ПОСТАНОВА Касаційний адміністративний суд ВС у справі № 420/15227/25

І. Обставини справи

1. У травні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 мобільний прикордонний загін Державної прикордонної служби України ), у якому просив:

- визнати протиправними дії НОМЕР_2 мобільного прикордонного загону Державної прикордонної служби України щодо обчислення та виплати ОСОБА_1 грошового забезпечення з 01 березня 2022 року по 19 травня 2023 року та грошової допомоги для оздоровлення за 2022 рік, грошової допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2022 рік, без урахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» станом на 01 січня 2022 року, Законом України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» станом на 01 січня 2023 року;

- зобов`язати НОМЕР_2 мобільний прикордонний загін Державної прикордонної служби України провести перерахунок ОСОБА_1 за період з 01 березня 2022 року по 19 травня 2023 року грошового забезпечення, грошової допомоги для оздоровлення за 2022 рік та матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2022 рік, виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованих шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01 січня відповідного календарного року, а саме встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» станом на 01 січня 2022 року, Законом України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» станом на 01 січня 2023 року на відповідні тарифні коефіцієнти, та провести їх виплату, з урахуванням раніше виплачених сум.

2. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 26 червня 2025 року адміністративний позов задоволено повністю:

- визнано протиправною бездіяльність НОМЕР_3 мобільного прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 ) щодо не застосування з 01 березня 2022 року по 19 травня 2023 року при обчисленні розміру грошового забезпечення, грошової допомоги для оздоровлення за 2022 рік та матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2022 рік, ОСОБА_1 без врахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» станом на 01 січня 2022 року, Законом України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» станом на 01 січня 2023 року, та множенням на відповідний тарифний коефіцієнт;

- зобов`язано НОМЕР_4 мобільний прикордонний загін Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 ) здійснити перерахунок з 01 березня 2022 року по 19 травня 2023 року сум грошового забезпечення, грошової допомоги для оздоровлення за 2022 рік та матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2022 рік, ОСОБА_1 , з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 1 січня календарного року, а саме встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» станом на 01 січня 2022 року, Законом України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» станом на 01 січня 2023 року, на відповідний тарифний коефіцієнт відповідно до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» №704 від 30 серпня 2017 року, та провести їх виплату з урахуванням раніше виплачених сум.

3. Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 24 вересня 2025 року рішення суду першої інстанції скасовано:

- адміністративний позов ОСОБА_1 в частині позовних вимог, заявлених за період з 12 березня 2023 року по 19 травня 2023 року, залишено без розгляду;

- в іншій частині ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовлено.

4. У частині вимог, які стосувалися періоду з 01 березня 2022 року по 11 березня 2023 року, суд апеляційної інстанції зазначив, що такі заявлені позивачем до неналежного відповідача, оскільки позивач у цей час не проходив та не був зарахований до особового складу Військової частини НОМЕР_1 , а тому позовні вимоги у цій частині задоволенню не підлягають.

5. Щодо позовних вимог за період з 12 березня 2023 року по 19 травня 2023 року суд апеляційної інстанції констатував пропуск позивачем тримісячного строку звернення до суду з позовними вимогами, установленого частиною першою статті 233 КЗпП України.

6. Суд апеляційної інстанції установив, що днем початку відліку тримісячного строку на звернення до суду з цим позовом є 09 квітня 2025 року, коли позивач набув достовірної інформації про своє порушене право. Однак, суд з`ясував, що з позовом позивач звернувся лише 28 липня 2025 року.

7. З огляду на викладене суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність підстав для залишення позовних вимог у цій частині без розгляду.

8. ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, просив скасувати постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 24 вересня 2025 року та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

9. Позивач переконує, що суд апеляційної інстанції неправильно установив день звернення до суду з цим позовом.

10. Звертає увагу, що звернувся до суду з цим позовом 15 травня 2025 року [а не 28 липня 2025 року як зазначив суд апеляційної інстанції], тобто, у межах тримісячного строку з дня, коли дізнався про своє порушене право.

11. Відзиву (заперечень) на касаційну скаргу позивача до Верховного Суду від сторони відповідача не надходило, однак в силу частини четвертої статті 338 КАС України відсутність відзиву на касаційну скаргу не перешкоджає перегляду оскаржуваного судового рішення.

ІІІ. Рух адміністративної справи в суді касаційної інстанції

12. Касаційна скарга ОСОБА_1 надійшла до Верховного Суду 24 жовтня 2025 року.

13. Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 24 жовтня 2025 року для розгляду справи №420/15227/25 визначено колегію суддів у складі головуючого - Жука А.В., суддів Желєзного І.В., Загороднюка А.Г.

14. Ухвалою Верховного Суду від 29 жовтня 2025 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без руху.

15. Ухвалою Верховного Суду від 27 листопада 2025 року відкрито касаційне провадження за скаргою ОСОБА_1 на постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 24 вересня 2025 року у справі №420/15227/25 в частині залишення без розгляду позовних вимог за період з 12 березня 2023 року по 19 травня 2023 року.

16. Ухвалою Верховного Суду від 04 вересня 2026 року справу №420/15227/25 призначено до розгляду в порядку письмового провадження за наявними у ній матеріалами.

17. Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 07 вересня 2026 року, у зв`язку з прийняттям Вищою радою правосуддя рішення від 13 липня 2026 року №1431/0/15-26, яким тимчасово відсторонено суддю Верховного Суду ОСОБА_2 від здійснення правосуддя, для розгляду справи №420/15227/25 визначено колегію суддів у складі головуючого судді Жука А.В., суддів - Білак М.В., Загороднюка А.Г.

18. За приписами частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі установлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права.

19. Касаційне провадження у цій справі відкрито з метою перегляду постанови суду апеляційної інстанції в частині залишення без розгляду позовних вимог про перерахунок грошового забезпечення військовослужбовця та інших похідних платежів за період з 12 березня 2023 року по 19 травня 2023 року.

20. Підставою для залишення позовної заяви без розгляду у цій частині слугував висновок суду апеляційної інстанції щодо пропуску позивачем строку звернення до суду, тривалість якого, з урахуванням частини першої статті 233 КЗпП України у редакції, яка набула чинності з 19 липня 2022 року, становить три місяці й обчислюється з дня, коли він дізнався про порушення свого права.

21. Апеляційний суд зазначив, що днем початку відліку тримісячного строку на звернення до суду з цим позовом є 09 квітня 2025 року, коли позивач набув достовірної інформації про своє порушене право. Однак, суд з`ясував, що з позовом позивач звернувся лише 28 липня 2025 року.

22. Відповідаючи на питання, які порушені у касаційній скарзі, у зіставленні з нормативно-правовим регулюванням цих відносин, перевіряючи правильність застосування судами попередніх інстанцій норм процесуального права, колегія суддів зазначає таке.

23. Стаття 233 КЗпП України (у редакції, чинній до 18 липня 2022 року), визначала строки звернення до місцевого загального суду за вирішенням трудових спорів.

24. Зокрема, частини перша-друга статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній до 18 липня 2022 року) установлювали, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до місцевого загального суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення (1).

У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком (2).

25. Так, у наведеній редакції статті 233 КЗпП України законодавець виокремив спори про стягнення належної заробітної плати у окрему категорію та установив, що працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

26. Законом України від 01 липня 2022 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», який набрав чинності з 19 липня 2022 року, частини першу і другу статті 233 КЗпП України викладено у такій редакції:

«Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».

27. Аналіз наведеної редакції статті 233 КЗпП України свідчить про те, що законодавець установив:

1) Тримісячний строк звернення до суду з позовом про вирішення трудового спору (у тому числі - про стягнення належної працівнику заробітної плати) - для працівників, які продовжують перебувати у трудових відносинах;

2) Місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення для звернення до суду з позовом - у справах про звільнення;

3) Тримісячний строк з дня одержання працівником письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні - у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні.

28. Щодо застосування судом апеляційної інстанції частини першої статті 233 КЗпП України до спірних правовідносин колегія суддів зауважує, що після відкриття касаційного провадження у цій справі Рішенням Конституційного Суду України №1-р/2025 від 11 грудня 2025 року визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), частину першу статті 233 КЗпП України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.

29. У вказаному Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що:

«…право на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом (частина четверта статті 43 Конституції України), є гарантією мінімального рівня оплати праці, тоді як право на своєчасне одержання винагороди за працю (частина сьома статті 43 Основного Закону України) - гарантією реалізації цього права (виплата всіх належних сум у визначені строки); разом ці гарантії формують єдиний конституційний стандарт захисту, що охоплює і рівень, і своєчасність одержання винагороди за працю.

Відлік строку за оспорюваними приписами Кодексу починається з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Це може бути день закінчення установленого строку виплати винагороди за працю або день, коли працівникові стало відомо, що йому не нараховані певні виплати. Отже, початок перебігу строку звернення працівника до суду залежить від суб`єктивної поінформованості працівника, але водночас передбачено й об`єктивний критерій («повинен був дізнатися»).

Відповідно до статті 234 Кодексу в разі пропуску з поважних причин тримісячного строку звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат суд може поновити цей строк лише тоді, коли з часу настання таких юридичних фактів, як отримання копії наказу (розпорядження) про звільнення працівника або письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові під час звільнення, минуло не більше одного року.

Із наведеного випливає, що коли трудові відносини тривають, настання таких юридичних фактів для працівника неможливе. Водночас формальна вимога щодо тримісячного строку звернення до суду залишається чинною: працівник, перебуваючи у трудових відносинах, у разі систематичної невиплати винагороди за працю чи періодичних затримок її виплати має подавати позови кожних три місяці, щоб не втратити право на судовий захист. Ця законодавча конструкція створює парадоксальну ситуацію: працівник, який продовжує працювати, перебуває у менш захищеному становищі, ніж той, хто вже звільнений, адже звільнений працівник принаймні отримує можливість поновити строк звернення до суду.

Отже, пов`язування строку звернення працівника до суду лише з актами, якими оформлюють припинення трудових відносин, свідчить про те, що законодавець виходив із логіки «остаточного розрахунку після звільнення», але не врахував специфіки правовідносин, що тривають…».

30. Статтею 152 Конституції України визначено, що закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

31. Рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Верховної Ради України «Про чинність Закону України «Про Рахункову палату», офіційного тлумачення положень частини другої статті 150 Конституції України, а також частини другої статті 70 Закону України «Про Конституційний Суд України» стосовно порядку виконання рішень Конституційного Суду України (справа про порядок виконання рішень Конституційного Суду України) від 14 грудня 2000 року (справа № 1-31/2000) визначено, що рішення Конституційного Суду України мають пряму дію.

32. Абзацом 1 частини четвертої статті 7 КАС України визначено, що якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.

33. У постанові від 10 грудня 2024 року у справі № 240/19209/21 Верховий Суд у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду відступив від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 21 березня 2023 року у справі №240/7411/21 про неможливість застосування частини четвертої статті 7 КАС України до правових актів, які визнані неконституційними за рішенням Конституційного Суду України.

34. Зокрема, в указаній постанові Судова палата дійшла таких висновків:

1) на будь-якій стадії судового процесу у випадку, якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції, він не застосовує такий закон чи інший правовий акт, зокрема й до правовідносин, які виникли до ухвалення рішення Конституційного Суду України, яким положення закону визнані неконституційними, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії, оскільки принцип прямого (безпосереднього) застосування Конституції у поєднанні з принципом її верховенства над іншими правовими актами неминуче передбачає повноваження судів відмовитись від застосування будь-якого правового акта, який вони визначають таким, що суперечить Конституції України;

2) суди застосовують процесуальний механізм, передбачений частиною четвертою статті 7 КАС України, зокрема й у випадку, коли Конституційним Судом України сформульовано юридичну позицію щодо положення закону, яке підлягало застосуванню на час виникнення відповідних правовідносин.

35. З огляду на викладене колегія суддів вважає необхідним урахувати наведений підхід при вирішенні спірного питання.

36. Окрім того, у постанові Верховного Суду від 30 квітня 2026 року у справі №420/20979/25 Верховний Суд, направляючи справу на продовження розгляду до суду першої інстанції зазначив, що для вирішення питання яку частину статті 233 КЗпП України слід застосовувати, судам слід з`ясувати чи продовжував позивач перебувати на військовій службі [станом на день звернення до суду з позовом].

37. У цій справі судами попередніх інстанцій установлено, що 12 листопада 2024 року ОСОБА_1 був виключений зі списків особового складу Військової частини НОМЕР_1 та звільнений з військової служби.

38. З огляду на викладене, з урахуванням наведених висновків Верховного Суду, до спірних правовідносин підлягає застосуванню частина друга статті 233 КЗпП України.

39. У тексті касаційної скарги позивач зазначає, що звернувся до суду з позовом 15 травня 2025 року у межах тримісячного строку.

40. З метою перевірки указаних доводів Верховний Суд витребував матеріали провадження суду першої інстанції з Центральної бази даних автоматизованої системи документообігу суду.

41. Після надходження витребуваних матеріалів Верховний Суд установив, що позивач звернувся до суду з цим позовом 15 травня 2025 року.

42. З огляду на викладене твердження суду апеляційної інстанції про те, що позивач звернувся до суду з цим позовом 28 липня 2025 року є помилковим та спростовується матеріалами справи.

43. Підсумовуючи наведене Верховний Суд констатує, що висновок суду апеляційної інстанції про наявність підстав для залишення без розгляду позовних вимог про перерахунок грошового забезпечення військовослужбовця та інших похідних платежів за період з 12 березня 2023 року по року по 19 травня 2023 року є таким, що ґрунтується на неповному з`ясування обставин справи та помилковому застосуванні статті 233 КЗпП України.

44. Зазначаючи про необхідність касаційного перегляду постанови П`ятого апеляційного адміністративного суду від 24 вересня 2025 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог за період з 01 березня 2022 року по 11 березня 2023 року позивач не навів належного обґрунтування підстав касаційного оскарження, визначених частиною четвертою статті 328 КАС України [про що зазначено в ухвалі Верховного Суду від 27 листопада 2025 року у цій справі], а тому суд касаційної інстанції не переглядає постанову суду апеляційної інстанції у цій частині.

45. Відповідно до частин першої - четвертої статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

46. Відповідно до частини першої статті 353 КАС України підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.

47. У цій справі суд апеляційної інстанції допустив порушення норм процесуального права, що призвело до постановлення судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі.

48. За таких обставин, з огляду на заявлені до суду касаційної інстанції вимоги, касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржуване судове рішення - скасуванню у відповідній частині, із направленням справи до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.

V. Висновок щодо розподілу судових витрат

49. З огляду на результат касаційного розгляду, розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України Верховний Суд