірної квартири, а саме право користування чужим майном - житловим приміщенням (сервітут), на підставі статей 64, 156 ЖК України та статті 405 ЦК України.

Набувши у власність квартиру за договором дарування, відповідач міг передбачити характер та вагу обтяження отриманої у дар нерухомості.

Висновок суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд про те, що вселення ОСОБА_2 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , у належну на праві власності ОСОБА_3 квартиру є неспівмірними із втручанням у право власності ОСОБА_3 на зазначену квартиру, та не досягає межі нагальної суспільної необхідності суперечать висновку Верховного Суду, зроблені внаслідок неправильного застосування норм матеріального права, а саме частин першої, четвертої статті 156 ЖК України, статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, без урахування висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 23 грудня 2021 року у справі № 173/2750/19-ц.

На порушення статті 89 ЦПК України суди дійшли висновку про наявність у ОСОБА_2 іншого житла за відсутності належних та допустимих доказів, встановивши зазначену обставину, виключно виходячи з того, що вона зареєстрована за іншою адресою.

Суди не надали належної оцінки аргументам позивачів про те, що ОСОБА_9 , яка діяла як представник за довіреністю ОСОБА_3 , фактично застосувала позасудовий спосіб виселення позивачів з дітьми шляхом заміни замків та вхідних дверей у квартиру, самовільно змінивши порядок виселення з житлового приміщення, передбачений статтею 109 ЖК України, що призвело до втрати права користування житловим приміщенням та отримання позивачами статусу безхатченків.

Незважаючи на те, що предметом спору у цій справі, у тому числі, є вселення до квартири дітей, які були у позасудовий спосіб протиправно виселені із займаного житла, тобто поновлення порушеного права дітей на житло, суди попередніх інстанцій ухвалили оскаржувані судові рішення за відсутності висновку Служби у справах дітей Вільнянської міської ради Запорізької області.

У квітні 2026 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_3 , в інтересах якого діє адвокат Немна Т. І., у якому він просить касаційну скаргу позивачів залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду у оскаржуваній ними частині - без змін.

У липні 2026 року до Верховного Суду надійшли пояснення щодо обставин, викладених у касаційній скарзі,від ОСОБА_9 в інтересах якої діє адвокат Немна Т. І., у яких вона, посилаючись на безпідставність вимог позивачів, просить їхню касаційну скаргу залишити без задоволення.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 09 березня 2026 року касаційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якого діє адвокат Нємна Т. І., на рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 27 червня 2025 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 10 лютого 2026 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 12 березня 2026 року касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , в інтересах яких діє адвокат Козар М. В., на рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 27 червня 2025 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 10 лютого 2026 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.

Ухвалою Верховного Суду від 18 березня 2026 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , в інтересах яких діє адвокат Козар М. В., на рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 27 червня 2025 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 10 лютого 2026 року з підстав, визначених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано з Вільнянського районного суду Запорізької області матеріали цивільної справи № 314/2839/23; надано учасникам справи строк для подання відзиву.

Ухвалою Верховного Суду від 01 квітня 2026 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 , в інтересах якого діє адвокат Нємна Т. І., на рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 27 червня 2025 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 10 лютого 2026 рокуз підстав, визначених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України; відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_3 , в інтересах якого діє адвокат Нємна Т. І., про зупинення виконання оскаржуваних судових рішень; надано учасникам справи строк для подання відзиву.

У квітні2026 року матеріали справи № 314/2839/23 надійшли до Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги підлягають залишенню без задоволення.

Фактичні обставини справи

Суди попередніх інстанцій встановили, що ОСОБА_1 був зареєстрований у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 з 13 листопада 2012 року до 26 травня 2023 року.

ІНФОРМАЦІЯ_5 у ОСОБА_1 та ОСОБА_2 народилася дитина ОСОБА_7

08 вересня 2018 року позивачі зареєстрували шлюб.

ОСОБА_2 має неповнолітню дочку - ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .

04 листопада 2019 року ОСОБА_8 на підставі нотаріально посвідченого договору дарування подарувала квартиру за адресою: АДРЕСА_1 своєму онуку - відповідачу ОСОБА_3 .

Згідно з актом обстеження житлово-побутових умов заявника від 05 листопада 2020 року № 205 у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 проживають: ОСОБА_1 (з 2012 року), ОСОБА_2 (з 2015 року), ОСОБА_7 , ОСОБА_6 , ОСОБА_8 , відомості про те, з якого часу вони проживають у квартирі в акті не зазначено.

У акті вказано, що ОСОБА_2 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 у квартирі, яка належить її матері.

ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , зареєстрований у спірній квартирі з 01 червня 2021 року.

Згідно з копією довідки № 1/3/761, виданої 07 квітня 2022 року начальником ІНФОРМАЦІЯ_6 ОСОБА_10 , ОСОБА_1 призваний з 09 березня 2022 року на військову службу під час мобілізації в особливий період та направлений для проходження військової служби до військової частини НОМЕР_1 .

Відповідно до довідки від 14 квітня 2023 року № 3550 ОСОБА_1 перебуває на військовій службі за мобілізацією у військовій частині НОМЕР_2 з 09 травня 2022 року.

Згідно з відомостями Державної прикордонної служби України від 11 серпня 2023 року ОСОБА_3 23 лютого 2022 року виїхав за межі України.

На підтвердження сплати за спожиті житлово-комунальні послуги за адресою: АДРЕСА_1 ОСОБА_1 надав суду платіжні інструкції від 15 лютого 2023 року, 19 січня 2023 року, 24 березня 2023 року, 11 травня 2023 року.

ОСОБА_3 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 з 01 липня 2021 року.

На час вирішення спору ОСОБА_2 разом з дітьми проживає у м. Запоріжжі.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до частин четвертої, п`ятої статті 9 ЖК України (тут і далі у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських об`єднань.

Згідно з частинами першою, четвертою статті 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Відповідно до статті 64 ЖК України члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї..

Згідно зі статтею 65 ЖК України наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

Вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселились до наймача, суд повинен з`ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім`ї наймача, чи зареєстровані вони в цьому житловому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім`ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням.

За особою не може бути визнано право користування жилим приміщенням, якщо вона зберігає постійне місце проживання в іншому житловому приміщенні (постанови Верховного Суду від 12 червня 2020 року у справі № 755/16392/17, від 19 березня 2026 року у справі № 645/621/21, 12 серпня 2026 року у справі № 127/10367/24).

Згідно з частиною першою статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Відповідно до частин першої, другої статі 107 ЖК України наймач жилого приміщення вправі за згодою членів сім`ї в будь-який час розірвати договір найму.

У разі вибуття наймача та членів його сім`ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті договір найму жилого приміщення вважається розірваним з дня вибуття. Якщо з жилого приміщення вибуває не вся сім`я, то договір найму жилого приміщення не розривається, а член сім`ї, який вибув, втрачає право користування цим жилим приміщенням з дня вибуття.

Щодо касаційної скарги ОСОБА_3 .

Вирішуючи позовні вимоги суди попередніх інстанцій виходили з того, що ОСОБА_1 з 2012 року був зареєстрований у квартирі на АДРЕСА_1 як член сім`ї власниці квартири - матері ОСОБА_8 , а отже, він має право користування спірною квартирою, яка є його єдиним житлом. Підстав для його виселення у встановленому законом порядку суди не встановили.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 , в інтересах якого діє адвокат Нємна Т. І. посилається на те, що такий висновок судів попередніх інстанцій суперечить висновку Верховного Суду, викладеному у постанові від 16 грудня 2020 року у справі № 182/7347/18.

Верховний Суд вважає такі доводи відповідача необґрунтованими, оскільки у згаданій справі № 182/7347/18 спір виник між власником житлового будинку, який є одночасно і його користувачем, та особами, які не зареєстровані у ньому, але тимчасово користуються нерухомим майном за попередньою домовленістю з власником про управління житлом на час його відсутності у зв`язку з його тимчасовим проживанням за кордоном.

Натомість у справі, що є предметом касаційного перегляду, суди встановили, що ОСОБА_1 вселився та був зареєстрований у спірній квартирі зі згоди своєї матері ОСОБА_8 у 2012 році, яка до 2019 року була власницею вказаної квартири, та за життя до суду з позовом про його виселення не зверталася.

Посилання у касаційній скарзі на те, що вирішуючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій належно не перевірили доводів відповідача про те, що ОСОБА_1 не довів наявності у нього права проживання у спірній квартирі є необґрунтованими.

Суди встановили, що питання щодо наявності у ОСОБА_1 права користування спірним житлом вирішувалося судом у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні квартирою шляхом виселення, у задоволенні якого рішенням Вільнянського районного суду Запорізької області від 20 жовтня 2022 року (справа № 314/622/20) було відмовлено.

Крім того, існують поважні причини непроживання позивача у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 , оскільки з березня 2022 року він проходить військову службу в лавах Збройних Сил України.

Таким чином, установивши, що ОСОБА_1 добровільно не виселявся із спірного житлового приміщення, судове рішення про його виселення відсутнє, іншого житла він не має, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що його право на житло підлягає захисту шляхом вселення до квартири за адресою: АДРЕСА_1 .

Колегія суддів Верховного Суду відхиляє як необґрунтовані аргументи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій на порушення норм процесуального права не зупинили провадження у справі на підставі пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України.

Суд апеляційної інстанції розглянув відповідне клопотання ОСОБА_3 та урахувавши висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові 12 листопада 2025 року у справі № 754/947/22 щодо правильного застосування, зокрема, пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України дійшов висновку про відсутність підстав для його задоволення про що навів відповідні мотиви у оскаржуваній постанові.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно встановлених обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки суду апеляційної інстанції, який їх обґрунтовано спростував. Згідно з вимогами статті 400 ЦПК суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Щодо касаційної скарги ОСОБА_4 та ОСОБА_2 .

Вирішуючи позовні вимоги про вселення до квартири розташованої за адресою: АДРЕСА_1 ОСОБА_2 , ОСОБА_7 та ОСОБА_6 , суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з того, що ОСОБА_2 та ОСОБА_6 зареєстровані за іншою адресою у м. Запоріжжі, а ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , був зареєстрований у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 01 червня 2021 року, коли власником квартири був ОСОБА_3 , який згоди на вчинення таких дій не надавав.

За таких обставин, суди дійшли висновку про те, що на ОСОБА_2 ОСОБА_7 та ОСОБА_6 не поширюються положення статей 401 - 406 ЦК України.

Крім того, вимоги про вселення ОСОБА_2 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , у належну на праві власності ОСОБА_3 квартиру є неспівмірними із втручанням у право власності ОСОБА_3 на зазначену квартиру, та не досягає межі нагальної суспільної необхідності.

У касаційній скарзі позивачі посилаються на те, що вирішуючи питання про те, чи має право на вселення до спірної квартири малолітня дитина ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , суди попередніх інстанцій не врахували висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 13 березня 2025 року у справі № 161/2050/23 .

Верховний Суд дійшов висновку про необґрунтованість таких доводів, оскільки у згаданій справі № 161/2050/23 спір стосувався визнання малолітньої особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням у зв`язку із непроживанням у спірному житловому приміщенні.

Натомість у справі, яка переглядається у касаційному порядку, вирішенню підлягало питання наявності правових підстав для вселення малолітнього до квартири.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 лютого 2024 року у справі № 521/15090/14-ц (провадження № 61-11987св23) зазначено, що аналіз статті 405 ЦК України свідчить, що сервітут, який передбачено цією нормою для членів сім`ї власника житла, є особистим, і це право можуть мати не всі, а лише конкретні особи - члени сім`ї власника житла. Особи мають особистий сервітут, доки вони мають статус члена сім`ї власника житла; особливістю суб`єкта особистого сервітуту є те, що це особа, яка наділяється таким правом, що може існувати лише в неї.

Особистий сервітут - це право виключно конкретної особи.

За обставинами цієї справи суди встановили, що як член сім`ї попереднього власника ОСОБА_8 до спірного житлового приміщення у 2012 році вселився та був зареєстрований ОСОБА_1 , тобто саме був він наділений правом особистого сервітуту та підлягав вселенню за рішенням суду, ураховуючи, що добровільно із спірної квартири він не виселявся та не має іншого житла.

ОСОБА_2 з дочкою ОСОБА_6 , місце проживання яких зареєстроване у м. Запоріжжі, проживали у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 з 2015 року, як члени сім`ї ОСОБА_1 та ніколи не були зареєстровані у вказаній квартирі.

Суди встановили, що на час вирішення цієї справи ОСОБА_2 разом з дітьми проживає у м. Запоріжжі.

Відомостей про зареєстроване місце проживання малолітнього ОСОБА_7 з 2016 року до 2021 року позивачі не надали. З 01 червня 2021 року за відсутності згоди ОСОБА_3 він був зареєстрований у квартирі розташованій за адресою: АДРЕСА_1 .

За таких обставин, висновок судів попередніх інстанцій про відсутність правових прав для вселення ОСОБА_2 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 до спірної квартири на підставі судового рішення, є обґрунтованим.

Посилання у касаційній скарзі на те, що суди попередніх інстанцій помилково ухвалили оскаржувані судові рішення за відсутності висновку Служби у справах дітей Вільнянської міської ради Запорізької області є необґрунтованим, оскільки за положеннями статті 19 Сімейного кодексу України висновок органу опіки та піклування є обов`язковим при вирішенні спорів, зокрема, щодо виселення дітей, натомість у цій справі предметом спору є вселення дітей.

Вирішуючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій встановили, що ОСОБА_2 та ОСОБА_6 зареєстровані за іншою адресою у м. Запоріжжі, тобто вони мають інше житло.

Крім того, аналіз статті 109 ЖК України свідчить, що у разі ненадання іншого жилого приміщення при виселенні, особа може вимагати надання такого житла, а не набуття права проживання на житло, з якого вона виселена та яке їй не належить.

ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , був зареєстрований у спірній квартирі значно пізніше набуття ОСОБА_3 права власності на цю квартиру за відсутності його згоди. На час вирішення спору він проживає разом з матір`ю. Водночас зазначене не позбавляє його права проживати за адресою місця проживання батька у квартирі розташованій на АДРЕСА_1 .

Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно встановлених обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки суду апеляційної інстанції, який їх обґрунтовано спростував. Згідно з вимогами статті 400 ЦПК суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

З урахуванням встановлених у цій справі обставин, висновки судів попередніх інстанцій не суперечать висновкам Верховного Суду на які містяться посилання у касаційній скарзі.

За змістом частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду