ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 752/26123/23

У грудні 2023 року ОСОБА_2 звернувся до суду із позовом, в якому просив визначити йому двомісячний строк для подання заяви про прийняття спадщини після ОСОБА_3 , яка померла

ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 10 червня 2024 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визначення додаткового строку для прийняття спадщини- задоволено.

Визначено ОСОБА_2 двомісячний строк для подання заяви про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3 , яка померла

ІНФОРМАЦІЯ_1 , з часу набрання рішенням суду законної сили.

Не погодившись із вказаним рішенням, 20 червня 2025 року ОСОБА_1 через підсистему «Електронний суд» подала апеляційну скаргу до апеляційного суду.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 16 жовтня 2025 року відмовлено у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 10 червня 2024 року, на підставі частини другої статті 358 ЦПК України.

21 жовтня 2025 року представник ОСОБА_1 - адвокат Кукарека К. С. через підсистему «Електронний суд» надіслала вперше до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Київського апеляційного суду від 16 жовтня

2025 року.

Ухвалою Верховного Суду від 11 листопада 2025 року повернуто касаційну скаргу заявнику, на підставі статті 185 ЦПК України, оскільки заявник не усунула повністю недоліки скарги.

13 листопада 2025 року представник ОСОБА_1 - адвокат Кукарека К. С. через підсистему «Електронний суд» надіслала вдруге до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Київського апеляційного суду від 16 жовтня

2025 року.

У касаційній скарзі представник заявника просить суд касаційної інстанції скасувати оскаржувану ухвалу та направити справу до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.

Ухвалою Верховного Суду від 25 листопада 2025 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Кукарека К. С., на ухвалу Київського апеляційного суду від 16 жовтня 2025 року,витребувано справу із суду першої інстанції.

У грудні 2025 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 07 жовтня 2026 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у складі колегії з п`яти суддів.

Касаційна скарга обґрунтована порушенням судом апеляційної інстанції норм процесуального права (абзац 6 частини другої статті 389 ЦПК України).

Заявник вважає, що строк на апеляційне оскарження рішення суду пропущено нею з поважних причин, оскільки вона не була належним чином повідомлена про розгляд справи, позовну заяву та повістки не отримувала, в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази обізнаності відповідача про даний судовий процес.

Інші особи, які беруть участь у справі не скористались своїм правом на подання відзиву на касаційну скаргу у строк, встановлений Верховним Судом в ухвалі про відкриття касаційного провадження.

Підстави відкриття касаційного провадження та межі розгляду справи

Касаційне провадження в справі відкрито з підстав, передбачених частиною другою статті 389 ЦПК України.

Відповідно до пунктів 2, 3 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 3, 6, 7, 15, 16, 22, 23, 27, 28, 30, 32 частини першої статті 353 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку та ухвали суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті або закриття апеляційного провадження, про повернення апеляційної скарги, про зупинення провадження, щодо забезпечення позову, заміни заходу забезпечення позову, щодо зустрічного забезпечення, про відмову ухвалити додаткове рішення, про роз`яснення рішення чи відмову у роз`ясненні рішення, про внесення або відмову у внесенні виправлень у рішення, про повернення заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, про відмову у відкритті провадження за нововиявленими або виключними обставинами, про відмову в задоволенні заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, про заміну сторони у справі, про накладення штрафу в порядку процесуального примусу, окремі ухвали.

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги та виснував, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства, які є конституційними гарантіями права на судовий захист.

Згідно з пунктом 8 частини другої статтею 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Конституція України як закон прямої дії має найвищу юридичну силу, а офіційне тлумачення конституційних положень здійснюється Конституційним Судом України, який у низці своїх рішень висловив правову позицію щодо права на оскарження судових рішень та доступу до правосуддя, згідно з якою кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо особа вважає, що її права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке, згідно зі статтею 64 Конституції України, не може бути обмежене (пункти 1, 2 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року № 9-зп; абзац сьомий пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012).

Перегляд судових рішень гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2007 року № 11-рп/2007).

Право на ефективний судовий захист закріплено також у статті 2 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 року та в статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція).

Відповідно до статті 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права всі особи є рівними перед судами і трибуналами. Кожен має право при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, пред`явленого йому, або при визначенні його права та обов`язків у будь-якому цивільному процесі на справедливий і публічний розгляд справи компетентним, незалежним і безстороннім судом, створеним на підставі закону.

Згідно із статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

У статті 6 Конвенції передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Забезпечення права на справедливий суд відіграє особливу роль у демократичному суспільстві, є його базовою цінністю, яка має вирішальне значення у безперешкодній реалізації основоположних прав і свобод людини і громадянина та дотриманні принципу верховенства права загалом. Водночас однією з важливих гарантій цього права є можливість оскарження судових рішень в апеляційному порядку.

У рішенні ЄСПЛ у справі «Воловік проти України» від 06 грудня 2007 року в пунктах 54, 55 зазначається, що, приймаючи до уваги особливості порядку апеляційного оскарження за українським законодавством, право заявника на доступ до апеляційного суду було захищено основоположними гарантіями, передбаченими статтею 6 Конвенції. У цьому зв`язку Суд нагадує, що «право на суд», одним із аспектів якого є право доступу, не є абсолютним і може підлягати обмеженням; їх накладення дозволене за змістом, особливо щодо умов прийнятності апеляційної скарги. Проте такі обмеження повинні застосовуватись з легітимною метою та зберігати пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою.

У рішенні в справі «Скорик проти України» від 08 січня 2008 року, заява

№ 32671/02, ЄСПЛ зазначив, що відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції якщо в національному правовому порядку існує процедура апеляції, держава має гарантувати, що особи, які знаходяться під її юрисдикцією, мають право у апеляційних судах на основні гарантії, передбачені статтею 6 Конвенції. Мають бути враховані особливості провадження, що розглядається, та сукупність проваджень, що здійснювались у відповідності з національним правопорядком, а також роль апеляційного суду у них.

Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене у пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя.

Тобто Україна як учасниця Конвенції повинна створювати умови щодо забезпечення доступності правосуддя як загальновизнаного міжнародного стандарту справедливого судочинства.

Відповідно до статей 3, 8, 9, 21 і 55 Конституції України право на судовий захист і доступ до правосуддя відноситься до невідчужуваних прав і свобод людини й одночасно виступає гарантією захисту всіх інших прав і свобод, що визнаються та гарантуються згідно із загальноприйнятими принципами і нормами міжнародного права.

Аналіз наведених конституційних норм у взаємозв`язку зі статтею 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та статтею 6 Конвенції дає підстави для висновку, що правосуддя як таке повинно забезпечувати ефективне поновлення в правах і відповідати вимогам справедливості.

Ці нормативні положення гарантують особі право на перегляд судом справи, стосовно якої суд ухвалив рішення по суті спору, принаймні один раз - в апеляційному порядку.

Отже, апеляційне провадження є важливою процесуальною гарантією захисту прав і охоронюваних законом інтересів особи.

Згідно із часткою першою статті 354 ЦПК апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.

Відповідно до частини третьої статті 357 ЦПК України апеляційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених статтею 354 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду апеляційної інстанції з заявою про поновлення строку або вказати інші підстави для поновлення строку.

Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження будуть визнані неповажними, суд відмовляє у відкритті апеляційного провадження у порядку, встановленому статтею 358 цього Кодексу (частина четверта статті 357 ЦПК України).

Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: 1) на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду; 2) на ухвали суду - якщо апеляційна скарга подана протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу (частини друга, третя стаття 354 ЦПК України).

Відповідно до частини другої статті 358 ЦПК України незалежно від поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного судового рішення, крім випадків: 1) подання апеляційної скарги особою, не повідомленою про розгляд справи або не залученою до участі в ній, якщо суд ухвалив рішення про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки; 2) пропуску строку на апеляційне оскарження внаслідок виникнення обставин непереборної сили.

Апеляційний суд відмовив у відкритті апеляційного провадження з посиланням на те, що ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу на рішення суду після спливу більше, ніж одного року з дня складення повного тексту судового рішення, при цьому вважав наведені заявником підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду неповажними.

Верховний Суд не погоджується з висновками апеляційного суду, з огляду на таке.

Відповідно до статті 128 ЦПК України судові виклики здійснюються судовими повістками про виклик. Судові повідомлення здійснюються судовими повістками-повідомленнями. Судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, - разом з копіями відповідних документів, надсилається до електронного кабінету відповідного учасника справи, а в разі його відсутності - разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення або кур`єром за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи.

Днем вручення судової повістки є: 1) день вручення судової повістки під розписку; 2) день отримання судом повідомлення про доставлення судової повістки до електронного кабінету особи; 3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; 4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

Отже, день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відсутність особи за адресою місця проживання вважається днем вручення судового рішення за умови, що судова кореспонденція надіслана за адресою місця проживання чи місця перебування особи, повідомленою цією особою суду або зареєстрованою у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

Як убачається з матеріалів справи, на запит суду першої інстанції уповноваженим органом надано відомості про зареєстроване місце проживання ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 .

Зазначена адреса збігається з відомостями, наведеними у матеріалах спадкової справи, а також з адресою, яку сама відповідач зазначила в апеляційній та касаційній скаргах.

Відповідно до пункту 4 частини восьмої статті 128 ЦПК України днем вручення судової повістки є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відсутність особи за адресою місця проживання чи перебування, зареєстрованою у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

Отже, зазначена норма процесуального закону передбачає можливість визнання особи належним чином повідомленою про судове засідання незалежно від фактичного отримання нею судової повістки.

Разом із тим предметом перевірки суду апеляційної інстанції у цій справі було не лише дотримання судом першої інстанції порядку повідомлення відповідача про судове засідання, а й наявність підстав для застосування частини другої статті 358 ЦПК України.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 25 вересня 2024 року у справі № 490/9587/18 (провадження № 14-29цс24) дійшла висновку, що особою, не повідомленою про розгляд справи, у розумінні зазначеної норми є особа, яку не сповістили про наявність судового провадження у справі і яка відповідно не знала та не могла знати про її розгляд.

Таким чином, вирішуючи питання про застосування частини другої статті 358 ЦПК України, суд апеляційної інстанції мав з`ясувати, чи була відповідач обізнана про наявність судового провадження, з урахуванням її процесуального становища та сукупності обставин справи.

Проте суд апеляційної інстанції, обмежившись посиланням на направлення судової кореспонденції за зареєстрованим місцем проживання відповідача та повернення судової повістки з відміткою про відсутність адресата, не надав належної оцінки доводам заявника про те, що вона не отримувала ухвали про відкриття провадження у справі та ухвали про закриття підготовчого провадження, не брала участі в судових засіданнях та не отримувала копії рішення суду першої інстанції.

При цьому матеріали справи дійсно не містять доказів вручення відповідачу ухвали про відкриття провадження, копії позовної заяви з доданими документами чи інших процесуальних документів, з яких би вбачалося, що їй стало відомо про пред`явлений позов та його розгляд судом. Відомості про направлення копії рішення судом першої інстанції відповідачу в матеріалах справи взагалі відсутні.

Не встановлено й інших обставин, які б свідчили про обізнаність відповідача щодо наявності судового провадження та ухвалення рішення судом першої інстанції.

Сам факт направлення судової кореспонденції за належною адресою та настання передбачених статтею 128 ЦПК України процесуальних наслідків її повернення не звільняв апеляційний суд від обов`язку перевірити доводи відповідача щодо необізнаності про наявність судового провадження з урахуванням правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 25 вересня 2024 року у справі № 490/9587/18.

Отже, висновок апеляційного суду про наявність підстав для застосування частини другої статті 358 ЦПК України є передчасним, оскільки ґрунтується на оцінці обставин направлення судової кореспонденції без належного з`ясування питання обізнаності відповідача про існування судового провадження.

Ураховуючи наведене, оскаржувана ухвала суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню, а справа - направленню до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду зі стадії вирішення питання про відкриття апеляційного провадження.

Відповідно до частини четвертої статті 406 ЦПК України у випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції.

Згідно з частиною шостою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.

З огляду на викладене наявні правові підстави для задоволення касаційної скарги і скасування ухвали апеляційного суду з направленням справи до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження.

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, тому Верховний Суд не здійснює розподіл судових витрат.

Керуючись статтями 389, 400, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду