ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 334/7642/23

Описова частина

1. У вересні 2023 року ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , звернулася до суду із позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Районна адміністрація Запорізької міської ради по Дніпровському району як орган опіки та піклування, у якому просила суд вселити її та малолітнього сина ОСОБА_2 до квартири АДРЕСА_1 та зобов`язати ОСОБА_3 не чинити перешкоди їй та її малолітньому сину ОСОБА_2 у користуванні квартирою АДРЕСА_1 .

2. На обґрунтування позовних вимог зазначала, що перебуває у шлюбі з ОСОБА_5 .

3. Під час перебування у шлюбі в них народився син ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

4. 29 травня 2008 року ОСОБА_5 як покупець уклав договір купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_2 , за ціною 300 700,00 грн.

5. Частину зазначеної суми становили особисті кошти покупця в розмірі

179 450,00 грн, а решту вартості квартири (121 250,00 грн) склали кредитні кошти.

6. Для придбання зазначеного житла ОСОБА_5 уклав з Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (далі - АКІБ «УкрСиббанк») договір споживчого кредиту № 11352979000 від 29 травня 2008 року, за умовами якого отримав кредит у розмірі 25 000,00 дол. США, що на момент його отримання становило 121 250,00 грн в еквіваленті до національної валюти.

7. На забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором 29 травня 2008 року між ОСОБА_5 та АКІБ «УкрСиббанк» було укладено договір іпотеки

№ 11352979000/3, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 .

8. Зазначену квартиру ОСОБА_5 придбав для проживання своєї сім`ї. Тому, на переконання позивачки, з огляду на положення статей 150, 156, 64 ЖК України та статей 383, 395, 396, 405 ЦК України, вона та її син як члени сім`ї ОСОБА_5 на законних підставах набули право користування спірною квартирою, яке не припинилося до цього часу.

9. Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 26 квітня 2016 року у справі № 334/485/16-ц з ОСОБА_5 на користь Акціонерного товариства «УкрСиббанк» (до зміни назви - АКІБ «УкрСиббанк») стягнуто заборгованість за кредитним договором.

10. 13 травня 2016 року Ленінський районний суд м. Запоріжжя видав виконавчий лист № 334/485/16-ц, який перебуває на примусовому виконанні у Дніпровському відділі державної виконавчої служби у м. Запоріжжі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса).

11. 16 січня 2020 року Дніпровський відділ державної виконавчої служби у м. Запоріжжі провів електронні торги з реалізації квартири

АДРЕСА_1 .

12. За результатами торгів зазначену квартиру придбав ОСОБА_3 за

415 431,00 грн.

13. 05 лютого 2020 року приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Чепкова О. В. видала свідоцтво про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів, після чого було зареєстровано право власності ОСОБА_3 на квартиру.

14. Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 06 вересня

2022 року у справі № 334/3279/20 відмовлено в задоволенні позову

ОСОБА_3 про визнання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 такими, що втратили право користування спірною квартирою. Рішення набрало законної сили 21 грудня 2022 року.

15. Позивачка зауважувала, що в зазначеному рішенні суд установив, що оскільки ОСОБА_5 придбав спірну квартиру за власні та кредитні кошти, причому більшу частину становили його власні кошти, ОСОБА_1 та її син ОСОБА_2 відповідно до статті 109 ЖК України не можуть бути виселені зі спірної квартири без надання іншого житлового приміщення, оскільки квартиру придбано лише частково за кредитні кошти.

16. При цьому суд зауважив, що спірна квартира є єдиним місцем проживання сім`ї ОСОБА_1 з моменту її придбання.

17. Позивачка зазначала, що у справі № 334/3279/20 розглянуто спір щодо права користування квартирою між тими самими сторонами, а саме

ОСОБА_3 , ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Тому, на її переконання, установлені в цій справі обставини мають преюдиційне значення та не підлягають повторному доказуванню під час розгляду іншої справи між тими самими сторонами.

18. Водночас, незважаючи на зазначене судове рішення, 24 лютого 2023 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом вселення власника та виселення осіб, які незаконно займають житлове приміщення, у якому просив виселити

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

19. Згодом, 21 травня 2023 року, ОСОБА_3 у позасудовому порядку отримав від ОСОБА_1 ключі від спірної квартири та вільний доступ до неї, після чого замінив замки в одній із кімнат квартири, а саме у спальні з лоджією, доступ до якої відтоді мав лише він.

20. До зазначеної кімнати ОСОБА_3 завіз свої особисті речі.

21. 29 липня 2023 року приблизно об 11:00 год ОСОБА_3 , перебуваючи у спірній квартирі та скориставшись відсутністю ОСОБА_1 і її дитини, а також тим, що її чоловік ОСОБА_5 проходить військову службу, з метою позбавлення сім`ї житла, як стверджувала позивачка, усупереч установленому законодавством порядку замінив замки та заблокував ОСОБА_1 доступ до квартири.

22. Дізнавшись про це, ОСОБА_1 викликала працівників поліції. Проте ОСОБА_3 відмовився надати їй доступ до квартири, пояснивши свої дії тим, що він є власником квартири та може на власний розсуд виселити ОСОБА_1 та її дитину.

23. Крім того, ОСОБА_3 , за твердженням позивачки, фактично привласнив та утримує майно, що належить їй, її чоловікові та дитині, а саме особисті речі, предмети побуту, меблі, побутову техніку, гроші, інші матеріальні цінності та документи.

24. У зв`язку з такими діями ОСОБА_3 , які, на думку позивачки, завдали значної шкоди правам та законним інтересам її сім`ї, вона звернулася до правоохоронних органів із заявою про вчинення кримінальних правопорушень, передбачених частиною першою статті 162 та частиною першою статті 356 КК України.

25. За результатами розгляду зазначеної заяви 31 липня 2023 року до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесено відомості про вчинення кримінальних правопорушень, передбачених частиною першою статті 162 та частиною першою статті 356 КК України (кримінальне провадження №12023087050000402).

26. У зазначеному кримінальному провадженні ОСОБА_1 та ОСОБА_2 визнано потерпілими.

27. Також у межах кримінального провадження ОСОБА_3 надав пояснення, у яких фактично підтвердив, що самовільно припинив доступ

ОСОБА_1 та її дитини до спірної квартири, оскільки, на його думку, вони не мають права користуватися нею.

28. У подальшому, вже після відкриття провадження у справі, позивачка з інформації, отриманої з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, дізналася, що 03 листопада 2023 року приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Тізенберг Д. Д. посвідчив договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , а право власності на неї зареєстровано за ОСОБА_4 . У зв`язку із цим позивачка звернулася до суду з клопотанням про залучення ОСОБА_4 до участі у справі як співвідповідача.

29. Позивачка вважала, що наведені обставини свідчать про фактичне виселення її та сина зі спірної квартири й позбавлення їх житла в інший спосіб, зокрема шляхом заміни замків та створення перешкод у доступі до квартири й користуванні нею. Оскільки такі дії відповідач, на її переконання, вчинив у спосіб, не передбачений чинним законодавством, позивачка вважала порушеним своє право та право малолітнього сина на житло, що зумовлює необхідність їх судового захисту шляхом вселення до спірної квартири.

30. Рішенням Дніпровського районного суду м. Запоріжжя від 16 жовтня

2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 , відмовлено.

31. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, районний суд мотивував своє рішення тим, що позивачка не довела належними та допустимими доказами, що відповідач ОСОБА_4 у будь-який спосіб порушував права позивачів, зокрема шляхом створення перешкод у користуванні спірною квартирою або виселення позивачів із порушенням вимог статті 109 ЖК України.

32. Суд зазначив, що всі наведені в позовній заяві обставини щодо порушення прав позивачів стосувалися дій іншого відповідача, ОСОБА_3 , який, своєю чергою, не є належним відповідачем у справі, оскільки відчужив спірну квартиру на користь ОСОБА_4 .

33. Постановою Запорізького апеляційного суду від 15 квітня 2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 , задоволено частково.

Рішення Дніпровського районного суду м. Запоріжжя від 16 жовтня

2025 року змінено, викладено мотивувальну частину останнього в редакції вищевказаної постанови.

34. Змінюючи мотивувальну частину рішення районного суду, апеляційний суд погодився з висновком про відмову в задоволенні позову, водночас указавши на помилковість мотивів, з яких виходив суд першої інстанції.

35. На переконання апеляційного суду, районний суд дійшов помилкового висновку про неналежний суб`єктний склад відповідачів та неналежне формулювання позовних вимог. Залучення ОСОБА_4 як співвідповідача у справі, в якій відповідачем уже був ОСОБА_3 , свідчить про те, що позивачі заявили ті самі вимоги до обох відповідачів, зокрема й до ОСОБА_4 з моменту його залучення до участі у справі.

36. Водночас, з огляду на встановлені фактичні обставини справи, апеляційний суд дійшов висновку, що на час ухвалення оскаржуваного рішення не було правових підстав для вселення ОСОБА_1 та неповнолітнього ОСОБА_2 до спірної квартири. Тому суд першої інстанції мав відмовити в задоволенні позову саме з цих підстав.

37. Як зауважив апеляційний суд, відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується та розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник квартири, своєю чергою, має право використовувати її для власного проживання та проживання членів своєї сім`ї.

38. Оскільки відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не визнали позову, а позивачка та її малолітній син не є членами сім`ї відповідачів, які в різні періоди були власниками спірної квартири, апеляційний суд дійшов висновку, що позивачка та її син як члени сім`ї колишнього власника житла втратили право користування ним із припиненням права власності на квартиру ОСОБА_5 .

У сукупності ці обставини, на думку апеляційного суду, свідчать про відсутність правових підстав для задоволення позову.

39. Додатково апеляційний суд зазначив, що на час розгляду апеляційної скарги ЖК України втратив чинність, за винятком статей 31-42, 43-46, 47-49, 51-53, 57-60, 71, 72, 127-132-2, які продовжують діяти до дня початку функціонування Єдиної інформаційно-аналітичної житлової системи відповідно до прикінцевих та перехідних положень Закону України від 13 січня 2026 року № 4751-IX «Про основні засади житлової політики». Зазначені зміни набрали чинності 15 лютого 2026 року. Відтак утратили чинність, зокрема, статті 64 («Права та обов`язки членів сім`ї наймача»), 109 («Виселення з жилих приміщень»), 150 («Гарантії прав громадян, які мають у приватній власності житловий будинок (квартиру)») та 156 («Права і обов`язки членів сім`ї власника жилого будинку (квартири)») ЖК України, на які посилалися або могли посилатися учасники справи та суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні. При цьому відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України, апеляційний суд здійснює апеляційний перегляд справи згідно із законами, чинними на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду та вирішення справи.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

40. У травні 2026 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду повторно надійшла касаційна скарга представника ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 , - адвоката Шахматова Ю. Ю., на рішення Дніпровського районного суду м. Запоріжжя від 16 жовтня 2025 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 15 квітня 2026 рокуу вказаній справі.

41. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 25 червня 2026 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи та надано строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.

42. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 03 серпня 2026 року клопотання представника ОСОБА_3 та ОСОБА_4 - адвоката Опанасенко Лілії Валеріївни, про продовження строку на подачу відзиву задоволено.

Продовжено ОСОБА_3 та ОСОБА_4 строк на подачу відзиву на касаційну скаргу представника ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , - адвоката Шахматова Ю. Ю.

43. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 жовтня 2026 року справу призначено до розгляду у складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

44. У касаційній скарзі заявниця просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити.

45. Підставою касаційного оскарження вказує неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).

46. Також підставою касаційного оскарження вказує недослідження зібраних у справі доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

47. На переконання заявниці, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про відсутність підстав для задоволення позову та її вселення разом із сином до спірної квартири, придбаної її чоловіком.

48. Заявниця зауважує, що суди попередніх інстанцій не врахували преюдиційних обставин, установлених у судових рішеннях за результатами розгляду справи № 334/3279/20.

49. Зокрема, на думку заявниці, суди попередніх інстанцій не врахували, що під час розгляду справи № 334/3279/20 суди встановили, що спірну квартиру придбано за рахунок банківського кредиту, повернення якого забезпечено іпотекою цього житлового приміщення, водночас враховуючи, що більшу частину вартості квартири було сплачено за рахунок особистих коштів її чоловіка, заявниця та її малолітній син не підлягають виселенню з цієї квартири без надання іншого житлового приміщення.

50. Отже, відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_3 про визнання ОСОБА_1 та її дитини такими, що втратили право користування спірною квартирою, суди у справі № 334/3279/20 установили наявність у них такого права, його чинність на момент ухвалення рішення та відсутність підстав для його припинення.

51. Аналогічні обставини, за твердженням заявниці, установлено судами й у справі № 334/2582/23 за результатами розгляду позову ОСОБА_1 про визнання за нею та її сином права користування спірною квартирою.

52. З огляду на це заявниця вважає, що, вирішуючи питання про її вселення разом із сином до спірної квартири, суди помилково не врахували обставин, установлених під час розгляду справ № 334/3279/20 та № 334/2582/23, зокрема щодо наявності в позивачів права користування спірною квартирою, яке не припинилося внаслідок її реалізації з торгів.

53. Також заявниця вважає помилковим висновок апеляційного суду про те, що право користування спірною квартирою є похідним від права власності її чоловіка на це житло, оскільки такий висновок суперечить положенням частини першої та другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» і частини другої статті 109 ЖК України. Крім того, на переконання заявниці, цей висновок порушує вимоги частини четвертої статті 82 ЦПК України, оскільки суперечить висновкам, викладеним у судових рішеннях у справах № 334/3279/20 та № 334/2582/23.

54. Заявниця також вважає помилковим висновок апеляційного суду про втрату чинності статтями 64, 109, 150 та 156 ЖК України і, як наслідок, неможливість застосування цих норм до спірних правовідносин. На її думку, відповідно до абзацу першого пункту 4 розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 13 січня 2026 року № 4751-IX «Про основні засади житлової політики» дія цього Закону поширюється на житлові відносини, що виникли після набрання ним чинності.

55. Відтак, з огляду на положення пункту 4 розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про основні засади житлової політики», заявниця стверджує, що норми цього Закону не поширюються на правовідносини, які виникли між сторонами у цій справі. Тому, на її переконання, апеляційний суд, не застосувавши зазначених перехідних положень, дійшов помилкового висновку про те, що спірні правовідносини не регулюються статтями 64, 109, 150 та 156 ЖК України.

56. Крім того, заявниця вважає помилковим те, що апеляційний суд обґрунтував відмову в задоволенні позову наявністю зареєстрованого за її чоловіком права власності на інше нерухоме майно та, як наслідок, відсутністю порушення прав позивачки та її сина. По-перше, на її думку, стаття 109 ЖК України не передбачає відсутності в членів сім`ї іншого житла як умови для її застосування. По-друге, ОСОБА_5 належить лише 1/6 частка житлового будинку АДРЕСА_3 , набута у спадщину, а тому ця частка не є спільною сумісною власністю подружжя.

57. Більше того, заявниця зауважує, що загальна площа зазначеного житлового будинку становить 69,8 кв. м, а житлова площа - 36,4 кв. м. Отже, частка

ОСОБА_5 у загальній площі будинку становить приблизно 11,5 кв. м., з яких на житлову площу припадає приблизно 6 кв. м. Це, на її переконання, значно менше за норму житлової площі в Україні, установлену статтею 47 ЖК України, яка становить 13,65 кв. м. на одну особу, а тому вселення заявниці та її сина до цього будинку неможливе. Додатково заявниця звертає увагу на відсутність згоди інших співвласників будинку на її вселення.

58. Наведене в сукупності, на переконання заявниці, свідчить про необхідність формування Верховним Судом висновку щодо застосування у спорах про вселення положень частин першої та другої статті 40 Закону України «Про іпотеку», частини другої статті 109, статей 64, 150, 156 ЖК України, а також абзацу першого пункту 4 розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 13 січня

2026 року № 4751-IX «Про основні засади житлової політики». З огляду на це заявниця просить скасувати оскаржувані судові рішення.

59. У липні 2026 року до Верховного Суду надійшов відзив представника ОСОБА_4 - адвоката Опанасенко Л. В. на касаційну скаргу без доказів направлення останнього на адресу всіх інших учасників справи, зокрема, заявниці касаційної скарги.

60. Загальні вимоги до форми та змісту письмової заяви, клопотання, заперечення передбачені статтею 183 ЦПК України. Будь-яка письмова заява, клопотання, заперечення повинні містити перелік, вказаний у цій статті, та інші відомості, що вимагаються цим Кодексом.

61. Відповідно до частини другої статті 183 ЦПК України письмові заява, клопотання чи заперечення підписуються заявником чи його представником. До заяви, скарги, клопотання чи заперечення, які подаються на стадії виконання судового рішення, в тому числі в процесі здійснення судового контролю за виконанням судових рішень, додаються докази їх надіслання (надання) іншим учасникам справи (провадження).

62. У частині четвертій статті 183 ЦПК України закріплено, що суд, встановивши, що письмову заяву (клопотання, заперечення) подано без додержання вимог частини першої або другої цієї статті, повертає її заявнику без розгляду.

63. Відтак, оскільки заявником до відзива не додано доказів надсилання останнього всім іншим учасникам справи (до електронного кабінета або у разі відсутності електронного кабінету чи відсутності відомостей про наявність електронного кабінета - у паперовій формі листом з описом вкладення), останній не враховується судом касаційної інстанції та залишається без розгляду.

64. Також у липні 2026 року представник ОСОБА_3 - адвокат Опанасенко Л. В., сформувала в системі «Електронний суд» відзив на касаційну скаргу, в якому зазначило, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги не заслуговують на увагу.

65. На переконання адвоката Опанасенко Л. В., установлені у справі обставини свідчать про відсутність порушення прав заявниці та її сина, а відтак і підстав для їх вселення до житлового приміщення, яке належить ОСОБА_4 на праві власності, оскільки право користування квартирою як заявниці, так і її неповнолітнього сина припинилося внаслідок відчуження з прилюдних торгів квартири, яка належала чоловікові заявниці.

66. Додатково зауважує, що суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку стосовно того, що спірні правовідносини на момент апеляційного перегляду справи не були врегульовані ЖК України, оскільки останній було скасовано.

67. У вересні 2026 року до Верховного Суду надійшли додаткові пояснення представника ОСОБА_1 - адвоката Шахматова Ю. Ю.,без доказів направлення останніх на адреси інших учасників справи.

68. Крім того, у жовтні 2026 року до Верховного Суду надійшли додаткові пояснення представника ОСОБА_4 - адвоката Опанасенко Л. В., також без доказів направлення останніх на адреси інших учасників справи.

69. Відтак, оскільки заявниками до додаткових пояснень у порушення приписів статті 183 ЦПК України не додано доказів надсилання останніх іншим учасникам справи (до електронного кабінета або у разі відсутності електронного кабінету чи відсутності відомостей про наявність електронного кабінета - у паперовій формі листом з описом вкладення), останні не враховуються судом касаційної інстанції та залишаються без розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

70. Судами попередніх інстанцій встановлено та не заперечується учасниками справи, що позивачка 11 червня 1999 року уклала шлюб з ОСОБА_5 (Т.1, а.с.11).

71. Під час перебування у шлюбі у ОСОБА_1 та ОСОБА_5 .

ІНФОРМАЦІЯ_2 народився син - ОСОБА_2 (Т.1, а.с.10).

72. 29 травня 2008 року ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу набув право власності на квартиру АДРЕСА_1 (Т.1, а.с.13-14).

73. 29 травня 2008 року між АКІБ «УкрСиббанк» як іпотекодержателем та ОСОБА_5 як іпотекодавцем укладено договір іпотеки №1352979000/3 з метою забезпечення виконання зобов`язань за договором про надання споживчого кредиту №11352979000 від 29 травня 2008 року, укладеним між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_5 , відповідно до пункту 1.1 якого іпотекодавець передав в іпотеку іпотекодержателю квартиру АДРЕСА_1 (Т.1, а.с.15-16).

74. Як встановлено судами зі змісту заяви ОСОБА_1 від 29 травня 2008 року, адресованої начальнику ЗВ АКІБ «УкрСиббанк», вона надала згоду на отримання її чоловіком ОСОБА_5 кредиту в розмірі 25 000,00 дол. США строком на

360 місяців під 14 відсотків річних та передачу у заставу придбаної квартири (Т.1, а.с.92).

75. Зі змісту заяви ОСОБА_1 від 29 травня 2008 року, адресованої приватному нотаріусу Запорізького міського нотаріального округу Буцикіній Л. О., ОСОБА_1 надала згоду її чоловіку - ОСОБА_5 , на купівлю та передачу в іпотеку квартири

АДРЕСА_1 (Т.1, а.с. 93).

76. Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 26 квітня 2016 року у справі № 334/485/16-ц з ОСОБА_5 , ОСОБА_1 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 стягнуто солідарно на користь ПАТ «УкрСиббанк» суму заборгованості за договором про надання споживчого кредиту № 11352979000 від 29 травня

2008 року у розмірі 21 530,50 дол. США та пені у розмірі 9 888,76 грн, а також судові витрати у розмірі 7 739,24 грн (Т.2, а.с.35-36).

77. Зі змісту постанови Верховного Суду від 13 серпня 2025 року у справі

№ 334/2582/23 (провадження № 61-5319св24) судами встановлено, що 13 травня 2016 року Ленінським районним судом м. Запоріжжя видано виконавчий лист

№ 334/485/16-ц, який у подальшому був пред`явлений до примусового виконання до Дніпровського відділу державної виконавчої служби у місті Запоріжжі Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області.

78. 15 травня 2019 року старшим державним виконавцем Дніпровського відділу державної виконавчої служби у місті Запоріжжі Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області Савенко І. А. відкрито виконавче провадження № НОМЕР_3, сума до стягнення у постанові зазначена у розмірі 569 900,59 грн.

79. 01 листопада 2019 року у виконавчому провадженні № НОМЕР_3 постановою про опис та арешт майна (коштів) боржника старшим державним виконавцем Дніпровського відділу державної виконавчої служби у місті Запоріжжі Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області Савенко І. А. було описано та накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1 загальною площею

68,1 кв. м., житловою площею 39,5 кв. м., належну ОСОБА_5 (Т.2, а.с.133-144).

80. Зі змісту довідки № 04-18/4/1200 від 04 листопада 2019 року судами встановлено, що 04 листопада 2019 року, після винесення постанови про опис та арешт майна (коштів) боржника, місце проживання малолітнього ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , було зареєстроване за адресою: АДРЕСА_2 (Т.1, а.с.12).

81. 16 січня 2020 року Державним підприємством «СЕТАМ» були проведені електронні торги з реалізації квартири, реєстраційний номер лота: 396817, за результатами проведення яких квартира була продана ОСОБА_3 (учасник № 4) за суму у розмірі 415 431,00 грн, складено протокол № 460898 проведення електронних торгів від 16 січня 2020 року та підписано протокол Державного підприємства «СЕТАМ» та ОСОБА_3 .

82. 05 лютого 2020 року на підставі вищевказаних документів приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Чепковою О. В. було видано свідоцтво, яким посвідчено, що ОСОБА_3 належить на праві власності квартира АДРЕСА_1 . Проведено державну реєстрацію права власності (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 50990974 від 05 лютого 2020 року (Т.2, а.с.133-144).

83. Також судами зі змісту постанови Верховного Суду від 08 грудня 2021 року у справі № 334/715/20 (провадження № 61-14112св21) встановлено, що ОСОБА_5 звертався до суду із позовом до Дніпровського відділу державної виконавчої служби у м. Запоріжжі Південно - Східного міжрегіонального управління юстиції (м. Дніпро), державного підприємства «СЕТАМ», ОСОБА_3 про визнання недійсними електронних торгів з продажу квартири, визнання недійсним свідоцтва про придбання майна з електронних торгів та про скасування державної реєстрації права власності, за наслідками вирішення якого вимоги ОСОБА_5 залишено без задоволення (Т.1, а.с.136-157).

84. Зі змісту постанови Запорізького апеляційного суду від 04 квітня 2023 року у справі № 334/8154/21 судами встановлено, що ОСОБА_1 також зверталася до суду із позовом до Дніпровського відділу державної виконавчої служби у м. Запоріжжі Південно - Східного міжрегіонального управління юстиції (м. Дніпро), державного підприємства «СЕТАМ», ОСОБА_3 про визнання недійсним електронних торгів з продажу квартири, визнання недійсним свідоцтва про придбання майна з електронних торгів та про скасування державної реєстрації права власності, за наслідками вирішення якого у задоволенні вимог ОСОБА_1 було відмолено (Т.1, а.с.158-161).

85. Крім того, судами зі змісту рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 06 вересня 2022 року у справі № 334/3279/20, яке набрало законної сили, встановлено, що ОСОБА_3 звертався до суду із позовом до

ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням та зняття з реєстрації, за наслідками вирішення якого у задоволенні вимог ОСОБА_3 було відмовлено (Т.1, а.с.18-21).

86. Постановою Запорізького апеляційного суду від 21 грудня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення, а рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 06 вересня 2022 року у справі

№ 334/3279/20 залишено без змін (Т.1, а.с.22-26).

87. Також зі змісту постанови Верховного Суду від 13 серпня 2025 року у справі № 334/2582/23 (провадження № 61-5319св24) встановлено, що Департаментом реєстраційних послуг Запорізької міської ради 06 лютого 2023 року здійснено зняття з реєстрації ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_2 на підставі пункту 2 частини першої статті 18 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні» за заявою власника квартири - ОСОБА_3 (Т.2, а.с.133-144).

88. 30 липня 2023 року ОСОБА_1 звернулася до Запорізького районного управління поліції Головного управління Національної поліції в Запорізькій області із заявою про вчинення кримінального правопорушення, на обґрунтування якої вказувала про вчинення ОСОБА_3 протиправних дій та незаконне виселення її та її малолітнього сина зі спірної квартири (Т.1, а.с.36-39).

89. Зі змісту витягу з Єдиного реєстру досудових розслідувань судами встановлено, що 31 липня 2023 року було внесено відомості про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 162 КК України (номер кримінального провадження 12023087050000402). ОСОБА_1 визнана потерпілою у кримінальному провадженні (Т.1, а.с.40).

90. ОСОБА_3 звертався до суду із позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом вселення власника житла та виселення особи, яка незаконно займає житлове приміщення (справа

№ 334/1404/23), який ухвалою Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 05 жовтня 2023 року було залишено без розгляду (Т.1, а.с.100).

91. З інформації з Єдиного реєстру речових прав на нерухоме майно судами встановлено, що власником спірної квартири АДРЕСА_1 з 03 листопада 2023 року є ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу від 03 листопада 2023 року, посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Тізенберг Д. Д. (Т.1, а.с.173-174).

92. Також судами встановлено, що перед укладенням договору купівлі - продажу спірної квартири від 03 листопада 2023 року ОСОБА_3 погасив усю заборгованість за надані комунальні послуги (Т.2, а.с.47-53).

93. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

94. Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

95. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

96. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

97. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановленні в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

98. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне.

99. Предметом спору у справі, яка переглядається в касаційному порядку, є вимоги про вселення позивачки та її неповнолітнього сина як членів сім`ї первісного власника квартири, відчуженої в порядку примусового виконання судового рішення в іншій справі, з якої позивачку та її сина, за її твердженням, виселено в позасудовому порядку шляхом зняття з реєстрації місця проживання.

100. Відмовляючи в задоволенні позову, районний суд мотивував своє рішення тим, що позивачка не довела належними та допустимими доказами, що відповідач ОСОБА_4 у будь-який спосіб порушував права позивачів, зокрема створював перешкоди в користуванні спірною квартирою або виселив їх із порушенням вимог статті 109 ЖК України.

101. Суд зазначив, що всі наведені в позовній заяві обставини щодо порушення прав позивачів стосувалися дій іншого відповідача, ОСОБА_3 , який, своєю чергою, не є належним відповідачем у справі, оскільки відчужив спірну квартиру на користь ОСОБА_4 .

102. Відтак, на переконання районного суду, позовні вимоги не підлягали задоволенню, оскільки позивачка неправильно визначила обставини порушення своїх прав та прав неповнолітнього сина, які, за її твердженнями, були порушені виключно діями одного зі співвідповідачів, а саме діями ОСОБА_3 .

103. Частково задовольняючи апеляційну скаргу позивачки та змінюючи рішення районного суду, апеляційний суд погодився з правильністю вирішення спору по суті, однак визнав помилковим формулювання підстав відмови в позові.

104. На переконання апеляційного суду, районний суд дійшов помилкового висновку про неналежний суб`єктний склад відповідачів та неналежне формулювання позовних вимог. Залучення ОСОБА_4 як співвідповідача у справі, в якій відповідачем уже був ОСОБА_3 , свідчить про те, що позивачі заявили однакові вимоги до обох відповідачів, зокрема й до ОСОБА_4 з моменту його залучення до участі у справі.

105. Водночас, урахувавши встановлені фактичні обставини справи, апеляційний суд дійшов висновку, що на час ухвалення оскаржуваного рішення правові підстави для вселення ОСОБА_1 та неповнолітнього ОСОБА_2 до спірної квартири були відсутні. Тому суд першої інстанції мав відмовити в задоволенні позову саме з цих підстав.

106. Як зазначив апеляційний суд, відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується та розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник квартири, своєю чергою, має право використовувати її для власного проживання та проживання членів своєї сім`ї.

107. Оскільки відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не визнали позов, а позивачка та її неповнолітній син не є членами сім`ї відповідачів, які в різні періоди були власниками спірної квартири, апеляційний суд дійшов висновку, що позивачка та її син як члени сім`ї колишнього власника житла втратили право користування ним із припиненням права власності ОСОБА_5 на квартиру.

У сукупності ці обставини, на переконання апеляційного суду, свідчать про відсутність правових підстав для задоволення позову.

108. Додатково апеляційний суд зазначив, що на час розгляду апеляційної скарги ЖК України втратив чинність, за винятком статей 31-42, 43-46, 47-49, 51-53, 57-60, 71, 72, 127-132-2, які продовжують діяти до дня початку функціонування Єдиної інформаційно-аналітичної житлової системи відповідно до прикінцевих та перехідних положень Закону України від 13 січня 2026 року № 4751-IX «Про основні засади житлової політики». Зазначені зміни набрали чинності 15 лютого 2026 року. У зв`язку із цим втратили чинність, зокрема, статті 64 («Права та обов`язки членів сім`ї наймача»), 109 («Виселення з жилих приміщень»), 150 («Гарантії прав громадян, які мають у приватній власності житловий будинок (квартиру)») та 156 («Права і обов`язки членів сім`ї власника жилого будинку (квартири)») ЖК України, на які посилалися або могли посилатися учасники справи та суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні. При цьому відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України апеляційний перегляд справи здійснюється згідно із законами, чинними на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду та вирішення справи.

109. Водночас колегія суддів вважає наведені висновки судів попередніх інстанцій помилковими з огляду на таке.

110. Щодо посилань касаційної скарги на помилкове незастосування апеляційним судом положень ЖК України до спірних правовідносин у зв`язку зі скасуванням останнього колегія суддів зауважує наступне.

111. Законом України «Про основні засади житлової політики», який набув чинності 15 лютого 2026 року, визнано таким, що втратив чинність ЖК України, крім статей 31-42, 43-46, 47-49, 51-53, 57-60, 71, 72, 127-132-2, що продовжують діяти до дня початку функціонування Єдиної інформаційно-аналітичної житлової системи.

112. Згідно з частиною третьою статті 5 ЦК України, якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

113. Більше того колегія суддів зауважує, що пунктом 4 Розділу IV. Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про основні засади житлової політики» законодавцем передбачено, що дія цього Закону поширюється на житлові відносини, що виникли після набрання ним чинності. До правочинів про заселення у житлові приміщення, службове житло та житлові приміщення у гуртожитках, дійсних на день набрання чинності цим Законом, застосовується законодавство, що діяло на час їх укладення.

114. З урахуванням вищезазначеного, а також враховуючи що спірні правовідносини виникли до втрати чинності ЖК України колегія суддів вважає помилковим висновки апеляційного суду щодо неможливості застосування до спірних правовідносин приписів саме ЖК України.

115. Щодо доводів касаційної скарги про помилковість висновків апеляційного суду стосовно відсутності підстав для вселення позивачки та її неповнолітнього сина до спірної квартири колегія суддів зазначає таке.

116. Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) під майном також розуміються майнові права.

117. Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

118. Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є не порушеним.

119. Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

120. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

121. Згідно з частинами першою, другою статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

122. Згідно зі статтею 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

123. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

124. Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

125. Згідно зі статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

126. Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Право власності, як суб`єктивне цивільне право, містить у своєму складі: правомочність на власні дії; правомочність вимоги від інших; та правомочність захисту.

127. Згідно з частиною першою та другою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто, непорушність права власності проявляється у тому, що правомірним буде визнане лише таке позбавлення права власності або обмеження у його здійсненні, яке відбувається у випадках і в порядку, встановлених законом.

128. У статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

129. Особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу (стаття 396 ЦК України).

130. Як зауважено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18): «Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю».

131. Аналогічні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у змісті постанови від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження

№ 14-181цс18).

132. Також слід зауважити, що сама по собі зміна власника нерухомого майна не свідчить про автоматичне припинення набутого в установленому законом порядку права користування таким майном(постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 07 вересня 2026 рокуу справі

№ 308/16652/23(провадження № 61-207сво25)).

133. Нормою, яка регулює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК України, чинна на час виникнення спірних правовідносин та, як наслідок, підлягалазастосуванню під час вирішення спору в цій справі.

134. Частиною першою вищезазначеної статті передбачено, що виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом, і проводиться добровільно або в судовому порядку.

135. Відтак, як встановлено судами у справі, яка є предметом касаційного перегляду, позивачка вселилася до спірної квартири як член сім`ї колишнього власника - ОСОБА_8 , який, своєю чергою, передав її в іпотеку банку.

136. Спірна квартира була придбана ОСОБА_5 за суму коштів, більшу частину з яких складали власні кошти ОСОБА_8 , меншу частину - кредитні кошти.

137. У подальшому, 16 січня 2020 року, в порядку примусового виконання рішення про стягнення з ОСОБА_5 грошових коштів спірну квартиру реалізовано з електронних торгів, за результатами яких її придбав ОСОБА_3 .

138. 06 лютого 2023 року за заявою нового власника квартири - ОСОБА_3 , було здійснено зняття з реєстрації ОСОБА_1 та її неповнолітнього сина ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_2 на підставі пункту 2 частини першої статті 18 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні».

139. 29 липня 2023 року ОСОБА_3 виселив позивачку та її неповнолітнього сина зі спірної квартири, замінивши замки та заблокувавши доступ до неї.

140. Зважаючи на вищенаведені норми матеріального права та фактичні обставини, встановлені судами попередніх інстанцій у змісті оскаржуваних судових рішень, відповідач мав би провести таке виселення позивачки та її сина та зняття їх із зареєстрованого місця проживання в порядку статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частинипершої-третьої статті 109 ЖК України, однак цього не зробив.

141. Відтак, враховуючи встановлені судами попередніх інстанцій у справі обставини виселення позивачки разом із синомзі спірного житла, якемогло здійснюватисявиключнодобровільно або в судовому порядку тобто у порядку, передбаченому частиною другою статті 109 ЖК України, а також враховуючи встановлений під час вирішення справи факт заміни замків у спірній квартирі, що, своєю чергою, обмежило доступ позивачки та її малолітнього сина до їх житла, колегія суддів доходить до висновку, що вищевказані дії відповідача

ОСОБА_3 за своєю сукупнісю є тотожними фактичному виселенню із квартири.

142. Більше того колегія суддів зауважує на відсутність судового рішення, яке набрало законної сили, про виселення позивачки та її неповнолітнього сина зі спірної квартири, з урахуванням чогоколегія суддів констатує, що фактичне виселення позивачки здійснено відповідачем ОСОБА_3 , який у подальшому відчужив квартиру на користь ОСОБА_4 , із порушенням передбаченої національним законодавством процедури.

143. З огляду на вищезазначене суди попередніх інстанцій, зокрема, суд апеляційної інстанції, дійшов помилкового висновку, що права позивачки та її сина якчленів сім'ї первісного власника житла на користування житлом та обсяг цих прав залежить від наявності у власника цього житла права власності, тобто припинення права власності на житло припиняє і похідне право осіб на користування житлом.

144. На переконання колегії суддів, ОСОБА_1 та її сина ОСОБА_2 фактично виселено з порушенням вимог закону, а саме за відсутності судового рішення про їх виселення та добровільної згоди ОСОБА_1 як на її виселення, так і виселення її неповнолітнього сина.

145. Ураховуючи наведене в сукупності, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову, оскільки виселення позивачки та її сина зі спірного житла могло бути здійснено виключно добровільно або в судовому порядку, що, своєю чергою, не було враховано судами попередніх інстанцій під час вирішення спору.

146. Аналогічних за змістом висновків дійшов Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в постанові від 07 вересня 2026 року у справі № 308/16652/23 (провадження № 61-207сво25) і які, своєю чергою, підлягають застосуванню до спірних правовідносин відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України.

147. Водночас колегія суддів зауважує, що оскільки вже під час судового розгляду справи ОСОБА_3 відчужив спірну квартиру на користь

ОСОБА_4 , саме до останнього як на власника квартири може бути покладено обов`язок вселити позивачку та її сина до спірного житла.

148. При цьому, з огляду на відчуження ОСОБА_3 квартири та, відповідно, відсутність у нього будь-яких прав на неї, вимога позивачки про зобов`язання ОСОБА_3 не чинити перешкод їй та її малолітньому сину ОСОБА_2 у користуванні квартирою АДРЕСА_1 задоволенню не підлягає.

149. Так само не підлягає задоволенню вимога про зобов`язання ОСОБА_4 не чинити перешкод позивачці та її малолітньому сину ОСОБА_2 у користуванні квартирою АДРЕСА_1 , оскільки матеріали справи не містять доказів того, що саме ОСОБА_4 чинив такі перешкоди. Водночас норми ЦПК України та ЦК України не передбачають можливості звернення до суду з позовом про захист прав на майбутнє.

150. Отже, судові рішення судів попередніх інстанцій у вищезазначеній частині слід залишити без змін.

151. Згідно з пунктами 1, 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволеннята скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

152. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 410 ЦПК України).

153. Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

154. Ураховуючи, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, а обставини справи встановлено судами повно, проте допущено неправильне застосування норм матеріального права, колегія суддів вважає, що оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позовних вимог.

155. Такий висновок зумовлений тим, що позивачка та її неповнолітній син не втратили права користування квартирою після припинення права власності

ОСОБА_5 на це майно, тобто зберегли речове право користування квартирою, а також були фактично виселені відповідачем ОСОБА_3 без судового рішення та без їхньої добровільної згоди.

156. Отже, позивачка та її син підлягають вселенню до зазначеної квартири, яку ОСОБА_3 відчужив на користь ОСОБА_4 уже під час судового розгляду справи.

157. При цьому, з огляду на відчуження ОСОБА_3 квартири та, відповідно, відсутність у нього будь-яких прав на неї, вимога позивачки про зобов`язання ОСОБА_3 не чинити перешкод їй та її малолітньому сину

ОСОБА_2 у користуванні квартирою АДРЕСА_1 задоволенню не підлягала.

158. Так само не підлягала задоволенню вимога про зобов`язання ОСОБА_4 не чинити перешкод позивачці та її малолітньому сину ОСОБА_2 у користуванні квартирою АДРЕСА_1 .

159. Таким чином, колегія суддів доходить висновку, що судові рішення судів попередніх інстанцій у частині відмови в задоволенні вимог ОСОБА_1 про зобов`язання ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не чинити перешкод їй та її малолітньому сину ОСОБА_2 у користуванні квартирою АДРЕСА_1 є обґрунтованими та підлягають залишенню без змін.

Щодо судових витрат

160. Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі із розподілу судових витрат.

161. Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

162. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).

163. Відповідно до частини другої статті 141 ЦПК України у разі відмови в позові судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються на позивача.

164. Оскільки Верховний Суд ухвалив нове судове рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , а саме про задоволення вимоги про вселення та відмову в задоволенні вимоги про зобов`язання відповідачів усунути перешкоди в користуванні житловим приміщенням, сплачений позивачкою судовий збір за подання позову в частині задоволеної вимоги про вселення

(1 073,60 грн), апеляційної скарги (1 610,40 грн (1 073,60 грн ? 150 %)) та касаційної скарги (1 717,76 грн (1 073,60 грн ? 200 % ? 0,8)) у частині оскарження судових рішень щодо цієї вимоги, що загалом становить 4 401,76 грн, підлягає стягненню з ОСОБА_4 як останнього власника житлового приміщення, на якого судовим рішенням покладено обов`язок забезпечити вселення позивачки та її сина. При цьому судовий збір за подання позову, апеляційної та касаційної скарг в інтересах неповнолітнього сина відповідно до вимог закону не підлягав сплаті.

165. Водночас, оскільки Верховний Суд ухвалив нове судове рішення про відмову в задоволенні вимоги про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням, сплачений позивачкою судовий збір за подання позову в частині цієї вимоги не підлягає відшкодуванню на її користь.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду