ПОСТАНОВА Касаційний господарський суд ВС у справі № 910/981/25

У січні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом до Громадської організації "Всеукраїнська федерація черліденгу груп підтримки спортивних команд" про:

- визнання повноважень ОСОБА_2, як президента Громадської організації "Всеукраїнська федерація черліденгу груп підтримки спортивних команд", припиненими з 04 вересня 2008 року;

- визнання повноважень ОСОБА_1, як першого віцепрезидента та члена виконавчого комітету Громадської організації "Всеукраїнська федерація черліденгу груп підтримки спортивних команд", чинними з 03 вересня 2004 року і на дату прийняття рішення судом;

- зобов`язання Громадської організації "Всеукраїнська федерація черліденгу груп підтримки спортивних команд" скликати, організувати та провести з`їзд Громадської організації "Всеукраїнська федерація черліденгу груп підтримки спортивних команд" з внесенням до порядку денного питань щодо обрання президента, першого віцепрезидента, віцепрезидентів та генерального секретаря Громадської організації "Всеукраїнська федерація черліденгу груп підтримки спортивних команд" та затвердження статуту Громадської організації "Всеукраїнська федерація черліденгу груп підтримки спортивних команд" в редакції, що відповідає вимогам Закону України "Про громадські об`єднання";

- зобов`язання Громадської організації "Всеукраїнська федерація черліденгу груп підтримки спортивних команд" привести статут Громадської організації "Всеукраїнська федерація черліденгу груп підтримки спортивних команд" у відповідність до Закону України "Про громадські об`єднання", Податкового кодексу України та інших вимог законодавства.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідно до пункту 5.15. статуту Громадської організації "Всеукраїнська федерація черліденгу груп підтримки спортивних команд" повноваження ОСОБА_2 як президента цієї громадської організації припинилися 03 вересня 2008 року, оскільки рішення щодо переобрання його президентом на наступні строки на з`їздах громадської організації не приймалися; повноваження ОСОБА_1 , як першого віцепрезидента та члена виконавчого комітету цієї громадської організації не припинилися; в порушення вимог статутних документів громадської організації з`їзди організації не проводилися, позивачка не була повідомлена належним чином про скликання жодного з`їзду організації; в порушення вимог пункту 4 розділу V «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про громадські об`єднання» статут організації не був приведений у відповідність до вимог закону, зокрема до статті 11 Закону України « Про громадські об`єднання». Також позивачка зазначила про те, що цей позов поданий з метою захисту її права на участь в управлінні громадською організацією, направлений на забезпечення її прав на управління організацією; вимоги про зобов`язання відповідача внести зміни до статуту зачіпають її права щодо здійснення діяльності з управління юридичною особою як членом такої юридичної особи, а цей спір є спором між нею, як членом громадської організації, та громадською організацією.

Господарський суд міста Києва ухвалою від 03 лютого 2025 року прийняв зазначену позовну заяву до розгляду та відкрив провадження у справі № 910/981/25.

2. Короткий виклад обставин справи, встановлених судами попередніх інстанцій.

03 вересня 2004 року відбувся установчий з`їзд Громадської організації "Всеукраїнська федерація черліденгу груп підтримки спортивних команд" за участі засновників ( ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ) та делегатів від місцевих осередків (15 осіб), на якому були прийняті рішення, оформлені протоколом установчого з`їзду Громадської організації "Всеукраїнська федерація черліденгу груп підтримки спортивних команд" № 1 від 03 вересня 2004 року, а саме:

- заснувати Громадську організацію "Всеукраїнська федерація черліденгу груп підтримки спортивних команд";

- затвердити статут Громадської організації "Всеукраїнська федерація черліденгу груп підтримки спортивних команд";

- обрати ОСОБА_2 президентом Громадської організації "Всеукраїнська федерація черліденгу груп підтримки спортивних команд";

- обрати ОСОБА_1 першим віцепрезидентом Громадської організації "Всеукраїнська федерація черліденгу груп підтримки спортивних команд";

- обрати ОСОБА_5 віцепрезидентом Громадської організації "Всеукраїнська федерація черліденгу груп підтримки спортивних команд";

- обрати ОСОБА_4 віцепрезидентом Громадської організації "Всеукраїнська федерація черліденгу груп підтримки спортивних команд";

- обрати ОСОБА_6 генеральним секретарем Громадської організації "Всеукраїнська федерація черліденгу груп підтримки спортивних команд";

- обрати виконавчий комітет Федерації у складі: ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 ;

- обрати ревізійну комісію у складі: ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 .

Згідно зі статутом Громадської організації "Всеукраїнська федерація черліденгу груп підтримки спортивних команд" у редакції, затвердженій зазначеним рішенням установчого з`їзду, оформленим протоколом № 1 від 03 вересня 2004 року, Громадська організація "Всеукраїнська федерація черліденгу груп підтримки спортивних команд" (далі - Федерація) є всеукраїнською громадською організацією, яка об`єднує громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства для задоволення та захисту законних спортивних, соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних та інших спільних інтересів (пункт 1.1. статуту).

Федерація утворюється та діє на засадах неприбутковості, масовості, добровільності, рівноправності її членів, самоврядування, законності та гласності (пункт 1.4. статуту).

Федерація є юридичною особою з моменту її державної реєстрації у встановленому чинним законодавством порядку (пункт 3.1. статуту).

Членство в Федерації є добровільним, може бути індивідуальним та колективним. У Федерації встановлюється фіксоване членство (пункт 4.1. статуту).

Індивідуальними членами Федерації на засадах рівноправності можуть бути громадяни України, іноземці і особи без громадянства, які досягли 14 років та перебувають в Україні на законних підставах, визнають статут, завдання і напрями діяльності Федерації (пункт 4.2. статуту).

Колективними членами Федерації можуть бути колективи громадських організацій, підприємств, установ та організацій, що легалізовані у встановленому законодавством України порядку, які визнають статут, завдання та напрями діяльності Федерації, цілі та завдання яких не суперечать цілям та завданням Федерації (пункт 4.4. статуту).

Прийом індивідуальних та колективних членів здійснюється за рішенням Виконкому Федерації згідно з поданим звернення кандидата (пункт 4.5. статуту).

Виключення з членів Федерації здійснюється на підставі звернення члена у порядку, передбаченому для вступу. У випадку порушення норм статуту, вчинення дій, що завдають шкоди Федерації, може відбуватися примусове виключення індивідуальних та колективних членів за поданням президента Федерації виконкомом, якщо таке рішення буде підтримано більшістю членів Федерації (пункт 4.6. статуту).

Члени Федерації мають право: брати участь у заходах, які проводяться Федерацією; право обирати та бути обраними до органів управління Федерації; вносити пропозиції та зауваження щодо діяльності Федерації; отримувати інформацію про діяльність Федерації та її органів управління (підпункти 4.7.1. - 4.7.4. пункту 4.7. статуту).

Члени Федерації зобов`язані: дотримуватися статуту Федерації, виконувати рішення органів управління Федерації, прийняті у межах їх компетенції; брати активну участь та не перешкоджати діяльності Федерації, дбати про імідж Федерації своєчасно сплачувати членські внески, порядок сплати яких встановлюється Положенням, яке затверджується виконкомом Федерації (підпункти 4.8.1. - 4.8.3. пункту 4.8. статуту).

Керівництво Федерацією здійснюють з`їзд, виконавчий комітет, президент, перший віцепрезидент, віцепрезиденти, генеральний секретар, ревізійна комісія (пункт 5.1. статуту).

Вищим органом управління Федерації є з`їзд. Він складається з членів Федерації і проводить свої засідання не менше одного разу на чотири роки (пункт 5.2. статуту).

До виключної компетенції з`їзду Федерації відносяться наступні питання: затвердження статуту Федерації; затвердження змін та доповнень до статуту Федерації; обрання на чотири роки та переобрання президента, першого віцепрезидента, віцепрезидентів, генерального секретаря, членів виконавчого комітету, ревізійної комісії (підпункти 5.3.1., 5.3.2., 5.3.5. пункту 5.3. статуту).

Позачергове засідання з`їзду Федерації скликається на вимогу президента або не менш, як однієї третини членів Федерації (пункт 5.5. статуту).

Виконавчий комітет Федерації (надалі - Виконком) обирається строком на 4 роки з членів Федерації З`їздом Федерації, на якому визначається його кількісний склад та є керівним органом Федерації в період між з`їздами (пункт 5.9. статуту).

Виконком Федерації складається з: Президента Федерації; Першого Віцепрезидента; Двох Віцепрезидентів; Генерального секретаря Федерації; інших членів, які можуть бути обрані З`їздом (підпункти 5.10.1. - 5.10.5. пункту 5.10. статуту).

Президент Федерації обирається З`їздом Федерації строком на 4 роки. Президент може обиратися на будь-який наступний чотирирічний термін (пункт 5.15. статуту).

Перший віцепрезидент може обиратися на будь-який наступний чотирирічний термін (пункт 5.18. статуту).

Господарський суд міста Києва рішенням від 06 жовтня 2025 року відмовив у задоволенні позову повністю.

Місцевий господарський суд виходив з того, що:

- матеріали справи не містять належних та допустимих доказів припинення з 04 вересня 2008 року повноважень ОСОБА_2. як президента Федерації; станом на час розгляду справи по суті він є керівником (президентом) Громадської організації "Всеукраїнська федерація черліденгу груп підтримки спортивних команд" відповідно до рішення з`їзду Громадської організації від 01 лютого 2025 року, яке є чинним;

- матеріали справи не містять належних доказів, зокрема, рішення з`їзду Федерації про обрання позивачки першим віцепрезидентом та членом виконавчого комітету на новий строк і станом на час розгляду справи по суті ці посади обіймають інші особи, позивачка не входить до складу виконавчого комітету, обраного 01 лютого 2025 року на з`їзді Громадської організації "Всеукраїнська федерація черліденгу груп підтримки спортивних команд"; крім того, позивачка була виключена зі складу членів громадської організації згідно з рішенням позачергового з`їзду Громадської організації "Всеукраїнська федерація черліденгу груп підтримки спортивних команд", оформленого протоколом № 1-П від 12 січня 2008 року, копія якого наявна в матеріалах справи та докази визнання недійсним якого в цій частині відсутні;

- позовні вимоги про зобов`язання відповідача скликати, організувати та провести з`їзд Громадської організації та привести статут у відповідність до вимог чинного законодавства є необґрунтованими, оскільки станом на час вирішення цієї справи по суті відбувся з`їзд Федерації, на якому, крім інших, були прийняті рішення з питань, зазначених позивачкою в позовній заяві; нова редакція статуту відповідача була зареєстрована Міністерством юстиції та її невідповідності вимогам чинного законодавства України не встановлена;

- позовна вимога про зобов`язання відповідача привести статут у відповідність до вимог чинного законодавства викладена не чітко, оскільки позивачка не зазначила, яка саме редакція статуту відповідача має бути приведена у відповідність до вимог законодавства та до яких саме вимог / норм Закону України "Про громадські об`єднання", Податкового кодексу України та інших вимог законодавства він має бути приведений у відповідність;

- підстави для застосування строку позовної давності до позовних вимог у цій справі відсутні, оскільки суд відмовляє у задоволенні позову з підстав його необґрунтованості.

Господарський суд міста Києва додатковим рішенням від 31 жовтня 2025 року заяву Громадської організації "Всеукраїнська федерація черліденгу груп підтримки спортивних команд" про ухвалення додаткового рішення щодо розподілу витрат на професійну правничу допомогу у справі № 910/981/25 задовольнив частково: стягнув з ОСОБА_1 на користь Громадської організації "Всеукраїнська федерація черліденгу груп підтримки спортивних команд" 25 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу. У задоволенні решти вимог відмовив.

Місцевий господарський суд виходив з того, що розмір заявлених відповідачем до стягнення з позивачки витрат на професійну правничу допомогу в сумі 95 000,00 грн істотно перевищує суму, заявлену відповідачем у попередньому (орієнтовному) розрахунку, не відповідає критеріям реальності, розумності, співмірності та є завищеним, виходячи з конкретних обставин даної справи; представник відповідача (адвокат) не приймав участі у двох судових засіданнях, а три судові засідання були відкладені судом за результатом задоволення клопотань представника відповідача про відкладення судового засідання та у зв`язку з неподанням відповідачем витребуваного судом документа. За висновком суду відповідно до принципів справедливості та верховенства права стягненню з позивачки на користь відповідача підлягають витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 25 000,00 грн.

Північний апеляційний господарський суд постановою від 04 травня 2026 року скасував рішення Господарського суду міста Києва від 06 жовтня 2025 року у справі № 910/981/25 та ухвалив нове рішення, яким відмовив у задоволенні позову; додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 31 жовтня 2025 року у справі № 910/981/25 залишив без змін.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками місцевого господарського суду як по суті вирішенні спору, так і в частині стягнення витрат відповідача на професійну правничу допомогу, однак дійшов висновку про те, що рішення місцевого господарського суду підлягає обов`язковому скасуванню на підставі пункту 4 частини третьої статті 277 Господарського процесуального кодексу України, як таке, що було прийняте про права, інтереси та / або обов`язки ОСОБА_2 , який не був залучений до участі у справі.

У касаційній скарзі позивачка - ОСОБА_1 просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 06 жовтня 2025 року, додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 31 жовтня 2025 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 04 травня 2026 року, ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити та відмовити у задоволенні заяви відповідача про стягнення з позивача витрат на професійну правничу допомогу.

5. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу.

Як на підстави касаційного оскарження судових рішень скаржниця послалася на пункти 1, 3, 4 частини другої статті 287 та пункти 1, 3, 4 частини третьої статті 310 Господарського процесуального кодексу України та зазначила про те, що суди попередніх інстанцій:

1) не врахували висновки Верховного Суду щодо застосування частини першої статті 77, частини шостої статті 91 та частини п`ятої статті 96 Господарського процесуального кодексу України, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 червня 2023 року у справі № 916/3027/21, у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 04 лютого 2026 року у справі № 758/14925/23 та від 23 грудня 2020 року у справі № 757/28231/13-ц, у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 17 липня 2019 року у справі № 810/719/18, у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суді від 15 липня 2022 року у справі № 914/1003/21, у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 29 січня 2021 року у справі № 922/51/20, від 03 серпня 2022 року у справі № 910/5408/21, від 13 січня 2022 року у справі № 910/6552/20 та від 06 травня 2026 року у справі № 902/122/25, з огляду на що не врахували те, що відповідач подав докази в копіях, не витребували оригінали цих доказів, відмовили у витребуванні їх оригіналів, порушили правила оцінки доказів, ухвалили рішення за відсутності жодного оригіналу доказів, поданих відповідачем;

2) помилково взяли до уваги та сформували висновки по суті справи на підставі дублікатів документів, а висновок Верховного Суду щодо питання застосування як доказів дублікатів документів, що виготовлені відповідачем у власних інтересах (не третьою об`єктивною і незалежною особою, що характерно для документів державного зразка) за відсутності оригіналів особою, яка є зацікавленою по справі і які виготовлені саме під час розгляду справи і для подання в межах відповідної справи, у подібних до цієї справи правовідносинах відсутній;

3) порушили статті 51, 99, пункт 5 частини першої статті 227 Господарського процесуального кодексу України, оскільки необґрунтовано відхилили клопотання позивачки про:

- зупинення розгляду цієї справи до розгляду справи № 910/4030/25;

- залучення ОСОБА_2 до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача;

- виключення з числа доказів копії протоколу позачергового з`їзду від 12 січня 2008 року № П-1;

- призначення та проведення почеркознавчої та технічної експертиз документів, судово-психологічної експертизи із застосуванням спеціального технічного засобу - комп`ютерного поліграфу у цій справі;

- виклик і допит свідків, поданого до суду 13 травня 2025 року;

- відмову у долученні до матеріалів справи доказів, доданих позивачкою до доповнень до заперечень позивача щодо заяви відповідача про застосування строку позовної давності по цій справі, а також необґрунтовано задовольнили клопотання відповідача про долучення до матеріалів справи доказів, доданих відповідачем до клопотання про витребування у позивача доказів від 26 травня 2025 року.

3) в порушення статей 13, 73, 74, 86, частин першої, другої, п`ятої статті 236, пунктів 1, 2 частини першої статті 237 Господарського процесуального кодексу України не витребували у відповідача документи, що підтверджують склад членів громадської організації, зокрема рішення про прийняття / виключення осіб до / зі складу членів організації, відомості про кворум з`їздів та їх правомочність, не дослідили зібрані у справі докази, встановили обставини на підставі недопустимих доказів - документів за період з 04 вересня 2004 року по 01 лютого 2025 року, поданих відповідачем в копіях, не підтверджених оригіналами; не надали належної оцінки доказам позивачки та не навели мотивів їх відхилення;

4) порушили частину другу статті 237 Господарського процесуального кодексу України та вийшли за межі позовних вимог, оскільки не врахували те, що позивачка не просила визнати відсутніми у ОСОБА_2 повноважень президента відповідача станом на дату ухвалення судом рішення у цій справі чи станом на 01 лютого 2025 року, а просила за період часу, починаючи з 04 вересня 2008 року;

5) порушили та неправильно застосували частини другу, третю, четверту статті 126, частину дев`яту статті 129 Господарського процесуального кодексу України, не врахували висновки Верховного Суду щодо застосування цих норм права, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18, від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21, у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 11 червня 2021 року у справі № 34-16/17-3683-2011 та від 15 червня 2021 року у справі № 912/1025/20, внаслідок чого безпідставно задовольнили частково заяву відповідача про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, залишили поза увагою наявні підстави для відмови у її задоволенні, а саме те, що спірні правовідносини у цій справі виникли виключно внаслідок неправомірних дій відповідача, який порушував та продовжує порушувати права позивачки, заявлена відповідачем до стягнення сума його витрат значно перевищувала попередній їх розрахунок, не відповідала критеріям реальності та розумності, є непропорційною до складності справи, спрямована на необґрунтоване збагачення відповідача, обсяг юридичної роботи зі сторони відповідача у межах цієї справи був об`єктивно обмеженим, поведінка відповідача при розгляді справи була недобросовісною, направлена на штучне збільшення тривалості розгляду справи та штучне завищення вартості послуг правничої допомоги; відповідач не надав суду детального опису робіт, виконаних його адвокатом.

6. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи.

Відповідач у відзиві на касаційну скаргу просить закрити касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 у частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, на підставі пункту 5 частини першої статті 296 Господарського процесуального кодексу України, а у задоволенні касаційної скарги в іншій частині відмовити, оскаржувані судові рішення залишити без змін. За твердженням відповідача:

- висновки Верховного Суду, на які послалася позивачка, є нерелевантними для цієї справи, оскільки зроблені у неподібних до цієї справи правовідносинах;

- порушене позивачкою питання, щодо якого на її думку відсутні висновки Верховного Суду, не стосується застосування норми права, а зводиться до оцінки доказів, врегульоване частиною третьою статті 96 Господарського процесуального кодексу України та сталою практикою Верховного Суду щодо презумпції легітимності рішень органів управління юридичної особи, доки вони не скасовані в судовому порядку;

- визначена позивачкою підстава касаційного оскарження судових рішень, передбачена пунктом 4 частини другої статті 287 у поєднанні з пунктом 1 частини третьої статті 310 Господарського процесуального кодексу України, є необґрунтованою з огляду на необґрунтованість підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, зводиться до переоцінки доказів та встановлення нових обставин, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції;

- права позивачки не порушені, оскільки вона була виключена зі складу учасників громадської організації та з 12 січня 2008 року не є носієм корпоративних прав;

- провадження у цій справі не підлягало обов`язковому зупиненню, оскільки зупинення провадження за пунктом 5 частини першої статті 227 Господарського процесуального кодексу України є правом, а не обов`язком суду, а справа № 910/4030/25, яка, як і ця справа, перебуває на касаційному перегляді, не є остаточним джерелом преюдиції;

- суд не виходив за межі позовних вимог: він оцінив вимогу про припинення повноважень з 04 вересня 2008 року і встановив їх чинність станом на час розгляду справи, а відмова у позові з інших мотивів не є виходом за межі вимог;

- суди обґрунтовано відмовили у призначенні експертиз, залученні третьої особи та виключенні копій доказів, що є дискреційними процесуальними рішеннями суду, які не унеможливили встановлення обставин справи;

- доводи позивачки про завищення та відсутність деталізації заявлених відповідачем до стягнення з неї витрат на професійну правничу допомогу є, по суті, вимогою про переоцінку доказів, недопустиму в касаційному провадженні; питання співмірності вирішено судом у межах його дискреції;

- заявлені позовні вимоги є суперечливими і безпредметними.

Крім того, відповідач у відзиві на касаційну скарзі просить стягнути з позивачки на його користь судові витрати, навів попередній (орієнтовний) розмір його витрат на професійну правничу допомогу у суді касаційної інстанції, який за його розрахунком становить 55 000,00 грн, та зазначив про те, що докази понесення цих витрат будуть подані ним у строк, встановлений частиною восьмою статті 129 Господарського процесуального кодексу України.

10 вересня 2026 року до Верховного Суду від позивачки - ОСОБА_1 надійшло клопотання про передачу цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Підставами для передачі справи № 910/981/25 на розгляд Великої Палати Верховного Суду позивачка визначила частини третю та п`яту статті 302 Господарського процесуального кодексу України та послалася на те, що:

1) існує необхідність відступу від висновку Верховного Суду, викладеного у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03 серпня 2023 року у справі № 916/3610/21, який був застосований апеляційним судом, про презумпцію легітимності рішень органів управління юридичної особи до їх визнання недійсними в судовому порядку, або уточнення цього висновку в частині його застосовності до ситуацій, коли йдеться про факт наявності чи відсутності самого рішення про обрання (переобрання) особи на посаду за багаторічний період, а не про оцінку дійсності наявного та поданого до реєстрації рішення, та державний реєстратор офіційно підтверджує відсутність відповідних подань протягом усього спірного періоду;

2) ця справа містить виключну правову проблему, з огляду на що просить поставити перед Великою Палатою Верховного Суду такі питання:

- щодо формування правового висновку про застосування частин п`ятої - шостої статті 91 та статті 96 Господарського процесуального кодексу України у правовідносинах щодо допустимості дубліката внутрішнього корпоративного документа, створеного самою заінтересованою стороною за відсутності його оригіналу;

- чи може реєстраційний запис, який упродовж тривалого часу не оновлювався і не супроводжувався поданням підтвердних документів, розглядатися як самостійне джерело встановлення юридичного факту безперервної легітимності органу управління, чи є він лише похідним відображенням востаннє поданих (і не оновлених) відомостей;

- яким є належний стандарт доказування та оцінки допустимості доказів у господарському процесі у випадку, якщо ключовий юридичний факт (виключення з членів ГО) підтверджується виключно дублікатом документа, виготовленим зацікавленою стороною, справжність якого заперечується іншою стороною, а оригінал відсутній без поважних причин?

- чи може юридична особа доводити існування власного корпоративного рішення дублікатом документа, створеним нею самою, за відсутності оригіналу та за наявності спору щодо самого факту прийняття цього рішення?

- Чи може вищий орган управління (З`їзд) правомірно перебирати на себе повноваження виконавчого органу (Виконкому), якщо Статут ГО (який є локальним нормативним актом та договором між членами/учасниками) прямо закріплює спеціальну компетенцію? Чи становить прийняття рішення вищим органом поза межами його статутної компетенції безумовну підставу для визнання такого рішення недійсним (доктрина Ultra Vires)?

- чи може дублікат внутрішнього корпоративного документа, створений самою заінтересованою стороною спору після нібито втрати оригіналу, про яку зазначає зацікавлена сторона, визнаватися належним та допустимим доказом існування юридичного факту?

- чи обмежується коло осіб, які вправі заявити клопотання про виключення документа з числа доказів у зв`язку з сумнівами щодо його достовірності, лише особою, яка сама подала такий документ, чи це право належить будь-якому учаснику справи, який заперечує достовірність доказу, поданого протилежною стороною?

За твердженням позивачки вирішення вказаних правових проблем Великою Палатою Верховного Суду є критично необхідним для:

- забезпечення принципу правової визначеності та верховенства статуту, оскільки формування чіткого висновку про те, що вищий орган управління не може свавільно ігнорувати розподіл повноважень, встановлений статутом, забезпечить захист прав сотень тисяч членів громадських об`єднань та юридичних осіб в Україні. Це гарантуватиме, що статут є реально діючим документом, а не формальністю, яку можна обійти зацікавленим особам.

- захисту права на справедливий суд та «права бути почутим» (стаття 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод), оскільки створення прецеденту, де обхід статутної процедури (перенесення питання з Виконкому на З`їзд без повідомлення особи) визнається незаконним, забезпечить дотримання стандартів процесуальної справедливості (procedural fairness), що відповідає практиці ЄСПЛ.

- утвердження стандарту вірогідності доказів (стаття 79 Господарського процесуального кодексу України) та неприпустимості свавілля в оцінці дублікатів і надання Великою Палатою висновку щодо стандарту оцінки дублікатів, виготовлених зацікавленими сторонами, запобігатиме зловживанням процесуальними правами та фальсифікації доказів у господарських спорах.

Верховний Суд, розглянувши касаційну скаргу позивачки, дослідивши наведені у ній доводи та підстави касаційного оскарження, а також доводи відповідача, наведені у відзиві на касаційну скаргу, дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження за поданою касаційною скаргою на підставі пункту 5 частини першої статті 296 Господарського процесуального кодексу України в частині оскарження судових рішень по суті спору з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, а також про необхідність залишення без змін оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції в частині, що стосується суті спору, в частині її оскарження з підстав, передбачених пунктами 3, 4 частини другої статті 287 та пунктами 1, 3, 4 частини третьої статті 310 Господарського процесуального кодексу України, та про необхідність скасування оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції в частині, що стосується залишення без змін додаткового рішення суду першої інстанції, з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 300 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

За змістом пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Такий правовий висновок Верховного Суду викладений у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 696/1693/15-ц.

Для цілей застосування норм процесуального права, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, таку подібність слід оцінювати за певними критеріями, а саме: змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями, з яких: змістовий є основним, а два інші (суб`єктний та об`єктний) - додатковими.

Змістовний критерій полягає у тому, що оцінювання спірних правовідносин здійснюється за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників. Суб`єктний і об`єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб`єктний склад саме цих правовідносин та/чи їх специфічний об`єкт.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).

На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Аналогічні висновки Верховного Суду викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19.

Отже, для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо. Обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, на які послався скаржник, з правовідносинами у справі, яка переглядається. При цьому, така подібність оцінюється з урахуванням зазначених вище критеріїв та висновків Верховного Суду щодо застосування таких критеріїв подібності.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц зазначила про те, що правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та надавати оцінку релевантності та необхідності застосування правових висновків Великої Палати Верховного Суду в кожній конкретній справі.

Як вбачається позивачка у касаційній скарзі в обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень у цій справі, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, послалася на неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду щодо питання застосування частини першої статті 77, частини шостої статті 91 та частини п`ятої статті 96 Господарського процесуального кодексу України стосовно порядку дій суду у випадку подання учасником справи копії письмового та / або електронного доказу та їх оцінки, викладених у:

- постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 червня 2023 року у справі № 916/3027/21,

- у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 04 лютого 2026 року у справі № 758/14925/23 та від 23 грудня 2020 року у справі № 757/28231/13-ц,

- у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 17 липня 2019 року у справі № 810/719/18,

- у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суді від 15 липня 2022 року у справі № 914/1003/21,

- у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 29 січня 2021 року у справі № 922/51/20, від 03 серпня 2022 року у справі № 910/5408/21, від 13 січня 2022 року у справі № 910/6552/20 та від 06 травня 2026 року у справі № 902/122/25.

Позивачка у касаційній скарзі зазначила про те, що суди попередніх інстанцій, не врахувавши ці висновки Верховного Суду, залишили поза увагою те, що відповідач подав суду у цій справі докази в копіях, не підтвердивши їх оригіналами, а суди не витребували у відповідача оригінали цих доказів, відмовили у їх витребуванні, порушили правила оцінки доказів, ухвалили рішення за відсутності жодного оригіналу доказів, поданих відповідачем.

Щодо цих доводів скаржника суд касаційної інстанції зазначає про таке.

Суди попередніх інстанцій за результатом розгляду цієї справи дійшли, зокрема таких висновків:

- матеріали справи не містять належних та допустимих доказів припинення з 04 вересня 2008 року повноважень ОСОБА_2. як президента Громадської організації "Всеукраїнська федерація черліденгу груп підтримки спортивних команд" і станом на час розгляду справи по суті він є її керівником (президентом) відповідно до рішення з`їзду Громадської організації від 01 лютого 2025 року, яке є чинним;

- матеріали справи не містять належних доказів, зокрема, рішення з`їзду Федерації, про обрання позивачки першим віцепрезидентом та членом виконавчого комітету на новий строк і станом на час розгляду справи по суті ці посади обіймають інші особи, позивачка не входить до складу виконавчого комітету, обраного 01 лютого 2025 року на з`їзді Громадської організації "Всеукраїнська федерація черліденгу груп підтримки спортивних команд", а рішенням з`їзду відповідача, оформленого протоколом № 1-П від 12 січня 2008 року, позивачка була виключена зі складу членів відповідача, і докази визнання цього рішення недійсним в матеріалах справи відсутні;

- позовні вимоги про зобов`язання відповідача скликати, організувати та провести з`їзд Громадської організації та привести статут у відповідність до вимог чинного законодавства є необґрунтованими, оскільки станом на час вирішення цієї справи по суті відбувся з`їзд Федерації, на якому, крім інших, були прийняті рішення з питань, зазначених позивачкою в позовній заяві; нова редакція статуту відповідача була зареєстрована Міністерством юстиції та її невідповідності вимогам чинного законодавства України не встановлено.

Як вбачається з матеріалів справи та оскаржуваних рішення та постанови зазначені висновки були зроблені судами попередніх інстанцій на підставі дослідження та оцінки таких доказів:

- належним чином засвідчених копій матеріалів реєстраційної справи Громадської організації "Всеукраїнська федерація черліденгу груп підтримки спортивних команд", що була надана Центральним міжрегіональним управлінням Міністерства юстиції (м. Київ) Господарському суду міста Києва на його вимогу;

- рішення установчого з`їзду Громадської організації "Всеукраїнська федерація черліденгу груп підтримки спортивних команд", оформленого протоколом № 1 від 03 вересня 2004 року, належним чином засвідчена копія якого міститься в матеріалах реєстраційної справи відповідача, та копія якого також була надана суду позивачкою;

- статуту Громадської організації "Всеукраїнська федерація черліденгу груп підтримки спортивних команд", належним чином засвідчені копії редакцій якого містяться в матеріалах реєстраційної справи відповідача та копія редакції від 03 вересня 2004 року якого також була надана суду позивачкою;

- рішення з`їзду Громадської організації "Всеукраїнська федерація черліденгу груп підтримки спортивних команд", оформленого протоколом № 1-П від 12 січня 2008 року, належним чином засвідчена копія якого була надана відповідачем на вимогу суду через систему «Електронний суд»;

- рішення з`їзду Громадської організації "Всеукраїнська федерація черліденгу груп підтримки спортивних команд", оформленого протоколом № 6 від 01 лютого 2025 року, належним чином засвідчена копія якого міститься в матеріалах реєстраційної справи відповідача;

- відомостей про юридичну особу - Громадську організацію "Всеукраїнська федерація черліденгу груп підтримки спортивних команд", що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, - зокрема про керівника цієї громадської організації.

Крім того, при дослідженні цих доказів та наданні їм оцінки суди попередніх інстанцій керувалися тим, що відповідно до вимог закону відомості, внесені до Єдиного державного реєстру, є достовірними і в матеріалах справи відсутні докази, які б свідчили про визнання недійсними документів, на підставі яких такі відомості були внесені до Єдиного державного реєстру.

Також суди, надаючи оцінку рішенням з`їзду Громадської організації "Всеукраїнська федерація черліденгу груп підтримки спортивних команд", як вищому органу управління цієї громадської організації, керувалися усталеною правовою судової позицією щодо презумпції легітимності рішень органів управління юридичної особи, які за своєю правовою природою є актами ненормативного характеру (актами індивідуальної дії) та не можуть за будь-яких підстав автоматично вважатися недійсними за відсутності відповідного судового рішення, юридична сила яких не може ставитися під сумнів до моменту визнання їх недійсними в судовому порядку.

Однак, проаналізувавши висновки Верховного Суду, на неврахування яких судами попередніх інстанцій послалася позивачка у касаційній скарзі, суд касаційної інстанції зазначає про те, що ці висновки Верховного Суду зроблені у неподібних до цієї справи правовідносинах, за інших фактичних процесуальних обставин, ніж ті, що мають місце у цій справі, зокрема за інших доказів та предмету дослідження, з огляду на що є нерелевантними для цієї справи.

Як вбачається спірні правовідносини у справах, на неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду в яких послалася позивачка у касаційній скарзі, стосувалися стягнення передоплати за договором поставки (справа № 916/3027/21); стягнення збитків внаслідок непоставки та втрати товару, переданого на перевезення (справа № 922/51/20); стягнення заборгованості за кредитним договором укладеним в електронній формі, (справа № 758/14925/23); стягнення заборгованості за кредитним договором та звернення стягнення на іпотечне майно (справа № 757/28231/13-ц); зобов`язання вчинити дії: змінити дату звільнення шляхом внесення до трудової книжки відповідного запису (справа № 810/719/18); стягнення штрафу за невиконання умов договору на закупівлю товару (справа № 914/1003/21); стягнення заборгованості, інфляційних втрат, трьох відсотків річних та збитків за договором про надання послуг (справа № 910/5408/21); визнання патенту на винахід недійсним (справа № 910/6552/20); визнання кредиторських вимог до боржника у справі про неплатоспроможність фізичної особи - підприємця (справа № 902/122/25), що свідчить про неподібність правовідносин у зазначених справах за змістовним критерієм до правовідносин у цій справі № 910/981/25.

Отже, в жодній із зазначених справ спірні правовідносини, на відміну від правовідносин у цій справі, що розглядається, не мали характеру корпоративних та не стосувалися спору між громадською організацією та її членом, у тому числі, який вибув, щодо діяльності та управління такої громадської організації. Сторонами у більшості зазначених вище справ були, як правило, сторони договорів, з яких виникли відповідні спори у справах; в інших справах спори виникли між роботодавцем і найманим працівником щодо трудових правовідносин; між особою, яка оспорює патент з підстави невідповідність винаходу умовам патентоздатності та вважає, що її права порушено видачею патенту, та власником такого патенту; між кредитором та фізичною - особою підприємцем, щодо якого відкрите провадження у справі про його неплатоспроможність. Наведене свідчить про те, що суб`єктний склад учасників зазначених справ повністю відрізняється від складу учасників у цій справі № 910/981/25, що розглядається, а правовідносини у зазначених вище справах за суб`єктним критерієм є неподібними до правовідносин у цій справі.

Крім того, виходячи з предметів спорів у зазначених вище справах, предметом дослідження судів були інші докази, ніж ті, що, які досліджувалися судами у цій справі № 910/981/25, що розглядається. Так, зокрема предметом дослідження у справі № 916/3027/21, щодо якого Велика Палата Верховного Суду у зазначеній справі зробила висновки, було електронне листування сторін договору; у справі № 922/51/20 суди досліджували копію заявки на перевезення товару, електронну переписку сторін, товаро-транспортні накладні, умови договору експедирування та перевезення вантажів автомобільним транспортом, зокрема щодо порядку здійснення обміну документами; у справі № 758/14925/23 доказом у справі виступав кредитний договір, укладений в електронній формі за допомогою електронних підписів; у справі № 757/28231/13-ц предметом дослідження були копії кредитного договору, договору іпотеки та, зокрема договір купівлі-продажу кредитного портфелю і договір відступлення прав вимоги з додатками до них, оригінали яких, як зазначив Верховний Суд судами попередніх інстанцій не витребовувалися; у справі № 810/719/18 доказами у справі були дублікат трудової книжки, докази її надсилання / отримання, лист роботодавця, з яким дублікат трудової книжки надсилався звільненому працівнику; у справі № 914/1003/21 суди досліджували заявки на поставку партії товару, докази їх надіслання засобами електронного та поштового зв`язку, електронне листування сторін; у справі № 910/5408/21 доказами виступали електроне листування сторін у месенджері, відомості з робочого середовища Jira, логи завантаження на платформі GitLab; у справі № 910/6552/20 предметом дослідження судів були висновки експертів, складені на замовлення учасників справи, вихідні дані, які надавалися сторонами експертам для дослідження, надані позивачем в якості доказів патенти інших країн та міжнародні патенти не легалізовані та не перекладені на українську мову; у справі № 902/122/25 доказами були копії боргової розписки, договору позики, інші докази наявності між кредитором (позикодавцем) та боржником (позичальником) зобов`язальних правовідносин за відповідним договором позики.

Отже, як вбачається, в жодній із зазначених вище справ предметом дослідження судів не були ні копії матеріалів реєстраційної справи юридичної особи, ні рішення органів управління юридичної особи, ні статут юридичної особи, ні відомості з державних реєстрів. У жодній із зазначених справ суди при оцінці доказів не керувалися та не мали керувалися правилами достовірності відомостей, що містяться в офіційних державних реєстрах, та презумпцією легітимності рішень органів управління юридичної особи.

Наведене свідчить про неподібність правовідносин у справах № 916/3027/21, № 922/51/20, № 758/14925/23, № 757/28231/13-ц, № 810/719/18, № 914/1003/21, № 910/5408/21, № 910/6552/20 та № 902/122/25, на неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду в яких послалася позивачка у касаційній скарзі, до правовідносин у цій справі № 910/981/25 як за процесуальними обставинами (справи мають неподібний до цієї справи, що розглядається, склад доказів), так і за фактичними обставинами, а також за змістовним та суб`єктивним критеріями, про що вже зазначалося вище по тексту цієї постанови.

Враховуючи наведене, Верховний Суд зазначає про те, що наведена позивачкою підстава касаційного оскарження судових рішень у цій справі, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не знайшла свого підтвердження після відкриття касаційного провадження та є необґрунтованою.

Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до пункту 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

За змістом пункту 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України ця норма процесуального права спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики, шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.

У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи. (Аналогічна правова позиція Верховного Суду щодо застосування пункту 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України викладена у постанові від 07 жовтня 2020 року у справі № 910/1168/19).

Отже, у разі оскарження судових рішень в касаційному порядку з підстави, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 цього Кодексу, касаційна скарга має містити зазначення норми права, щодо якої відсутній висновок Верховного Суду про її застосування, із конкретизацією правовідносин, в яких цей висновок відсутній. Скаржник має чітко вказати, яку саме норму права суди першої та (або) апеляційної інстанцій порушили / застосували неправильно, а також обґрунтувати, у чому полягає помилка судів при застосуванні відповідної норми права та як, на думку скаржника, відповідна норма повинна застосовуватися.

Як вбачається з касаційної скарги, позивачка, посилаючись на підставу касаційного оскарження судових рішень, передбачену пунктом 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, в обґрунтування своїх доводів зазначила про відсутність висновку Верховного Суду (далі цитата) «щодо застосування як доказів дублікатів документів, що виготовлені відповідачем у власних інтересах (не третьою об`єктивною і незалежною особою, що характерно для документів державного зразка) за відсутності оригіналів особою, яка є зацікавленою по справі і які виготовлені саме під час розгляду справи і для подання в межах відповідної справи.».

Як вбачається, позивачка, посилаючись на відсутність зазначеного висновку Верховного Суду не зазначає жодної норми права, щодо якої такий висновок Верховного Суду відсутній. Фактично питання, щодо якого за твердженням позивачки відсутній висновок Верховного Суду, стосується доказу у цій справі, - рішення з`їзду Громадської організації "Всеукраїнська федерація черліденгу груп підтримки спортивних команд", оформленого протоколом № 1-П від 12 січня 2008 року, за яким, як встановили суди попередніх інстанцій, позивачка була виключена зі складу членів вказаної громадської організації, що взагалі не стосується питання застосування норми права. Верховний Суд зазначає про те, що доводи касаційної скарги зводяться до необхідності формування висновку щодо конкретного доказу у справі у тому формулюванні, як це необхідно позивачці, в межах конкретної справи, що не підпадає під визначення правового висновку в розумінні пункту 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

Крім того, Верховний Суд враховує те, що рішення з`їзду Громадської організації "Всеукраїнська федерація черліденгу груп підтримки спортивних команд", оформленого протоколом № 1-П від 12 січня 2008 року, взагалі не є предметом оскарження у цій справі, його недійсність не є предметом цього спору.

З огляду на вкладене суд касаційної інстанції зазначає про відсутність підстав для формування висновку, який позивачка просить сформувати у межах цієї справи, що свідчить про необґрунтованість наведеної нею підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 4 частини другої статті 287 у сукупності з пунктом 1 частини третьої статті 310 Господарського процесуального кодексу України.

Іншою підставою касаційного оскарження судових рішень у цій справі позивачка визначила пункт 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, за змістом якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.

В обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень у цій справі, передбаченої пунктом 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, позивачка послалася на те, що суди попередніх інстанцій в порушення статей 13, 73, 74, 86, частин першої, другої, п`ятої статті 236, пунктів 1, 2, частини першої статті 237 Господарського процесуального кодексу України не дослідили зібрані у справі докази, не надали належної оцінки доказам позивачки та не навели мотивів їх відхилення.

Верховний Суд зазначає про те, що ці доводи скаржниці зводяться до підстави, передбаченої пунктом 1 частини третьої статті 310 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до якого підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.

Верховний Суд зазначає, що умовою застосування пункту 1 частини третьої статті 310 Господарського процесуального кодексу України є висновок про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу. Проте, як уже зазначалося вище по тексту цієї постанови, у цій справі заявлені позивачкою підстави касаційного оскарження судових рішень, передбачені пунктами 1 та 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, є необґрунтованими.

З огляду на необґрунтованість зазначених позивачкою у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1 та 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд не бере до уваги посилання скаржниці на пункт 1 частини третьої статті 310 Господарського процесуального кодексу України, а також на доводи, що стосуються порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права та не дослідження судами зібраних у справі доказів.

Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 4 частини другої статті 287 у сукупності з пунктом 4 частини третьої статті 310 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до пункту 4 частини третьої статті 310 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Відповідно до статті 77 Господарського процесуального кодексу України, що стосується визначення допустимості доказів, обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

За твердженням позивачки суди попередніх інстанцій в порушення статей 13, 73, 74, 86, частин першої, другої, п`ятої статті 236, пунктів 1, 2, частини першої статті 237 Господарського процесуального кодексу України встановили обставини на підставі недопустимих доказів - документів за період з 04 вересня 2004 року по 01 лютого 2025 року, поданих відповідачем в копіях, не підтверджених оригіналами.

Однак, як вбачається з матеріалів справи та вже зазначалося вище по тексту цієї постанови, суди попередніх інстанцій встановили обставини у цій справі та зробили висновки по суті спору, зокрема на підставі таких доказів: належним чином засвідчених копій матеріалів реєстраційної справи Громадської організації "Всеукраїнська федерація черліденгу груп підтримки спортивних команд", наданих Центральним міжрегіональним управлінням Міністерства юстиції (м. Київ) Господарському суду міста Києва на його вимогу, в якій містилися рішення установчого з`їзду Громадської організації "Всеукраїнська федерація черліденгу груп підтримки спортивних команд", оформленого протоколом № 1 від 03 вересня 2004 року, рішення з`їзду цієї громадської організації, оформленого протоколом № 6 від 01 лютого 2025 року, статут Громадської організації "Всеукраїнська федерація черліденгу груп підтримки спортивних команд" у відповідних редакціях, а також на підставі відомостей про юридичну особу - Громадську організацію "Всеукраїнська федерація черліденгу груп підтримки спортивних команд", що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, що не вимагало підтвердження цих доказів оригіналами.

Суд касаційної інстанції не бере до уваги посилання позивачки на те що суди попередніх інстанцій встановили обставини у цій справі на підставі недопустимого доказу - копії рішення з`їзду Громадської організації "Всеукраїнська федерація черліденгу груп підтримки спортивних команд", оформленого протоколом № 1-П від 12 січня 2008 року, оригінал якого відповідач суду не надав. Як вбачається з матеріалів справи, належним чином засвідчена копія цього рішення була надана відповідачем на вимогу суду через систему «Електронний суд», що виключає обставину одержання цього доказу судом з порушенням закону. Докази того, що зазначена копія протоколу є підробленою чи містить неправдиву інформацію, а також докази визнання недійсним рішення з`їзду Громадської організації "Всеукраїнська федерація черліденгу груп підтримки спортивних команд", оформленого зазначеним протоколом № 1-П від 12 січня 2008 року, в матеріалах справи відсутні. Крім того, зазначене рішення не було єдиним доказом, на підставі якого суди дійшли висновку про необґрунтованість заявленої позивачкою позовної вимоги про визнання її повноважень як першого віцепрезидента та члена виконавчого комітету Громадської організації "Всеукраїнська федерація черліденгу груп підтримки спортивних команд" чинними з 03 вересня 2004 року і на дату прийняття рішення судом. Як вбачається з оскаржуваних судових рішень у цій справі, суди попередніх інстанцій дійшли такого висновку на підставі, зокрема, але не виключно, рішення з`їзду Громадської організації "Всеукраїнська федерація черліденгу груп підтримки спортивних команд", оформленого протоколом № 6 від 01 лютого 2025 року, копія якого містилися в реєстраційній справі відповідача, та на підставі відомостей, що містилися та містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, щодо керівного складу органів управління відповідача, виходили з того, матеріали справи не містять належних доказів, зокрема, рішення з`їзду Федерації про обрання позивачки першим віцепрезидентом та членом виконавчого комітету на новий строк і станом на час розгляду справи по суті ці посади згідно з відомостями Державного реєстру обіймають інші, ніж позивачка особи, докази недостовірності внесення яких в матеріалах справи відсутні.

Отже, суди попередніх інстанцій встановили фактичні обставини справи та зробили висновки по суті спору за результатом належного та всебічного дослідження наявних в матеріалах справи належних та допустимих доказів, як окремо, так і у їх сукупності.

Наведеним вище спростовуються безпідставні твердження скаржниці про те, що суди попередніх інстанцій встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів, а визначена нею підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 4 частини другої статті 287 у сукупності з пунктом 4 частини третьої статті 310 Господарського процесуального кодексу України не знайшла свого підтвердження та є необґрунтованою.

Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 4 частини другої статті 287 у сукупності з пунктом 3 частини третьої статті 310 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до пункту 3 частини третьої статті 310 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

За твердженням позивачки у касаційній скарзі, суди попередніх інстанцій порушили статті 51, 73 - 81, частини другу та шосту статті 91, частину п`яту статті 96, статтю 99, пункт 5 частини першої статті 227 Господарського процесуального кодексу України, оскільки необґрунтовано відхилили її клопотання про:

- зупинення розгляду цієї справи до розгляду справи № 910/4030/25;

- залучення ОСОБА_2 до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача;

- виключення з числа доказів копії протоколу позачергового з`їзду від 12 січня 2008 року № П-1;

- призначення та проведення почеркознавчої та технічної експертиз документів, судово-психологічної експертизи із застосуванням спеціального технічного засобу - комп`ютерного поліграфу у цій справі;

- виклик і допит свідків, поданого до суду 13 травня 2025 року;

- відмову у долученні до матеріалів справи доказів, доданих позивачкою до доповнень до заперечень позивача щодо заяви відповідача про застосування строку позовної давності по цій справі, а також необґрунтовано задовольнили клопотання відповідача про долучення до матеріалів справи доказів, доданих відповідачем до клопотання про витребування у позивача доказів від 26 травня 2025 року.

Верховний Суд відхиляє аргументи скаржниці про порушення судами попередніх інстанцій пункту 5 частини першої статті 227 Господарського процесуального кодексу України при відмові позивачці у задоволенні клопотання про зупиненні провадження у справі до вирішення іншої справи № 910/4030/25 у спорі про визнання недійсними рішень з`їздів Громадської організації «Всеукраїнська федерація черліденгу груп підтримки спортивних команд», оформлених протоколами № 1-П від 12 січня 2008 року (зокрема про виключення ОСОБА_1 зі складу членів громадської організації), № 6 від 01 лютого 2025 року, а також, датованих 2008, 2013, 2017 та 2021 роками.

За змістом пункту 5 частини першої статті 227 Господарського процесуального кодексу України суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у випадку об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Для вирішення питання про зупинення провадження у справі господарський суд у кожному конкретному випадку зобов`язаний з`ясовувати: 1) як пов`язана справа, яка розглядається господарським судом, зі справою, що розглядається іншим судом; 2) чим обумовлюється неможливість розгляду справи. Пов`язаною із цією справою є така інша справа, в якій інший суд встановлює обставини, що впливають чи можуть вплинути на подання та оцінку доказів у цій справі; в тому числі йдеться про факти, які мають преюдиціальне значення (частини четверта та шоста статті 75 Господарського процесуального кодексу України).

Під неможливістю розгляду справи слід розуміти неможливість для цього господарського суду самостійно встановити обставини, які встановлюються іншим судом в іншій справі, - у зв`язку з непідвідомчістю або непідсудністю іншої справи цьому господарському суду, одночасністю розгляду двох пов`язаних між собою справ різними судами або з інших причин.

Такий висновок Верховного Суду викладений у пунктах 118 - 121 постанови об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19 серпня 2022 року у справі № 908/2287/17, та є сталим в судовій практиці.

Врахувавши зазначені усталені висновки Верховного Суду щодо застосування пункту 5 частини першої статті 227 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що у даному випадку відсутня об`єктивна неможливість розгляду цієї справи до вирішення іншої справи № 910/4030/25. Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що наявні в матеріалах цієї справи зазначені вище докази, з урахування правил достовірності наявних в Єдиному державному реєстрі відомостей та принципу легітимності рішень органів управління юридичної особи, дозволяють суду самостійно у межах цієї справи встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду, складають предмет дослідження у цій справі і мають суттєве значення для вирішення цього спору, зокрема обставини наявності та дійсності повноважень ОСОБА_2 як президента Громадської організації «Всеукраїнська федерація черліденгу груп підтримки спортивних команд», повноважень ОСОБА_1. як першого віцепрезидента та члена виконавчого комітету цієї громадської організації, а також обставини щодо вирішення відповідачем питань, яких стосуються заявлені позивачкою позовні вимоги 3 та 4, що виключає необхідність зупинення провадження у справі.

Верховний Суд не вбачає неправильного застосування судами попередніх інстанцій пункту 5 частини першої статті 227 Господарського процесуального кодексу України при відмові у задоволенні клопотання позивачки про зупинення провадження у справі.

Безпідставними та необґрунтованими є і твердження позивачки про відмову у задоволенні її клопотання про залучення ОСОБА_2 до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача, оскільки, як вбачається з матеріалів справи, суд апеляційної інстанції ухвалою від 09 березня 2026 року (4-й том справи, а.с. 250 - 255) залучив до участі у справі ОСОБА_2 , як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, а також за результатом апеляційного розгляду цієї справи дійшов висновку про те, що рішення місцевого господарського суду підлягає обов`язковому скасуванню на підставі пункту 4 частини третьої статті 277 Господарського процесуального кодексу України, як таке, що було прийняте про права, інтереси та / або обов`язки ОСОБА_2 , який не був залучений до участі у справ.

З огляду на викладене Верховний Суд не вбачає неправильного застосування судом апеляційної інстанцій статті 51 Господарського процесуального кодексу України.

Безпідставними та недоведеними є також і доводи скаржниці про необґрунтоване відхилення судами попередніх інстанцій її клопотання про виключення з числа доказів копії протоколу позачергового з`їзду від 12 січня 2008 року № П-1.

Як встановили суди попередніх інстанцій та підтверджується матеріалами справи зазначене клопотання позивачки надійшло до Господарського суду міста Києва 13 травня 2025 року, розгляд якого суд здійснив 10 вересня 2025 року у підготовчому засіданні. За результатом розгляду цього клопотання позивачки суд першої інстанцій протокольною ухвалою від 10 вересня 2025 року відмовив у його задоволенні з підстав, зазначених в ухвалі про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті від 10 вересня 2025 року (3-й том справи, а.с. 189 - 192).

Відповідно до частини одинадцятої статті 80 Господарського процесуального кодексу України у разі подання заяви про те, що доданий до справи або поданий до суду учасником справи для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його достовірності або є підробленим, особа, яка подала цей документ, може просити суд до закінчення підготовчого засідання виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів.

Отже, як правильно зазначили суди попередніх інстанцій, норми процесуального права передбачають можливість подання суду клопотання про виключення з числа доказів документу, щодо якого учасник справи заявив суду про свій сумнів у його достовірності або про його підробку, виключно особою, яка подала суду такий документ.

Однак, як встановили суди у цій справі, клопотання від 13 травня 2025 року про виключення з числа доказів копії протоколу позачергового з`їзду від 12 січня 2008 року № П-1 було подане суду позивачкою, а не відповідачем, тобто особою, яка не надавала суду доказ (протокол), який вона просить виключити з числа доказів, що суперечить частині одинадцятої статті 80 Господарського процесуального кодексу України.

При цьому, позивачка, посилаючись у касаційній скарзі на порушення судами попередніх інстанцій статей 73 - 81, частини другої та шостої статті 91, частину п`яту статті 96 Господарського процесуального кодексу України при відмові у задоволенні цього її клопотання, лише констатує факт порушення судами цих норм процесуального права та не зазначає, в чому саме полягає їх порушення судами, зокрема в чому полягає порушення чи неправильне застосування частини одинадцятої статті 80 Господарського процесуального кодексу України.

Крім того, Господарський суд міста Києва у підготовчому засіданні 13 травня 2025 року також здійснив розгляд клопотань позивачки про призначення та проведення почеркознавчої та технічної експертизи протоколу позачергового з`їзду Громадської організації «Всеукраїнська федерація черліденгу груп підтримки спортивних команд» від 12 січня 2008 року № П-1 та про призначення судово-психологічної експертизи із застосуванням спеціального технічного засобу - комп`ютерного поліграфу щодо ОСОБА_2 , ОСОБА_10 та ОСОБА_11 у цій справі. За результатом розгляду цих клопотань позивачки суд першої інстанцій протокольною ухвалою від 10 вересня 2025 року відмовив у їх задоволенні з підстав відсутності оригіналу зазначеного протоколу (3-й том справи, а.с. 182 - 186) та з підстав відсутності письмової згоди зазначених фізичних осіб на проведення опитування із застосуванням комп`ютерного поліграфу, яка є необхідною умовою відповідно до пункту 6.8.2. Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень та Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 08 жовтня 1998 року № 53/5, (далі Інструкція). Крім того, відмовляючи у задоволенні клопотання позивачки про призначення судово-психологічної експертизи із застосуванням спеціального технічного засобу - комп`ютерного поліграфу, місцевий господарський суд дійшов висновку, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, про те, що призначення зазначеної експертизи є недоцільним, процесуальне законодавство не передбачає опитування з використання поліграфу джерелом доказів, результати таких досліджень не мають самостійного значення і можуть бути використані лише у сукупності з іншими доказами; результати перевірок на поліграфі мають в процесі доказування орієнтовне, а не доказове значення, а висновки мають ознаки вірогідності.

Верховний Суд погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій та зазначає про те, що місцевий господарський суд, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, правильно та обґрунтовано відхилив клопотання позивачки про призначення та проведення почеркознавчої та технічної експертизи протоколу позачергового з`їзду Громадської організації «Всеукраїнська федерація черліденгу груп підтримки спортивних команд» від 12 січня 2008 року № П-1 та про призначення судово-психологічної експертизи із застосуванням спеціального технічного засобу - комп`ютерного поліграфу.

Позивачка, зазначаючи у касаційній скарзі про порушення судами попередніх інстанцій положень статті 99 Господарського процесуального кодексу України при відхиленні зазначених клопотань про признання у цій справі експертиз, лише констатує факт порушення судами цієї норми процесуального права та не зазначає, в чому саме полягає порушення та / або неправильне застосування судами статті 99 Господарського процесуального кодексу України. Крім того, касаційна скарга взагалі не містить доводів, в обґрунтування порушення судами попередніх інстанцій положень пункту 6.8.2. Інструкції, з посиланням, зокрема на які суди відхилили зазначені клопотання позивачки.

Отже, доводи скаржниці про порушення судами попередніх інстанцій статті 99 Господарського процесуального кодексу України не знайшли свого підтвердження та є необґрунтованими.

Також Господарський суд міста Києва у підготовчому засіданні 13 травня 2025 року здійснив розгляд клопотання позивачки про виклик і допит свідків, поданого до суду 13 травня 2025 року, у задоволенні якого відмовив.

За змістом частини першої та пункту 3 частини другої статті 73 Господарського процесуального кодексу України показання свідків є засобом доказування, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Показання свідка - це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини, або які ґрунтуються на повідомленнях інших осіб (частина перша статті 87 Господарського процесуального кодексу України).

За змістом статті 87 Господарського процесуального кодексу України показання свідка викладаються ним письмово у заяві свідка, яка має бути подана до суду у строк, встановлений для подання доказів.

Згідно з частиною першою статті 89 Господарського процесуального кодексу України свідок викликається судом для допиту за ініціативою суду або за клопотанням учасника справи у разі, якщо обставини, викладені свідком у заяві, суперечать іншим доказам або викликають у суду сумнів щодо їх змісту, достовірності чи повноти.

Аналіз наведених норм процесуального права свідчить про те, що підставою для вчинення судом такої процесуальної дії як проведення допиту свідка в суді є (1) подання учасником справи суду першої інстанції у встановленому законом порядку та у встановлений для подання доказів строк заяви свідка та (2) суперечність викладених в цій заяві обставин, іншим наявним у матеріалах справи доказам, про що обґрунтовано зазначив суд апеляційної інстанції. Зазначене повністю узгоджується з правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постановах від 26 травня 2022 року у справі № 908/2828/19, від 27 квітня 2023 року у справі № 927/738/19, від 07 березня 2023 року у справі № 914/3593/21, від 13 листопада 2025 року у справі № 922/771/25 .

Однак, як встановили суди попередніх інстанцій, позивачка не додала до свого клопотання про виклик і допит свідків жодної письмової заяви вказаних у заяві осіб, складеної у відповідності до вимог статті 8 Господарського процесуального кодексу України, що виключає можливість проведення такої процесуальної дії, як допит зазначених позивачкою у клопотанні осіб в якості свідків в суді.

З огляду на викладене Верховний Суд зазначає про те, що місцевий господарський суд, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, правильно та обґрунтовано відмовив у задоволенні клопотання позивачки про виклик і допит свідків. Крім того, суд касаційної інстанції враховує те, що позивачка, посилаючись у касаційній скарзі на необґрунтоване відхилення судами попередніх інстанцій зазначеного її клопотання про виклик і допит свідків, не зазначає про порушення судами попередніх інстанцій положень статей 87 - 89 Господарського процесуального кодексу України, не вказує, в чому саме полягає порушення та / або неправильне застосування судами цих норм процесуального права.

Верховний Суд не бере до уваги доводи позивачки у касаційній скарзі про те, що суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний господарський суд, необґрунтовано задовольнив клопотання відповідача про долучення до матеріалів справи доказів, доданих відповідачем до клопотання про витребування у позивача доказів від 26 травня 2025 року, оскільки відповідно до пункту 3 частини третьої статті 310 Господарського процесуального кодексу України, визначеного скаржницею підставою касаційного оскарження судових рішень у цій справі в обґрунтування зазначених доводів, підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Однак, у даному випадку позивачка посилається на необґрунтоване задоволення судом клопотання відповідача, що не узгоджується з положеннями наведеної норми процесуального права. Крім того, позивачка не навела жодної норми процесуального права, яка на її думку була порушена судами попередніх інстанцій при задоволенні цього клопотання.

Також Верховний Суд не бере до уваги доводи позивачки у касаційній скарзі про те, що суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний господарський суд, необґрунтовано відмовив позивачці у долученні до матеріалів справи доказів, доданих нею до доповнень до заперечень позивача щодо заяви відповідача про застосування строку позовної давності по цій справі від 06 жовтня 2025 року, оскільки, як встановили суди, такі докази були подані позивачкою вже після закриття підготовчого провадження. Крім того, суд касаційної інстанції враховує те, що позивачка не навела жодної норми процесуального права, яка на її думку була порушена судами попередніх інстанцій при відхиленні цього її клопотання, не зазначила, в чому саме полягає порушення та / або неправильне застосування судами норм процесуального права.

З огляду на викладене, твердження скаржниці про порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, а саме: статей 51, 73 - 81, частин другої та шостої статті 91, частини п`ятої статті 96, статті 99, пункту 5 частини першої статті 227 Господарського процесуального кодексу України при необґрунтованому відхиленні зазначених вище клопотань позивачки та задоволенні клопотання відповідача про долучення до матеріалів справи доказів, не знайшли свого підтвердження, а визначена позивачкою підстава касаційного оскарження судових рішень у цій справі, передбачена пунктом 4 частини другої статті 287 у сукупності з пунктом 3 частини третьої статті 310 Господарського процесуального кодексу України, є необґрунтованою.

Щодо інших доводів касаційної скарги, наведених в обґрунтування оскарження судових рішень у цій справі по суті спору.

Решта доводів касаційної скарги, зокрема про порушення судами попередніх інстанції частини другої статті 237 Господарського процесуального кодексу України та вихід за межі позовних вимог, не підкріплена скаржницею жодною підставою касаційного оскарження судових рішень, відзначеною частиною другою статті 287 Господарського процесуального кодексу України, з огляду на що до уваги Верховним Судом не береться.

Щодо клопотання позивачки про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Верховний Суд, розглянувши клопотання позивачки про передачу цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, зазначає про відсутність підстав для його задоволення з огляду на таке.

Як вбачається підставами для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду позивачка визначила частини третю та п`яту статті 302 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до частини третьої статті 302 Господарського процесуального кодексу України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду.

Отже, відповідно до цієї норми процесуального права підставою для передачі справи на розгляд Великої Палати є: 1) наявність висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, 2) наявність такого висновку у справі з подібними правовідносинами та 3) викладення такого висновку в судовому рішенні іншого касаційного суду.

Позивачка у клопотанні про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду просить передати цю справу № 910/981/25 на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від висновку Верховного Суду, викладеного у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03 серпня 2023 року у справі № 916/3610/21, про презумпцію легітимності рішень органів управління юридичної особи до їх визнання недійсними в судовому порядку, або уточнення цього висновку.

Однак, ця справа № 910/981/25 розглядається колегією суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, а постанова Верховного Суду, від якої позивачка просить відступити у межах цієї справи, ухвалена також колегією суддів Касаційного господарського суду, а не іншого касаційного суду. Отже, заявлене позивачкою клопотання про передачу справи № 910/981/25 на розгляд Великої Палати Верховного Суду не обґрунтовано наявністю судового рішення іншого касаційного суду у справі з подібними правовідносинами, що не є підставою для його задоволення відповідно до частини третьої статті 302 Господарського процесуального кодексу України.

Крім того, відповідно до частини п`ятої статті 302 Господарського процесуального кодексу України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Вирішуючи питання щодо наявності чи відсутності підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до положень частини п`ятої статті 302 Господарського процесуального кодексу України суд, керуючись внутрішнім переконанням, у кожному конкретному випадку, з урахуванням порушеного питання оцінює обґрунтованість доводів заявника щодо існування проблеми у застосуванні відповідної норми права, а також оцінює, чи необхідна така передача для формування єдиної правозастосовчої практики та забезпечення розвитку права.

При цьому, наявність виключної правової проблеми надає касаційному суду право (але не покладає на нього обов`язку) передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а в невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.

Якісні показники характеризуються відсутністю сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема, невизначеністю на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватись як виключна правова проблема, відсутністю національних процесуальних механізмів вирішення виключної правової проблеми іншими способами ніж із використанням повноважень Великої Палати Верховного Суду тощо.

Проаналізувавши доводи, наведені позивачкою в обґрунтування наявності виключної правової проблеми у цій справі, Верховний Суд зазначає про необґрунтованість цих доводів, оскільки усі поставлені позивачкою на вирішення Великої Палати Верховного Суду у клопотання питання не є правовими, не стосуються застосування норм права, а фактично зводяться до необхідності формування висновку щодо конкретного доказу у справі - дубліката протоколу з`їзду Громадської організації "Всеукраїнська федерація черліденгу груп підтримки спортивних команд" № 1-П від 12 січня 2008 року у тому формулюванні, як це необхідно позивачці, в межах конкретної справи, зводяться до необхідності надання судом касаційної інстанції оцінки рішенню з`їзду Громадської організації "Всеукраїнська федерація черліденгу груп підтримки спортивних команд", оформленому зазначеним протоколом № 1-П від 12 січня 2008 року, яке взагалі не є предметом оскарження у цій справі та недійсність якого не є предметом цього спору.

З огляду на викладене заявлене позивачкою клопотання не містить належного обґрунтування наявності виключної правової проблеми у цій справі за кількісним та якісним критеріями, які б надавали можливість подолати бар`єр означених показників, а обставини, наведені у клопотанні, не дають підґрунтя вважати, що існують підстави для передачі цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

У зв`язку з наведеним Верховний Суд відмовляє у задоволенні клопотання позивача про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Щодо доводів касаційної скарги, наведених в обґрунтування оскарження додаткового рішення місцевого господарського суду про розподіл витрат відповідача на професійну правничу допомогу та постанову суду апеляційної інстанцій в частині перегляду зазначеного додаткового рішення місцевого господарського суду.

Позивачка у касаційній скарзі також оскаржує додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 31 жовтня 2025 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 04 травня 2026 року у цій справі в частині, що стосується розподілу витрат відповідача на професійну правничу допомогу за розгляд справи в суді першої інстанції.

Як вбачається з оскаржуваної постанови Північний апеляційний господарський суд за результатом перегляду додаткового рішення Господарського суду міста Києва від 31 жовтня 2025 року залишив його без змін.

Однак, Верховний Суд не погоджується з таким висновком суду апеляційної інстанції з огляду на таке.

Відповідно до частини першої та абзацу 1 частини другої статті 126 Господарського процесуального кодексу України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 244 Господарського процесуального кодексу України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.

Відповідно до висновків Верховного Суду, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду від 20 грудня 2019 року у справі № 240/6150/18, у постановах Верховного Суду від 16 квітня 2018 року у справі № 923/631/15, від 23 січня 2020 року у справі № 927/229/19 та інших, додаткове рішення є невід`ємною частиною рішення у справі. При цьому у разі скасування основного рішення у справі ухвалене судами додаткове рішення втрачає силу.

З матеріалів справи вбачається, що Господарський суд міста Києва 31 жовтня 2025 року ухвалив додаткову постанову, якою здійснив розподіл витрат відповідача на професійну правничу допомогу в суді першої інстанції, а саме: частково задовольнив заяву Громадської організації "Всеукраїнська федерація черліденгу груп підтримки спортивних команд" про ухвалення додаткового рішення щодо розподілу витрат на професійну правничу допомогу у справі № 910/981/25: стягнув з ОСОБА_1 на користь Громадської організації "Всеукраїнська федерація черліденгу груп підтримки спортивних команд" 25 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу. У задоволенні решти вимог відмовив.

Однак, суд апеляційної інстанції не врахував зазначені вище висновки Верховного Суду та скасувавши за результатом апеляційного перегляду рішення Господарського суду міста Києва від 06 жовтня 2025 року, що стосується суті спору (основне рішення), не врахував те, що додаткове рішення суду першої інстанції нерозривно пов`язане з результатом вирішення спору по суті, втратило силу у зв`язку зі скасуванням основного рішення (ухваленого по суті спору) та також підлягало скасуванню, як невід`ємна його частина.

За змістом підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 282 Господарського процесуального кодексу України у резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції повинен бути зазначений новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення, а також розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Згідно з частиною чотирнадцятою статті 129 Господарського процесуального кодексу України якщо суд апеляційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Однак, суд апеляційної інстанції в порушення зазначених норм процесуального права, скасувавши рішення Господарського суду міста Києва від 06 жовтня 2025 року у цій справі з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову, не здійснив новий розподіл судових витрат, понесених, зокрема відповідачем у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції.

З огляду на викладене Верховний Суд зазначає про те, що висновки суду апеляційної інстанції про необхідність залишення без змін додаткового рішення Господарського суду міста Києва від 31 жовтня 2025 року у цій справі (за обставин скасування основного рішення місцевого господарського суду з ухвалення нового рішення по суті спору) є такими, що зроблені з порушенням частини чотирнадцятої статті 129, пункту 3 частини першої статті 244, підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 282 Господарського процесуального кодексу України, у зв`язку з чим оскаржувана постанова Північного апеляційного господарського у цій справі в частині, що стосується залишення без змін додаткового рішення Господарського суду міста Києва від 31 жовтня 2025 року, підлягає скасуванню з направленням справи в цій частині до суду апеляційної інстанції для здійснення нового розподілу судових витрат, понесених відповідачем у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 296 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

З огляду на те, що визначена скаржницею підстава касаційного оскарження рішення Господарського суду міста Києва від 06 жовтня 2025 року та постанови Північного апеляційного господарського суду від 28 травня 2026 року в частині, що стосується суті спору, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не знайшла свого підтвердження після відкриття касаційного провадження та є необґрунтованою, Верховний Суд дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою позивачки в частині зазначеної підстави касаційного оскарження на підставі пункту 5 частини першої статті 296 цього Кодексу.

За змістом пункту 1 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

З огляду на те, що Північний апеляційний господарський суд за результатом апеляційного розгляду цієї справи скасував рішення Господарського суду міста Києва від 06 жовтня 2025 року у справі № 910/981/25 та ухвалив нове рішення, яким відмовив у задоволенні позову, Верховний Суд здійснює перегляд саме оскаржуваної постанови Північного апеляційного господарського суду від 04 травня 2026 року у цій справі.

Враховуючи те, що визначені позивачкою інші підстави касаційного оскарження судових рішень в частині, що стосуються суті спору, передбачені, зокрема пунктами 3 та 4 частини другої статті 287 у сукупності з пунктами 1, 3, 4 частини третьої статті 310 Господарського процесуального кодексу України, не знайшли свого підтвердження та є необґрунтованими, скаржниця у межах цих підстав касаційного оскарження не довела неправильного застосування / порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та / або процесуального права при ухваленні оскаржуваної постанови, тому підстави для її зміни чи скасування з підстав, передбачених пунктами 3 та 4 частини другої статті 287 у сукупності з пунктами 1, 3, 4 частини третьої статті 310 Господарського процесуального кодексу України, відсутні.

З огляду на зазначене Верховний Суд дійшов висновку про залишення оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції в частині, що стосується суті спору, з підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 3 та 4 частини другої статті 287 у сукупності з пунктами 1, 3, 4 частини третьої статті 310 Господарського процесуального кодексу України, без змін, а касаційної скарги позивачки - без задоволення.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 310 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 310 Господарського процесуального кодексу України).

Враховуючи те, що суд апеляційної інстанції в частині залишення без змін додаткового рішення Господарського суду міста Києва від 31 жовтня 2025 року допустив порушення норм процесуального права, зокрема частини чотирнадцятої статті 129, пункту 3 частини першої статті 244, підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 282 Господарського процесуального кодексу України, та не здійснив новий розподіл судових витрат, понесених відповідачем у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції, Верховний Суд зазначає про те, що оскаржувана постанова Північного апеляційного господарського у цій справі в частині, що стосується залишення без змін додаткового рішення Господарського суду міста Києва від 31 жовтня 2025 року, підлягає скасуванню з направленням справи в цій частині до суду апеляційної інстанції для здійснення нового розподілу судових витрат, понесених відповідачем у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції.

10. Судові витрати.

Зважаючи на те, що Верховний Суд залишає касаційну скаргу позивачки в частині оскарження постанови суду апеляційної інстанції по суті спору без задоволення, судові витрати, пов`язані з розглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.

Крім того, Верховний Суд зазначає про те, що згідно з частиною восьмою статті 129 Господарського процесуального кодексу України заява відповідача про розподіл його витрат на професійну правничу допомогу, понесених у зв`язку з касаційним розглядом цієї справи, буде розглянута після подання заявником відповідних доказів розміру цих витрат протягом п`яти днів після ухвалення цієї постанови. У разі неподання заявником відповідних доказів протягом встановленого строку ця заява залишається без розгляду.

Керуючись пунктом 5 частини першої статті 296, статтями 300, 301, 308, 309, 310, 314, 315, 316, 317 Господарського процесуального кодексу України, cуд