ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 363/1306/21

У березні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до

ОСОБА_2 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Морозова С. В., приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Курасова О. В., ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , про витребування майна з чужого незаконного володіння.

Позов,з урахуванням заяви про зміну предмета позову,мотивований тим, що ОСОБА_1 30 липня 2019 року за договором купівлі-продажу придбав у ОСОБА_10 , від імені якого на підставі нотаріально посвідченої довіреності діяв ОСОБА_11 , земельну ділянку з кадастровим номером 3221882400:20:280:0952, площею 0,8635 га, та 14 вересня 2020 року за договором купівлі-продажу придбав у ОСОБА_10 земельну ділянку з кадастровим номером 3221882400:20:280:0953, площею 4,2886 га. На підставі нотаріально посвідченої заяви від 14 вересня 2020 року ОСОБА_1 об`єднав зазначені земельні ділянки в одну земельну ділянку площею

5,1521 га з кадастровим номером 3221882400:20:280:6016, яка розташована за адресою: село Демидів, Вишгородський район, Київська область.

12 лютого 2021 року, перевіривши інформацію щодо власності, позивач з`ясував, що земельна ділянка з кадастровим номером 3221882400:20:280:6016 вибула з його законного володіння на підставі договору купівлі-продажу від 19 січня 2021 року, посвідченого приватним нотаріусом Курасовою О. В. за реєстровим номером 21, у власність

ОСОБА_4 , а 20 січня 2021 року на підставі договору купівлі-продажу від 20 січня 2021 року, посвідченого приватним нотаріусом Курасовою О. В. за реєстровим номером 26, земельна ділянка перейшла у власність

ОСОБА_3 .

Позивач указував, що станом на 22 березня 2021 року власником земельної ділянки з кадастровим номером 3221882400:20:280:6016 є ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 01 березня 2021 року, посвідченого приватним нотаріусом Морозовою С. В. за реєстровим номером 622.

Позивач, посилаючись на викладене, зазначав, що земельна ділянка загальною площею 5,1521 га незаконно, поза його волею, вибула з його володіння, розпорядження та користування шляхом відчуження особою, яка не мала права та законних підстав, оскільки діяла за фальшивим документом, що посвідчує особу за відплатним договором, посвідченим приватним нотаріусом Курасовою О. В., спершу на користь ОСОБА_4 , з подальшим відчуженням ОСОБА_3 , який 01 березня 2021 року здійснив відчуження вказаного майна на користь ОСОБА_2 . На підставі технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки ОСОБА_2 здійснила поділ земельної ділянки з кадастровим номером 3221882400:20:280:6016 на дві окремі ділянки, а саме: земельну ділянку з кадастровим номером 3221882400:20:280:6024, загальною площею

5,1421 га, та земельну ділянку з кадастровим номером 3221882400:20:280:6025, загальною площею 0,01 га.

09 вересня 2021 року на підставі заяви ОСОБА_2 було об`єднано зазначені земельні ділянки та 10 вересня 2021 року зареєстровано право власності за ОСОБА_2 на новостворену земельну ділянку з кадастровим номером 3221882400:20:280:6030, загальною площею

5,1521 га.

ОСОБА_1 просив витребувати на його користь з незаконного володіння ОСОБА_2 земельну ділянку загальною площею 5,1521 га з кадастровим номером 3221882400:20:280:6030, яка розташована за адресою: с. Демидів, Вишгородський район, Київська область, із цільовим призначенням для індивідуального садівництва, номер запису про право в державному реєстрі прав 43893077, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2452443532100.

Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 27 січня

2025 року в задоволенні позову відмовлено.

Скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Вишгородського районного суду Київської області від 22 вересня 2021 року.

Вирішуючи заяву позивача від 10 грудня 2024 року про залишення позову без розгляду, суд, заслухавши усні заперечення учасників провадження у справі, врахувавши письмові заперечення представника відповідача на цю заяву, ухвалою суду, внесеною до протоколу судового засідання, відмовив у задоволенні заяви ОСОБА_1 про залишення позову без розгляду, зважаючи на стадію судового розгляду - дослідження письмових доказів, а також враховуючи положення пункту 5 частини першої статті 257 ЦПК України, яким встановлено, що суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо, зокрема, позивач до початку розгляду справи по суті подав заяву про залишення позову без розгляду.

Вирішуючи питання про можливість продовження розгляду справи у відсутності позивача, суд врахував позицію присутніх учасників провадження, які наполягали на завершені розгляду справи та ухвалення рішення по суті спору; строк перебування справи у провадженні суду з урахуванням стадії судового розгляду; належне повідомлення позивача, який має електронний кабінет, про розгляд справи; повторну його відсутність (неявку) у режимі відеоконференції і відсутність від нього повідомлень про наявність поважних причин неможливості взяти участь у судовому засіданні; відсутність підстав, передбачених частиною другою статті 223 ЦПК України, для відкладення розгляду справи; положення пунктів 1 і 2 частини третьої статті 223 ЦПК України, відповідно до яких суд продовжує розгляд справи за відсутності, у даному випадку, позивача. Водночас з урахуванням обставин справи, реалізації учасниками справи права на подання доказів у справі та виступ із вступними промовами на стадії судового розгляду, відсутність обставин, які перешкоджали б закінчити розгляд справи, застосування частини п`ятої статті 223 ЦПК України не є необхідним.

Відмовляючи в задоволенні позову, місцевий суд виходив із того, що не надано належних, достовірних та допустимих доказів того, що ОСОБА_1 звертався до правоохоронних органів про незаконні дії інших осіб щодо земельної ділянки, право власності на яку за ним зареєстровано, при цьому ОСОБА_1 звертався до правоохоронних органів щодо факту заволодіння його грошовими коштами. Позивач не надав доказі того, що у період його відсутності з 15 вересня 2020 року до квітня 2021 року на території України, відчуження його земельної ділянки відбулося поза його волею. Водночас, подаючи заяву про залишення позову без розгляду на стадії дослідження доказів, позивач намагався використати непередбачену законом можливість для уникнення з`ясування дійсних обставин справи.

Суд вказав, що у цій справі немає визначених статтею 388 ЦК України підстав для витребування майна від відповідача - добросовісного набувача. Зокрема, немає такої підстави, як вибуття майна поза волею власника (позивача), оскільки 15 вересня 2020 року ОСОБА_1 , виїжджаючи за межі території України та передавши заяву від 14 вересня 2020 року про об`єднання земельних ділянок з кадастровим номером 3221882400:20:280:0953, площею 4,2886 га, та з кадастровим номером 3221882400:20:280:0952, площею

0,8635 га, та правовстановлюючі документи на ці земельні ділянки, легковажно поставився до можливого настання негативних для нього наслідків.

Додатковим рішенням Вишгородського районного суду Київської області від

19 лютого 2025 року у задоволенні клопотання представника

ОСОБА_2 - адвоката Городок Я. В. про стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні клопотання, місцевий суд виходив із того, що під час перебування справи у провадженні суду представники ОСОБА_2 не заявляли про витрати на правничу допомогу, які понесла та/або має понести відповідач. На стадії судових дебатів представник відповідача - адвокат Городок Я. В. повідомила про подання нею заяви (не доказів, як встановлено частиною восьмою статті 141 ЦПК України) про стягнення понесених відповідачем витрат на правничу допомогу протягом п`яти днів після ухвалення рішення у справі. Суд також врахував поведінку сторони під час розгляду справи, що призвело до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань.

Додатковим рішенням Вишгородського районного суду Київської області від

21 лютого 2025 року у задоволенні заяви представника ОСОБА_6 про ухвалення додаткового рішення щодо розподілу судових витрат відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні заяви, місцевий суд виходив із того, що

ОСОБА_6 за власною ініціативою вступив у справу як третя особа, що не заявляє самостійних вимог на стороні відповідачів, заяви по суті справи та попереднього (орієнтовного) розрахунку суми судових витрат його представник в порядку, визначеному процесуальним законодавством, не подавав.

Постановою Київського апеляційного суду від 22 травня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Рішення Вишгородського районного суду Київської області від 27 січня

2025 року залишено без змін.

Закрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_7 на рішення Вишгородського районного суду Київської області від 27 січня

2025 року.

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 та апеляційну скаргу ОСОБА_6 на додаткове рішення Вишгородського районного суду Київської області від

21 лютого 2025 року залишено без задоволення.

Додаткове рішення Вишгородського районного суду Київської області від

19 лютого 2025 року та додаткове рішення Вишгородського районного суду Київської області від 21 лютого 2025 року залишено без змін.

Залишаючи рішення Вишгородського районного суду Київської області від

27 січня 2025 року без змін, апеляційний суд вказав, що дії суду першої інстанції, спрямовані на недопустимість зловживання позивачем процесуальними правами, є обґрунтованими. Суд першої інстанції саме з метою недопущення зловживання процесуальними правами дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для застосування передбаченої частиною п`ятою статті 223 ЦПК України дискреції та надав оцінку можливості розгляду справи без позивача, оскільки на цій стадії позиції сторін були представлені до суду, пояснення надані, докази досліджені. Суд першої інстанції достатньо обґрунтував, чому не залишив без розгляду позовну заяву позивача.

Закриваючи апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_7 , апеляційний суд виходив із того, що рішення суду першої інстанції не порушує прав та інтересів ОСОБА_7 , оскільки вона не надала доказів того, що вона є цивільною дружиною позивача, а тому майно, набуте ним під час фактичних шлюбних відносин, є її з позивачем спільною власністю. Суд вказав, що свідоцтва про народження дітей не є достатніми доказами на підтвердження проживання сторін як дружини та чоловіка без реєстрації шлюбу. З матеріалів справи відомо, що під час її розгляду в суді першої інстанції позивач стверджував про те, що він не перебуває ні в офіційних, ні у фактичних шлюбних відносинах, як зазначав і про те, що спірне майно було його особистою власністю, що додатково обумовлює неможливість прийняття судом доводів ОСОБА_7 , які вона фактично належним чином не довела.

Апеляційний суд вказав, що відмова у стягненні судових витрат, належно не анонсованих, по суті є не тільки законною, а й справедливою, та погодився з висновками суду першої інстанції про відмову в ухваленні додаткових рішень у справі.

31 липня 2025 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_8 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Вишгородського районного суду Київської області від 27 січня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 травня 2025 року, а позовну заяву залишити без розгляду.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції проігнорував частину п?яту статті 223, пункт 3 частини першої статті 257 ЦПК України, у зв?язку з чим безпідставно не залишив позовну заяву без розгляду у зв?язку з повторною неявкою позивача без поважних причин. Зазначає, що він заяви про розгляд справи за його відсутності до суду не подавав, у матеріалах справи такої заяви немає. Суд безпідставно не розглянув його заяву про залишення позову без розгляду.

25 серпня 2025 року представник ОСОБА_7 - ОСОБА_9 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, з урахуванням уточненої редакції касаційної скарги, просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 22 травня 2025 року, а справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_7 є цивільною дружиною ОСОБА_1 , які проживають однією сім`єю з вересня 2018 року, ведуть спільне господарство та мають спільний бюджет, що визнає і сам

ОСОБА_1 . За час спільного проживання у них народилося троє дітей. Вказує, що спірна земельна ділянка була придбана під час перебування їх у цивільному шлюбі та за спільні кошти, є спільною сумісною власністю, а тому незаконне відчуження спірної земельної ділянки порушує її право власності. Заявник також вказує, що апеляційний суд проігнорував докази, які були надані до апеляційної скарги.

Інші аргументи учасників справи

22 серпня 2025 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Вишгородського районного суду Київської області від 27 січня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 травня 2025 року- без змін.

Відзив мотивований тим, що суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для залишення позову без розгляду та про необхідність завершення розгляду справи по суті. Доводи касаційної скарги є штучно сформованими та спрямовані на уведення суду в оману задля отримання процесуальної переваги. Вказує, що заява про залишення позову без розгляду була подана на стадії розгляду справи по суті, що не передбачено ЦПК України. Дії позивача щодо залишення власного позову без розгляду свідчать про спробу уникнути негативних для себе наслідків.

16 вересня 2025 року представник ОСОБА_6 - ОСОБА_12 подала до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Вишгородського районного суду Київської області від 27 січня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 травня 2025 року- без змін.

Відзив мотивований тим, що під час розгляду справи в суді першої інстанції сторона відповідача системно порушувала вимоги процесуального законодавства та зловживала процесуальними правами: окрім подання підроблених, недопустимих доказів, вбачається введення суду в оману та свідоме затягування процесу обіцянками надати докази, які так і не були наданні. Вказує, що клопотання про залишення позову без розгляду можливо подати лише під час підготовчого провадження.

22 жовтня 2025 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду відзив, у якому просить у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_7 відмовити, а рішення Вишгородського районного суду Київської області від 27 січня

2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 травня 2025 рокузалишити без змін.

Відзив мотивований тим, що ОСОБА_7 не має жодного правового чи фактичного відношення до спірної земельної ділянки, оскілки немає встановленого у передбаченому законом порядку факту її проживання з позивачем однією сім`єю. ОСОБА_7 не довела, що спірна земельні ділянка була об`єктом спільної сумісної власності. Рішенням суду першої інстанції не вирішувалось будь-яке питання, яке стосувалося б її прав чи інтересів.

07 листопада 2025 року представник ОСОБА_6 - ОСОБА_12 подала до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційну скаргу ОСОБА_7 залишити без задоволення, а рішення Вишгородського районного суду Київської області від 27 січня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 травня 2025 року- без змін.

Відзив мотивований тим, що ОСОБА_7 не надала доказів для доведення обставин, на які вона посилається в апеляційній скарзі. ОСОБА_7 не має ніякого правового чи фактичного відношення до спірної земельної ділянки, оскільки немає встановленого у передбаченому законом порядку факту її проживання однією сім`єю з позивачем, а також не доведено, що спірна земельна ділянка була об`єктом спільної сумісної власності.

Рух касаційних скарг та матеріалів справи

Ухвалою Верховного Суду від 14 серпня 2025 року представнику

ОСОБА_1 - ОСОБА_8 поновлено строк на касаційне оскарження рішення Вишгородського районного суду Київської області від 27 січня

2025 року та постанови Київського апеляційного суду від 22 травня 2025 року. Відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Вишгородського районного суду Київської області.

17 вересня 2025 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 13 жовтня 2025 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою представника ОСОБА_7 - ОСОБА_9 .

Ухвалою Верховного Суду від 13 серпня 2026 року справу призначено до судового розгляду.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

У частині першій статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши доводи касаційних скарг, урахувавши аргументи, наведені у відзивах на касаційні скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційні скарги слід залишити без задоволення з таких підстав.

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають.

Щодо касаційної скарги представника ОСОБА_1 - ОСОБА_8.

Переглядаючи цю справу в межах вимог і доводів касаційної скарги, Верховний Суд враховує, що позивач в касаційній скарзі не зазначає, в чому, на його думку, полягає незаконність і (або) необґрунтованість оскаржуваних судових рішень (неповнота встановлення обставин, які мають значення для справи, та (або) неправильність установлення обставин, які мають значення для справи, внаслідок необґрунтованої відмови у прийнятті доказів, неправильного їх дослідження чи оцінки, неподання доказів з поважних причин та (або) неправильне визначення відповідно до встановлених судом обставин правовідносин тощо), не зазначено нових обставин, що підлягають встановленню, доказів, які підлягають дослідженню чи оцінці.

В касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_8. посилається на частину першу статті 414 ЦПК України, відповідно до якої судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу.

Касаційна скарга не містить аргументів проти доводів суду першої інстанції по суті вирішених позовних вимог, а стосується порушення, на думку заявника, судом першої інстанції норм процесуального права, а саме пункту 3 частини першої статті 257 ЦПК України, відповідно до якої суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо належним чином повідомлений позивач повторно не з`явився у підготовче засідання чи в судове засідання або не повідомив про причини неявки, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про розгляд справи за його відсутності і його нез`явлення не перешкоджає розгляду справи.

Надаючи оцінку аргументам касаційної скарги в межах її вимог і доводів, Верховний Суд враховує таке.

Відповідно до статей 43, 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

На осіб, які беруть участь у справі, покладається загальний обов`язок - добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов`язки. При цьому під добросовісністю необхідно розуміти таку реалізацію прав і виконання обов`язків, що передбачає користування правами за призначенням, здійснення обов`язків у межах, визначених законом, недопустимість посягання на права інших учасників цивільного процесу, заборона зловживати наданими правами.

Відповідно до частини третьої статті 131 ЦПК України учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про причини неявки у судове засідання.

У разі неповідомлення суду про причини неявки вважається, що учасники судового процесу не з`явилися в судове засідання без поважних причин.

У справах «Осман проти Сполученого королівства» та «Креуз проти Польщі» Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) роз`яснив, що, реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) щодо доступності правосуддя, держави - учасниці цієї Конвенції мають право встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони й обмеження, зміст яких полягає в запобіганні безладному руху в судовому процесі. Рішеннями ЄСПЛ визначено, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду справи, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки.

Згідно з частиною п`ятою статті 223 ЦПК України у разі повторної неявки позивача в судове засідання без поважних причин або неповідомлення ним про причини неявки суд залишає позовну заяву без розгляду, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про розгляд справи за його відсутності, і його нез`явлення не перешкоджає вирішенню спору.

Обов`язковими умовами для застосування передбачених частиною п`ятою статті 223, пунктом 3 частини першої статті 257 ЦПК України процесуальних наслідків неявки позивача у судове засідання є одночасно його належне повідомлення про час і місце судового засідання та відсутність заяви позивача про розгляд справи за його відсутності.

Отже, правом на залишення позову без розгляду суд наділений у разі повторної неявки належним чином повідомленого позивача, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності і якщо його нез`явлення не перешкоджає розгляду справи.

Таких правових висновків дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 05 червня 2020 року у справі № 910/16978/19 щодо застосування подібної за змістом норми права.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 257 ЦПК України позов залишається без розгляду, якщо належним чином повідомлений позивач повторно не з`явився у підготовче засідання чи в судове засідання або не повідомив про причини неявки, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про розгляд справи за його відсутності і його нез`явлення не перешкоджає розгляду справи.

Згідно з частиною першою статті 223 ЦПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі: 1) неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки;

2) повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника), крім відповідача, незалежно від причин неявки; 3) неявки представника в судове засідання, якщо в судове засідання з`явилася особа, яку він представляє, або інший її представник; 4) неявки в судове засідання учасника справи, якщо з`явився його представник, крім випадків, коли суд визнав явку учасника справи обов`язковою (частина третя статті 223 ЦПК України).

Оскільки ОСОБА_1 належним чином повідомлявся про дату, час і місце розгляду справи впродовж всього розгляду справи судом першої інстанції шляхом направлення судових повісток на зазначену ним поштову і електронну адресу в системі «Електронний суд», які він систематично отримував, був обізнаний про рух справи, представники ОСОБА_1 подавали клопотання про розгляд справи в режимі відеоконференції, які ухвалами суду були задоволені, 16 січня 2024 року в судовому засіданні під час розгляду справи по суті позивач і його представник підтримали позовні вимоги, тобто брали активну участь у розгляді справи, що свідчить про відсутність втрати інтересу до власного позову. Клопотань про відкладення розгляду справи у зв`язку з неможливістю явки в судове засідання позивач не подавав. У суду першої інстанції не було підстав для застосування пункту 3 частини першої статті 257 ЦПК України, на порушення якої посилається позивач, оскільки нез`явлення позивача у цій справі не перешкоджало розгляду справи по суті.

Аргументи заявника про те, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про залишення позову без розгляду, є необґрунтованими з огляду на таке.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 257 ЦПК України суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо позивач до початку розгляду справи по суті подав заяву про залишення позову без розгляду.

Вказана норма імперативно встановлює обов`язок суду залишити позов без розгляду у разі подання позивачем заяви про залишення позову без розгляду лише до початку розгляду справи по суті.

Згідно з частиною третьою статті 217 ЦПК України з оголошенням головуючим судового засідання відкритим розпочинається розгляд справи по суті.

Із матеріалів справи відомо, що ухвалою Вишгородського районного суду Київської області від 25 квітня 2023 року закрито підготовче провадження у справі та призначено її до судового розгляду по суті на 28 червня 2023 року.

З протоколу судового засідання, яке відбулось 28 червня 2023 року, відомо, що о 14 год 09 хв головуючий оголосив відкритим судове засідання з розгляду справи по суті.

Таким чином, сторона позивача мала право подати клопотання про залишення позову без розгляду до 14 год 09 хв 28 червня 2023 року.

Проте всупереч наведеним нормам процесуального права таке клопотання сторона позивача подала 10 грудня 2024 року, а тому суд першої інстанції, з дотриманням норм процесуального права, обґрунтовано відмовив у його задоволенні.

Викладене свідчить про те, що касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_8 є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Щодо касаційної скарги представника ОСОБА_7 - ОСОБА_9

ОСОБА_7 як особа, яка не брала участі у справі, в апеляційній скарзі вказувала, що вона є цивільною дружиною ОСОБА_1 ; вони проживають однією сім`єю з вересня 2018 року, ведуть спільне господарство та мають спільний бюджет. За час спільного проживання у них народилося троє дітей. Вказувала, що спірна земельна ділянка була придбана під час перебування їх у цивільному шлюбі та за спільні кошти, отже є спільною сумісною власністю, а тому незаконне відчуження спірної земельної ділянки порушує її право власності.

Відповідно до частини другої статті 129 Конституції України забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження є однією з основних засад судочинства.

Держава гарантує право на апеляційний перегляд справи, який здійснюється після її розгляду в суді першої інстанції, а касаційне оскарження допускається у визначених законом випадках.

У частині першій статті 6 Конвенції встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

ЄСПЛ в рішенні від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» вказав, що фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування суду, а й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність.

Реалізація конституційного права, зокрема на апеляційне оскарження судового рішення, ставиться в залежність від відповідних процесуальних норм, в цьому випадку - норм ЦПК України.

Згідно з частиною першою статті 17 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Відповідно до частини першої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Вказані норми визначають коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення, які поділяються на дві групи: учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов`язків. При цьому, на відміну від оскарження судового рішення учасником справи, не залучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв`язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності трьох критеріїв: вирішення судом питання про її (1) право, (2) інтерес, (3) обов`язок і такий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним.

Судове рішення, оскаржуване незалученою особою, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов`язків цієї особи, тобто суд має розглянути й вирішити спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення судом першої інстанції є заявник, або міститься судження про права та обов`язки цієї особи у відповідних правовідносинах. Рішення є таким, що прийняте про права та обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов`язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов`язки таких осіб. В такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції, право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов`язків. Будь-який інший правовий зв`язок між заявником і сторонами спору не може братися до уваги.

Аналогічний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 27 жовтня 2021 року у справі № 910/2795/20, від 31 січня 2024 року у справі

№ 199/7376/16-ц (провадження № 61-11401св23) і ухвалі Верховного Суду від

25 вересня 2024 року у справі № 752/4256/17 (провадження № 61-4029св23).

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 362 ЦПК України суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося.

Чинний ЦПК України передбачає необхідність з`ясування апеляційним судом наявності правового зв`язку між заявником і сторонами у справі; чи вирішено місцевим судом питання про права, інтереси та (або) обов`язки такої особи оскаржуваним судовим рішенням.

Якщо заявник лише зазначає про те, що оскаржуване рішення може вплинути на його права та/або інтереси, та/або обов`язки, або лише зазначає (констатує), що рішенням вирішено про його права та/або обов`язки чи інтереси, то такі посилання, виходячи з наведеного вище, не можуть бути достатньою та належною підставою для розгляду, зокрема апеляційної скарги.

ОСОБА_7 в апеляційній скарзі не зазначила з посиланням на юридичні факти (обставини), викладені в рішенні, чим саме та у якій спосіб порушено її право оскаржуваним судовим рішенням, відповідних доказів, зокрема того, що вони з ОСОБА_1 проживають з вересня 2018 року однією сім`є без реєстрацію шлюбу, також не надала. Лише свідоцтва про народження дітей не є достатніми доказами на підтвердження проживання ОСОБА_7 і ОСОБА_1 як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу.

Правова визначеність передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, недопустимості повторного розгляду вже вирішеної справи. Жодна сторона не має права домагатися перегляду кінцевого й обов`язкового рішення тільки з метою проведення нового слухання та вирішення справи (рішення ЄСПЛ від 09 листопада 2004 року у справі «Світлана Науменко проти України», заява № 41984/98, § 53).

Згідно з практикою ЄСПЛ право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним; воно може бути обмеженим, особливо щодо умов прийнятності скарги. Тим не менше, право доступу до суду не може бути обмежено таким чином або такою мірою, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження повинні мати законну мету, і має бути досягнута пропорційність між використаними засобами та досягнутими цілями

(див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ від 28 березня 2006 року у справі «Мельник проти України» («Melnyk v. Ukraine»), заява № 23436/03, § 22).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 серпня 2019 року у справі

№ 412/1277/2012 (провадження № 61-3704св19) зроблено висновок, що

«у разі подання апеляційної скарги особою, яка не брала участі у справі і апеляційним судом встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалися, апеляційне провадження підлягає закриттю, а рішення суду першої інстанції не має переглядатися по суті».

З урахуванням наведеного Верховний Суд погоджується з висновками апеляційного суду, який обґрунтовано закрив апеляційне провадження у цій справі за апеляційної скаргою ОСОБА_7 з підстав, передбачених пунктом 3 частини першої статті 362 ЦПК України, оскільки рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 27 січня 2025 року питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки ОСОБА_7 не вирішувалися, мотивувальна частина рішення не містить висновків суду про права та обов`язки ОСОБА_7 .

У статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Переглянувши оскаржувані судові рішення в межах вимог і доводів касаційних скарг, колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційних скарг без задоволення, а рішення Вишгородського районного суду Київської області від 27 січня 2025 року та постанови Київського апеляційного суду від 22 травня 2025 року - без змін, оскільки підстав для їх скасування немає.

З огляду на те, що Верховний Суд залишає касаційні скарги без задоволення, розподіл судових витрат відповідно до статті 141 ЦПК України не здійснюється.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду