ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 344/1360/23

26 січня 2023 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - приватний нотаріус Логвін О. В., про визнання удаваним договору дарування та визнання права власності на квартиру.

Позов мотивований тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер чоловік позивача, ОСОБА_6 . Після відкриття спадщини позивач дізналася від нотаріуса, що квартира НОМЕР_1 , яку вони з чоловіком купили разом у 2011 році за адресою:

АДРЕСА_2 , оформлена за договором дарування і належить на праві приватної власності тільки йому.

З колишньою власницею квартири на АДРЕСА_3 ОСОБА_2 вони з чоловіком познайомилися при огляді нерухомості та дізналися, що квартира належить їй на праві власності на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом. До моменту огляду спірної квартири і після її купівлі позивач і її чоловік з ОСОБА_2 не зустрічалися жодного разу, довірливих відносин з продавцем ні у неї, ні у її чоловіка не було. Уважала, що інтересу в даруванні нерухомого майна, тим більше безоплатного передання нерухомого майна, не було в жодної із сторін. Ціна квартири на момент продажу була погоджена між сторонами заздалегідь, її вартість становила 34 000,00 дол. США.

25 листопада 2011 року у приміщенні нотаріальної контори приватний нотаріус Івано-Франківського міського нотаріального округу Логвін О. В. посвідчив договір дарування, реєстраційний номер 565.

ОСОБА_1 вказувала, що у її чоловіка від попереднього шлюбу двоє дорослих синів, один з яких понад 15 років не спілкувався з батьком, інший син уникав спілкування та взагалі не цікавився його життям, а тому ОСОБА_6 не хотів, щоб попередня родина дізналася вартість квартири, яку вони купили, та ініціював оформлення правочину купівлі-продажу квартири як договору дарування. ОСОБА_2 не заперечувала про укладення такого правочину, оскільки кошти за квартиру отримала напередодні нотаріального оформлення квартири.

Позивач була присутня при нотаріальному оформленні цього договору дарування і вважала, що в той час у жодної із сторін не було волі, спрямованої на встановлення інших цивільно-правових наслідків, ніж ті, що передбачені договором купівлі-продажу.

ОСОБА_1 просила визнати удаваним договір дарування квартири, укладений 25 листопада 2011 року; застосувати до відносин, які виникли між

ОСОБА_2 і ОСОБА_6 з приводу придбання квартири, правила щодо договору купівлі-продажу (який насправді уклали сторони); визнати за нею право власності на 1/2 частки квартири; визнати за нею право власності на 1/6 частки квартири; визнати за ОСОБА_3 і ОСОБА_4 право власності на 1/6 частини квартири.

Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від

28 березня 2025 року позов задоволено частково.

Визнано договір дарування квартири АДРЕСА_4 , укладений 25 листопада 2011 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_6 , посвідчений приватним нотаріусом Логвіним О. В., договором купівлі-продажу.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частини квартири

АДРЕСА_4 .

В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Рішення суду мотивоване тим, що при укладенні договору дарування

25 листопада 2011 року насправді було укладено договір купівлі-продажу, оскільки дарувальнику були передані кошти за квартиру, а договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, тобто має місце удаваного правочину, що є підставою для визнання цього правочину недійсним відповідно до статті 235 ЦК України та визнання права власності на 1/2 частину майна подружжя за позивачем.

Оскільки суд у цій справі не вирішував питання щодо розподілу спадкового майна, суд відмовив у задоволенні позову в іншій частині вимог.

Суд вказав, що заявлене представником ОСОБА_3 клопотання про застосування позовної давності задоволенню не підлягає, оскільки позивач дізналася про порушене право у 2022 році, після смерті чоловіка, і будь-яких інших належних та допустимих доказів пропуску строків позовної давності суд не здобув, а представник відповідачів такі докази суду не надав.

Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 18 вересня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якого діє адвокат Лютан З. Й., задоволено частково.

Рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від

28 березня 2025 року скасовано й ухвалено у справі нове судове рішення, яким в задоволенні позову відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Відмовляючи в задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що з урахуванням статті 235 ЦК України договір дарування, укладений

25 листопада 2011 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_6 , за своєю приватно-правовою конструкцією є саме удаваним. Суд правильно встановив обставини вчинення договору купівлі-продажу квартири.

При вирішенні цього спору суд не застосував норми матеріального права, які підлягали застосуванню, а саме строк позовної давності, враховуючи те, що сторона у спорі, а саме представник відповідача ОСОБА_3 , заявила про його застосування.

Спірний правочин було укладено 25 листопада 2011 року, про що позивачу було відомо, оскільки, за її твердженням, вона була присутня при його укладенні, проте вважає, що не пропустила строк позовної давності через необізнаність юридичних наслідків укладення договору дарування.

Апеляційний суд вказав, що юридична необізнаність особи не може бути підставою для продовження чи переривання строку позовної давності і його перебіг не може обчислюватися з дня, коли особі стало відомо про юридичні наслідки вчиненого правочину. Позивач не надала переконливих доказів того, що їй стало відомо про порушене право лише після смерті чоловіка, оскільки вона мала об`єктивну можливість довідатися про таке порушення безпосередньо після укладення договору дарування.

23 жовтня 2025 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_5 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій з урахуванням уточненої редакції просить скасувати постанову Івано-Франківського апеляційного суду від

18 вересня 2025 року, а рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 28 березня 2025 року залишити в силі.

Касаційна скарга мотивована тим, що лише після відкриття спадщини смерті ОСОБА_6 позивач дізналася, що придбана під час шлюбу квартира оформлена на підставі договору дарування.

Аргументи інших учасників справи

15 грудня 2025 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_7 подав до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 18 вересня 2025 року - без змін.

Відзив мотивований тим, що апеляційний суд правильно застосував норми матеріального права.

Рух касаційної скарги та матеріалів справи

Ухвалою Верховного Суду від 06 листопада 2025 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області.

02 лютого 2026 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

У частині першій статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши доводи касаційної скарги, урахувавши аргументи, наведені у відзивах на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав.

08 жовтня 2009 року між ОСОБА_6 і ОСОБА_8 зареєстрований шлюб. Прізвище дружини після реєстрації шлюбу змінено на ОСОБА_9 .

25 листопада 2011 року між ОСОБА_2 як дарувальником і ОСОБА_6 як обдаровуваним укладений договір дарування квартири серії ВРО № 206157, посвідчений приватним нотаріусом Логвіним О. В. та зареєстрований в реєстрі за № 565, згідно з яким дарувальник безоплатно передав у власність обдаровуваного, а обдаровуваний прийняв у власність квартиру

АДРЕСА_4 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 помер.

Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 26 грудня

2022 року спадкоємцями зазначеного у цьому свідоцтві майна ОСОБА_6 є його дружина ОСОБА_1 , сини: ОСОБА_3 і ОСОБА_4 . Спадщина складається з 1/3 частки квартири АДРЕСА_5 .

Суд допитав свідків, які підтвердили удаваність договору дарування та фактичне вчинення договору купівлі-продажу між ОСОБА_2 і ОСОБА_6 .

Не погоджуючись із позовними вимогами, представник ОСОБА_3 - ОСОБА_7 просив застосувати позовну давність.

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Переглянувши оскаржуване судове рішення в межах вимог і доводів касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що оскаржуване судове рішення зазначеним вимогам закону відповідає.

Апеляційний суд установив, що укладений 25 листопада 2011 року між

ОСОБА_2 і ОСОБА_6 договір дарування за своєю приватно-правовою конструкцією є удаваним правочином.

Аргументів щодо незгоди з цим висновком апеляційного суду в касаційній скарзі немає.

Не погоджуючись із позовними вимогами, представник ОСОБА_3 - ОСОБА_7 просив застосувати позовну давність.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі

№ 367/6105/16-ц (провадження № 14-381цс18) зроблено висновок, що сплив позовної давності, про застосування якої було заявлено стороною у справі, є самостійною підставою для відмови в позові. Для правильного застосування частини першої статті 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав. Виходячи з вимог статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем. Відмова в задоволенні позову у зв`язку з відсутністю порушеного права із зазначенням спливу позовної давності як додаткової підстави для відмови в задоволенні позову не відповідає вимогам закону.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Інститут позовної давності виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

За загальним правилом, перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у заінтересованої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19) зазначила, що порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», вжитих у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості й обов`язку особи знати про стан її майнових прав. Тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення його цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести те, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права.

Значення позовної давності полягає в тому, що цей інститут забезпечує визначеність та стабільність цивільних правовідносин. Він дисциплінує учасників цивільного обігу, стимулює їх до активності у здійсненні належних їм прав, зміцнює договірну дисципліну, сталість цивільних відносин.

Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем держав-учасниць і має на меті гарантувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (№o. 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).

В ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2024 року у справі

№ 129/2115/15-ц (провадження № 14-14звц24) зазначено, що поважними причинами визнаються лише ті обставини, що були об`єктивно непереборними, тобто не залежали від волевиявлення особи, яка звернулася до суду, пов`язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду. Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами. Незнання своїх прав (юридична необізнаність заявника) не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду.

Відповідно до ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина третя статті 12 ЦПК України). Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частина друга статті 77 ЦПК України). Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (частина п`ята статті 263 ЦПК України).

Оскільки, за обставинами цієї справи, ОСОБА_1 було відомо про порушення її прав ще 25 листопада 2011 року, оскільки вона була присутня під час укладення спірного договору дарування, про що зазначає в позовній заяві, а з цим позовом до суду звернулась лише 26 січня 2023 року, тобто через 11 років 2 місяці і 1 день, доказів поважності причин пропуску строку, що були об`єктивно непереборними, тобто не залежали від волевиявлення позивача, пов`язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне її звернення до суду, ОСОБА_1 не надала, апеляційний суд зробив правильний висновок про відмову в задоволенні позову у зв`язку з пропуском позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем.

Аргументи заявника про неврахування висновків Верховного Суду, наведених у касаційній скарзі, є безпідставними, оскільки висновки апеляційного суду у цій справі не суперечать висновкам Верховного Суду у справах, зазначених заявником у касаційній скарзі.

При цьому Верховний Суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Переглянувши оскаржуване судове рішення в межах доводів касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови Івано-Франківського апеляційного суду від 18 вересня 2025 року - без змін, оскільки підстав для її скасування немає.

З огляду на те що Верховний Суд залишає касаційну скаргу без задоволення, розподіл судових витрат відповідно до статті 141 ЦПК України не здійснюється.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду