ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 369/3812/22

1. У травні 2022 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 з позовом про усунення перешкод у користуванні та володінні житловим будинком.

2. Мотивував тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 у віці 75 років померла мати позивача ОСОБА_6 , яка доводилася відповідачу ОСОБА_2 тіткою. Незадовго до смерті, а саме 21 липня 2020 року, мати ОСОБА_6 надала згоду на реєстрацію місця проживання та фактичне проживання в належному їй на праві власності будинку АДРЕСА_1 відповідачам ОСОБА_2 та його сину ОСОБА_3 . Разом із ними в подальшому у будинку стала проживати також ОСОБА_4 .

3. Позивач зазначав, що 07 лютого 2022 року державний нотаріус Вишневої міської державної нотаріальної контори Київської області видав свідоцтво про право на спадщину за законом на житловий будинок з відповідними господарськими будівлями та спорудами під АДРЕСА_1 (зареєстроване в реєстрі за № 2-131) та свідоцтво про право на спадщину за законом на земельну ділянку за тією ж адресою з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, кадастровий номер 3222485801:01:018:0004 (зареєстроване в реєстрі за № 2-134). З 07 лютого 2022 року позивач став власником житлового будинку АДРЕСА_1 .

4. Позивач вказував, що відносини між ним та відповідачами погіршилися незадовго до смерті матері ОСОБА_6 , а після її смерті зіпсувалися остаточно.

5. Зазначав, що відповідачі неодноразово вдавалися до вчинення протиправних дій, які полягали у привласненні правовстановлюючих документів на будинок, в якому проживали, та викраденні з кімнати його матері коштовностей, а в подальшому завдали тілесних ушкоджень приятельці позивача ОСОБА_7 . З приводу цих обставин до відділу поліції № 1 Бучанського РУП ГУ НП в Київській області були подані заяви. Крім цього, позивач був змушений відновлювати правовстановлюючі документи на будинок для оформлення спадщини після смерті матері. Вказував, що 17 лютого 2022 року відповідачам ОСОБА_2 та ОСОБА_3 позивач надіслав вимоги про необхідність зняття з реєстраційного обліку місця проживання та виселення з будинку, а ОСОБА_4 надіслав вимогу про виселення з будинку. Вказані вимоги отримані 19 лютого 2022 року та 30 березня 2022 року відповідно.

6. Станом на 11 травня 2022 року відповідачі не вчинили жодних дій з виконання надісланих позивачем вимог, не змінили реєстрацію місця проживання, продовжують проживати у спірному будинку, чим чинять перешкоди власнику майна у користуванні належним йому майном.

7. Враховуючи зазначене, з врахуванням уточнення позовних вимог (т. 1 а. с. 177-182), ОСОБА_1 просив суд:

- усунути перешкоди у володінні та користуванні житловим будинком шляхом визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим будинком з відповідними господарськими будівлями та спорудами під АДРЕСА_1 ;

- усунути перешкоди у володінні та користуванні житловим будинком шляхом виселення ОСОБА_2 з житлового будинку з відповідними господарськими будівлями та спорудами під АДРЕСА_1 ;

- усунути перешкоди у володінні та користуванні житловим будинком шляхом визнання ОСОБА_3 таким, що втратив право користування житловим будинком з відповідними господарськими будівлями та спорудами під АДРЕСА_1 ;

- усунути перешкоди у володінні та користуванні житловим будинком шляхом виселення ОСОБА_3 з житлового будинку з відповідними господарськими будівлями та спорудами під АДРЕСА_1 ;

- усунути перешкоди у володінні та користуванні житловим будинком шляхом виселення ОСОБА_4 з житлового будинку з відповідними господарськими будівлями та спорудами під АДРЕСА_1 ;

- судові витрати покласти на ОСОБА_2 та ОСОБА_4 .

8. Києво-Святошинський районний суд Київської області рішенням від 11 липня 2024 року відмовив у задоволенні позову.

9. Мотивував тим, що у справі відсутні докази про наявність у відповідачів іншого житла. Крім того, суд визнав недоцільним визнання малолітнього ОСОБА_3 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, оскільки у справі наявний висновок Служби у справах дітей Білогородської сільської ради Бучанського району Київської області про визначення недоцільності визнання малолітнього ОСОБА_3 таким, що втратив право користування житловим приміщенням.

10. Постановою від 06 лютого 2025 року Київський апеляційний суд скасував рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 11 липня 2024 року та ухвалив нове судове рішення, яким позов задовольнив. Усунув перешкоди ОСОБА_1 у володінні та користуванні житловим будинком шляхом визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим будинком з відповідними господарськими будівлями та спорудами на АДРЕСА_1 . Виселив ОСОБА_2 з житлового будинку з відповідними господарськими будівлями та спорудами, розташованого на АДРЕСА_1 . Визнав ОСОБА_3 таким, що втратив право користування житловим будинком з відповідними господарськими будівлями та спорудами, розташованого на АДРЕСА_1 . Виселив ОСОБА_3 з житлового будинку з відповідними господарськими будівлями та спорудами, розташованого на АДРЕСА_1 . Виселив ОСОБА_4 з житлового будинку з відповідними господарськими будівлями та спорудами, розташованого на АДРЕСА_1 .

11. Мотивував тим, що ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 проживають у спірному будинку, власником якого є позивач, без належних на те правових підстав, чим створюють позивачу перешкоди у здійсненні права користування своїм майном, що свідчить про наявність правових підстав для усунення ОСОБА_1 перешкод у користуванні власністю шляхом виселення відповідачів з належного йому будинку без надання їм іншого житлового приміщення. Апеляційний суд вважав, що у цій справі буде виправданим втручанням у право особи на повагу до приватного життя та право на житло, передбачене законом, виселення відповідачів без надання їм іншого житлового приміщення переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

12. Верховний Суд постановою від 20 серпня 2025 року скасував постанову Київського апеляційного суду від 06 лютого 2025 року, справу направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

13. Мотивував тим, що апеляційний суд не врахував, що позови про виселення та про визнання особи такою, що втратила право користування житлом, є видами негаторного позову, метою яких є усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном, та під час вирішення таких позовів належить враховувати баланс інтересів сторін спору, керуючись загальними засадами цивільного законодавства, зокрема, такими як справедливість, добросовісність і розумність, та умовами, за яких втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету та є необхідним у демократичному суспільстві; не звернув уваги на те, що відповідачі вселилися до спірного житлового будинку за згодою члена сім`ї колишнього власника цього будинку, а матеріали справи не містять доказів наявності у відповідачів іншого житла; не послався на докази, які свідчать що відповідачі чинять перешкоди позивачу у користуванні своїм майном; не вмотивував своє рішення в частині пропорційності втручання у право на житло та не навів обґрунтованих мотивів на спростування протилежних висновків суду першої інстанції в цій частині.

14. Постановою від 18 листопада 2025 року Київський апеляційний суд залишив рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 11 липня 2024 року без змін.

15. Мотивував тим, що відповідачі вселилися у спірний житловий будинок на законних підставах, а позивач цю обставину не спростував. Факт непроживання малолітнього ОСОБА_3 у квартирі не є безумовною підставою для визнання малолітнього таким, що втратив право користування житлом, а висновок органу опіки та піклування про виселення малолітнього ОСОБА_3 відсутній. Не довів позивач також факт наявності житла у відповідачів, придатного для проживання малолітнього ОСОБА_3 .

16. 24 грудня 2025 року представник ОСОБА_5 , яка діє в інтересах ОСОБА_1 , за допомогою підсистеми «Електронний суд» надіслала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 11 липня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 листопада 2025 року і ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі.

17. Мотивує скаргу тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 16 грудня 2020 року у справі № 182/7347/18, від 12 листопада 2025 року у справі № 367/2027/16 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

18. Також вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій не дослідили наявні у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

19. У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_2 посилається на те, що заперечує проти задоволення касаційної скарги. Наполягає на тому, що тривалий час проживання особи у житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, що вважати відповідне житло належним такій особі у розумінні положень Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, а тому її виселення є невиправданим втручанням у приватну сферу особи та порушення прав на повагу до житла.

Провадження у суді касаційної інстанції

20. Ухвалою від 03 лютого 2026 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження, витребував справу з суду першої інстанції.

21. Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування судами першої та апеляційної інстанцій правових висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а також на повноту дослідження судами доказів у справі (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

22. У лютому 2026 року справа надійшла до Верховного Суду.

23. Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу призначену судді-доповідачу Каларашу А. А.↗

Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій фактичні обставини справи

24. Суди встановили, що відповідно до свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 виданого 26 листопада 2020 року Києво-Святошинським районним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , актовий запис № 159 (т. 1 а. с. 59).

25. Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 07 лютого 2022 року, посвідченого державним нотаріусом Вишневої міської державної нотаріальної контори Київської області Білінець О. П., спадкоємцем зазначеного у цьому свідоцтві майна ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 є її син - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Спадщина, на яку видано це свідоцтво, складається з житлового будинку з відповідними господарськими будівлями та спорудами під АДРЕСА_1 , належного померлій ОСОБА_6 на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого виконавчим комітетом Петрівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області 30 серпня 2011 року на підставі рішення виконавчого комітету Петрівської сільської ради від 15 серпня 2011 року за № 158/1, зареєстрованого у Бюро технічної інвентаризації 08 вересня 2011 року під реєстровим № 611 в книзі 2, дублікат якого виданий Білогородською сільською радою Бучанського району Київської області 13 січня 2022 року на підставі рішення Білгородської сільської ради Бучанського району Київської області від 13 січня 2022 року № 6 (т. 1 а. с. 7).

26. Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 07 лютого 2022 року № 298317713 житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , належить на праві приватної власності ОСОБА_1 (т. 1 а. с. 8).

27. Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 07 лютого 2022 року, посвідченого державним нотаріусом Вишневої міської державної нотаріальної контори Київської області Білінець О. П., спадкоємцем зазначеного у цьому свідоцтві майна ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 є її син - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Спадщина, на яку видано це свідоцтво, складається з земельної ділянки площею 0,2264 га, цільове призначення - для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 3222485801:01:018:0004, належної померлій ОСОБА_6 на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ № 178224, виданого Києво-Святошинським районним відділом земельних ресурсів Київської області 07 вересня 2006 року на підставі рішення 22 сесії 4 скликання Петрівської сільської ради від 06 березня 2006 року, зареєстрованого в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 010632900579 (т. 1 а. с. 9).

28. Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 298318185 від 07 лютого 2022 року земельна ділянка, кадастровий номер 3222485801:01:018:0004, площею 0,2264 га, належить на праві приватної власності ОСОБА_1 (т. 1 а. с. 10).

29. Згідно зі змістом відповіді Центру надання адміністративних послуг Білогородської сільської ради Бучанського району Київської області від 09 лютого 2022 року №04-19/1031 ОСОБА_1 відмовлено у знятті з реєстрації місця проживання ОСОБА_2 та малолітньої дитини ОСОБА_3 у зв`язку із поданням не в повному обсязі передбачених законом документів.

30. 17 лютого 2022 року на ім`я ОСОБА_2 та ОСОБА_3 позивачем надіслані вимоги про необхідність зняття з реєстраційного обліку місця проживання та виселення з будинку, а ОСОБА_4 надіслана вимога про виселення з будинку (т. 1 а. с. 16-21). Вказані вимоги отримані ОСОБА_2 та ОСОБА_4 19 лютого 2022 року, а ОСОБА_3 30 березня 2022 року, що підтверджується роздруківками з АТ «Укрпошта» щодо відстеження поштових відправлень за трек-номерами 0411956632706, 0411956632692 i 0411956632714 (т. 1 а. с. 22, 24).

31. Відповідно до акту обстеження житлово-побутових умов проживання від 12 січня 2022 року, складеного депутатом сільської ради Іващуком Р. Г., ОСОБА_2 проживає та зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , з 2011 року в будинку своєї тітки ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з якою вів спільне господарство та опікувався нею до часу смерті (т. 1 а. с. 67).

32. Згідно з довідкою про реєстрацію місця проживання особи від 21 липня 2020 року № 08-2/923 ОСОБА_3 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1 а. с.67).

33. За відповіддю Центру надання адміністративних послуг Білогородської сільської ради Бучанського району Київської області від 26 травня 2022 року № 04-19/1578 місце проживання ОСОБА_2 зареєстровано 21 липня 2020 року за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі заяви особи та за згоди власника житлового будинку ОСОБА_6 (т. 1 а. с. 122).

34. Згідно з висновком Служби у справах дітей Білогородської сільської ради Бучанського району Київської області про визначення недоцільності визнання малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , таким, що втратив право користування житловим приміщенням, затвердженого рішенням виконавчого комітету Білогородської сільської ради від 15 червня 2023 року № 82, виконавчий комітет Білогородської сільської ради Бучанського району Київської області вважає за недоцільне визнання малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , таким, що втратив право користування житловим приміщенням (т. 1 а. с. 37-38).

35. Згідно з витягами з реєстру територіальної громади № 2024/000031863 та № 2024/000031941 від 02 січня 2024 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 знято з місця реєстрації за адресою: АДРЕСА_1 , 02 січня 2024 року (т. 1 а. с. 100).

36. Києво-Святошинський районний суд Київської області рішенням від 09 листопада 2023 року у справі № 369/2211/22, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 13 лютого 2024 року, позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа - Вишнева міська державна нотаріальна контора, про встановлення факту родинних відносин, зміну черговості у праві на спадкування за законом, визнання права на спадкування за законом, як спадкоємця першої черги, залишив без задоволення.

37. Вивчивши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла такого висновку.

38. Правове питання у цій справі стосується законності відмови у задоволенні позовних вимог про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом виселення без надання іншого житлового приміщення осіб, які вселилися в нього на підставі згоди попереднього власника та тривалий час проживали в ньому. При цьому, касаційна скарга не містить доводів щодо скасування судових рішень в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 такими, що втратили право користування житловим приміщенням.

39. Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

40. Будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватися в судовому порядку.

41. Відповідно до статті 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

42. Згідно зі статтею 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

43. Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.

44. Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що право членів сім`ї власника житла користуватися жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи як члена сім`ї.

45. У статті 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

46. Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

47. Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

48. Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

49. Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

50. Аналіз зазначеної норми дає підстави для висновку про те, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

51. Право користування чужим майном врегульовано статтями 401-406 ЦК України.

52. У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

53. У частині першій статті 402 ЦК України зазначено, шо сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

54. У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту. Так сервітут припиняється у разі, зокрема припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

55. Виходячи з порівняльного аналізу статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК України, положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинок, квартиру тощо, від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім`ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік.

56. У постанові Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13 зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

57. Отже, при розгляді питання про припинення права користування члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

58. Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

59. Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції передбачає кожній особі гарантії, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

60. Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ від 24 листопада 1986 року у справі «Gillow v. the U.K.»), так і на наймача (рішення ЄСПЛ від 18 лютого 1999 року у справі «Larkos v. Cyprus»).

61. Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, визначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

62. У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

63. У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем.

64. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50).

65. Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, пункт 47).

66. Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення ЄСПЛ у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, пункт 56). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (пункт 60 вищезгаданого рішення у справі «Зехентнер проти Австрії»). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», пункт 50; рішення від 15 січня 2009 року у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; рішення від 22 жовтня 2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, пункт 110, ECHR 2000-I).

67. При цьому, колегія суддів бере до уваги також рішення ЄСПЛ у справі «Ситник проти України» від 03 вересня 2026 року, у якому суд надав висновок щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції. ЄСПЛ наголосив на тому, що розглядаючи судові справи про виселення, ініційовані фізичною особою власником житлового приміщення суди повинні враховувати підстави для виселення, на які посилається позивач. При цьому, в контексті законності такого втручання ЄСПЛ вказав на те, що суди не повинні покладати на власника майна надмірний тягар у вигляді обов`язку з надання іншого житлового приміщення відповідачу, визначений статтею 109 Житлового кодексу України. Суд керувався тим, що оскільки стаття 109 ЖК України включена до розділу кодексу під назвою «Користування жилими приміщеннями у будинках державного і громадського житлового фонду», то не можна не враховувати, що протягом історії Радянського Союзу, в період існування якого зазначеною статтею регулювалися правовідносини щодо виселення, житло розподілялося між особами державними органами з незначним врахуванням прав приватної власності. Також, ЄСПЛ, оцінивши висновки національних судів щодо відмови заявнику в усуненні перешкод у користуванні майном шляхом виселення відповідача, керувався законністю мети та пропорційністю та вказав на необхідність балансувати між правом заявника на вільне користування житлом та правами мешканців квартири мати дах над головою. ЄСПЛ припустив, що оскільки обов`язок з надання іншого житла, визначений статтею 109 ЖК України є засобом забезпечення соціальної справедливості в житлових питаннях, то саме органи державної влади повинні забезпечувати надання альтернативного житла особам, які більше не володіли власним житлом. В іншому випадку вимога забезпечити переселення колишніх власників житлом покладає надмірний фінансовий та соціальний тягар на нового приватного власника. Не залишив поза увагою ЄСПЛ також фактичні обставини справи, а саме те, що продаж квартири на прилюдних торгах для забезпечення погашення позики відповідача у справі відбувся за ціною, яка більше ніж вдвічі перевищувала розмір заборгованості, тобто після погашення заборгованості відповідач мала достатньо ресурсів для оренди іншого житла, а також дії чинного власника квартири, який запропонував колишнім власникам користуватися цим житлом, але на підставі договору оренди, однак ця пропозиція не була прийнята колишніми власниками. Крім того, ЄСПЛ взяв до уваги, що колишні власники користувалися комунальними послугами, заборгованість з оплати яких була покладена на чинного власника житла. Враховуючи зазначене, ЄСПЛ зауважив, що незважаючи на те, що в подальшому заявник зміг отримати відшкодування від колишніх власників коштів, суд не ігнорував затрачені заявником час, зусилля та додаткові витрати, інвестовані для досягнення цієї мети.

68. Отже, навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

69. Разом з тим у спірних правовідносинах в цій справі права позивача, як власника будинку, захищені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

70. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16 наведені такі правові висновки.

71. Конвенція в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.

72. ЄСПЛ у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.

73. У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

74. Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.

75. У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

76. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

77. Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики ЄСПЛ» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, а також практику ЄСПЛ як джерело права.

78. Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, можна дійти висновку, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

79. Питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов`язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК України вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла.

80. Також необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника на користування цим житлом.

81. Такий правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17.

82. Дійсна сутність позовних вимог про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

83. У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

84. Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

85. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

86. У цій справі суди встановили, що ОСОБА_2 був вселений у спірне житлове приміщення зі згоди попереднього власника ОСОБА_6 - його тітки, тобто вселився до спірного житлового будинку як член сім`ї власника.

87. Право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій особі, конкретно визначеній особі (особистий сервітут) (стаття 401 ЦК України).

88. Сервітут - це право обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов`язане з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна (постанова Верховного Суду від 21 лютого 2018 року у справі № 498/164/15-ц).

89. Члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом (стаття 405 ЦК України).

90. Верховний Суд уже зазначав, що сервітутне правовідношення виникає в силу закону згідно з частиною першою статті 402 ЦК України за наявності факту проживання особи разом з власником обтяженого сервітутом житла та спільне з ним користування цим житлом. У ЦК України право членів сім`ї власника житла на користування ним визнається сервітутним правом. Це право є особистими сервітутом, оскільки виникає в інтересах певної особи - члена сім`ї власника житла. Таким чином, суб`єктами такого сервітутного правовідношення є, з одного боку, власник житла, а з іншого - член сім`ї.

91. Зі змісту частини першої статті 405 ЦК України вбачається, що необхідною умовою виникнення зазначеного сервітуту є спільне проживання членів сім`ї з власником обтяженого сервітутом житла та ведення спільного господарства. Ці дві умови в сукупності дають право обмеженого користування житлом членам сім`ї власника.

92. Зазначений правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 645/8985/15-ц, від 12 вересня 2018 року у справі № 522/8599/15-ц, від 08 жовтня 2018 року у справі № 522/10402/16, від 14 листопада 2018 року у справі № 209/6568/13, від 22 травня 2019 року у справі № 641/4513/16.

93. Отже, після надання згоди колишнім власником житла ОСОБА_6 відповідач ОСОБА_2 мешкав у спірному житлі на підставі особистого сервітуту, встановленого в силу закону. Відповідач ОСОБА_3 є малолітнім сином ОСОБА_2 . У подальшому разом зі ОСОБА_2 право користування спірним житлом набула його дружина ОСОБА_4 .

94. Верховний Суд у постанові від 02 лютого 2026 року у справі № 713/1153/23 вказав на те, що власник житла зобов`язаний утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб (зокрема, невласника житла, якому встановлено в судовому рішенні наявність права на житло (зокрема, сервітуту) та/або відмовлено у виселенні особи-невласника житла чи припинення її права).

95. Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (частина четверта статті 9 Житлового кодексу України, у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин).

96. Фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом (частина четверта статті 311 ЦК України).

97. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 дійшла висновку, що у законодавстві, що регулює житлові правовідносини, припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім`ї особою, саме по собі не тягне втрату права користування житловим приміщенням.

98. Отже, припинення сімейних правовідносин після смерті ОСОБА_6 , зі згоди якої ОСОБА_2 як член сім`ї був вселений у спірне житло, та відповідно припинення статусу члена сім`ї ОСОБА_2 саме по собі не призводить до втрати права користування житловим приміщенням. Відповідно право малолітнього ОСОБА_3 та дружини ОСОБА_4 , як членів сім`ї ОСОБА_2 , на користування спірним житловим приміщенням прямо залежить від чинності особистого сервітуту ОСОБА_2 на користування цим житлом.

99. Суди першої та апеляційної інстанцій не встановили обставини, які можуть слугувати підставою для припинення особистого сервітуту ОСОБА_2 на користування спірним житловим приміщенням, з підстав, визначених статтею 406 ЦК України. При цьому, як суд першої інстанції, так і суд апеляційної інстанції, дослідивши докази у справі, дійшли висновку про наявність тривалого зв`язку відповідачів зі спірним житловим будинком, внаслідок чого дійшли правильного висновку, що виселення відповідачів на вимогу власника будинку повинно бути оцінене на предмет пропорційності. Надавши оцінку тому, що відповідачі були вселені у спірний будинок з дозволу колишнього власника, тобто на законних підставах, а підстави для припинення особистого сервітуту відсутні, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

100. Колегія суддів визнає безпідставними доводи касаційної скарги щодо неврахування судами першої та апеляційної інстанцій судових рішень у справі № 369/2211/22 про відмову у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про встановлення факту родинних відносин, зміну черговості у спадкуванні за законом та визнання права на спадкування як спадкоємця першої черги. У рішеннях цій справі суди не спростували ту обставину, що ОСОБА_2 вселився у спірний будинок зі згоди колишнього власника житла ОСОБА_6 як член її сім`ї та право користування спірним житлом виникло у нього на підставі особистого сервітуту. Висновки судів у справі № 369/2211/22 зводилися до аналізу доказів на підтвердження ведення спільного господарства зі спадкодавцем, надання спадкодавцю допомоги матеріального та немайнового характеру тощо для доведення наявності підстав для зміни черговості спадкування. Натомість щодо факту вселення ОСОБА_2 у спірне житло зі згоди спадкодавця ОСОБА_6 суди у справі № 369/2211/22 жодних преюдиційних висновків не зробили, що спростовує посилання позивача на потребу у врахуванні рішень у справі № 369/2211/22 для правильного вирішення спору у справі № 369/3812/22.

101. Безпідставними визнає колегія суддів посилання в касаційній скарзі на те, що підстава правомірного проживання ОСОБА_2 у спірному будинку відпала після смерті ОСОБА_6 , оскільки такі судження суперечать правовим висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, від 17 липня 2024 року у справі № 554/249/23, від 25 березня 2026 року у справі № 405/3575/23, тобто чинна правозастосовча практика з цього питання є усталеною.

102. Колегія суддів відхиляє посилання в касаційній скарзі на недослідження судами першої та апеляційної інстанції обставин наявності у власності відповідача ОСОБА_4 іншого житла. Заявник долучає до касаційної скарги витяг з Державного реєстру прав на нерухоме майно, згідно з яким ОСОБА_8 на праві приватної власності належить 1/4 частка у праві власності на квартиру АДРЕСА_2 .

103. Відповідно до частин другої, третьої, четвертої статті 83 ЦПК України позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.

104. У справі відсутні докази, подані позивачем до суду першої інстанції під час розгляду спору по суті, на підтвердження наявності у ОСОБА_4 іншого житла, придатного для проживання відповідачів. Подання такого доказу на стадії касаційного провадження суперечить визначеному процесуальним законодавством принципу змагальності та не доводить порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права. Посилання заявника на вказівку у відзиві на позов реєстрації місця проживання ОСОБА_4 за адресою, відмінною від адреси спірного житлового будинку, також не спростовує законність дій судів попередніх інстанцій, оскільки не доводить подання стороною спору належного та допустимого доказу, який не був досліджений судами, а повноваження суду щодо збирання доказів з власної ініціативи обмежені приписами статті 81 ЦПК України.

105. Таким чином, доводи касаційної скарги щодо порушення судами норм процесуального права, які стосуються порядку дослідження доказів у справі, зводяться до суб`єктивного тлумачення повноважень суду, відмінного від визначеного процесуальним законом механізму, а отже не є підставою для скасування законних та обґрунтованих рішень.

106. Колегія суддів відхиляє посилання в касаційній скарзі на неврахування правових висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 16 грудня 2020 року у справі № 182/7347/18, від 12 листопада 2025 року у справі № 367/2027/16 у зв`язку з їх нерелевантністю.

107. У постанові від 16 грудня 2020 року у справі № 182/7347/18 Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для виселення відповідачів з тих підстав, що за домовленістю між власником житла тимчасові мешканці користується житлом до повернення власника на територію України, тобто за домовленістю право користування житловим приміщенням припинялося після повернення власника житла на територію України. Натомість у спірних правовідносинах строк користування житлом між колишнім власником та тимчасовим мешканцем як членом сім`ї не визначався.

108. Постановою від 12 листопада 2025 року у справі № 367/2027/16 Верховний Суд переглянув судові рішення за виключними обставинами та повернув справу на новий розгляд до суду першої інстанції у зв`язку з неповнотою дослідження доказів у справі. При цьому правовідносини у цій справі стосувалися виселення відповідачів внаслідок порушення співмешканцями правил співжиття, натомість у спірних правовідносинах у справі № 369/3812/22 зазначена обставина не була підставою пред`явлення позовних вимог.

109. Враховуючи зазначене, колегія суддів дійшла висновку про те, що доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження.

110. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

111. Враховуючи те, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, то рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 11 липня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 листопада 2025 року слід залишити без змін.

Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,