ПОСТАНОВА Касаційний адміністративний суд ВС у справі № 200/8046/25

ОСОБА_1 звернувся до Донецького окружного адміністративного суду з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 , у якому просив визнати протиправними дії відповідача та зобов`язати його вчинити певні дії.

Донецький окружний адміністративний суд рішенням від 13.04.2026 задовольнив адміністративний позов.

Представник позивача 16.04.2026 подав заяву про ухвалення додаткового рішення щодо розподілу витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 12 500 грн.

Донецький окружний адміністративний суд ухвалою від 22.04.2026, залишеною без змін постановою Першого апеляційного адміністративного суду від 23.07.2026, указану заяву про ухвалення додаткового рішення залишив без розгляду.

Суди попередніх інстанцій виходили з того, що хоча позивач у позовній заяві повідомив про намір подати докази на підтвердження витрат на професійну правничу допомогу після ухвалення рішення у справі, однак не навів поважних причин, які перешкоджали поданню таких доказів раніше. При цьому суди врахували, що всі надані позивачем документи, які підтверджують розмір понесених витрат, були складені задовго до ухвалення рішення по суті спору, а тому об`єктивних перешкод для їх своєчасного подання не встановлено.

За таких обставин суди дійшли висновку про відсутність передбачених частиною третьою статті 143 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) підстав для вирішення питання про розподіл судових витрат після ухвалення рішення у справі, оскільки саме по собі повідомлення про намір подати відповідні докази не звільняє сторону від обов`язку обґрунтувати неможливість їх подання до ухвалення судового рішення.

Не погодившись з ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 22.04.2026 та постановою Першого апеляційного адміністративного суду від 23.07.2026, позивач звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить зазначені судові рішення скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.

У касаційній скарзі позивач зазначає, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували положення частини сьомої статті 139 КАС України, яка прямо передбачає можливість подання доказів на підтвердження розміру судових витрат протягом п`яти днів після ухвалення судового рішення за умови попереднього повідомлення суду про такий намір. Скаржник наголошує, що обох зазначених умов ним було дотримано, оскільки ще у позовній заяві він повідомив про намір подати відповідні докази, а після ухвалення рішення подав їх у встановлений законом п`ятиденний строк.

На переконання скаржника, зазначена норма не встановлює додаткового обов`язку доводити поважність причин неподання таких доказів до ухвалення судового рішення. При цьому зазначає, що попередній (орієнтовний) розрахунок судових витрат не може ототожнюватися з їх остаточним розміром, який встановлюється на підставі відповідних доказів. Відтак скаржник вважає, що суди безпідставно обмежили його право на вирішення питання про компенсацію витрат на професійну правничу допомогу, встановивши додаткові процесуальні умови, не передбачені законом.

Відповідач не подав відзив на касаційну скаргу. Про відкриття касаційного провадження повідомлений належним чином.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Згідно із частинами першою, другою статті 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Частиною третьою цієї статті встановлено, що до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема, на професійну правничу допомогу.

Відповідно до частин першої, другої статті 134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

За змістом частини третьої статті 134 КАС України для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

У відповідності до частини четвертої статті 134 КАС України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі (частина перша статті 143 КАС України).

Водночас, відповідно до частини першої статті 252 КАС України суд, що ухвалив судове рішення, може за заявою учасника справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо: 1) щодо однієї із позовних вимог, з приводу якої досліджувалися докази, чи одного з клопотань не ухвалено рішення; 2) суд, вирішивши питання про право, не визначив способу виконання судового рішення; 3) судом не вирішено питання про судові витрати.

Як установлено частиною одинадцятою статті 139 КАС України судові витрати третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, стягуються на її користь зі сторони, визначеної відповідно до вимог цієї статті, залежно від того, заперечувала чи підтримувала така особа заявлені позовні вимоги.

Відповідно до частини сьомої статті 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Разом з тим, за приписами частини третьої статті 143 КАС України встановлено, якщо сторона з поважних причин не може до закінчення судових дебатів у справі подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог. У цьому випадку суд виносить додаткове рішення в порядку, визначеному статтею 252 цього Кодексу (частина п`ята цієї статті).

Зміст наведених норм процесуального закону свідчить про те, що витрати на професійну правничу допомогу належать до судових витрат, що, однак, не зумовлює висновку про їх обов`язкову наявність у кожній справі.

Питання про стягнення таких витрат має вирішуватися судом одночасно із ухваленням судового рішення. Однак суд може розглянути це питання і після вирішення справи, але лише за наявності визначених законом передумов, а саме: неможливості подати докази розміру понесених витрат внаслідок поважних причин з подачею відповідної заяви про це до закінчення судових дебатів.

Верховний Суд зауважує, що положення частини сьомої статті 139 КАС України дійсно передбачають можливість подання доказів на підтвердження розміру судових витрат протягом п`яти днів після ухвалення судового рішення за умови, що до закінчення судових дебатів сторона зробила про це відповідну заяву. І в цьому випадку має вирішитися питання про ухвалення додаткового судового рішення.

Саме тому положення статті 139 КАС України не можуть тлумачитися відокремлено від інших норм процесуального закону, які визначають порядок вирішення питання про розподіл судових витрат, зокрема частини третьої статті 143 КАС України.

Нагадаємо, що за загальним правилом питання про розподіл судових витрат вирішується судом одночасно з ухваленням судового рішення, яким закінчується розгляд справи. Можливість вирішення цього питання після ухвалення рішення по суті спору є винятком із зазначеного правила, застосування якого законодавець пов`язує з наявністю обставин, що об`єктивно перешкоджали стороні своєчасно подати докази на підтвердження понесених нею витрат.

Отже, передбачений частиною сьомою статті 139 КАС України п`ятиденний строк не є безумовною підставою для відкладення вирішення питання про судові витрати, а визначає часові межі подання відповідних доказів за наявності передбачених процесуальним законом передумов.

У цьому контексті Верховний Суд наголошує, що сторона, яка до закінчення судового розгляду не надала доказів на підтвердження розміру понесених судових витрат та має намір подати їх після ухвалення рішення, повинна не лише повідомити суд про такий намір, а й обґрунтувати обставини, які перешкоджали своєчасному поданню відповідних доказів.

Іншими словами, саме по собі подання заяви про намір надати докази судових витрат після ухвалення рішення, а також дотримання у подальшому встановленого для цього п`ятиденного строку не звільняє учасника справи від обов`язку обґрунтувати поважність причин, з яких такі докази не могли бути подані до закінчення розгляду справи.

При цьому наявність поважних причин має оцінюватися судом з урахуванням конкретних обставин справи, зокрема часу виникнення відповідних витрат, оформлення документів, що підтверджують їх розмір, та об`єктивної можливості сторони надати такі документи до ухвалення судового рішення.

Такий підхід не заперечує передбаченого процесуальним законом права сторони подати відповідні докази після ухвалення судового рішення, а спрямований на забезпечення належного застосування цього механізму відповідно до його процесуального призначення.

Верховний Суд звертає увагу, що процесуальний механізм подання доказів судових витрат після ухвалення рішення покликаний, зокрема, забезпечити можливість їх відшкодування у випадках, коли сторона з об`єктивних причин не може заздалегідь визначити остаточний розмір таких витрат або документально підтвердити їх понесення.

Наприклад, якщо умовами договору про надання правничої допомоги передбачено погодинну оплату послуг адвоката, їх остаточна вартість може залежати від кількості проведених судових засідань, необхідності підготовки додаткових процесуальних документів та інших обставин, які об`єктивно неможливо передбачити до завершення відповідної стадії судового розгляду. За таких умов остаточний розрахунок вартості наданих послуг та документи, що її підтверджують, можуть бути складені лише після завершення відповідних процесуальних дій.

Саме для подібних ситуацій законодавець передбачив можливість подання доказів після ухвалення судового рішення, водночас поклавши на сторону обов`язок завчасно повідомити суд про відповідний намір та обґрунтувати неможливість подання таких доказів раніше.

Натомість у випадку, коли правнича допомога вже надана, її вартість остаточно визначена, а документи, що підтверджують обсяг послуг та їх оплату, складені задовго до завершення судового розгляду, саме лише посилання на передбачений законом п`ятиденний строк не може вважатися достатнім обґрунтуванням необхідності вирішення питання про розподіл судових витрат після ухвалення рішення.

Інше тлумачення зазначених положень фактично надавало б стороні можливість на власний розсуд відкладати подання вже наявних доказів судових витрат до отримання результату розгляду справи, незалежно від існування будь-яких об`єктивних перешкод для їх своєчасного подання.

Такий підхід не узгоджувався б із процесуальним призначенням інституту відшкодування судових витрат, а також суперечив би засадам процесуальної економії та ефективності судового провадження, оскільки зумовлював би необхідність здійснення додаткових процесуальних дій для вирішення питання, яке могло бути вирішене одночасно з ухваленням судового рішення по суті спору, оскільки усі умови та докази для його вирішення були наявні.

Ба більше, такий підхід створював би ризик залежності заявленого до компенсації розміру витрат від результату вирішення спору, що ускладнило би перевірку судом їх обґрунтованості, необхідності, розумності та співмірності відповідно до вимог частини п`ятої статті 134 та частини дев`ятої статті 139 КАС України.

Повертаючись до обставин цієї справи, Верховний Суд зазначає, що позивач у позовній заяві повідомив про намір подати докази на підтвердження витрат на професійну правничу допомогу, зазначивши їх попередній (орієнтовний) розмір у сумі 12 000 грн.

Після ухвалення Донецьким окружним адміністративним судом рішення від 13.04.2026 позивач 16.04.2026 звернувся із заявою про ухвалення додаткового рішення щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 12 500 грн, долучивши відповідні підтвердні документи.

Отже, позивач дотримався встановленого частиною сьомою статті 139 КАС України п`ятиденного строку подання доказів, що, однак, не є достатнім для вирішення питання про наявність підстав для ухвалення додаткового судового рішення.

Як установили суди попередніх інстанцій, договір про надання правничої допомоги, рахунки за надані послуги, акт приймання-передачі виконаних робіт та фактична оплата послуг були складені (здійснені) протягом серпня-жовтня 2025 року, тобто задовго до ухвалення судового рішення у справі.

Таким чином, на момент ухвалення рішення по суті спору усі подані позивачем документи вже існували, а позивач мав можливість подати їх суду під час розгляду справи.

Разом із тим позивач ані в позовній заяві, ані під час звернення із заявою про ухвалення додаткового рішення не навів обставин, які об`єктивно перешкоджали поданню відповідних документів до ухвалення судового рішення, та не обґрунтував поважності причин їх неподання.

За таких обставин Верховний Суд погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про відсутність передбачених частиною третьою статті 143 КАС України передумов для вирішення питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу після ухвалення рішення по суті спору.

Посилання скаржника на дотримання ним п`ятиденного строку подання доказів не спростовують зазначеного висновку, оскільки стосуються лише своєчасності їх подання, тоді як підставою для залишення заяви без розгляду стала відсутність обґрунтування поважних причин, які перешкоджали поданню цих доказів раніше.

Щодо посилань скаржника на правові висновки Верховного Суду, викладені у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц, постанові Верховного Суду від 16.04.2019 у справі № 817/1889/17, колегія суддів зазначає таке.

Наведені скаржником правові висновки стосуються передусім порядку та часових меж подання заяв і доказів на підтвердження судових витрат, зокрема у справах, які розглядаються в порядку спрощеного позовного провадження без проведення судових дебатів, а також правових наслідків недотримання відповідного процесуального порядку.

Водночас зазначені висновки не є релевантними до спірного у цій справі питання, оскільки дотримання позивачем установленого частиною сьомою статті 139 КАС України п`ятиденного строку подання доказів судами попередніх інстанцій під сумнів не ставилося.

Визначальним у цій справі є інше питання, а саме наявність передбачених частиною третьою статті 143 КАС України передумов для вирішення питання про розподіл судових витрат після ухвалення рішення по суті спору, зокрема поважних причин, які об`єктивно перешкоджали стороні подати відповідні докази до завершення судового розгляду.

Жодна з наведених скаржником постанов Верховного Суду не містить правового висновку щодо зазначеного питання за обставин, коли документи на підтвердження розміру витрат на професійну правничу допомогу були складені задовго до ухвалення судового рішення, перебували в розпорядженні сторони, однак були подані лише після вирішення спору без обґрунтування причин їх неподання раніше.

Натомість, практика Верховного Суду, сформована під час застосування аналогічних за змістом положень цивільного та господарського процесуального законодавства щодо порядку подання доказів на підтвердження судових витрат після ухвалення судового рішення, свідчить про таке.

Так, положення частини восьмої статті 141 та частини першої статті 246 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), а також частини восьмої статті 129 та частини першої статті 221 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) передбачають аналогічний процесуальний механізм, який, з одного боку, допускає подання відповідних доказів протягом п`яти днів після ухвалення судового рішення, а з іншого - пов`язує можливість вирішення питання про судові витрати після розгляду справи з наявністю поважних причин, які перешкоджали їх своєчасному поданню.

Зокрема, у постанові від 10.01.2024 у справі № 285/5547/21 Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що у випадку, коли сторона з поважних причин не могла до закінчення судових дебатів подати докази на підтвердження розміру понесених нею судових витрат, вона повинна обґрунтувати поважність причин їх неподання. За відсутності такого обґрунтування або в разі неповажності наведених причин суд відмовляє у задоволенні заяви про стягнення відповідних витрат.

На зазначений правовий висновок покликалася також Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду в постанові від 22.04.2024 у справі № 346/2744/21, що свідчить про врахування цього підходу в практиці Верховного Суду.

Показовим у цьому контексті є також підхід Великої Палати Верховного Суду, викладений у додатковій постанові від 16.09.2026 у справі № 911/1138/25.

У зазначеній справі Велика Палата Верховного Суду, застосовуючи положення частини восьмої статті 129 та частини першої статті 221 ГПК України, врахувала, що сторона, заявляючи про намір подати докази понесених витрат на професійну правничу допомогу після ухвалення судового рішення, одночасно навела причини, які перешкоджали їх поданню раніше. Зокрема, сторона обґрунтовувала це неможливістю заздалегідь передбачити весь обсяг послуг адвоката в суді касаційної інстанції та тривалість відповідного судового провадження.

Отже, наведена практика Верховного Суду свідчить про те, що реалізація стороною права на подання доказів судових витрат після ухвалення судового рішення передбачає обов`язок обґрунтувати поважність причин, з яких такі докази не могли бути подані до завершення судового розгляду.

При цьому, у справі, що наразі переглядається, на відміну від наведеного вище підходу, позивач не обґрунтував поважність причин неподання відповідних доказів до ухвалення судового рішення, тоді як усі документи, якими позивач підтверджував заявлені до відшкодування витрати, були складені ще у серпні-жовтні 2025 року, тобто задовго до ухвалення рішення по суті спору.

Частиною першою статті 350 КАС України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки при ухваленні судових рішень суди попередніх інстанцій порушень норм процесуального права не допустили, колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України,