ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 757/27103/22-ц

Описова частина

У жовтні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики, у якому просив стягнути з відповідача на свою користь суму основного боргу за договором позики у розмірі 113 000,00 дол. США, три проценти річних у розмірі 7 727,34 дол. США, а всього - 120 727,34 дол. США.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 15 червня 2020 року між сторонами укладено договір позики, що підтверджується письмовою розпискою, складеною російською мовою. Відповідно до змісту розписки ОСОБА_2 отримала від позивача грошові кошти у сумі 113 000,00 дол. США та зобов`язалася повернути їх до 13 год. 30 хв. 16 червня 2020 року.

Позивач зазначав, що відповідач у встановлений строк свої зобов`язання не виконала та суму позики не повернула, у зв`язку з чим станом на день звернення до суду за нею обліковувалася заборгованість за договором позики у розмірі 113 000,00 дол. США.

Посилаючись на прострочення виконання грошового зобов`язання, позивач також вказував, що відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) відповідач зобов`язана сплатити три проценти річних від простроченої суми. Згідно з поданим позивачем розрахунком їх розмір становить 7 727,34 дол. США.

Печерський районний суд міста Києва заочним рішенням від 01 липня 2026 року позов ОСОБА_1 задовольнив частково.

Стягнув із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики, а саме: 113 000,00 дол. США основного боргу та 7 727,34 дол. США трьох процентів річних, усього - 120 727,34 дол. США.

Стягнув із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 12 405,00 грн.

У задоволенні решти позовних вимог відмовив.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що між сторонами виникли договірні правовідносини позики, які підтверджуються письмовою розпискою від 15 червня 2020 року, що містить усі істотні умови договору позики, зокрема відомості про сторони, суму позики та строк її повернення. Розписка є належним доказом як укладення договору позики, так і факту передання відповідачу грошових коштів.

Суд установив, що відповідач отримала від позивача 113 000,00 дол. США та зобов`язалася повернути зазначені кошти не пізніше 16 червня 2020 року, однак у встановлений договором строк свого обов`язку не виконала, доказів повернення суми позики не надала, у зв`язку з чим утворилася прострочена заборгованість у зазначеному розмірі.

Крім того, суд зазначив, що у зв`язку з простроченням виконання грошового зобов`язання відповідач відповідно до статей 625 та 1050 ЦК України зобов`язана сплатити три проценти річних. Оскільки наданий позивачем розрахунок трьох процентів річних у розмірі 7 727,34 дол. США відповідач не спростувала, суд визнав його обґрунтованим та стягнув зазначену суму на користь позивача.

Щодо вимоги про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу суд першої інстанції зазначив, що позивач не надав належних доказів на підтвердження понесених витрат, зокрема детального опису виконаних адвокатом робіт, у зв`язку з чим дійшов висновку про відсутність підстав для їх стягнення.

Київський апеляційний суд постановою від 16 квітня 2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишив без задоволення, а заочне рішення Печерського районного суду міста Києва від 01 липня 2025 року - без змін.

Суд апеляційної інстанції мотивував постанову тим, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, надав належну оцінку поданим сторонами доказам та ухвалив законне й обґрунтоване рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що між сторонами виникли правовідносини за договором позики, оскільки письмова розписка від 15 червня 2020 року підтверджує як факт передання відповідачу грошових коштів у сумі 113 000,00 дол. США, так і її обов`язок повернути отримані кошти у визначений сторонами строк. За своїм змістом така розписка містить усі необхідні умови договору позики та є належним доказом існування між сторонами відповідного зобов`язання.

Колегія суддів відхилила доводи апеляційної скарги про відсутність між сторонами договору позики, зазначивши, що доказів існування між сторонами інших правовідносин, зокрема пов`язаних із веденням бізнесу чи інвестиційною діяльністю, матеріали справи не містять. Інші доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди з їх оцінкою, що не спростовує правильності висновків суду першої інстанції.

У липні 2026 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати заочне рішення Печерського районного суду міста Києва від 01 липня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 квітня 2026 року і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити повністю.

На обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначила, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15 та у постановах Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17, від 08 липня 2019 року у справі № 524/4946/16, від 13 вересня 2023 року у справі № 754/3591/21.

Касаційну скаргу ОСОБА_2 обґрунтовує тим, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкових висновків про укладення між сторонами договору позики, оскільки письмова розписка від 15 червня 2020 року не підтверджує виникнення між сторонами саме боргового зобов`язання.

На думку заявника, зі змісту розписки не вбачається, що грошові кошти були передані їй саме в борг, документ не містить її обов`язку повернути кошти позивачу та не визначає порядку їх повернення, а використані у розписці формулювання не свідчать про укладення договору позики.

Крім того, заявник зазначає, що між сторонами протягом тривалого часу існували ділові відносини, а тому суди не встановили справжньої правової природи спірних правовідносин, безпідставно відхилили її доводи про інвестиційний характер переданих коштів та неправильно застосували положення статей 1046, 1047, 1049 та 625 ЦК України.

Також заявник вважає, що суди неповно з`ясували обставини справи, неналежним чином оцінили зібрані докази та безпідставно не врахували наведені нею правові висновки Верховного Суду щодо критеріїв відмежування розписки про отримання коштів від документа, який підтверджує виникнення боргового зобов`язання.

Аргументи інших учасників справи

У серпні 2026 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Григораш К. М., подав відзив на касаційну скаргу, у якому просив залишити цю скаргу без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухвалені відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені в касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.

Верховний Суд ухвалою від 29 липня 2026 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали з Печерського районного суду міста Києва.

05 серпня 2026 року матеріали справи № 757/27103/22 надійшли до Верховного Суду.

Фактичні обставини, з`ясовані судами

15 червня 2020 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики шляхом складення відповідачем письмової розписки та передання її позивачу.

Згідно з розпискою від 15 червня 2020 року, складеною російською мовою, ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 113 000,00 дол. США та зобов`язалася повернути їх до 13 год. 30 хв. 16 червня 2020 року.

Мотивувальна частина

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 1 абзацу першого частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.

У частині першій статті 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Відповідно до частин першої, другої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно зі статтею 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Відповідно до статті 545 ЦК України, прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов`язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.

Верховний Суд у постанові від 19 грудня 2018 року у справі № 544/174/17 (провадження № 61-21724св18) зазначив, що у частині третій статті 545 ЦК України передбачено презумпцію належного виконання обов`язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов`язку. У контексті презумпції належності виконання обов`язку боржником потрібно акцентувати увагу на декількох аспектах: а) формулювання «наявність боргового документа у боржника» варто розуміти розширено, адже такий документ може перебувати в іншої особи, яка на підставі статті 528 ЦК України виконала зобов`язання; б) вона є спростовною, якщо кредитор доведе протилежне. Тобто кредитор має можливість доказати той факт, що, незважаючи на «знаходження» у боржника (іншої особи) боргового документа, він не виконав свій обов`язок належно; в) у частині третій статті 545 ЦК України регулюються як матеріальні, так і процесуальні відносини. Матеріальні втілюються у тому, що наявність боргового документа в боржника (іншої особи) свідчить про належне виконання зобов`язання. Водночас процесуальні відносини проявляються у тому, що презумпція належного виконання розподіляє обов`язки з доказування обставин під час судового спору; г) частина третя статті 545 ЦК України не охоплює всіх підстав підтвердження виконання зобов`язання, перерахованих у статті 545 ЦК України. Це пов`язано з тим, що і розписка про одержання виконання доводить належне виконання боржником обов`язків, особливо у тих випадках, за яких кредитору не передавався борговий документ. Тобто й наявність у боржника (іншої особи) розписки кредитора про одержання виконання підтверджує належне виконання боржником свого обов`язку.

Згідно з частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

Отже, письмова форма договору позики унаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передання грошової суми позичальнику.

У статті 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

За своєю суттю розписка про отримання у борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.

Відповідний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18) та у постановах Верховного Суду від 22 серпня 2019 року у справі № 369/3340/16-ц (провадження № 61-7418св18), від 06 квітня 2020 року у справі № 464/5314/17 (провадження № 61-10789св18).

У разі пред`явлення позову про стягнення боргу за позикою кредитор повинен підтвердити своє право вимагати від боржника виконання боргового зобов`язання. Для цього з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, керуючись дійсним змістом та достовірністю документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умови.

Такі правові висновки викладено у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17, у постановах Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 569/1646/14 (провадження № 61-5020св18), від 14 квітня 2020 року у справі № 628/3909/15 (провадження № 61-42915св18), від 21 липня 2021 року у справі № 758/2418/17 (провадження № 61-9694св20).

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

Одним із видів порушення зобов`язання є прострочення - невиконання зобов`язання в обумовлений сторонами строк.

Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом наведеної норми закону нараховані на суму боргу інфляційні втрати та три проценти річних входять до складу грошового зобов`язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування ним утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до частини першої статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).

Згідно з частинами першою, другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Установивши, що 15 червня 2020 року між сторонами було укладено договір позики, який підтверджується письмовою розпискою, відповідно до якої ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_1 113 000,00 дол. США та зобов`язалася повернути зазначені кошти до 13 год. 30 хв. 16 червня 2020 року, а також те, що відповідач не надала належних і допустимих доказів виконання свого обов`язку щодо повернення позики, суди попередніх інстанцій дійшли правильних висновків про наявність правових підстав для стягнення з неї суми основного боргу.

Зміст розписки свідчить про отримання відповідачем від позивача грошових коштів у визначеному розмірі та встановлює строк їх повернення, що відповідає правовій природі договору позики як реального договору. За усталеною практикою Верховного Суду письмова розписка є доказом не лише факту укладення договору позики, а й факту передання позичальнику грошових коштів. При цьому під час вирішення спору суд повинен враховувати справжню правову природу документа, незалежно від його назви.

Відповідач не надала суду належних і допустимих доказів, які б підтверджували іншу правову природу спірних правовідносин або свідчили про виконання нею зобов`язання з повернення отриманих коштів. Самі лише посилання на існування між сторонами інших ділових чи інвестиційних відносин без їх належного доказового підтвердження не спростовують встановлених судами обставин та не можуть бути підставою для відмови у позові.

Оскільки відповідач прострочила виконання грошового зобов`язання, суди попередніх інстанцій також обґрунтовано застосували положення статті 625 ЦК України та стягнули з неї три проценти річних як спеціальний вид цивільно-правової відповідальності за прострочення виконання грошового зобов`язання.

Інші доводи касаційної скарги спрямовані на переоцінку доказів та незгоду заявника з установленими судами фактичними обставинами справи, що відповідно до статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Отже, суди попередніх інстанцій повно і всебічно з`ясували обставини справи, надали належну оцінку поданим сторонами доказам, правильно застосували норми матеріального права та не допустили порушень норм процесуального права, які могли б бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень у межах доводів касаційної скарги.

Таким чином, проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень з точки зору застосування норм права, які стали підставою для вирішення справи по суті, колегія суддів дійшла висновку, що суди попередніх інстанцій ухвалили судові рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Висновки судів у цій справі не суперечать правовим висновкам, викладеним у постановах суду касаційної інстанції, на які послалася заявник у касаційній скарзі.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків судів та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду