ПОСТАНОВА Касаційний господарський суд ВС у справі № 921/619/23

1. 06.09.2023 Кременецько-Почаївський державний історико-архітектурний заповідник (далі - Кременецько-Почаївський ДІАЗ, Заповідник, балансоутримувач, позивач) звернувся до Господарського суду Тернопільської області з позовом до Свято-Богоявленського жіночого монастиря Тернопільської єпархії УПЦ (далі - Монастир, користувач, відповідач) про зобов`язання відповідача повернути позивачу державне нерухоме майно - приміщення пам`ятки архітектури національного значення - Комплекс споруд Богоявленського монастиря (Богоявленський собор 1760 р., Корпус келій 1760 р., Дзвіниця XX ст.) загальною площею 3218 м2, охоронний номер 1591 Н, реєстровий № 26024191.18.АААДДЛ151 (далі - Комплекс споруд Богоявленського монастиря, спірне майно, спірні приміщення), розташоване за адресою: вул. Дубенська, 2, м. Кременець, Тернопільська обл., шляхом вивільнення зайнятих приміщень та підписання відповідного акта приймання-передачі, посилаючись на положення статей 15, 16, 785, 795, 827 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статей 20, 284, 291 Господарського кодексу України, чинного до 27.08.2025 (далі - ГК України), статей 24, 25 Закону України від 03.10.2019 № 157-ІХ "Про оренду державного та комунального майна", введеного в дію з 01.02.2020 (далі - Закон України № 157-ІХ).

Первісна позовна заява обґрунтовується такими обставинами:

1) 03.09.2023 закінчився 5-річний строк дії договору про безоплатне користування релігійною громадою нерухомим майном, що є державною власністю від 03.09.2018 № 5, укладеного між Кременецько-Почаївським ДІАЗ і Монастирем, у зв`язку з чим у відповідача немає законних підстав для подальшого користування спірним майном;

2) позивач повідомив користувача про закінчення терміну дії та відсутність у балансоутримувача намірів продовжити дію цього договору та про необхідність особистої присутності 04.09.2023 при складанні акта приймання-передачі майна;

3) актом від 04.09.2023 зафіксовано відмову відповідача від добровільного повернення спірного майна Заповіднику;

4) наразі Монастир за відсутності правових підстав фактично використовує майно, яке є пам`яткою архітектури національного значення, поза волею власника та балансоутримувача, в оперативному управлінні якого перебуває Комплекс споруд Богоявленського монастиря, як наслідок, відповідач порушує права позивача на володіння та користування спірним майном без жодних перешкод, умов і застережень.

2. 21.10.2023 Монастир звернувся до Господарського суду Тернопільської області із зустрічним позовом (вх. № 789) до Заповідника про визнання недійсним договору про безоплатне користування релігійною громадою нерухомим майном, що є державною власністю від 03.09.2018 № 5 (далі - договір позички від 03.09.2018, договір № 5, оспорюваний договір), посилаючись на норми статей 203, 215, 234 ЦК України.

Зустрічна позовна заява аргументована невідповідністю договору позички від 03.09.2018 законодавству, чинному на час його укладення, та підписанням оспорюваного договору з боку Монастиря неуповноваженою особою із проставленням печатки, яка не належить користувачу, оскільки:

1) згідно з розпорядженням Тернопільської обласної державної адміністрації від 23.02.1999 № 62 "Про передачу вивільнених приміщень комплексу Богоявленського монастиря в користування Свято-Богоявленського Кременецького жіночого монастиря" передано Монастирю у користування церкву Святого Миколая і приміщення, в якому розташовувалася патолого-гістологічна лабораторія, а фактично користувачу було передано у володіння сестринський корпус або корпус келій;

2) передача спірного майна відповідачу за договором № 5 відбулася фіктивно, адже на момент передачі Заповідник не мав права володіння цим майном. На момент передачі саме Монастир мав право володіння і користування Комплексом споруд Богоявленського монастиря і від такого права володіння відповідач ніколи не відмовлявся, право володіння не було припинено на будь-якій іншій законній підставі.

Тому, на думку Монастиря, оспорюваний договір є фіктивним правочином і не породжує жодних правових наслідків.

3. Господарський суд Тернопільської області рішенням від 24.07.2025 (суддя Шумський І. П.), залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 06.05.2026 (головуючий - Бойко С. М., судді Бонк Т. Б., Якімець Г. Г.), первісний позов задовольнив частково. Зобов`язав Монастир повернути Кременецько-Почаївському ДІАЗ Комплекс споруд Богоявленського монастиря, розташований за адресою: вул. Дубенська, 2, м. Кременець, Тернопільська обл. У задоволенні решти первісного позову відмовив. У задоволенні зустрічного позову відмовив повністю.

4. Рішення та постанова мотивовані посиланням на норми статей 15, 16, 203, 215, 220, 317, 321, 326, 386, 391, 629, 793, 827, 828 ЦК України, статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", статті 1 та пункту 3 Прикінцевих положень Закону України "Про охорону культурної спадщини", Закону України "Про Перелік пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації", статей 13, 73, 74, 76, 77, 86, 236, 269 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), застосовуючи які місцевий та апеляційний господарські суди дійшли висновку про часткову обґрунтованість вимог первісного позову та необґрунтованість вимог зустрічного позову з огляду на те, що:

1) Комплекс споруд Богоявленського монастиря є пам`яткою архітектури національного значення та перебуває у власності держави, зокрема, на підставі розпорядження Кабінету Міністрів України (далі - КМУ) від 16.11.2002 № 635-р цей комплекс споруд передано у державну власність до сфери управління Держбуду України та пізніше закріплено за Кременецько-Почаївським ДІАЗ на праві оперативного управління, а право державної власності зареєстровано 01.11.2021 за Міністерством культури та інформаційної політики України, яке згідно з постановою КМУ від 06.09.2024 № 1028 перейменовано на Міністерство культури та стратегічних комунікацій України, яке в свою чергу у жовтні 2025 року перейменовано на Міністерство культури України (далі - Мінкультури України, Міністерство, третя особа);

2) як чинний на момент прийняття рішення виконавчого комітету Кременецької районної ради народних депутатів від 14.10.1990 № 251 (№ 252) порядок отримання релігійною організацією у користування молитовної споруди, визначений пунктом "б" статті 10 Указу Президії Верховної Ради Української РСР від 01.11.1976 "Про затвердження Положення про релігійні об`єднання в Українській РСР", так і чинний на момент державної реєстрації Монастиря як юридичної особи (30.10.1991) порядок отримання релігійною організацією у користування молитовної споруди, встановлений частиною 2 статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (у первісній редакції, чинній із 06.06.1991), передбачав наявність рішення саме виконавчого комітету обласної, міської (міст Києва і Севастополя) ради народних депутатів, а не рішення виконавчого комітету районної ради, що свідчить про перевищення виконавчим комітетом Кременецької районної ради народних депутатів своїх повноважень при прийнятті рішення від 14.10.1990 № 251 (№ 252);

3) у силу вимог частини 2 статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" рішення Кременецької районної ради від 22.12.2000 № 114 "Про передачу об`єктів спільної власності територіальних громад району" (далі - рішення Кременецької районної ради від 22.12.2000 № 114) не підтверджує передачі Монастирю у власність Комплексу споруд Богоявленського монастиря як пам`ятки архітектури національного значення та не може вважатися правовстановлюючим документом на спірне майно. Так само не є правовстановлюючими документами на спірне майно виготовлений на замовлення Монастиря у 2009 році Кременецьким районним комунальним бюро технічної інвентаризації технічний паспорт на будівлю сестринського корпусу - блок № 1 Кременецького Свято-Богоявленського жіночого монастиря на вул. Дубенській, 2 у м. Кременці, а також охоронний договір від 30.11.1990 № 57 і охоронно-орендний договір від 25.10.1994. Зокрема, охоронно-орендний договір від 25.10.1994, укладений між Управлінням архітектури Тернопільського облвиконкому і Богоявленським жіночим монастирем, припинився 30.12.1999 у зв`язку із закінченням строку його дії, а матеріали справи не містять і Монастирем не надано доказів щодо продовження дії такого договору;

4) пунктом 2 розпорядження Тернопільської обласної державної адміністрації (далі - Тернопільська ОДА) від 23.02.1999 № 62 "Про передачу вивільнених приміщень комплексу Богоявленського монастиря у користування Свято-Богоявленського Кременецького жіночого монастиря" зазначено про необхідність укладення між Свято-Богоявленським Кременецьким жіночим монастирем і Управлінням містобудування та архітектури Тернопільської ОДА охоронно-орендного договору на користування переданими приміщеннями, які є пам`яткою архітектури національного значення, як це передбачено частиною 2 статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації". Однак, на виконання пункту 2 цього розпорядження відповідний договір із Монастирем не укладався. Таким чином, саме по собі розпорядження Тернопільської ОДА від 23.02.1999 № 62 не створило у Монастиря права користування державним майном, оскільки передбачало необхідність укладення окремого охоронно-орендного договору, який між сторонами так і не було укладено. Крім того, охоронний договір не є підставою виникнення у відповідача речового права на спірне майно;

5) оспорюваний договір за своєю правовою природою є договором позички як такий, що передбачав саме безоплатне користування державним нерухомим майном, тому в силу вимог частини 1 статті 220 ЦК України є нікчемним правочином, оскільки укладений на строк 5 років у простій письмовій формі, тобто більш як на 3 роки, проте без дотримання вимоги щодо нотаріального посвідчення такого договору, передбаченої статтями 793, 828 ЦК України (у редакції, чинній станом на 03.09.2018), що в свою чергу, є безумовною підставою для відмови у задоволенні зустрічного позову про визнання недійсним договору позички від 03.09.2018 (частина 2 статті 215 цього Кодексу);

6) нікчемний правочин є недійсним з моменту його укладення та не створює жодних юридичних наслідків, а тому свідчить про відсутність у Монастиря правових підстав для користування Комплексом споруд Богоявленського монастиря. Отже, за відсутності факту існування між сторонами договірних відносин, правовстановлюючих документів та зареєстрованого у Монастиря права на спірне майно зі спеціальним статусом, користувач зобов`язаний повернути Заповіднику Комплекс споруд Богоявленського монастиря і задоволення вимоги про повернення спірних приміщень, яка є негаторним позовом, зможе ефективно захистити право позивача у цій справі без зазначення про необхідність вивільнення зайнятих Монастирем приміщень і підписання акта приймання-передачі.

Водночас, відхиляючи доводи відповідача про проживання черниць у келіях Комплексу споруд Богоявленського монастиря, апеляційний суд виходив із того, що згідно з витягом із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно спірне майно є нежитловою пам`яткою архітектури, а сам охоронно-орендний договір від 25.10.1994 прямо забороняв заселення приміщень пам`ятки мешканцями для їх постійного проживання. Реєстрація місця проживання фізичних осіб сама по собі не створює речових прав на нерухоме майно та не може бути підставою для невиконання обов`язку з повернення державного майна після припинення договору безоплатного користування ним.

5. Не погоджуючись із рішенням місцевого господарського суду та постановою суду апеляційної інстанції, Монастир звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить зазначені судові рішення скасувати у частині задоволених вимог первісного позову (про зобов`язання Монастиря повернути Заповіднику Комплекс споруд Богоявленського монастиря) та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні первісного позову повністю.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

6. На обґрунтування своїх вимог скаржник посилається на неправильне застосування і порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, наголошуючи на тому, що:

1) на теперішній час відсутні висновки Верховного Суду щодо питання застосування положень статей 763, 827 та пункту 9 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України у подібних правовідносинах, а саме: а) чи зберігаються майнові права релігійних громад, які в установленому порядку користувалися культовими будівлями і майном до введення в дію Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", після одержання ними правоздатності юридичної особи, б) чи розповсюджується частина 2 статті 763 ЦК України на охоронні договори, укладені релігійними організаціями на невизначений строк до введення в дію Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації";

2) на теперішній час відсутні висновки Верховного Суду щодо питання застосування норми статті 109 Житлового кодексу України (далі - ЖК України) у подібних правовідносинах, а саме: а) хто є належним відповідачем у спорах про усунення перешкод у користуванні майном: черниці, які постійно проживають в приміщеннях пам`ятки архітектури національного значення (келіях), або монастир як юридична особа, до складу якого входять черниці, б) чи підпадає під поняття "житло" приміщення з назвою "келія", яка розташована у пам`ятці архітектури національного значення та в якій проживає черниця монастиря, в) чи розповсюджуються правові гарантії, передбачені частиною 2 статті 109 ЖК України, на черниць монастиря, які постійно проживають у приміщеннях пам`ятки архітектури національного значення (келіях);

3) на теперішній час відсутні висновки Верховного Суду щодо питання застосування положень статті 391 ЦК України у подібних правовідносинах, а саме: а) хто є належним позивачем у спорах щодо усунення перешкод в користуванні пам`яткою архітектури національного значення - власник або балансоутримувач, б) чи має право балансоутримувач замість власника звернутися до суду із позовом про усунення перешкод в користуванні пам`яткою архітектури національного значення;

4) на теперішній час відсутні висновки Верховного Суду щодо питання застосування норм статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) у подібних правовідносинах, а саме: а) чи становить втручання у право на мирне володіння майном порушення вимог статті 1 Першого протоколу Конвенції, якщо в процесі розгляду судом справи зникає "легітимна мета", на яку посилається позивач, б) чи є ознакою дискримінації позбавлення державою діючого монастиря Української Православної Церкви культових будівель без належної "легітимної мети";

5) суди належним чином не дослідили зібрані в справі докази, зокрема, виготовлений 05.06.2009 Кременецьким районним комунальним бюро технічної інвентаризації технічний паспорт на будівлю сестринського корпусу - блок № 1 Кременецького Свято-Богоявленського жіночого монастиря на вул. Дубенській, 2 у м. Кременці, заяви свідків ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 щодо передачі у власність Монастиря саме приміщень Корпусу келій площею 591,5 м2, розташованого на вул. Дубенській, 2 у м. Кременці Тернопільської обл.;

6) у відповідача були обґрунтовані підстави для відводу судді Шумського І. П., який 18.07.2024 після виходу з нарадчої кімнати ухвалою відмовив у задоволенні клопотання представника Монастиря про виклик свідка, повернув позовну заяву Почаївській Свято-Успенській Лаврі, відмовив у відкритті провадження за позовом ОСОБА_7 , закрив підготовче засідання і призначив справу до судового розгляду по суті. При цьому всупереч вимогам частини 2 статті 182 ГПК України суддя Шумський І. П. не розглянув у підготовчому засіданні клопотання відповідача: про врегулювання спору за участю судді, про витребування у позивача оригіналу письмового доказу, про закриття провадження у справі, які (клопотання) до оголошення вступної і резолютивної частини ухвали від 18.07.2024 було подано представником Монастиря та завантажено у підсистему відеоконференцзв`язку Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи (далі - ЄСІКС);

7) суд першої інстанції протокольною ухвалою від 29.05.2025 необґрунтовано відмовив у задоволенні клопотання представника Монастиря про огляд доказу - Корпусу келій 1760 р., який (доказ) має важливе значення для правильного вирішення справи з огляду на те, що з моменту заселення келій черницями і реєстрації ними свого постійного місця проживання вказані особи стали окремими суб`єктами житлових правовідносин, виселення яких має відбуватися із дотриманням положень статті 109 ЖК України. У свою чергу, 06.05.2026 суд апеляційної інстанції відмовив відповідачу у задоволенні аналогічного клопотання, зазначивши, що вказані обставини можуть бути встановлені іншими доказами.

Узагальнений виклад позицій інших учасників справи

7. Кременецько-Почаївський ДІАЗ у відзиві на касаційну скаргу просить відмовити в її задоволенні з мотивів, викладених в оскаржуваних рішенні та постанові.

Мінкультури України у відзиві на касаційну скаргу просить залишити її без задоволення з мотивів, викладених в оскаржуваних рішенні та постанові.

Розгляд справи Верховним Судом

8. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 08.06.2026 відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою Монастиря на рішення Господарського суду Тернопільської області від 24.07.2025 і постанову Західного апеляційного господарського суду від 06.05.2026 у справі № 921/619/23 та призначив розгляд цієї справи в судовому засіданні на 04.08.2026.

Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалами від 04.08.2026, від 25.08.2026, від 01.09.2026, 15.09.2026 і 29.09.2026 неодноразово за клопотаннями представника скаржника оголошував перерви у судовому засіданні з розгляду касаційної скарги Монастиря на рішення Господарського суду Тернопільської області від 24.07.2025 і постанову Західного апеляційного господарського суду від 06.05.2026 у справі № 921/619/23 до 25.08.2026, до 01.09.2026, до 15.09.2026, до 29.09.2026 та до 13.10.2026 відповідно.

9. 01.09.2026 Монастир звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із клопотанням, в якому (клопотанні) просить на підставі пункту 5 частини 1 статті 227 ГПК України зупинити розгляд справи № 921/619/23 до набрання законної сили судовим рішенням у справі № 910/13603/25, предметом позову в якій, в свою чергу, є витребування з незаконного володіння Мінкультури України у власність Монастиря приміщень загальною площею 591,5 м2, розташованих у корпусі келій (будівлі сестринського корпусу - блок № 1) за адресою: вул. Дубенська, 2, м. Кременець, Тернопільська обл., які (приміщення) входять до складу Комплексу споруд Богоявленського монастиря загальною площею 3218 м2, у зв`язку з чим, на думку заявника, ймовірне задоволення Північним апеляційним господарським судом віндикаційного позову в справі № 910/13603/25 унеможливить задоволення позову у цій справі. Крім того, заявник на обґрунтування вказаного клопотання посилається на рішення Кременецької районної ради від 22.12.2000 № 114, на підставі якого, на думку Монастиря, приміщення загальною площею 591,5 м2 фактично були передані відповідачу у власність.

Проте Верховний Суд вважає, що зазначене клопотання необхідно залишити без задоволення з огляду на таке.

Пунктом 5 частини 1 статті 227 ГПК України передбачено, що суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у випадках: об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Провадження у справі зупиняється у випадку, встановленому пунктом 5 частини 1 статті 227 цього Кодексу до набрання законної сили судовим рішенням, від якого залежить вирішення справи (пункт 4 частини 1 статті 229 ГПК України).

Виходячи з системного аналізу пункту 5 частини 1 статті 227 ГПК України цього пункту через призму завдань та основних засад господарського судочинства, закріплених у частині першій, пунктах 1, 4, 10, 11 частини 3 статті 2 цього Кодексу, умовами застосування цього пункту є:

- об`єктивна неможливість розгляду цієї справи до вирішення іншої справи; тобто, неможливість для суду самостійно встановити обставини, які встановлюються судом у іншій справі;

- пов`язаність справи з іншою, в якій суд встановлює обставини, що впливають чи можуть вплинути на докази у цій справі, зокрема, факти, що мають преюдиціальне значення;

- обґрунтованість судового рішення, в якому має бути проаналізовано, чи дійсно від наведених обставин залежить вирішення спору в цій справі, та належно мотивовано, що зупинення провадження у справі до розгляду іншої справи зумовлюється виявленням в ній саме обставин, фактів тощо, які не можуть бути з`ясовані та встановлені в цьому процесі, але мають значення для справи, провадження у якій зупинено і саме це і є першопричиною перешкоди у здійсненні правосуддя в справі, що зупиняється.

Метою зупинення провадження у справі до розгляду іншої справи є виявлення обставин, підстав, фактів тощо, які не можуть бути з`ясовані та встановлені в цьому процесі, але мають значення для справи, провадження в якій зупинено.

Верховний Суд виснує, що: по-перше, провадження у справі слід зупиняти лише за наявності беззаперечних підстав для цього; по-друге, під неможливістю розгляду справи до вирішення іншої справи необхідно розуміти те, що обставини, які розглядаються в такій справі, не можуть бути встановлені судом самостійно через обмеженість своєї юрисдикції щодо конкретної справи внаслідок непідвідомчості, обмеженості предметом позову, неможливості розгляду тотожної справи, черговості розгляду вимог тощо; по-третє, обов`язкова пов`язаність справи, що зупиняється, з іншою, в якій суд встановлює обставини, що впливають чи можуть вплинути на докази у цій справі, зокрема, факти, що мають преюдиціальне значення.

Таким чином, для вирішення питання про зупинення провадження у справі з огляду на вимоги пункту 5 частини 1 статті 227 ГПК України суд повинен у кожному конкретному випадку з`ясувати: 1) чи існує вмотивований зв`язок між предметом судового розгляду у справі, яка розглядається судом, з предметом доказування в конкретній іншій справі, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства; 2) чим зумовлюється об`єктивна неможливість розгляду цієї справи з вказівкою на обставини, які встановлюються судом в іншій справі.

Водночас, за змістом пункту 5 частини 1 статті 227 ГПК України суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Аналогічні висновки викладено в пунктах 8.7- 8.14 постанови об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 01.03.2024 у справі № 910/17615/20 та в постанові об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 14.02.2022 у справі № 357/10397/19.

Ураховуючи зазначені правові висновки Верховного Суду, колегія суддів вважає необґрунтованим посилання заявника на неможливість касаційного перегляду цієї справи до набрання законної сили рішенням Господарського суду міста Києва від 29.04.2026 у справі № 910/13603/25, оскільки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 22.01.2020 у справі № 910/1809/18 (предмет позову - визнання недійсними розпоряджень обласної державної адміністрації), від 11.02.2020 у справі № 922/614/19 (пункт 52) і в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14.03.2023 у справі № 922/3013/19 (пункт 4.13), від 14.03.2023 у справі № 922/1796/19 (пункти 41, 42) сформульовано усталений правовий висновок про те, що позивач у межах розгляду справи може посилатися, зокрема, на незаконність рішення (наказу, розпорядження) органу державної влади або місцевого самоврядування без заявлення вимоги про визнання його незаконним і скасування, оскільки такі рішення за умови їх невідповідності закону не зумовлюють правових наслідків, на які вони спрямовані.

Таким чином, ураховуючи ту обставину, що на обґрунтування заперечень проти задоволення первісного позову у цій справі Монастир посилається на рішення Кременецької районної ради від 22.12.2000 № 114 як підставу набуття права власності на частину приміщень (загальною площею 591,5 м2) Комплексу споруд Богоявленського монастиря, суди попередніх інстанцій вправі самостійно досліджувати питання законності прийняття органом місцевого самоврядування зазначеного рішення, що власне чітко вбачається зі змісту постанови Західного апеляційного господарського суду від 06.05.2026 у справі № 921/619/23, в якій міститься висновок про те, що у силу вимог частини 2 статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" рішення Кременецької районної ради від 22.12.2000 № 114 не підтверджує передачі Монастирю у власність Комплексу споруд Богоявленського монастиря як пам`ятки архітектури національного значення та не може вважатися правовстановлюючим документом на спірне майно.

Наведене вище переконливо свідчить про відсутність правових підстав для задоволення заяви Монастиря про зупинення провадження в справі № 921/619/23 до набрання законної сили рішенням Господарського суду міста Києва від 29.04.2026 у справі № 910/13603/25.

Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

10. Як убачається зі Списку пам`ятників архітектури Української РСР, що перебувають під охороною держави, затвердженого постановою Ради Міністрів Української РСР від 24.08.1963 № 970 "Про впорядкування справи обліку та охорони пам`ятників архітектури на території Української РСР", Комплекс споруд Богоявленського монастиря (охоронний № 1591) взято на облік як пам`ятку архітектури.

11. За результатами розгляду листа намісника Свято-Успенської Почаївської Лаври про надання дозволу на розташування в Богоявленському соборі та дзвіниці діючого жіночого монастиря від 01.10.1990 № 129 виконавчий комітет Кременецької районної ради народних депутатів 14.10.1990 прийняв рішення № 251 (№ 252) "Про відкриття жіночого монастиря в приміщенні Богоявленського собору", згідно з яким дозволено Свято-Успенській Почаївській Лаврі відкрити в приміщенні Богоявленського собору жіночий монастир та передати керівництву жіночого монастиря: Богоявленський собор без пономарки; дзвіницю з каплицею преподобного Іова Почаївського; цвинтарну церкву всіх святих; територію верхнього саду площею 0,28 га. Рішенням передбачено, що інші будівлі, що належали колишньому жіночому монастирю, будуть передані при переході лікарні в нове приміщення.

На виконання рішення виконавчого комітету Кременецької районної ради народних депутатів від 14.10.1990 № 251 (№ 252) між Головним управлінням архітектури і містобудування Тернопільського облвиконкому (держорган) та ієромонахом Галактіоном, скарбником інокинею Марією, ієродіяконом Мелетієм (користувач) як уповноваженими особами 30.11.1990 укладено охоронний договір № 57 на передачу пам`ятки архітектури, що є у державній власності (далі - охоронний договір від 30.11.1990 № 57), за умовами пунктів 1, 3 якого держорган передав, а користувач прийняв в безоплатне користування будинок пам`ятки архітектури - церкву і дзвіницю Богоявленського монастиря з метою використання приміщень цієї пам`ятку для здійснення релігійних обрядів. Користувач бере на себе повну відповідальність за збереження пам`ятки архітектури і зобов`язується використовувати приміщення виключно за призначенням, зазначеним у пункті 1 цього договору, відповідно до встановленого для цього приміщення режиму використання.

Підпунктом "в" пункту 4 охоронного договору № 57 передбачено, що користувач повинен не заселяти приміщення пам`ятки і інших розміщених на її території споруд жильцями для проживання як тимчасового, так і постійного характеру, за виключенням спеціально призначених під жито приміщень для проживання сторожів і церковного причту за окремим застереженням для них в окремих умовах.

12. Відповідно до свідоцтва серії № А00 №662730 про державну реєстрацію юридичної особи Монастир як юридичну особу зареєстровано 30.10.1991, номер запису про включення відомостей про юридичну особу до ЄДР 16401200000000278.

Така сама інформація міститься у відповіді від 14.09.2023 № 226014 із Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.

13. 25.10.1994 між Управлінням архітектури Тернопільського облвиконкому (держорган) і Богоявленським жіночим монастирем (орендар) укладено охоронно-орендний договір на використання пам`ятки архітектури, за умовами пунктів 1, 3 якого держорган здає, а орендар приймає в орендне користування пам`ятку архітектури для використання її під Богоявленський монастир площею 730 м2: 1 поверх - 185 м2; 2 поверх - 545 м2. Вид використання - житло монахів. Строк оренди - із 01.11.1994 до 30.12.1999.

Згідно з підпунктом "в" пункту 8 цього охоронно-орендного договору орендар повинен не заселяти приміщення пам`ятки для проживання як тимчасового, так і постійного характеру.

Монастирем у довідці від 01.02.2024 № 14 наведено перелік із 50 осіб, які станом на 03.09.2018 постійно проживали в сестринському корпусі - блоці № 1 (Корпус келій, 1760 р.) за адресою: вул. Дубенська, 2, м. Кременець, Тернопільська обл, на підтвердження чого відповідач долучив до матеріалів справи Домову книгу для прописки громадян, які проживають у Кременецькому Богоявленському жіночому монастирі.

14. Розпорядженням Тернопільської ОДА від 23.02.1999 № 62 "Про передачу вивільнених приміщень комплексу Богоявленського монастиря в користування Свято-Богоявленського Кременецького жіночого монастиря" передано Монастирю в користування церкву Святого Миколая і приміщення, в якому знаходилась патолого-гістологічна лабораторія (пункт 1 розпорядження).

У пункті 2 цього розпорядження керівництву Свято-Богоявленського Кременецького жіночого монастиря зазначено про необхідність укладення з Управлінням містобудування та архітектури облдержадміністрації охоронно-орендного договору на користування переданими приміщеннями, які є пам`яткою архітектури державного значення.

Однак, такий договір із Монастирем не укладався.

15. Розпорядженням КМУ від 16.11.2002 № 635-р "Про передачу пам`яткою архітектури та містобудування до сфери управління Держбуду" прийнято пропозицію Держбуду, погоджену з Тернопільською ОДА, Кременецькою районною та Кременецькою міською радами, Мінекономіки, Мінфіном, Фондом державного майна та Держкомстатом, про передачу пам`яток архітектури та містобудування: із спільної власності територіальних громад Кременецького району і територіальної громади м. Кременця у державну власність з віднесенням до сфери управління Держбуду за переліком згідно з додатком 1; із сфери управління Тернопільської ОДА до сфери управління Держбуду за переліком згідно з додатком 2.

Як убачається із додатку 2, до відповідного переліку майна включено Комплекс споруд Богоявленського монастиря (Богоявленський костел, 1760 р., Корпус келій, 1760 р., Дзвіниця, XX століття), за адресою: вул. Дубенська, 2, м. Кременець.

28.01.2003 комісією, утвореною відповідно до розпорядження від 16.11.2002 КМУ № 635-р, проведено обстеження Комплексу споруд Богоявленського монастиря за адресою: вул. Дубенська, 2, м. Кременець, Тернопільська обл., який (Комплекс) Управлінням містобудування та архітектури Тернопільської ОДА передається Кременецько-Почаївському ДІАЗ, за результатами якого (обстеження) встановлено придатність спірного майна до подальшого використання та складено акт приймання-передачі, затверджений 11.02.2003 Головою Держбуду України.

16. Матеріали справи містять копію виготовленого у 2009 році Кременецьким районним комунальним бюро технічної інвентаризації технічного паспорта на будівлю сестринського корпусу - блок № 1 Кременецького Свято-Богоявленського жіночого монастиря на вул. Дубенській, 2 у м. Кременці.

17. 03.09.2018 між Кременецько-Почаївським ДІАЗ (балансоутримувач) і Монастирем (користувач) укладено договір № 5, за умовами пунктів 1.1, 1.2 якого балансоутримувач передає, а користувач приймає у безоплатне користування державне майно: приміщення пам`ятки архітектури національного значення - комплекс споруд Богоявленського монастиря (Богоявленський костел, 1760 p., Корпус келій, 1760 р., Дзвіниця, ХХ ст.) загальною площею 3218 м2, охоронний № 1591 Н, реєстровий № 26024191.18.АААДДЛ151, за адресою: вул. Дубенська, 2, м. Кременець, Тернопільська обл. Склад і вартість майна, що передається користувачу згідно з цим договором, визначені відповідно до передавального балансу станом на 01.11.2017 (на дату проведення інвентаризації майна). Майно передається в користування виключно під культові споруди - діючий храм для богослужінь, келії - житлові, дзвіниця Свято-Богоявленського жіночого монастиря.

У пунктах 2.1- 2.3 договору позички від 03.09.2018 сторони погодили, що для передачі і повернення майна сторони утворюють комісію, головою якої призначається представник балансоутримувача. Набуття права користування майном виникає з моменту підписання сторонами акта приймання-передавання майна, який є невід`ємною частиною цього договору. Майно вважається повернутим балансоутримувачу з дати підписання сторонами акта приймання-передавання.

За змістом пункту 3.8 договору № 5 користувач зобов`язався у разі припинення дії цього договору повернути орендоване майно в належному стані, не гіршому ніж під час передачі його у користування, з урахуванням фізичного зносу, або у стані, обумовленому цим договором.

Пунктами 5.2, 7.4 договору позички від 03.09.2018 передбачено, що у зв`язку з тим, що майно, яке передається в оренду, є пам`яткою архітектурної спадщини, користувач зобов`язаний забезпечувати збереження пам`ятки відповідно до Закону України "Про охорону культурної спадщини" та умов охоронного договору, укладеного власником (балансоутримувачем) пам`ятки з відповідним органом охорони культурної спадщини 15.02.2017 б/н. Цей договір укладено строком на 5 років, набирає чинності з моменту підписання його сторонами і діє до 03.09.2023. Дія договору може бути продовжена за згодою сторін.

18. Згідно з актом приймання-передачі нерухомого майна від 03.09.2018 балансоутримувач передав у строкове безоплатне користування Монастирю державне майно, яке є предметом договору № 5.

19. Розпорядженням КМУ від 27.12.2019 № 1419-р "Деякі питання управління Міністерством культури та інформаційної політики об`єктами державної власності" Кременецько-Почаївський ДІАЗ віднесено до сфери управління Мінкультури України.

20. Наказом Міністерства від 27.05.2020 № 1847 затверджено нову редакцію Положення про Кременецько-Почаївський ДІАЗ, відповідно до пунктів 6.1, 6.2, 6.10 якого майно Заповідника складається з основних фондів, матеріальних та нематеріальних активів, інших матеріальних цінностей, вартість яких відображається в самостійному балансі. Майно Заповідника є державною власністю і закріплене за ним на праві оперативного управління. Майно, передане заповіднику, використовується відповідно до мети і завдань, визначених цим Положенням. Заповідник не має права безоплатно передавати належне йому майно іншим юридичним особам чи громадянам, крім випадків, передбачених законодавством.

21. Із наявного в матеріалах справи витягу від 05.11.2021 № 283231117 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вбачається, що 01.11.2021 внесено запис № 44876005 про право власності держави в особі Мінкультури України на Комплекс споруд Богоявленського монастиря XVIII ст., загальною площею 3218 м2, до складу якого входять: корпус келій - 1831 м2, собор - 417 м2, підвали - 863,2 м2, дзвіниця - 105,8 м2, розташовані за адресою: вул. Дубенська, 2, м. Кременець, Тернопільська обл.

22. Листом від 13.06.2023 № 3/1-142 балансоутримувач повідомив користувача про закінчення 03.09.2023 терміну дії договору № 5 та відсутність У Заповідника намірів щодо продовження цього договору у зв`язку зі змінами законодавства.

23. Листом від 07.07.2023 № 1/07 Монастир звернувся до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Івано-Франківській, Чернівецькій та Тернопільській областях із проханням про включення Комплексу споруд Богоявленського монастиря до Переліку другого типу у зв`язку з наміром орендувати спірне майно.

У відповідь на таке звернення Регіональне відділення Фонду державного майна України по Івано-Франківській, Чернівецькій та Тернопільській областях листом від 14.07.2023 № 17-112-01083 поінформувало Монастир про порядок реалізації заявником такого наміру.

24. Листами від 08.08.2023 № 3/1-186, від 24.08.2023 № 3/2-198 Заповідник повторно повідомив користувача про закінчення 03.09.2023 терміну дії договору позички від 03.09.2018, просив передати спірні приміщення та вказав на необхідність забезпечення присутності представника Монастиря при складанні акта приймання-передачі майна 04.09.2023 о 10 год.

01.09.2023 балансоутримувач видав наказ № 78 про створення комісії щодо повернення спірного майна.

04.09.2023 комісією складено акт про відмову у поверненні майна користувачем після закінчення строку дії договору № 5.

25. 01.09.2023 Монастир звернувся до Мінкультури України як власника майна з клопотанням № 013 щодо погодження передачі Комплексу споруд Богоявленського монастиря у безоплатне користування строком на 5 років.

У відповідь на таке звернення Міністерство листом від 07.09.2023 № 06/35/7649-23 поінформувало Монастир про внесення змін до законодавства у сфері оренди державного та комунального майна, у зв`язку з чим частиною 2 статті 9 Закону України № 157-ІХ, введеного в дію з 01.02.2020, запроваджено заборону на передачу такого майна у безоплатне користування або позичку, а згідно з частиною 4 статті 4 цього Закону особи, стосовно яких застосовано спеціальні економічні та інші обмежувальні заходи (санкції) відповідно до Закону України "Про санкції", а також пов`язані з ними особи, не можуть бути орендарями.

26. Згідно з положеннями частини 1 статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Оскільки вимоги поданої касаційної скарги стосуються незгоди Монастиря із судовими рішеннями судів попередніх інстанції саме у частині задоволених вимог первісного позову (про зобов`язання Монастиря повернути Заповіднику Комплекс споруд Богоявленського монастиря), і виключно в цій частині рішення суду першої інстанції було предметом апеляційного оскарження та перегляду, колегія суддів здійснює касаційний перегляд оскаржуваних рішення та постанови лише у відповідній частині позову.

27. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши у межах вимог касаційної скарги наведені в ній доводи, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, подані заперечення, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення з таких підстав.

28. В основу оскаржуваних рішення та постанови покладено висновок місцевого та апеляційного господарських судів про часткову обґрунтованість вимог первісного позову з огляду на те, що:

1) у силу вимог частини 2 статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" рішення Кременецької районної ради від 22.12.2000 № 114 не підтверджує передачі Монастирю у власність Комплексу споруд Богоявленського монастиря як пам`ятки архітектури національного значення та не може вважатися правовстановлюючим документом на спірне майно. Так само не є правовстановлюючими документами на спірне майно виготовлений на замовлення Монастиря у 2009 році Кременецьким районним комунальним бюро технічної інвентаризації технічний паспорт на будівлю сестринського корпусу - блок № 1 Кременецького Свято-Богоявленського жіночого монастиря на вул. Дубенській, 2 у м. Кременці, а також охоронний договір від 30.11.1990 № 57 і охоронно-орендний договір від 25.10.1994. Зокрема, охоронно-орендний договір від 25.10.1994, укладений між Управлінням архітектури облвиконкому і Богоявленським жіночим монастирем, припинився 30.12.1999 у зв`язку із закінченням строку його дії, а матеріали справи не містять і Монастир не надав жодних доказів на підтвердження продовження строку дії такого договору;

2) пунктом 2 розпорядження Тернопільської ОДА від 23.02.1999 № 62 "Про передачу вивільнених приміщень комплексу Богоявленського монастиря у користування Свято-Богоявленського Кременецького жіночого монастиря" зазначено про необхідність укладення між Свято-Богоявленським Кременецьким жіночим монастирем і Управлінням містобудування та архітектури Тернопільської ОДА охоронно-орендного договору на користування переданими приміщеннями, які є пам`яткою архітектури національного значення, як це передбачено частиною 2 статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації". Однак, на виконання пункту 2 цього розпорядження відповідний договір із Монастирем не укладався. Таким чином, саме по собі розпорядження Тернопільської ОДА від 23.02.1999 № 62 не призвело до набуття Монастирем права користування державним майном, оскільки передбачало необхідність укладення окремого охоронно-орендного договору, який між сторонами не було укладено. Крім того, охоронний договір не є підставою виникнення у відповідача речового права на спірне майно;

3) оспорюваний договір за своєю правовою природою є договором позички як такий, що передбачав саме безоплатне користування державним нерухомим майном, тому в силу вимог частини 1 статті 220 ЦК України є нікчемним правочином, оскільки укладений на строк 5 років у простій письмовій формі, тобто більш як на 3 роки, проте без дотримання вимоги щодо нотаріального посвідчення такого договору, передбаченої статтями 793, 828 ЦК України (у редакції, чинній станом на 03.09.2018), що в свою чергу, є безумовною підставою для відмови у задоволенні зустрічного позову про визнання недійсним договору № 5 (частина 2 статті 215 цього Кодексу);

4) нікчемний правочин є недійсним з моменту його укладення та не створює жодних юридичних наслідків, а тому свідчить про відсутність у Монастиря правових підстав для користування Комплексом споруд Богоявленського монастиря. Отже, за відсутності існування між сторонами договірних відносин, правовстановлюючих документів та зареєстрованого у Монастиря права на спірне майно зі спеціальним статусом, користувач зобов`язаний повернути Заповіднику Комплекс споруд Богоявленського монастиря і задоволення вимоги про повернення спірних приміщень, яка є негаторним позовом, зможе ефективно захистити права позивача у цій справі без зазначення про необхідність вивільнення зайнятих Монастирем приміщень і підписання акта приймання-передачі.

29. Колегія суддів погоджується із висновком судів попередніх інстанцій про часткове задоволення первісного позову з огляду на таке.

30. Захист права власності врегульований главою 29 ЦК України. Зокрема, захист права власності від порушень, не пов`язаних із позбавленням володіння, передбачений статтею 391 цього Кодексу, згідно з якою власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

У розумінні приписів наведеної норми право власності може бути порушене і без безпосереднього вилучення майна у власника. Власник у такому випадку має право вимагати захисту свого права від особи, яка перешкоджає його користуванню та розпорядженню своїм майном, тобто може звертатися до суду з негаторним позовом.

31. Відповідно до статті 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.

32. Верховний Суд неодноразово (зокрема у постановах від 17.04.2018 у справі № 924/623/16, від 29.08.2019 у справі № 910/551/18, від 09.11.2023 у справі № Б-50/232-09, від 10.09.2024 у справі № 910/8467/21) звертав увагу, що звернутися з передбаченим наведеною нормою негаторним позовом може власник або титульний володілець, у якого знаходиться річ, щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем може бути лише та особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права користування чи розпорядження річчю.

Необхідно зауважити, що з урахуванням специфіки обороту нерухомого майна володіння ним досягається без його фізичного утримання або зайняття, а державна реєстрація права власності на нерухоме майно підтверджує фактичне володіння ним (аналогічний висновок наведено у постановах Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16, від 01.04.2025 у справі № 908/2915/23, від 16.04.2025 у справі № 916/1664/22, від 22.04.2025 у справі № 918/1332/23).

Однак, як встановлено судами попередніх інстанцій, будь-яке речове право на спірне майно не було зареєстровано за відповідачем (Монастирем), що виключає підстави для звернення Заповідника з позовом про витребування спірного з чужого незаконного володіння.

33. Предмет негаторного позову становить вимога володіючого майном власника до третіх осіб про усунення порушень його права власності, що перешкоджають йому належним чином користуватися, розпоряджатися цим майном тим чи іншим способом.

Підставою негаторного позову є належне позивачу право користування і розпорядження майном, а також обставини, що підтверджують протиправні дії відповідача у створенні позивачу перешкод щодо здійснення цих правомочностей.

Однією з передумов подання негаторного позову є триваючий характер правопорушення і наявність його в момент подання позову. Якщо ж на час подання позову порушення припинилися, то відпадає і підстава для пред`явлення негаторного позову. Власник має право у даному випадку вимагати лише відшкодування збитків або застосувати інший спосіб захисту свого права. Другою умовою застосування негаторного позову має бути відсутність між позивачем і відповідачем договірних відносин, адже в разі наявності таких відносин власник здійснює захист порушеного права власності зобов`язально-правовими засобами (схожі за змістом висновки викладено у постановах Верховного Суду від 03.06.2020 у справі № 916/1666/18, від 02.11.2022 у справі № 922/3166/20).

34. Отже, умовами подання негаторного позову є сукупність таких обставин: майно знаходиться у власника або титульного володільця; інша особа заважає користуванню, розпорядженню цим майном; для створення таких перешкод немає правомірних підстав (припису закону, договору між власником та іншою особою тощо); у позові має бути чітко та конкретно визначено дії, які повинен здійснити відповідач для усунення порушень права власника (володільця) (аналогічні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 30.07.2019 у справі № 926/3881/17, від 05.01.2024 у справі № 367/7905/18, від 27.05.2020 у справі № 909/392/19, від 08.04.2025 у справі № 910/5739/23).

35. Згідно з пунктом 3 Прикінцевих положень Закону України "Про охорону культурної спадщини" об`єкти, включені до списків переліків пам`яток історії та культури відповідно до Закону Української РСР "Про охорону і використання пам`яток історії та культури", визнаються пам`ятками відповідно до цього Закону.

Абзацом 6 частини статті 1 Закону України "Про охорону культурної спадщини" передбачено, що пам`ятка культурної спадщини - об`єкт культурної спадщини, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам`яток України, або об`єкт культурної спадщини, який взято на державний облік відповідно до законодавства, що діяло до набрання чинності цим Законом, до вирішення питання про включення (невключення) об`єкта культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам`яток України.

36. Комплекс споруд Богоявленського монастиря (охоронний номер 1591) включено до Переліку пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації, затвердженого Законом України "Про Перелік пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації".

37. Як достовірно установлено судами першої та апеляційної інстанцій і не спростовується скаржником, Комплекс споруд Богоявленського монастиря, який належить до пам`яток архітектури національного значення, є власністю держави Україна, зареєстровано 01.11.2021 за Мінкультури України, закріплене за Кременецько-Почаївським ДІАЗ на праві оперативного управління, але наразі перебуває у фактичному користуванні Монастиря, чим Заповіднику як титульному володільцю створюються перешкоди у здійсненні права користування та розпорядження державним майном.

38. При цьому відсутність між сторонами договірних відносин станом на час звернення Заповідника з первісним позовом зумовлена достеменним встановленням судами тих обставин, що оспорюваний договір позички як такий, що передбачав безоплатне користування державним нерухомим майном, у силу вимог частини 1 статті 220 ЦК України є нікчемним правочином, оскільки укладений на строк 5 років у простій письмовій формі, тобто більш як на 3 роки, проте без дотримання вимоги щодо нотаріального посвідчення такого договору, передбаченої статтями 793, 828 ЦК України (у редакції, чинній станом на 03.09.2018), тоді як нікчемний правочин не створює жодних юридичних наслідків і визнання судом такого правочину недійсним не вимагається (частина 2 статті 215 цього Кодексу).

39. Колегія суддів погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про те, що як рішення виконавчого комітету Кременецької районної ради народних депутатів від 14.10.1990 № 251 "Про відкриття жіночого монастиря в приміщенні Богоявленського собору", так і укладений на виконання цього рішення охоронний договір від 30.11.1990 № 57, яким, на думку скаржника, передбачалося безстрокове безоплатне користування відповідачем Комплексом споруд Богоявленського монастиря, не можуть вважатися правовстановлюючими документами на спірне майно, оскільки відповідно до пункту "б" статті 10 чинного на той час Указу Президії Верховної Ради Української РСР від 01.11.1976 "Про затвердження Положення про релігійні об`єднання в Українській РСР" віруючі, що утворили релігійне об`єднання, мають право одержувати в безплатне користування молитовну споруду і культове майно за рішенням виконавчого комітету обласної, міської (міст Києва і Севастополя) Ради народних депутатів.

Отже, чинний на момент укладення охоронного договору від 30.11.1990 № 57 порядок отримання релігійною організацією у користування молитовної споруди передбачав наявність рішення саме виконавчого комітету обласної, міської (міст Києва і Севастополя) ради народних депутатів, а не рішення виконавчого комітету районної ради, що свідчить про перевищення виконавчим комітетом Кременецької районної ради народних депутатів своїх повноважень при прийнятті рішення від 14.10.1990 № 251.

40. Відповідно до частин 1, 2 статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (у первісній редакції, чинній із 06.06.1991, тобто станом на час державної реєстрації Монастиря як юридичної особи (30.10.1991)), релігійні організації мають право використовувати для своїх потреб будівлі і майно, що надаються їм на договірних засадах державними, громадськими організаціями або громадянами. Культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями виконавчих комітетів обласних, Київської і Севастопольської міських Рад народних депутатів.

41. Згідно з частиною 2 статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (у редакції, чинній із 22.01.1994, тобто на час укладення охоронно-орендного договору від 25.10.1994) релігійні організації мають право використовувати для своїх потреб будівлі і майно, що надаються їм на договірних засадах державними, громадськими організаціями або громадянами. Культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Республіці Крим - Уряду Республіки Крим.

42. За таких обставин обґрунтованим є висновок судів попередніх інстанцій про те, що у силу вимог частини 2 статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" рішення Кременецької районної ради від 22.12.2000 № 114 "Про передачу об`єктів спільної власності територіальних громад району", яким передбачено передачу зі спільної власності територіальних громад району у власність Свято-Богоявленського Кременецького жіночого монастиря певних будівель і споруд, які належали Кременецькій центральній районній лікарні згідно з додатком № 1, не підтверджує передачі Монастирю у власність Комплексу споруд Богоявленського монастиря як пам`ятки архітектури національного значення та не може вважатися правовстановлюючим документом на спірне майно.

Тим більше, що, досліджуючи зміст додатку № 1 до вказаного рішення, суди достовірно встановили відсутність включення спірного майна до об`єктів Кременецької центральної районної лікарні, переданих Монастирю у власність.

43. Водночас, відхиляючи посилання відповідача на укладений між Управлінням архітектури облвиконкому і Богоявленським жіночим монастирем охоронно-орендний договір від 25.10.1994 як правову підставу користування відповідача спірним майном, апеляційний суд цілком правомірно виснував про те, що вказаний охоронно-орендний договір припинився 30.12.1999 у зв`язку із закінченням строку його дії, тоді як матеріали справи не містять і Монастир не надав жодних доказів на підтвердження продовження строку дії такого договору.

Більше того, суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано констатували факт невиконання Монастирем пункту 2 розпорядження Тернопільської ОДА від 23.02.1999 № 62 "Про передачу вивільнених приміщень комплексу Богоявленського монастиря в користування Свято-Богоявленського Кременецького жіночого монастиря", в якому чітко зазначено про необхідність укладення з Управлінням містобудування та архітектури облдержадміністрації охоронно-орендного договору на користування переданими приміщеннями, які є пам`яткою архітектури державного значення.

44. Верховний Суд також вважає правильним врахування судами попередніх інстанцій обставини правомірної відмови Мінкультури України (власника майна) у погодженні передачі Комплексу споруд Богоявленського монастиря у безоплатне користування відповідачу строком на 5 років, оформленої листом від 07.09.2023 № 06/35/7649-23, з огляду запровадження частиною 2 статті 9 Закону України № 157-ІХ імперативної заборони на передачу державного та комунального майна у безоплатне користування або позичку.

45. У зв`язку з наведеним колегія суддів погоджується з висновком судів попередніх інстанцій як про наявність у цьому випадку всіх необхідних умов для пред`явлення Заповідником негаторного позову до Монастиря, так і про наявність підстав для його часткового задоволення шляхом зобов`язання відповідача повернути Кременецько-Почаївському ДІАЗ Комплекс споруд Богоявленського монастиря. При цьому задоволення вимоги про повернення балансоутримувачу спірних приміщень зможе ефективно захистити права позивача як титульного володільця у цій справі без зазначення про необхідність вивільнення зайнятих Монастирем приміщень і підписання акта приймання-передачі.

46. Водночас Верховний Суд наголошує, що ухвалене судом першої інстанції рішення про часткове задоволення первісного позову не зачіпає прав черниць на проживання у келіях Комплексу споруд Богоявленського монастиря, позаяк вимоги про виселення фізичних осіб із займаних ними житлових приміщень не є предметом позову, поданого Заповідником.

Адже за змістом частин 1, 2 статті 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

При цьому колегія суддів звертає увагу на те, що, ураховуючи консультативний висновок Європейського суду з прав людини від 05.03.2026 (у контексті того, що приміщення монастиря або жіночого монастиря, включаючи монастирські келії, у розумінні статті 8 Конвенції можуть вважатися "житлом" для осіб, які мають достатні та постійні зв`язки з цими приміщеннями), Велика Палата Верховного Суду в пунктах 115, 118, 128 постанови від 09.09.2026 у справі № 607/15144/20 виснувала, що:

1) спірне приміщення не є звичайним житловим приміщенням, переданим особі у користування на підставі цивільного договору, ордера, сервітуту чи іншого самостійного цивільно-правового титулу. Воно є келією у монастирі, функціональне призначення якої пов`язане не лише з фактичним проживанням, а й із забезпеченням монашого життя та релігійної діяльності відповідної спільноти;

2) реєстрація місця проживання черниці за певною адресою (келія монастиря) сама по собі не створила для неї речового, зобов`язального чи іншого самостійного права користування спірною келією. Така реєстрація засвідчує зв`язок особи з відповідним місцем у певний період, однак не є правовстановлюючою підставою користування конкретним приміщенням і не замінює договору, сервітуту, закону чи іншого матеріально-правового титулу на користування чужим майном;

3) тривале фактичне користування приміщенням, реєстрація місця проживання та наявність достатнього зв`язку особи з відповідним приміщенням можуть мати значення для оцінки того, чи є таке приміщення "житлом" у розумінні статті 8 Конвенції, а також для перевірки пропорційності втручання у право особи на повагу до житла.

47. Відповідач у поданій касаційній скарзі посилається на наявність підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 3, 4 частини 2 статті 287 ГПК України, а саме:

якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

якщо суд не дослідив зібрані у справі докази;

в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, і судом касаційної інстанції визнано підстави його відводу обґрунтованими, якщо касаційну скаргу обґрунтовано такою підставою;

суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК України

48. Тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК України, покладається на скаржника.

Зі змісту пункту 3 частини 2 статті 287 ГПК України вбачається, що зазначена норма спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.

Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини 2 статті 287 ГПК України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.

49. Ураховуючи дотримання місцевим та апеляційним господарськими судами при вирішенні цього спору принципу незворотності дії законів у часі, закріпленого статтею 58 Конституції України і частиною 2 статті 5 ЦК України, та з мотивів, детально наведених у пунктах 37- 43 цієї постанови, колегія суддів відхиляє передчасні доводи скаржника про необхідність формування Верховним Судом висновків щодо питання застосування положень статей 763, 827 та пункту 9 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України у подібних правовідносинах (у контексті того: 1) чи зберігаються майнові права релігійних громад, які в установленому порядку користувалися культовими будівлями і майном до введення в дію Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", після одержання ними правоздатності юридичної особи; 2) чи розповсюджується частина 2 статті 763 ЦК України на охоронні договори, укладені релігійними організаціями на невизначений строк до введення в дію Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації"), оскільки, по-перше, як достовірно встановлено судами та не заперечується скаржником, правовідносини сторін за охоронно-орендним договором від 25.10.1994, який у свій час дійсно був підставою користування відповідача спірним майном, припинилися 30.12.1999 у зв`язку із закінченням строку його дії, тобто ще у період дії Цивільного кодексу Української РСР від 18.07.1963 (далі - ЦК УРСР), що вочевидь виключає регулювання зазначених договірних відносин нормами статей 763, 827 ЦК України (чинного із 01.01.2004).

По-друге, за змістом пункту 9 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України до договорів, що були укладені до 01.01.2004 і продовжують діяти після набрання чинності ЦК України, застосовуються правила цього Кодексу щодо підстав, порядку і наслідків зміни або розірвання договорів окремих видів незалежно від дати їх укладення. Натомість оскаржувані судові рішення не містять жодних висновків щодо зміни чи розірвання охоронного договору від 30.11.1990 № 57 або охоронно-орендного договору від 25.10.1994, оскільки спір щодо їх зміни чи розірвання у межах цієї справи не розглядався, що виключає регулювання спірних правовідносин вказаною нормою цивільного законодавства.

Що стосується охоронного договору від 30.11.1990 № 57, який, на думку скаржника, має безстроковий характер і продовжує діяти на теперішній час, то, окрім обґрунтованих висновків судів, наведених у пункті 39 цієї постанови, Верховний Суд звертає увагу відповідача на те, що на момент укладення цього договору діяла імперативна норма статті 325 ЦК УРСР, виходячи зі змісту якої, строк договору безоплатного користування майном не повинен перевищувати одного року, якщо законодавством Союзу РСР або Української РСР не встановлене інше. Якщо ні один з учасників такого договору не заявив про відмову від нього, договір вважається припиненим по закінченні року.

Таким чином, зважаючи на те, що пунктом 61 постанови Ради Міністрів СРСР 16.09.1982 № 865 "Про затвердження Положення про охорону та використання пам`яток історії та культури" не передбачено більш ніж річного строку дії охоронного договору, який укладався з релігійною громадою та передбачав безоплатне користування нерухомою пам`яткою історії та культури для здійснення релігійних обрядів, колегія суддів вважає, що у силу вимог статті 325 ЦК УРСР охоронний договір від 30.11.1990 № 57 припинився 30.11.1991, у зв`язку з чим власне сторонами у подальшому було укладено охоронно-орендний договір від 25.10.1994.

50. Крім того, суд касаційної інстанції, відхиляючи аргументи скаржника про потребу формування висновків щодо питання застосування положень статей 763, 827 та пункту 9 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України у подібних правовідносинах, вважає за необхідне врахувати сформульований у пункті 47 постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.02.2023 у справі № 907/742/16 висновок щодо розмежування охоронного договору та договору позички, а саме про те, що виходячи із системного аналізу змісту положень статей 18, 23- 25 Закону України "Про охорону культурної спадщини", укладенню охоронного договору, який за своєю правовою природою є адміністративним договором та має похідний характер, має передувати укладення цивільно-правового договору (найм (оренда), позичка, управління майном тощо), на підставі якого юридична або фізична особа за погодженням з центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини набуває право користування об`єктом культурної спадщини, що є пам`яткою національного значення. Таким чином, на підставі охоронного договору між власником і володільцем майна, що належить до об`єктів культурної спадщини, не виникають договірні відносини, пов`язані з володінням і користуванням зазначеним майном.

51. У свою чергу колегія суддів не бере до уваги твердження скаржника про відсутність на теперішній час висновків Верховного Суду щодо питання застосування норм статті 109 ЖК України у подібних правовідносинах (у контексті того: 1) хто є належним відповідачем у спорах про усунення перешкод у користуванні майном: черниці, які постійно проживають в приміщеннях пам`ятки архітектури національного значення (келіях), або монастир як юридична особа, до складу якого входять черниці; 2) чи підпадає під поняття "житло" приміщення з назвою "келія", яка розташована у пам`ятці архітектури національного значення та в якій проживає черниця монастиря; 3) чи розповсюджуються правові гарантії, передбачені частиною 2 статті 109 ЖК України, на черниць монастиря, які постійно проживають у приміщеннях пам`ятки архітектури національного значення (келіях)), позаяк по-перше, належним відповідачем за негаторним позовом, поданим Заповідником, є Монастир, адже пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову (аналогічний висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17.04.2018 у справі № 523/9076/16-ц, від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18).

По-друге, у межах цієї справи Заповідник не подавав і суди не розглядали позов про виселення фізичних осіб (черниць) із займаних ними житлових приміщень (келій), розміщених у Комплексі споруд Богоявленського монастиря, що наразі виключає підстави для формування Верховним Судом висновку щодо застосування положень статті 109 ЖК України (див. пункт 46 цієї постанови).

Крім того відповідач у поданій касаційній скарзі належним чином не обґрунтував і не довів, як висновки Верховного Суду щодо застосування зазначеної норми матеріального права можуть вплинути, а тим більше спростувати висновок судів попередніх інстанцій про часткове задоволення позову.

52. Водночас суд касаційної інстанції наголошує, що у постанові об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 12.06.2023 у справа № 607/15144/20 сформульовано висновок про те, що келія, яка розташована в будівлі монастиря, вважається житлом у розумінні статті 8 Конвенції, чим спростовується аргумент відповідача про відсутність відповідного правового висновку Верховного Суду (див. пункт 46 цієї постанови).

53. Разом із тим колегія суддів відхиляє передчасні доводи скаржника про необхідність формування Верховним Судом висновків щодо питання застосування норм статті 1 Першого протоколу Конвенції у подібних правовідносинах (у контексті того: 1) чи становить втручання у право на мирне володіння майном порушення вимог статті 1 Першого протоколу Конвенції, якщо в процесі розгляду судом справи зникає "легітимна мета", на яку посилається позивач, 1) чи є ознакою дискримінації позбавлення державою діючого монастиря Української Православної Церкви культових будівель без належної "легітимної мети"), оскільки з цього приводу суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що предметом цього позову є виключно захист права державної власності на об`єкт культурної спадщини національного значення, тобто цей спір не стосується права відповідача на здійснення релігійної діяльності чи прав віруючих на свободу віросповідання, а тому твердження Монастиря про дискримінацію або втручання у свободу совісті виходять за межі предмета первісного позову. Тим більше, що, ураховуючи встановлений судами факт припинення 30.12.1999 відносин сторін за охоронно-орендним договором від 25.10.1994, станом на момент звернення Заповідника із негаторним позовом (06.09.2023) не йдеться про ймовірне втручання держави у право на мирне володіння відповідача майном.

54. Також із мотивів, наведених у пунктах 30-34 цієї постанови, суд касаційної інстанції не бере до уваги доводи скаржника про необхідність формування Верховним Судом висновків щодо питання застосування положень статті 391 ЦК України у подібних правовідносинах (у контексті того: 1) хто є належним позивачем у спорах щодо усунення перешкод в користуванні пам`яткою архітектури національного значення - власник або балансоутримувач; 2) чи має право балансоутримувач замість власника звернутися до суду із позовом про усунення перешкод в користуванні пам`яткою архітектури національного значення), оскільки норми статті 391 і 396 ЦК України наділяють правом звернутися з негаторним позовом як власника (державу в особі Мінкультури України), так і особу, яка має речове право на чуже майно (титульного володільця), зокрема Кременецько-Почаївський ДІАЗ, за яким спірне майно закріплено на праві оперативного управління, що підтверджується пунктом 6.2 Положення про Заповідник, затвердженого наказом Мінкультури України від 27.05.2020 № 1847.

Крім того, за змістом частини 5 статті 332 Закону України "Про охорону культурної спадщини" (у редакції, чинній із 12.10.2010, тобто на час звернення балансоутримувача з первісним позовом) майно історико-культурного заповідника, що перебуває у державній або комунальній власності, передається його адміністрації на праві оперативного управління і не підлягає відчуженню.

55. Наведеним повністю спростовуються помилкові посилання скаржника на необхідність формування Верховним Судом висновків щодо застосування норм положень статей 391, 763, 827 та пункту 9 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, статті 109 ЖК України, статті 1 Першого протоколу Конвенції у подібних правовідносинах.

56. Таким чином, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваних рішення та постанови із зазначеної підстави (схожий висновок про відсутність у Верховного Суду підстав для формування висновку щодо питання застосування наведеної скаржником норми права викладено в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 31.08.2021 у справі № 916/1852/20, від 11.01.2022 у справі № 924/1263/19, від 05.07.2022 у справі № 904/7077/20, від 15.11.2022 у справі № 916/596/21, від 28.02.2023 у справі № 910/13661/21, від 23.05.2023 у справі № 910/10442/21, від 07.11.2023 у справі № 910/3733/23, від 23.01.2024 у справі № 904/1270/22, від 14.05.2024 у справі № 904/2130/23, від 08.10.2024 у справі № 912/2326/23, від 12.11.2024 у справі № 922/5494/23, від 28.01.2025 у справі № 924/1330/23, від 25.02.2025 у справі № 916/5340/23).

Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 4 частини 2 статті 287 ГПК України

57. За змістом положень пункту 4 частини 2 статті 287 та пункту 1 частини 3 статті 310 ГПК України підставою касаційного оскарження є недослідження судом зібраних у справі доказів, однак за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1- 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу.

58. На обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 4 частини 2 статті 287 ГПК України, скаржник посилається на відсутність належного дослідження судами попередніх інстанцій зібраних у справі доказів, зокрема, виготовленого 05.06.2009 Кременецьким районним комунальним бюро технічної інвентаризації технічного паспорта на будівлю сестринського корпусу - блок № 1 Кременецького Свято-Богоявленського жіночого монастиря на вул. Дубенській, 2 у м. Кременці, заяв свідків ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 щодо передачі у власність Монастиря саме приміщень Корпусу келій, площею 591,5 м2, розташованого на вул. Дубенській, 2 у м. Кременці Тернопільської обл.

59. Згідно з пунктом 1 частини 3 статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1- 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу.

60. Таким чином, за змістом пункту 1 частини 3 статті 310 ГПК України достатньою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є не саме по собі порушення норм процесуального права у виді недослідження судом зібраних у справі доказів, а зазначене процесуальне порушення в сукупності з належним обґрунтуванням скаржником заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1- 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу.

61. Натомість зміст касаційної скарги переконливо свідчить про те, що доводи відповідача зводяться передусім до посилань на необхідність переоцінки наявних у справі доказів, але, як зазначено вище, скаржник при цьому належним чином не обґрунтував у касаційній скарзі наявність хоча би однієї з підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1- 3 частини 2 статті 287 ГПК України.

62. За таких обставин, а саме за умови відсутності підтвердження будь-якої з інших підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1- 3 частини 2 статті 287 ГПК України, колегія суддів не бере до уваги доводи скаржника про неповне дослідження судами першої та апеляційної інстанцій зібраних у справі доказів.

63. Крім того, суди попередніх інстанцій досліджували та надавали належну оцінку всім наявним у справі доказам, у тому числі тим доказам, на які вказує скаржник, однак, їх переоцінка не належить до процесуальної компетенції суду касаційної інстанції.

Адже у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц, від 08.06.2021 у справі № 487/8206/18 (пункт 105), від 05.06.2024 у справі № 910/14524/22 (пункт 204), від 26.06.2024 у справі № 686/5757/23 (пункти 119, 120), від 27.11.2024 у cправі № 204/8017/17 (пункт 218), від 25.06.2025 у справі № 761/382/21 (пункти 155, 197) сформульовано усталений правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77- 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційний суд не встановив, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Верховний Суд є судом права, а не факту. Встановлення фактичних обставин справи та надання оцінки доказам належить до повноважень судів першої та апеляційної інстанцій як судів факту, в той час як до повноважень суду касаційної інстанції належить перевірка правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права.

64. Водночас у поданій касаційній скарзі Монастир посилається на те, що у відповідача були обґрунтовані підстави для відводу судді Шумського І. П., який 18.07.2024 після виходу з нарадчої кімнати ухвалою відмовив у задоволенні клопотання представника Монастиря про виклик свідка, повернув позовну заяву Почаївській Свято-Успенській Лаврі, відмовив у відкритті провадження за позовом ОСОБА_7 , закрив підготовче засідання і призначив справу до судового розгляду по суті. При цьому всупереч вимогам частини 2 статті 182 ГПК України суддя Шумський І. П. не розглянув у підготовчому засіданні клопотання відповідача: про врегулювання спору за участю судді, про витребування у позивача оригіналу письмового доказу, про закриття провадження у справі, які (клопотання) до оголошення вступної і резолютивної частини ухвали від 18.07.2024 було подано представником Монастиря та завантажено у підсистему відеоконференцзв`язку ЄСІКС.

Суд заяву Монастиря про відвід судді від 18.07.2024 залишив без задоволення, що, на думку скаржника, призвело до штучного позбавлення відповідача права на ефективний судовий захист.

65. Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 310 ГПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, і судом касаційної інстанції визнано підстави його відводу обґрунтованими, якщо касаційну скаргу обґрунтовано також підставою.

66. Суд касаційної інстанції зауважує, що згідно з пунктом 5 частини 1 статті 35 ГПК України суддя не може розглядати справу і підлягає відводу (самовідводу), якщо є інші обставини, які викликають сумнів у неупередженості або об`єктивності судді.

З цього приводу Європейський суд з прав людини зазначив, що у контексті суб`єктивного критерію особиста безсторонність судді презюмується, допоки не доведено протилежного. При оцінці об`єктивного критерію окремо від поведінки суддів слід визначити, чи існували переконливі факти, які могли би викликати сумніви щодо їхньої безсторонності. Це означає, що при вирішенні того, чи є у цій справі обґрунтовані причини побоюватися, що певний суддя був небезстороннім, позиція заінтересованої особи є важливою, але не вирішальною. Вирішальним є те, чи можна вважати такі побоювання об`єктивно обґрунтованими.

67. ГПК України не встановлює вичерпного переліку обставин, які свідчать про необ`єктивність судді, однак зазначається, що такі підстави повинні бути обґрунтовані особою, яка ініціює питання про відвід судді.

Верховний Суд зазначає, що істинність твердження про упередженість та/чи небезсторонність судді має бути доведена, адже суб`єктивний критерій вимагає оцінки реальних дій окремого судді (суддів) під час розгляду конкретної справи і лише після встановлення фактів у поведінці судді, які можна кваліфікувати як прояв упередженості, можливо поставити під сумнів його безсторонність.

Не є підставами для відводу суддів заяви, які містять лише припущення про існування відповідних обставин, непідтверджених належними і допустимими доказами.

68. Колегія суддів, відхиляючи суб`єктивні доводи скаржника щодо наявності у нього обґрунтованих підстав для відводу судді Шумського І. П., ураховує ті обставини, що Господарський суд Тернопільської області, постановляючи ухвалу від 24.07.2024 (суддя Охотницька Н. В.) про відмову в задоволенні заяви Монастиря від 18.07.2024 (вх. № 514) про відвід судді Шумського І. П. від розгляду справи № 921/619/23, цілком обґрунтовано виходив із того, що:

1) викладені в заяві про відвід обставини, на які заявник посилається як на підстави відводу, фактично стосуються процесуальних рішень судді, пов`язаних із розглядом та вирішенням поданих відповідачем клопотань, постановленням ухвали про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті; відображають критичне до них ставлення, власне суб`єктивне бачення та оцінку ведення суддею процесу у справі. Натомість у розумінні частини 4 статті 35 ГПК України суб`єктивна думка учасника справи щодо процесуальних рішень, які прийняті, або повинні були бути прийняті суддею у справі, не можуть бути підставою для відводу судді;

2) відсутність вирішення у підготовчому засіданні 18.07.2024 клопотань (у тому числі завантажених заявником 18.07.2024 через підсистему відеоконференцзв`язку ЄСІКС під час перерви у підготовчому засіданні), не означає, що такі клопотання будуть у подальшому залишені поза увагою суду та не виключає їх вирішення у наступному судовому засіданні під час розгляду цієї справи.

69. Таким чином, заява Монастиря про відвід судді від 18.07.2024 містить лише припущення відповідача про упередженість, не підтверджені належними і допустимими доказами.

Оскільки у цій справі відсутні обставини, що свідчать про упередженість або необ`єктивність суду першої інстанції під час розгляду справи, колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про необґрунтованість таких доводів відповідача.

70. Водночас на обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини 3 статті 310 ГПК України, скаржник посилається на те, що суд першої інстанції протокольною ухвалою від 29.05.2025 необґрунтовано відхилив клопотання представника Монастиря про огляд речового доказу - Корпусу келій 1760 р., який (доказ), на думку відповідача, має важливе значення для правильного вирішення справи з огляду на те, що з моменту заселення келій черницями і реєстрації ними свого постійного місця проживання вказані особи стали окремими суб`єктами житлових правовідносин, виселення яких має відбуватися із дотриманням положень статті 109 ЖК України. У свою чергу, 06.05.2026 суд апеляційної інстанції відмовив відповідачу у задоволенні аналогічного клопотання, зазначивши, що вказані обставини можуть бути встановлені іншими доказами.

71. Із мотивів, наведених у пунктах 46, 51 цієї постанови, Верховний Суд не бере до уваги зазначені доводи скаржника як передчасні, оскільки вимоги про виселення фізичних осіб (черниць) із займаних ними житлових приміщень (келій) не є предметом позову, поданого Заповідником.

При цьому зі змісту поданої касаційної скарги чітко вбачається, що подання 29.05.2025 представником Монастиря клопотання про огляд речового доказу було зумовлено викладеною у попередньому судовому засіданні (12.05.2025) позицією представника Заповідника про необхідність вивільнення користувачем усіх приміщень келій та необізнаність позивача про довготривале проживання черниць у вказаних приміщеннях, проте суд касаційної інстанції вважає відповідні аргументи скаржника безпідставними з огляду на відмову суду першої інстанції у задоволенні первісного позову у частині вивільнення відповідачем зайнятих приміщень та підписання відповідного акта приймання-передачі.

72. Разом із тим колегія суддів звертає увагу скаржника на те, що згідно з абзацом 2 частини 2 статті 277 ГПК України порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Відповідно до частини 2 статті 311 ГПК України порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.

73. З огляду на викладене, твердження скаржника на порушення судом першої інстанції норм процесуального права шляхом відхилення клопотання представника Монастиря про огляд речового доказу суд апеляційної інстанції обґрунтовано відхилив як таке, що у розумінні положень абзацу 2 частини 2 статті 277 та частини 2 статті 311 ГПК України не є підставою для скасування правильного по суті рішення суду першої інстанції, адже скаржник не довів, що таке процесуальне порушення призвело до ухвалення незаконного судового рішення.

74. Таким чином, зазначена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 4 частини 2 статті 287 ГПК України, також не отримала підтвердження під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваних рішення та постанови з цієї підстави.

75. Отже, суди першої та апеляційної інстанцій, дослідивши зібрані в справі докази в їх сукупності, зважаючи на доведеність передбачених чинним законодавством підстав для визнання протиправним і скасування оспорюваного рішення, прийнятого Міськрадою з порушенням норм чинного земельного законодавства та прав позивача на оренду спірної земельної ділянки, дійшли правильного висновку про задоволення позову в повному обсязі.

76. Із наведених раніше мотивів колегія суддів погоджується з обґрунтованими доводами позивача і третьої особи, викладеними у відзивах на касаційну скаргу.

77. Відповідно до частин 1, 2, 4, 5 статті 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

78. Зазначені скаржником підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 3, 4 частини 2 статті 287 ГПК України, не отримали підтвердження під час касаційного провадження, а інші доводи скаржника не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій про часткове задоволення первісного позову.

79. Надаючи правову кваліфікацію спірним правовідносинам з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог і заперечень проти них, місцевий та апеляційний господарські суди дійшли правильного висновку про часткову обґрунтованість первісного позову, як наслідок, оскаржувані рішення та постанову ухвалено з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права.

80. Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

81. Відповідно до частини 1 статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

82. Ураховуючи межі перегляду справи в касаційній інстанції, передбачені статтею 300 ГПК України, колегія суддів вважає, що викладені у касаційній скарзі доводи не отримали підтвердження під час касаційного провадження, не спростовують висновку судів попередніх інстанцій про часткове задоволення первісного позову, у зв`язку з чим немає підстав для задоволення касаційної скарги та скасування оскаржуваних рішення і постанови.

Розподіл судових витрат

83. Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК України покладається на скаржника.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд