ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 183/5960/22

У вересні 2022 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до фермерського господарства «Ерудітус-Агро» (далі - ФГ «Ерудітус-Агро»), треті особи: приватний нотаріус Новомосковського районного нотаріального округу Дейнего С. І., ОСОБА_2 , про визнання правочинів недійсними, скасування рішень державного реєстратора та усунення перешкод в користуванні та розпорядженні земельними ділянками.

Позов мотивувала тим, що вона є власником земельних ділянок сільськогосподарського призначення: площею 1,8682 га, що розташована в територіальних межах Бузівської сільської ради Магдалинівського району Дніпропетровської області, кадастровий номер 1222381100:05:001:1030, та площею 1,847 га, що розташована в територіальних межах Бузівської сільської ради Магдалинівського району Дніпропетровської області, кадастровий номер 1222381100:05:001:1029.

Вказані земельні ділянки вона отримала у спадщину за заповітом від ОСОБА_3 . На момент прийняття спадщини ОСОБА_1 було відомо, що земельна ділянка сільськогосподарського призначення розміром 4,0 умовних кадастрових гектарів, яка належала її батькам, перебула в оренді в ТОВ «Компанія ФАРМКО» згідно договору оренди від 27 січня 2000 року № АБ-075, який було зареєстровано 25 вересня 2000 року у Бузівській сільській раді Магдалинівського району Дніпропетровської області.

При цьому позивачеві не було відомо, що фактично підприємство користується цими земельними ділянками, адже ані пропозицій щодо пролонгації договорів, ані орендної плати як у товарному, так і грошовому виразі не отримувала.

ОСОБА_1 вважала, що після прийняття спадщини та отримання правовстановлюючих документів на земельні ділянки, їй необхідно здійснити дії щодо проведення нормативної грошової оцінки земельних ділянок, але будучи юридично необізнаною особою похилого віку не мала жодного уявлення як це необхідно робити та яким чином надалі здійснювати подальше правоволодіння земельними ділянками.

В подальшому ОСОБА_1 та її сестра ОСОБА_4 отримали пропозицію від ОСОБА_5 , який займався підприємницькою діяльністю в сфері сільськогосподарського товаровиробництва в наданні допомоги в реєстрації права власності на земельні ділянки.

У зв`язку з цим приватний нотаріус Дейнего С. І. 14 березня 2014 року посвідчила довіреності за реєстровим № 260 та № 263 від ОСОБА_1 на ім`я ОСОБА_2 (яка є дочкою ОСОБА_6 ) на представництво інтересів ОСОБА_1 , які, як вважала позивач, полягають в наданні допомоги щодо реєстрації земельних ділянок в державних реєстрах, представництва інтересів в органах державної влади та за її наступної згоди подальше оформлення договорів оренди на короткотривалий строк.

Весь цей час ОСОБА_1 вважала, що ОСОБА_5 та ОСОБА_2 здійснили всі необхідні дії щодо проведення нормативної грошової оцінки земельних ділянок, державної реєстрації земельних ділянок, але оскільки жодних пропозицій з укладення договорів не поступало, власної ініціативи ОСОБА_1 не проявляла. При цьому у ОСОБА_1 були відсутні правовстановлюючі документи на земельну ділянку, оскільки під час посвідчення довіреностей вона передала всі наявні в неї документи своїм представникам.

Після скасування мораторію на продаж сільськогосподарських земель ОСОБА_1 вирішила продати належні їй земельні ділянки для того щоб допомогти своїм родичам з придбанням власної оселі. Для цього звернулася до нотаріальної контори для здійснення відповідних правочинів, однак в грудні 2021 року, отримавши витяги з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, дізналася, що відносно належних їй земельних ділянок приватним нотаріусом Дейнего С. І. посвідчено та в подальшому зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно укладені 24 травня 2021 року договори № 435 та № 437 між ОСОБА_1 (від її імені діяла ОСОБА_7 на підставі довіреності від 14 березня 2014 року) та ФГ «Ерудітус-Агро» про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису) площею 1,8682 га, кадастровий номер 1222381100:05:001:1030 та площею 1,8476 га, кадастровий номер 1222381100:05:001:1029 строком на 49 років.

Відповідно до пункту 1.6 договорів емфітевзису право користування встановлюється на строк 49 років, за що пунктом 2.1 договорів передбачено одноразову сплату грошових коштів за передачу емфітевтичного права за весь термін дії договору.

Тобто замість допомоги в оформленні документів, представником ОСОБА_1 було укладено договори строком на 49 років, які позбавляють її права користуватися та розпоряджатися належними їй земельними ділянками з невигідними (кабальними) умовами, за укладення яких позивач не отримала грошові кошти.

Після ознайомлення у приватного нотаріуса Дейнего С. І. зі змістом довіреностей та отримання їх копій, позивач з`ясувала, що такі довіреності є безвідкличними, видані безстроково для представництва інтересів ОСОБА_1 в державних, кооперативних та громадських організаціях, органах нотаріату, судах, управлінні земельних ресурсів. Також надані загальні повноваження щодо розпорядження належними їй земельними ділянками. При цьому в тексті вказаних довіреностей відсутні повноваження щодо права представників укладати від її імені договори про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису).

Позивач зазначила, що вона не вчиняла дії, що свідчать про прийняття нею до виконання правочинів, вчинених ОСОБА_2 з перевищенням повноважень та не знала про існування цих договорів, отже, вчинені договори про встановлення (надання) права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису) не схвалювала, що призводить до їх недійсності.

Позивач просила суд:

- визнати недійсним договір № 435, який укладений 24 травня 2021 року між ОСОБА_1 , від імені якої діяла ОСОБА_2 , та ФГ «Ерудітус-Агро» про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису);

- припинити право користування ФГ «Ерудітус-Агро» земельною ділянкою площею 1,8476 га, кадастровий номер 1222381100:05:001:1029, скасувавши рішення приватного нотаріуса Дейнего С. І. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 58320291 від 25 травня 2021 року;

- визнати недійсним договір № 437, який укладений 24 травня 2021 року між ОСОБА_1 , від імені якої діяла ОСОБА_2 , та ФГ «Ерудітус-Агро» про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису);

- припинити право користування ФГ «Ерудітус-Агро» земельною ділянкою площею 1,8682 га, кадастровий номер 1222381100:05:001:1030, скасувавши рішення приватного нотаріуса Дейнего С. І. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 58319025 від 25 травня 2021 року;

- усунути перешкоди у здійсненні ОСОБА_1 права користування та розпорядження майном шляхом вилучення у ФГ «Ерудітус-Агро» та передання ОСОБА_1 земельної ділянки площею 1,8476 га, кадастровий номер 1222381100:05:001:1029 та земельної ділянки площею 1,8682 га, кадастровий номер 1222381100:05:001:1030.

Магдалинівський районний суд Дніпропетровської області рішенням від 21 червня 2023 року, яке Дніпровський апеляційний суд постановою від 06 грудня 2023 року залишив без змін, в задоволенні позову відмовив.

Рішення місцевого суду, з яким погодився суд апеляційної інстанції, мотивовано тим, що при укладенні оспорюваних договорів емфітевзису, представник за довіреністю діяла згідно наданих їй повноважень.

У касаційній скарзі, поданій у грудні 2023 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати і ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 10 січня 2024 року відкрив касаційне провадження у справі, витребував її із Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області.

23 січня 2024 року справу передано колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.

В касаційній скарзі скаржник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 20 травня 2019 року у справі № 229/92/18, від 06 листопада 2019 року у справі № 191/283/18, від 27 липня 2022 року у справі № 766/16332/20 та інших.

У касаційній скарзі зазначається, що договори емфітевзису були укладені представником з перевищенням наданих йому повноважень, умови оспорюваних правочинів є несправедливими.

У довіреностях не було прямо передбачено права укладати договори емфітевзису. При цьому представник уклав договори на 49 років, а позивач стверджує, що не давала на це згоди і надалі ці правочини не схвалювала.

У лютому 2024 року ФГ «Ерудітус-Агро» надіслало відзив на касаційну скаргу у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Фактичні обставини справи

Суд встановив, що позивач є власником земельних ділянок:

- площею 1,8682 га, що розташована в територіальних межах Бузівської сільської ради Магдалинівського району Дніпропетровської області, кадастровий номер 1222381100:05:001:1030 (т. 1 а. с. 14);

- площею 1,847 га, що розташована в територіальних межах Бузівської сільської ради Магдалинівського району Дніпропетровської області, кадастровий номер 1222381100:05:001:1029 (т. 1 а. с. 15).

Право власності на вказані земельні ділянки зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 21 жовтня 2013 року (т. 1 а. с. 16-19).

14 березня 2014 року ОСОБА_1 надала нотаріально посвідчені довіреності на представництво, якими уповноважила ОСОБА_8 бути її представником та вчиняти від її імені дії щодо земельних ділянок площею 1,8682 га, кадастровий номер 1222381100:05:001:1030 та площею 1,847 га, кадастровий номер 1222381100:05:001:1029, а саме вчиняти від її імені правочини щодо розпорядження земельними ділянками шляхом укладення договорів міни, передавати земельну ділянку в користування (оренду) та укладати будь-які інші договори щодо цих земельних ділянок, на її розсуд, проводити розрахунки за укладеними договорами (т. 1 а. с. 22, 23).

24 травня 2021 року ОСОБА_1 (від її імені діяла ОСОБА_7 на підставі довіреності від 14 березня 2014 року) та ФГ «ЕРУДІТУС-АГРО» уклали договори про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису) площею 1,8682 га, кадастровий номер 1222381100:05:001:1030 та площею 1,8476 га, кадастровий номер 1222381100:05:001:1029 строком на 49 років (т. 1 а. с. 17, 18, 190-192).

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Статтею 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно із статтею 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) є речовим правом на чуже майно (пункт 3 частини першої статті 395 ЦК України).

Відповідно до статті 407 ЦК України право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб. Право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і фізичною особою, юридичною особою. Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) може відчужуватися і передаватися у порядку спадкування, крім випадків, передбачених частиною п`ятою статті 1021 ЗК України.

Відповідно до частин першої-п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до абзацу першого частини першої, абзацу першого частини другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони, або надсилалися ними до інформаційно-телекомунікаційної системи, що використовується сторонами. У разі якщо зміст правочину зафіксований у кількох документах, зміст такого правочину також може бути зафіксовано шляхом посилання в одному з цих документів на інші документи, якщо інше не передбачено законом. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 227/3760/19-ц зроблено правовий висновок про те, що укладеним є такий правочин (договір), щодо якого сторонами у належній формі досягнуто згоди з усіх істотних умов. У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини.

У цій справі суд установив, що позивач є власником земельних ділянок, площею 1,8682 га, кадастровий номер 1222381100:05:001:1030 та площею 1,847 га, кадастровий номер 1222381100:05:001:1029, що розташовані в територіальних межах Бузівської сільської ради Магдалинівського району Дніпропетровської області.

24 травня 2021 року ОСОБА_1 (від її імені діяла ОСОБА_7 на підставі довіреності від 14 березня 2014 року) та ФГ «ЕРУДІТУС-АГРО» уклали договори про встановлення права користування земельними ділянками для сільськогосподарських потреб (емфітевзису).

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, встановив, що при укладенні оспорюваних договорів емфітевзису представник за довіреністю діяла згідно з наданими їй повноваженнями, сторонами погоджено всі істотні умови, позивачем не надано доказів, що ці договори були укладені з порушенням вимог статей 203, 215 ЦК України.

Отже, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, обґрунтовано відмовив у задоволенні позову. Суди надали відповідну правову оцінку положенням указаних договорів.

Верховний Суд зазначає, що спірні договори про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису) не суперечать як нормам матеріального права щодо поняття емфітевзису, так і загальним принципам цивільного законодавства, таким як справедливість, добросовісність, розумність, тому суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про відсутність правових підстав для визнання їх недійсними.

Крім того, за змістом довіреностей від 14 березня 2014 року ОСОБА_1 надала ОСОБА_8 право вчиняти від її імені дії щодо земельних ділянок площею 1,8682 га, кадастровий номер 1222381100:05:001:1030 та площею 1,847 га, кадастровий номер 1222381100:05:001:1029, зокрема, вчиняти від її імені правочини щодо розпорядження вказаними земельними ділянками шляхом укладання договорів міни, передавати земельні ділянки в користування (оренду), та укладати будь-які інші договори щодо цих земельних ділянок, на її розсуд, проводити розрахунки за укладеними договорами.

Зміст вказаних довіреностей свідчить про те, що довіритель надала право представнику на укладання конкретних договорів, а саме: договорів щодо обміну та оренди земельних ділянок, а також право на укладення будь-яких інших договорів щодо земельних ділянок, тобто в тому числі і на укладення договорів емфітевзису.

Довіреність не обмежувала повноваження представника виключно договорами оренди. Після конкретного переліку повноважень у тексті довіреності прямо передбачено право «укладати будь-які інші договори щодо цієї земельної ділянки, на її розсуд».

Отже, формулювання тексту довіреності не дає підстав вважати, що представник був уповноважений лише на укладення договору оренди. Емфітевзис є договором щодо земельної ділянки, а тому охоплюється загальним повноваженням, якщо сама довіреність не встановлює іншого обмеження.

Верховний Суд зазначає про те, що позивач належними та допустимими доказами не довела, що умови договорів є несправедливими. У випадку несплати за користування земельною ділянкою за договором про встановлення емфітевзису позивач не позбавлена права звернутись до суду із позовом про стягнення боргу, тобто примусове виконання обов`язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України).

Суди правильно застосували норми матеріального права у спірних правовідносинах та не допустили порушень норм процесуального права, які б давали підстави для скасування оскаржуваних судових рішень, тому доводи касаційної скарги з цього приводу є безпідставними.

Такі ж висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах наведено у постановах Верховного Суду від 21 серпня 2024 року у справі № 183/6034/22 та від 27 листопада 2025 року у справі № 179/1919/24.

Посилання в касаційній скарзі на те, що суд апеляційної інстанції розглянув справу без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 20 травня 2019 року у справі № 229/92/18, від 06 листопада 2019 року у справі № 191/283/18, від 27 липня 2022 року у справі № 766/16332/20 та інших є безпідставними, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

За встановлених обставин, висновки судів першої та апеляційної інстанцій не суперечать висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду, на які посилається скаржник у касаційній скарзі.

Отже, доводи касаційної скарги не спростовують зроблені у справі висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень.

Щодо клопотання про участь у судовому засіданні

У касаційній скарзі скаржник, зокрема, просить розглянути справу з повідомленням (викликом) учасників справи.

Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Абзац другий частини першої цієї статті визначає, що в разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі.

Таким чином, питання виклику учасників справи для надання пояснень у справі вирішує Верховний Суд з огляду на встановлену необхідність таких пояснень.

Положення частин п`ятої та шостої статті 279 ЦПК України, якою врегульовано порядок розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження в суді першої інстанції, не застосовуються під час касаційного розгляду, оскільки суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права та не вирішує питань доказування у справі і не встановлює обставин справи.

Оскільки суд касаційної інстанції не приймав рішення про виклик осіб, які беруть участь у справі, для надання пояснень у справі і такої необхідності колегія суддів не вбачає, то підстав для задоволення клопотання скаржника про участь у судовому засіданні немає.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на вказане колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду