ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 463/5736/21

У травні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики.

Позовні вимоги мотивовано тим, що 15 грудня 2017 року він позичив ОСОБА_2 кошти в сумі 50 000,00 дол. США, а ОСОБА_2 взяв на себе обов`язок повернути кошти до 01 червня 2018 року, про що складено відповідну розписку. Крім того, просив стягнути компенсацію за невчасне виконання грошового зобов`язання в розмірі 3% що становить 3 750,00 дол. США за період з 01 червня 2018 року по 31 грудня 2020 року.

В той же час, звертав увагу суду, що ОСОБА_2 на час отримання позики перебував у шлюбі з ОСОБА_3 , та вважав, що оскільки такий позичив кошти перебуваючи у шлюбі, то у подружжя виникає солідарний обов`язок щодо повернення боргу.

Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просив суд стягнути солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики в розмірі 53 750,00 дол. США, з яких сума заборгованості - 50 000,00 дол. США, 3% річних - 3 750,00 дол. США.

Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 04 серпня 2025 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики в розмірі 53 750,00 дол. США, з яких сума заборгованості - 50 000,00 дол. США, 3 % річних - 3 750,00 дол. США. В іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, щоОСОБА_2 доказів належного виконання умов договору не надав, а також не надав доказів того, що невиконання зобов`язань за договором сталося не з його вини, відтак заборгованість у розмірі 50 000,00 дол. США та три проценти річних від простроченої суми у розмірі - 3 750,00 дол. США. підлягає стягненню на користь позивача з відповідача, як позичальника.

В той же час, суд першої інстанції дійшов висновку, що у наданих позивачем розписці не зазначено, на які цілі були отримана позика, та не вказано, що відповідачка ОСОБА_3 надавала свою згоду на її отримання, позивачем не надано належних і допустимих доказів про укладення договору позики в інтересах сім`ї та використання отриманих у борг грошових коштів за цим договором для задоволення потреб сім`ї.

Постановою Львівського апеляційного суду від 05 березня 2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Личаківського районного суду м. Львова від 04 серпня 2025 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції правильно керувався нормами права, які регулюють укладення, виконання та обов`язковість договорів, а також правові наслідки договору позики.

Суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що розписка від 15 грудня 2017 року підтверджує укладення договору позики ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та факт передачі коштів, а відсутність доказів повернення боргу з боку ОСОБА_2 є підставою для задоволення позову в частині стягнення основної суми боргу з нього в загальному розмірі 50 000,00 дол. США та три проценти річних від простроченої суми у розмірі - 3 750,00 дол. США з позичальника.

Апеляційний суд погодився з судом першої інстанції, що позивачем не надано належних і допустимих доказів про укладення договору позики в інтересах сім`ї та використання отриманих у борг грошових коштів за цим договором для задоволення потреб сім`ї, тому відсутні правові підстави для солідарного обов`язку ОСОБА_3 з повернення грошових коштів за договором позики, укладеним між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

У квітні 2026 року до Верховного Суду через підсистему «Електронний суд» надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник ОСОБА_4 , на рішення Личаківського районного суду м. Львова від 24 вересня 2025 року та постанову Львівського апеляційного суду від 05 березня 2026 року, в якій посилається на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права і просить скасувати постанову Львівського апеляційного суду від 05 березня 2026 року та направити справу до суду апеляційної інстанції на новий розгляд.

Підставами касаційного оскарження представник заявника зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України)). Також, вказує на порушення норм процесуального права, а саме, суд апеляційної інстанції необґрунтовано відхилив клопотання про витребування доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України)

Касаційна скарга мотивована тим, що:

- обов`язок подавати докази про те, що кошти були отримані ОСОБА_2 не в інтересах сім`ї, покладається на ОСОБА_3 , оскільки саме вона заперечує спільність отриманих коштів, до того ж слід врахувати, що частиною другою статті 65 Сімейного кодексу України (далі - СК України) встановлено презумпцію, що другий з подружжя давав згоду на вчинення правочину. А тому вважається, що ОСОБА_2 діяв за згодою своєї дружини ОСОБА_3 ;

- суд апеляційної інстанції необґрунтовано відхилив клопотання про витребування доказів, а саме про виклик відповідачів в якості свідків для надання показів, що стосуються обставин справи.

У травні 2026 року ОСОБА_3 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення.

У червні 2026 року ОСОБА_2 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_5 , подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в якому просить касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Личаківського районного суду м. Львова від 04 серпня 2025 року та постанову Львівського апеляційного суду від 05 березня 2026 року залишити без задоволення, а оскаржувані рішення судів залишити без змін.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 06 квітня 2026 року касаційна скарга ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник ОСОБА_4, передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.↗, судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А.↗, Луспеник Д. Д.↗

Ухвалою Верховного Суду від 10 квітня 2026 року касаційну скаргу залишено без руху, для усунення недоліків.

Ухвалою Верховного Суду від 30 квітня 2026 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник ОСОБА_4, з підстав визначених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано матеріали справи № 463/5736/21 з Личаківського районного суду м. Львова; встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.

У травні 2026 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи № 463/5736/21.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

За змістом частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягають залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення в оскаржуваній частині - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Фактичні обставини справи

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 15 грудня 2017 року ОСОБА_1 позичив відповідачу ОСОБА_2 кошти в сумі 50 000,00 дол. США, а ОСОБА_2 взяв на себе обов`язок повернути кошти до 01 червня 2018 року, про що складено відповідну розписку (а.с. 5 т. 1).

Згідно із долученої до матеріалів справи розписки ОСОБА_2 , строк повернення коштів за такою вказано до 01 червня 2018 року.

З витягу про актовий запис про шлюб від 04 березня 2008 року № 358, встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зареєстрували шлюб (а.с. 45 т. 1).

ОСОБА_2 і ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі на час укладення договору позики.

Правове регулювання та мотиви, з яких виходить Верховний Суд

Згідно із статтею 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У частині першій статті 4 ЦПК України зазначено, що кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша, друга статті 5 ЦПК України).

Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини (пункт 1 частини другої статті 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до положень частини першої та другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Таким способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу (частини перша, друга статті 509 ЦК України).

Відповідно до статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору.

Частиною першою статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до частини першої статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно з частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно з частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України).

Тлумачення статей 1046 та 1047 ЦК України свідчить, що по своїй суті розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Верховний Суд звертає увагу на те, що при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (частина друга статті 65 СК України).

За таких обставин за нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані із сім`єю інтереси одного з подружжя.

Отже, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя.

Зміст статті 541 ЦК України свідчить про те, що солідарне зобов`язання виникає лише у випадках, встановлених договором або законом. Тобто солідарні зобов`язання виникають лише у випадках, передбачених договором чи актом чинного законодавства.

До вказаного висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду в постановах від 05 червня 2018 року у справі № 243/10982/15-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц, від 12 вересня 2018 року у справі № 569/96/17, від 23 січня 2019 року у справі № 712/21651/12.

Письмова форма договору позики унаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику (постанови Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі № 128/891/20-ц, від 24 січня 2024 року у справі № 686/18121/21, від 04 лютого 2026 року у справі № 459/2030/21).

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 міститься висновок, що реальним (від лататинського res - річ) вважається договір, що є укладеним з моменту передачі речі або вчинення іншої дії. Для укладення реального договору необхідна наявність двох юридичних фактів:

а) домовленість між його сторонами стосовно істотних умов договору;

б) передача речі однією стороною іншій стороні або вчинення іншої дії.

Відповідно до частини третьої статті 61 СК України якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Частина четверта статті 65 СК України встановлює, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Правовий аналіз частини четвертої статті 65 СК України дає підстави для висновку, що той з подружжя, хто не брав безпосередньо участі в укладенні договору, стає зобов`язаною стороною (боржником), за наявності двох умов: 1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім`ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Суди повинні досліджувати, чи отримані грошові кошти були витрачені в інтересах сім`ї, чи підтверджено це відповідними доказами, чи надавав інший з подружжя згоду на укладення договору позики (постанова Верховного Суду від 16 лютого 2022 року у справі № 520/6471/17, від 21 вересня 2022 року у справі № 348/2263/19).

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Отже, суди на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, дійшли правильного висновку, що розписка від 15 грудня 2017 року підтверджує укладення договору позики ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та факт передачі коштів, а відсутність доказів повернення боргу з боку ОСОБА_2 є підставою для часткового задоволення позову про стягнення боргу та три проценти річних з позичальника.

Встановивши, що ОСОБА_3 не надавала згоди на укладення договору позики, а доказів того, що отримані в борг кошти за розпискою від 15 грудня 2017 року були витрачені саме в інтересах сім`ї, немає, суди зробили правильний висновок про відсутність підстав для задоволення позовних вимог щодо солідарного стягнення боргу за договором позики з ОСОБА_3 .

Перебування відповідачів у зареєстрованому шлюбі на час виникнення правовідносин щодо позики саме по собі не є безумовною підставою для покладення на іншого з подружжя, який не був позичальником за договором, обов`язків визначених щодо повернення боргу, оскільки за таких умов підлягає доведеності укладення договору в інтересах сім`ї та використання отриманих у борг коштів в інтересах сім`ї.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Верховний Суд є судом права, а не судом факту, і відповідно до статті 400 ЦПК України не має повноважень встановлювати обставини справи, не встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, а також досліджувати докази справи, змінюючи їх оцінку.

Наведений у касаційній скарзі висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19), не суперечить висновку у цій постанові, оскільки у постанові Великої Палати Верховного Суду встановлено, що при оформленні договору позики приватний нотаріус отримала заяву дружини, якою вона надала згоду своєму чоловікові на укладення договору позики. У справі, що переглядається таку згоду ОСОБА_3 не надавала.

Посилання у касаційній скарзі на те, що апеляційний суд не надав належну оцінку всім доводам і аргументам заявника, Верховний Суд відхиляє, оскільки, як неодноразово вказував ЄСПЛ, рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Ruiz Torija v. Spain», заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99).

Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

Вказані доводи касаційної скарги фактично зводяться до переоцінки доказів та встановлення фактичних обставин справи, що відповідно до правил частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

У межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховним Судом не встановлено підстав для висновку, що суди ухвалили оскаржувані судові рішення із неправильним застосуванням норм матеріального права або із порушенням норм процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду - без змін.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, судом касаційної інстанції не встановлено.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду