ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 755/16244/24

1. Описова частина

У вересні 2024 року ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 , малолітнього ОСОБА_3 , малолітнього ОСОБА_4 , звернулась до суду з позовом до держави російська федерація (далі - рф), в особі міністерства юстиції рф, про відшкодування моральної шкоди.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» в Україні введено воєнний стан. З 24 лютого 2022 року рф знищує та пошкоджує населені пункти України, майно громадян, вбиває та завдає шкоди здоров`ю громадян України.

З урахуванням положень переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або є тимчасово окупованими рф, всю територію м. Києва віднесено до території можливих бойових дій. Тому реєстрація мешканця на території м. Києва є беззаперечним доказом проживання в епіцентрі військових/бойових дій.

До 24 лютого 2022 року вона з дітьми проживала та була зареєстрована в АДРЕСА_1 . Проте з початком збройної агресії ситуація в столиці загострювалася. Через постійні обстріли з боку рф та загибель людей вона та діти були вимушені ночувати в бомбосховищах. Також через вказані обставини вони були вимушені покинути дім та виїхати за межі України до Болгарії, де перебували з 01 квітня 2022 року до 16 серпня 2022 року. Але через неможливість налагодження побуту без знання мови повернулися до України.

Результатом збройної агресії для позивачки стала втрата нормального мирного життя без щоденних побоювань за своє життя та життя рідних, за збереження майна та за безпеку пересування населеним пунктом.

До початку війни вона і діти були повноцінними членами суспільства, мали налагоджений побут та можливість вести повноцінне життя, однак зараз вони позбавлені таких можливостей.

Їй довелося пристосовуватися до нових життєвих умов, жити в бомбосховищах, відновлювати прийнятний для себе рівень життя. Вона позбавлена звичного ритму життя, спілкування з близькими та друзями. Ці обставини відобразилися на її матеріальному і моральному стані.

Саме внаслідок збройної агресії рф було порушено низку її прав, передбачених Конституцією України, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, Женевською Конвенцією від 12 серпня 1949 року про захист цивільного населення під час збройного конфлікту, зокрема: право на свободу та повагу до честі і гідності, право на свободу і особисту недоторканність, право на повагу до приватного і сімейного життя, право на свободу думки, совісті і релігії. Крім цього, умови, в яких вона проживає зараз, не дають можливості налагодити звичний для неї спосіб життя. Усе, до чого вона прагнула раніше, тепер є неможливим, оскільки нагальним стало питання щодо житла та фінансів, що позначилося на її моральному та фізичному стані.

Вона вимушена витрачати кошти і час для захисту своїх прав та інтересів. Внаслідок збройної агресії рф її позбавлено можливості користуватися належним нерухомим майном та вилучати корисні властивості з нього для задоволення власних потреб, а також користуватися й розпоряджатися рухомим майном, яке знаходиться в ньому, що завдає їй глибокої моральної шкоди.

Враховуючи викладене, на підставі статей 23, 1167 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) просила суд: стягнути з держави рф, в особі міністерства юстиції рф, на користь ОСОБА_1 на відшкодування моральної шкоди грошові кошти у розмірі 35 000,00 євро, що складає еквівалент 1 592 129,00 грн; стягнути з держави рф, в особі міністерства юстиції рф, на користь ОСОБА_2 на відшкодування моральної шкоди грошові кошти у розмірі 35 000,00 євро, що складає еквівалент 1 592 129,00 грн; стягнути з держави рф, в особі міністерства юстиції рф, на користь ОСОБА_3 на відшкодування моральної шкоди грошові кошти у розмірі 35 000,00 євро, що складає еквівалент 1 592 129,00 грн; стягнути з держави рф, в особі міністерства юстиції рф, на користь ОСОБА_4 на відшкодування моральної шкоди грошові кошти у розмірі 35 000,00 євро, що складає еквівалент 1 592 129,00 грн.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 10 листопада 2025 року, ухваленим у складі судді Гаврилової О. В., позов ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 , малолітнього ОСОБА_3 , малолітнього ОСОБА_4 , задоволено частково. Стягнуто з держави рф, в особі міністерства юстиції рф, на користь ОСОБА_1 на відшкодування моральної шкоди 30 000,00 грн. Стягнуто з держави рф, в особі міністерства юстиції рф, на користь ОСОБА_2 на відшкодування моральної шкоди 50 000,00 грн. Стягнуто з держави рф, в особі міністерства юстиції рф, на користь ОСОБА_3 на відшкодування моральної шкоди 50 000,00 грн. Стягнуто з держави рф, в особі міністерства юстиції рф, на користь ОСОБА_4 на відшкодування моральної шкоди 50 000,00 грн. У іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Керуючись Конвенцією ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятою резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї 02 грудня 2004 року, Законом України «Про міжнародне приватне право», практикою Верховного Суду у справах про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії рф, за позовом, поданим саме до цієї іноземної держави, суд виснував, що рф є суб`єктом, внаслідок збройної агресії якої проти України та окупації частини території України порушено низку прав та свобод громадян України, та, відповідно, саме рф є суб`єктом, на якого покладено обов`язок з відшкодування завданих цими діями збитків.

Вирішуючи питання щодо розміру компенсації за завдану моральну шкоду, суд першої інстанції встановив обставини, що мають суттєве значення для справи. Зокрема, судом встановлено, що позивачка з дітьми вимушено протягом певного часу перебували за межами України, періодично стають свідками обстрілів, отримують складну для сприйняття інформацію про бойові дії та тимчасову окупацію частини території України, змушені перебувати в укриттях цивільного захисту у зв`язку із оголошенням повітряних тривог, а також мають складнощі із пересуванням по території м. Києва. Окрім цього, позивачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 зазнають додаткових труднощів, пов`язаних із відвідуванням навчальних закладів, а також з організацією позашкільного життя і дозвілля.

З урахуванням характеру та обсягу страждань, яких зазнали позивачі, віку позивачів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , засад розумності, виваженості, справедливості та рівня завдання моральної шкоди, районний суд вважав, що справедливою сумою компенсації моральних страждань, понесених ними з вини відповідача рф, є суми в розмірі: 30 000,00 грн - на користь позивача ОСОБА_1 ; по 50 000,00 грн - на користь кожного з позивачів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 .

При визначенні розміру компенсації районний суд, керуючись вимогами статей 23, 1167 ЦК України, врахував характер і глибину душевних страждань позивачів, істотність вимушених змін у їхньому житті, а також засади поміркованості, розумності й справедливості, взявши до уваги релевантну практику Верховного Суду у подібних правовідносинах.

Не погоджуючись із вищевказаним судовим рішенням, ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 , малолітнього ОСОБА_3 , малолітнього ОСОБА_4 , звернулася до Київського апеляційного суду з апеляційною скаргою.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 22 січня 2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 , малолітнього ОСОБА_3 , малолітнього ОСОБА_4 , на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 10 листопада 2025 року залишено без руху та встановлено строк для усунення недоліків шляхом сплати судового збору у розмірі 22 710,00 грн, оскільки підстави для звільнення від сплати судового збору відповідно до пункту 22 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» відсутні. Так, апеляційний суд звернув увагу на те, що цей закон звільняє від сплати судового збору осіб за наслідками подій, які пов`язуються не з наявністю самого по собі факту завдання майнової та/або моральної шкоди у зв`язку зі збройною агресією російської федерації проти України, а обмежуються тими випадками завдання шкоди особі, коли внаслідок дій держави-агресора у житті людини мали місце одна або декілька наступних подій: вимушене переселення з тимчасово окупованих територій України, загибель, поранення, перебування в полоні, незаконне позбавлення волі або викрадення, порушення права власності на рухоме та/або нерухоме майно. Натомість, жодних обґрунтувань настання для позивача одного або декількох з наведених вище наслідків матеріали справи не містять.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 06 квітня 2026 року продовжено ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 , малолітнього ОСОБА_3 , малолітнього ОСОБА_4 , термін для усунення недоліків апеляційної скарги.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 03 червня 2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 , малолітнього ОСОБА_3 , малолітнього ОСОБА_4 , на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 10 листопада 2025 року визнано неподаною та повернуто особі, що її подала.

Мотивуючи ухвалу про повернення апеляційної скарги, апеляційний суд зазначив, що станом на 03 червня 2026 року недоліки, визначені ухвалою Київського апеляційного суду від 22 січня 2026 року, не усунуті. Суд апеляційної інстанції наголосив, що апеляційна скарга перебуває в суді понад 7 місяців, проте будь-яких заходів щодо усунення вказаних недоліків скаржник не вживає. На підставі частини третьої статті 185 та частини другої статті 357 Цивільного процесуального кодексу України апеляційну скаргу визнано неподаною та повернуто особі, яка її подала.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

26 червня 2026 року ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 , малолітнього ОСОБА_3 , малолітнього ОСОБА_4 , через засоби поштового зв`язку звернулась до Верховного Суду з касаційною скаргою на ухвалу Київського апеляційного суду від 03 червня 2026 року.

Ухвалою Верховного Суду від 15 липня 2026року заяву залишено без руху та встановлено строк для усунення недоліків. Вимоги ухвали Верховного Суду від 15 липня 2026року виконано.

Ухвалою Верховного Суду від 31 серпня 2026року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано із суду першої інстанції матеріали цивільної справи № 755/16244/24.

30 вересня 2026 року матеріали цивільної справи № 755/16244/24 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 05 жовтня 2026 року справу призначено до судового розгляду у складі колегії із п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Повідомлення рф про розгляд справи у Верховному Суді знаходиться у спеціальному розділі «Інформація про ухвалення судового рішення для учасників справи за вимогами про відшкодування шкоди до російської федерації або до осіб, пов`язаних з державою-агресором». На офіційному веб-сайті Судової влади України розміщено оголошення щодо відкриття касаційного провадження у справі: «Інформація для учасника справи: міністерства юстиції російської федерації. Справа № 755/16244/24, касаційне провадження № 61-8691ск26».

У касаційній скарзі ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 , малолітнього ОСОБА_3 , малолітнього ОСОБА_4 , просить скасувати ухвалу Київського апеляційного суду від 03 червня 2026 року, а справу передати до суду апеляційної інстанції для розгляду питання про відкриття апеляційного провадження.

Підставою касаційного оскарження ухвали Київського апеляційного суду від 03 червня 2026 року заявниця зазначає порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права при вирішенні питання щодо повернення апеляційної скарги.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції помилково не застосував до спірних правовідносин положення пунктів 6 та 22 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір».

ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 , малолітнього ОСОБА_3 , малолітнього ОСОБА_4 , звернулася з позовом до рф про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок збройної агресії, обґрунтовуючи позовні вимоги тим, що через дії відповідача вона у тому числі позбавлена можливості користуватися й розпоряджатися своїм рухомим і нерухомим майном, що призвело до порушення її права на мирне володіння майном (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод) та завдало їй, окрім майнової, також і моральної шкоди.

Відзив на касаційну скаргу від відповідача до суду не надходив.

2. Мотивувальна частина

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права (частина друга статті 389 ЦПК України).

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 , малолітнього ОСОБА_3 , малолітнього ОСОБА_4 , не підлягає задоволенню.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Право на справедливий судовий розгляд, закріплене у пункті 1 статті 6 Конвенції, потрібно розглядати як право на доступ до правосуддя.

Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Конституцією України закріплено основні засади судочинства (частина друга статті 129). Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист, зокрема, на забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України).

Згідно з частиною першою статті 8 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до юрисдикції якого вона віднесена процесуальним законом.

Статтею 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема забезпечення права на апеляційний перегляд справи.

Реалізація права особи на судовий захист здійснюється, зокрема шляхом оскарження судових рішень у судах апеляційної інстанції, оскільки перегляд таких рішень в апеляційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів особи. Згідно з правовою позицією Конституційного Суду України правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003).

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 06 грудня 2007 року у справі «Воловік проти України» ( «Volovik v. Ukraine»), заява № 15123/03, зазначив, що відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо апеляційне оскарження існує в національному правовому порядку, держава зобов`язана забезпечити особам під час розгляду справи в апеляційних судах, в межах юрисдикції таких судів, додержання основоположних гарантій, передбачених статтею 6 Конвенції, з урахуванням особливостей апеляційного провадження, а також має братися до уваги процесуальна єдність судового провадження в національному правовому порядку та роль в ньому апеляційного суду (рішення ЄСПЛ у справі «Подбельські та ППУ Полпуре проти Польщі» («Podbielski and PPU Polpure v. Poland») від 26 липня 2005 року, заява № 39199/98).

ЄСПЛ зауважив, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції, кожна держава-учасниця вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух. Разом із цим не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення ЄСПЛ у справі «Де Жуфр де ла Праделль проти Франції» («De Geouffre de la Pradelle v. France») від 16 грудня 1992 року, заява № 12964/87).

Судові процедури повинні бути справедливими, тому особа безпідставно не може бути позбавлена права на апеляційне оскарження рішення суду та перегляд оскаржуваного рішення в апеляційному порядку, оскільки це буде порушенням права, передбаченого статтею 6 Конвенції, на справедливий суд.

Однією з основних засад судочинства в Україні є забезпечення апеляційного оскарження судового рішення. Можливість (право) оскарження судових рішень у суді апеляційної інстанції є складовою права особи на судовий захист. Перегляд судових рішень в апеляційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина.

Відповідно до пункту 3 частини четвертої та частини п`ятої статті 356 ЦПК України до апеляційної скарги додаються документи, що підтверджують сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі, або документи, які підтверджують підстави звільнення від сплати судового збору відповідно до закону. Якщо апеляційна скарга подається особою, звільненою від сплати судового збору відповідно до закону, у ній зазначаються підстави звільнення від сплати судового збору.

За приписами частини другої статті 357 ЦПК України до апеляційної скарги, яка оформлена з порушенням вимог, встановлених статтею 356 цього Кодексу, застосовуються положення статті 185 цього Кодексу.

Згідно з частиною першою статті 185 ЦПК України суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях 175 і 177 цього Кодексу, протягом п`яти днів з дня надходження до суду позовної заяви постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху.

В ухвалі про залишення позовної заяви без руху зазначаються недоліки позовної заяви, спосіб і строк їх усунення, який не може перевищувати десяти днів з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху. Якщо ухвала про залишення позовної заяви без руху постановляється з підстави несплати судового збору у встановленому законом розмірі, суд в такій ухвалі повинен зазначити точну суму судового збору, яку необхідно сплатити (доплатити) (частина друга статті 185 ЦПК України).

Відповідно до частини третьої статті 185 ЦПК України якщо позивач відповідно до ухвали суду у встановлений строк виконає вимоги, визначені статтями 175 і 177 цього Кодексу, сплатить суму судового збору, позовна заява вважається поданою в день первісного її подання до суду. Якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, заява вважається неподаною і повертається позивачеві.

Закон України «Про судовий збір» є спеціальним законом, який визначає підстави для звільнення від сплати судового збору та пільги щодо його сплати, а отже, саме правові приписи, передбачені в наведеному Законі, підлягають застосуванню під час вирішення судом питання про звільнення осіб від сплати судового збору у випадках, визначених у статтях 3, 5 цього Закону.

Звертаючись з апеляційною скаргою на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 10 листопада 2025 року, ОСОБА_1 , яка діє у своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 , малолітнього ОСОБА_3 , малолітнього ОСОБА_4 , зазначала, що звільнена від сплати судового збору на підставі пункту 22 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір».

Залишаючи апеляційну скаргу без руху ухвалою від 22 січня 2026 року, Київський апеляційний суд керувався тим, що пункт 22 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» звільняє від сплати судового збору осіб за наслідками подій, які пов`язуються не з наявністю самого по собі факту завдання майнової та/або моральної шкоди, у зв`язку зі збройною агресією рф проти України, а обмежується тими випадками завдання шкоди особі, коли внаслідок дій держави-агресора у житті людини мали місце одна або декілька наступних подій: вимушене переселення з тимчасово окупованих територій України, загибель, поранення, перебування в полоні, незаконне позбавлення волі або викрадення, порушення права власності на рухоме та/або нерухоме майно. Натомість, жодних обґрунтувань настання для позивача одного або декількох з наведених вище наслідків матеріали справи не містять.

17 березня 2026 року ОСОБА_1 подала до апеляційного суду клопотання про усунення недоліків, у якому зазначила, що на підставі пункту 22 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» вона звільнена від сплати судового збору. Крім того, заявниця вказала на порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо права на мирне володіння своїм майном, яке виникло внаслідок збройної агресії рф, що призвело до порушення її права власності на нерухоме майно та позбавлення можливості користуватися належним їй рухомим і нерухомим майном.

Вважаючи, що заявниця не усунула недоліки апеляційної скарги, Київський апеляційний суд ухвалою від 06 квітня 2026 року продовжив ОСОБА_1 , яка діє у своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 , малолітнього ОСОБА_3 , малолітнього ОСОБА_4 , строк для усунення недоліків. При цьому суд дійшов висновку про відсутність підстав для звільнення позивачки від сплати судового збору на підставі пункту 22 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір».

Ухвалою Київського апеляційного суду від 03 червня 2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 , малолітнього ОСОБА_3 , малолітнього ОСОБА_4 , на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 10 листопада 2025 року визнано неподаною та повернуто особі, що її подала.

Мотивуючи ухвалу про повернення апеляційної скарги, апеляційний суд зазначив, що станом на 03 червня 2026 року недоліки, визначені ухвалою Київського апеляційного суду від 22 січня 2026 року, не усунуті. Суд апеляційної інстанції наголосив, що апеляційна скарга перебуває в суді понад 7 місяців, проте будь-яких заходів щодо усунення вказаних недоліків скаржник не вживає. На підставі частини третьої статті 185 та частини другої статті 357 Цивільного процесуального кодексу України апеляційну скаргу визнано неподаною та повернуто особі, яка її подала.

Верховний Суд погоджується з наведеними висновками суду апеляційної інстанції щодо наявності достатніх підстав для повернення апеляційної скарги з таких міркувань.

Відповідно до пункту 22 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах за позовами до держави-агресора російської федерації про відшкодування завданої майнової та/або моральної шкоди у зв`язку з тимчасовою окупацією території України, збройною агресією, збройним конфліктом, що призвели до вимушеного переселення з тимчасово окупованих територій України, загибелі, поранення, перебування в полоні, незаконного позбавлення волі або викрадення, а також порушення права власності на рухоме та/або нерухоме майно.

Згідно із частиною дев`ятою статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об`єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на рф як на державу, що здійснює окупацію.

Конституційний принцип невичерпності прав і свобод людини та гарантія їх судового захисту утворюють нормативну основу для тлумачення спеціальних положень законодавства, зокрема пункту 22 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», у спосіб, що забезпечує максимально ефективний захист прав осіб, яким завдано шкоди державою-агресором рф.

Звільнення від сплати судового збору, зокрема для осіб, які звертаються до суду з вимогами про відшкодування шкоди, завданої обставинами, визначеними пунктом 22 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», мають розглядатися як процесуальна гарантія забезпечення реального доступу до правосуддя та ефективного захисту порушених прав осіб, які постраждали внаслідок збройної агресії, збройного конфлікту чи тимчасової окупації.

Для застосування пункту 22 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» необхідним є одночасне поєднання декількох умов, а саме: позов пред`явлено до рф; предметом позову є вимога про відшкодування майнової та/або моральної шкоди; заявлену шкоду позивач пов`язує з тимчасовою окупацією території України, збройною агресією або збройним конфліктом; така шкода заявлена у зв`язку з хоча б одним із наслідків, прямо визначених у цьому пункті, зокрема вимушеним переселенням потерпілого з тимчасово окупованих територій України; загибеллю, пораненням, перебуванням у полоні, незаконним позбавленням волі або викраденням потерпілого; порушення права власності на рухоме та/або нерухоме майно, що належить потерпілому.

Саме із такого висновку щодо застосування пункту 22 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» виходив Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 13 листопада 2025 року у справі № 911/1595/25, де зазначив:

«44. Норма пункту 22 частини першої статті 5 Закону № 3674-VI регулює відносини між державою Україна та позивачем щодо звільнення останнього від сплати судового збору та за своїм правовим регулюванням є виключною нормою, оскільки робить виключення із загального правила сплати судового збору при зверненні до суду та надає пільгу для певної категорії позивачів.

45. Дія виключних норм права поширюється тільки на ті відносини, які чітко визначені в законі, вони не можуть тлумачитись розширено, та поширювати свою дію на схожі відносини».

Системне тлумачення змісту пункту 22 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» у поєднанні із частиною дев`ятою статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» свідчить про те, що право на пільгу передбачено у справах, де конкретними незаконними діями (перелік яких наводиться) у зв`язку з тимчасовою окупацією та збройною агресією, збройним конфліктом потерпілим завдано шкоди, і такими потерпілими можуть бути: 1) фізичні особи, яким безпосередньо заподіяно шкоду; 2) фізичні особи, зокрема особи, передбачені статтям 1168, 1200 ЦК України, які обґрунтовують їх право на відшкодування шкоди, завданої іншій особі; насамперед це стосується позивачів - членів сім`ї поранених осіб, загиблих, викрадених та таких, що перебувають у полоні або незаконно позбавленні волі, якщо член сім`ї обґрунтовує власні душевні страждання саме цими обставинами;

3) фізичні та юридичні особи, праву власності яких на рухоме та/або нерухоме майно завдано шкоди.

Докази, надані суду для підтвердження наведених обставин суди оцінюють за стандартом «prima facie» («на перший погляд»),що не потребує змагального процесу, оцінки і доказуванню відповідно до приписів статей 78-80 ЦПК України.

Водночас у разі неподання таких доказів, суд має оцінити поважність підстав об`єктивної неможливості їх подання, зокрема у зв`язку з активними бойовими діями, що велися / ведуться на території проживання або перебування потерпілого, тимчасовою окупацією такої території, втратою доступу до документів чи майна внаслідок збройної агресії тощо.

ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 , малолітнього ОСОБА_3 , малолітнього ОСОБА_4 , звернулася з позовом до рф про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок збройної агресії, обґрунтовуючи позовні вимоги у тому числі тим, що через дії відповідача вона позбавлена можливості користуватися й розпоряджатися своїм рухомим і нерухомим майном, що призвело до порушення її права на мирне володіння майном (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод) та завдало їй, окрім майнової, також і моральної шкоди.

У справі, що переглядається в касаційному порядку, встановлено, що при оскарженні в апеляційному порядку рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 10 листопада 2025 року ОСОБА_1 заявляла про звільнення від сплати судового збору на підставі пункту 22 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір»

На виконання вимог ухвали про залишення апеляційної скарги без руху 17 березня 2026 року ОСОБА_1 подала заяву про усунення недоліків, у якій знову зазначила, що звільнена від сплати судового зборуна підставі пунктів 6 та 22 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір».

Надавши оцінку заяві ОСОБА_1 , апеляційний суд ухвалою від 06 квітня 2026 року продовжив їй термін для усунення недоліків апеляційної скарги.

Враховуючи, що станом на 03 червня 2026 року недоліки, визначені ухвалою Київського апеляційного суду від 22 січня 2026 року, ОСОБА_1 не усунула, суд апеляційної інстанції на підставі частини третьої статті 185 та частини другої статті 357 ЦПК України визнав апеляційну скаргу неподаною та повернув її заявниці. При цьому суд указав, що апеляційна скарга перебуває в суді понад 7 місяців, проте будь-яких заходів щодо усунення зазначених недоліків заявниця не вживає.

Верховний Суд зазначає, що ОСОБА_1 , хоч і заявила позов до рф про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок збройної агресії, однак не виконала всіх умов, передбачених для застосування пункту 22 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір». Зокрема, позивачка не надала суду будь-яких доказів на підтвердження обставин, визначених цією нормою, з обґрунтуванням завдання шкоди безпосередньо їй або членам її сім`ї , а також не навела поважних причин неможливості подання таких доказів.

Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу (зокрема, у пункті 31 постанови від 13 листопада 2019 року у справі № 171/1584/18 (провадження № 14-432цс19), що згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть шкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 21 грудня 2010 року у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України», заяви № 17160/06 та 35548/06, пункт 33).

Повернення апеляційної скарги ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 , малолітнього ОСОБА_3 , малолітнього ОСОБА_4 , на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 10 листопада 2025 року в цій справі не є обмеженням права позивачки на доступ до суду, оскільки за загальним правилом, повернення апеляційної скарги не позбавляє заявницю права подати нову апеляційну скаргу, оформлену відповідно до вимог статті 356 ЦПК України.

З урахуванням викладеного колегія суддів дійшла висновку, що доводи касаційної скарги не спростовують висновків суду апеляційної інстанції щодо наявності підстав для визнання неподаною і повернення апеляційної скарги заявниці, а отже, й не дають підстав вважати неправильним застосування цим судом норм процесуального права під час постановлення оскаржуваної ухвали.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки колегія суддів встановила, що оскаржувана ухвала апеляційного суду постановлена з додержанням норм процесуального права, то відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України її необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду