ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 214/5861/26

У травні 2026 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив:

- визнати недійсним договір дарування нерухомого майна, укладений від імені ОСОБА_3 через її представника ОСОБА_4 на підставі довіреності;

- скасувати державну реєстрацію права власності, набутого на підставі зазначеного договору дарування (у разі наявності реєстраційних дій);

- застосувати наслідки недійсності правочину, передбачені цивільним законодавством, шляхом повернення сторін у первісний майновий стан.

10 червня 2026 року ухвалою Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області позовну заяву залишено без руху з підстав несплати судового збору в повному обсязі за трьома вимогами немайнового характеру.

22 червня 2026 року ухвалою Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області позовну заяву повернуто позивачу.

31 липня 2026 року постановою Дніпровського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Ухвалу Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 22 червня 2026 року залишено без змін.

Суди керувалися тим, що позивач звертається до суду з трьома самостійними вимогами немайнового характеру, тому мав зазначити підстави звільнення його від сплати судового збору з наданням документів, які підтверджують підстави звільнення від сплати судового збору відповідно до закону, або надати суду оригінал квитанції про сплату судового збору за трьома вимогами немайнового характеру в загальному розмірі 3194,88 грн. На виконання вимог суду першої інстанції позивач подав заяву про усунення недоліків, в якій частково усунув недоліки, сплатив судовий збір лише за одну вимогу немайнового характеру, а саме визнання недійсним договору дарування нерухомого майна.Щодо вимог про скасування державної реєстрації права власності та застосування наслідків недійсності правочину судовий збір не сплачено, позивач наполягав, що такі вимоги є похідними від основної про визнання договору дарування недійсним та спрямовані на досягнення єдиного матеріально-правового результату - відновлення права власності позивача. Установивши, що позивач не усунув в повному обсязі недоліки позовної заяви, суд зробив висновок про наявність правових підстав для визнання позовної заяви неподаною та повернення її позивачу на підставі частини третьої статті 185 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Апеляційний суд зазначив, що позивачем заявлені позовні вимоги про застосування наслідків недійсності правочину, які є вимогами немайнового характеру, тому підлягають окремому справлянню судового збору.

У серпні 2026 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської областівід 22 червня 2026 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 31 липня 2026 року, в якій просить їх скасувати, направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами не враховано правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду в справах№ № 905/1227/17, 462/5368/16-ц, 522/22473/15-ц, 823/2042/16, 488/5027/14-ц, 911/3594/17, відповідно до яких вимоги про застосування наслідків недійсності правочину та скасування похідних реєстраційних наслідків не можуть оцінюватися ізольовано від основної вимоги, оскільки їх правова природа визначається залежністю від вирішення питання про дійсність правочину. Хоча ці висновки сформульовані щодо матеріально-правових наслідків недійсності правочинів, вони мають безпосереднє значення і для застосування частини третьої статті 6 Закону України від 08 липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір» (далі - Закон про судовий збір), оскільки визначають, чи є відповідні вимоги самостійними, чи похідними.

Зазначає, що формування правового висновку щодо критеріїв розмежування самостійних немайнових позовних вимог і похідних способів судового захисту для цілей застосування частини третьої статті 6 Закону про судовий збір є необхідним для забезпечення єдності судової практики, реалізації принципу правової визначеності та недопущення необґрунтованого обмеження права особи на доступ до суду шляхом покладення обов`язку зі сплати окремого судового збору за вимоги, які не мають самостійного юридичного значення.

Помилковим є висновок про необхідність сплати судового збору окремо за кожну позовну вимогу. Суди не визначили правову природу заявлених вимог і безпідставно визнали похідні вимоги самостійними. Вимоги про застосування наслідків недійсності правочину та скасування державної реєстрації права власності є похідними від вимоги про визнання правочину недійсним, не мають самостійного предмета спору та не утворюють окремого об`єкта справляння судового збору.Визначальним критерієм є юридична самостійність вимоги, а не кількість способів захисту чи процесуальних формулювань. Якщо одна вимога є наслідком задоволення іншої та не має самостійної юридичної мети, вона не може розглядатися як окремий об`єкт справляння судового збору. Апеляційний суд фактично ототожнив можливість окремого пред`явлення вимоги з її юридичною самостійністю та створив новий критерій визначення кількості вимог немайнового характеру, який не передбачений Законом про судовий збір.

Упостанові від 26 вересня 2024 року всправі № 990/220/24 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що на стадії відкриття провадження суд не наділений повноваженнями давати оцінку обраному позивачем способу захисту, визначати обґрунтованість позову чи наперед вирішувати питання застосування норм матеріального права. Такі питання підлягають вирішенню лише під час розгляду справи по суті. Незгода суду з правовим обґрунтуванням позову не може бути підставою для повернення позовної заяви. Цей правовий підхід є проявом загального принципу процесуального права щодо меж судового контролю на стадії відкриття провадження і підлягає врахуванню також під час застосування відповідних норм ЦПК України. Натомість суд фактично вирішив спірне питання права, визнавши вимоги про застосування наслідків недійсності договору дарування та скасування державної реєстрації права власності самостійними вимогами немайнового характеру.

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_2 зазначає, що позивач не осплатив судовим збором вимоги про скасування державної реєстрації права власності та застосування наслідків недійсності правочину. Незгода з ухвалою про залишення позову без руху не є її виконанням. Похідний характер вимоги означає її правовий зв`язок з основною вимогою, однак сам собою не позбавляє таку окремо заявлену вимогу самостійного значення для визначення судового збору. У постанові від 18 вересня 2023 року в справі № 758/5118/21 Об`єднана палата Касаційного цивільного суду застосувала положення частини третьої статті 6 Закону про судовий збір та зробила висновокпро необхідність сплати судового збору за кожну із заявлених у тій справі самостійних вимог немайнового характеру, зокрема за відповідні похідні вимоги. Отже, сам факт правового зв`язку похідної вимоги з основною не означає автоматичного звільнення такої окремо заявленої вимоги від урахування під часвизначення судового збору.

Твердження про порушення права на доступ до правосуддя також є необґрунтованими. Позов не було вирішено по суті та ОСОБА_1 не було заборонено звертатися до суду. До нього було застосовано загальні процесуальні правила, однакові для всіх учасників цивільного судочинства. Частина сьома статті 185 ЦПК України прямо передбачає, що повернення позовної заяви не перешкоджає повторному зверненню до суду після усунення обставин, які стали підставою для її повернення. Отже, ОСОБА_1 мав і має можливість реалізувати право на судовий захист за умови виконання передбачених законом процесуальних вимог.

Позов ОСОБА_1 фактично спрямований на досягнення результату щодо правового становища ОСОБА_3 , а не на відновлення його власного права власності.

Сукупність установлених обставин дає підстави звернути увагу Верховного Суду на необхідність оцінки процесуальної поведінки ОСОБА_1 з точки зору принципу добросовісності. Йдеться про таку послідовність дій: 1. ОСОБА_3 самостійно звернулася до суду щодо спірного договору дарування. 2. ОСОБА_1 особисто подає письмові пояснення щодо цього договору. 3. ОСОБА_1 просить допустити його представником ОСОБА_3 та дозволити діяти від її імені. 4. Після реалізації ОСОБА_3 власної процесуальної лінії захисту ОСОБА_1 звертається вже від свого імені з вимогами, спрямованими на досягнення суттєво того самого правового результату щодо договору дарування. 5. Для цілей судового збору він намагається представити три окремо сформульовані способи захисту як одну «комплексну» вимогу. Наведена послідовність процесуальних дій підлягає оцінці судом у сукупності на предмет того, чи не свідчить вона про недобросовісне використання процесуальних механізмів, зокрема шляхом послідовної зміни процесуальної ролі - від участі у реалізації правового інтересу ОСОБА_3 до пред`явлення від власного імені вимог, спрямованих на досягнення істотно того самого правового результату. Згідно зі статтею 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами, а зловживання процесуальними правами не допускається.

Касаційне провадження в справі відкрито з підстав, передбачених частиною другою статті 389 ЦПК України.

Відповідно до пунктів 2, 3 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 3, 6, 7, 15, 16, 22, 23, 27, 28, 30, 32 частини першої статті 353 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку та ухвали суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті або закриття апеляційного провадження, про повернення апеляційної скарги, про зупинення провадження, щодо забезпечення позову, заміни заходу забезпечення позову, щодо зустрічного забезпечення, про відмову ухвалити додаткове рішення, про роз`яснення рішення чи відмову у роз`ясненні рішення, про внесення або відмову у внесенні виправлень у рішення, про повернення заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, про відмову у відкритті провадження за нововиявленими або виключними обставинами, про відмову в задоволенні заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, про заміну сторони у справі, про накладення штрафу в порядку процесуального примусу, окремі ухвали.

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги, відзиву та виснував, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Доступ до суду є невід`ємним елементом права на справедливий судовий розгляд. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово зазначав, що право на доступ до суду не є абсолютним і підлягає державному регулюванню, що допускається опосередковано, оскільки право на доступ до суду за своїм характером закликає до врегулювання з боку держави, і це регулювання може варіюватися за часом і місцем відповідно до потреб і ресурсів суспільства й окремих осіб.

ЄСПЛ вважає необхідність сплати судових витрат легітимним обмеженням права на доступ до суду. Водночас розмір судових витрат у конкретній справі є істотним фактором, який дає змогу визначити, чи мала особа право на доступ до суду. Під час оцінки того, чи були дотримані вимоги доступу до суду у справах, які стосуються судових витрат, до уваги мають братися обставини конкретної справи, здатність заявника сплатити судові витрати, стадія, на якій перебуває провадження (рішення ЄСПЛ у справі «Paykar Yev Haghtanak Ltd v. Armenia», № 21638/03, 20 December 2007).

Водночас важливим моментом з точки зору гарантування доступу до суду та принципу правової визначеності є забезпечення єдності судової практики, зокрема практики застосування норм, які регулюють питання судових витрат.

Конституційний Суд України в Рішенні від 11 грудня 2007 року № 11-рп/2007 зазначив, що належний перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1. пункту 3 мотивувальної частини).

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У статті 185 ЦПК України зазначено, що суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях 175і 177 цього Кодексу, протягом п`яти днів з дня надходження до суду позовної заяви постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху. У разі надходження до суду справи, що підлягає вирішенню в порядку цивільного судочинства, після закриття провадження Верховним Судом чи судом апеляційної інстанції в порядку господарського чи адміністративного судочинства, суд перевіряє наявність підстав для залишення позовної заяви без руху відповідно до вимог цивільного процесуального закону, чинного на дату подання позовної заяви. В ухвалі про залишення позовної заяви без руху зазначаються недоліки позовної заяви, спосіб і строк їх усунення, який не може перевищувати десяти днів з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху. Якщо ухвала про залишення позовної заяви без руху постановляється з підстави несплати судового збору у встановленому законом розмірі, суд в такій ухвалі повинен зазначити точну суму судового збору, яку необхідно сплатити (доплатити). Якщо позивач відповідно до ухвали суду у встановлений строк виконає вимоги, визначені статтями 175 і 177 цього Кодексу, сплатить суму судового збору, позовна заява вважається поданою в день первісного її подання до суду. Якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, заява вважається неподаною і повертається позивачеві.

Судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі (частина перша статті 4 Закону про судовий збір на дату подання позову).

На момент подання позову Закон про судовий збір визначав, що поданий фізичною особою позов майнового характеру обкладається судовим збором у розмірі 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; позов немайнового характеру - 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб (підпункти 1, 2 пункту 1 частини другої статті 4).

Відповідно до статті 7 Закону України від 03 грудня 2025 року

№ 4695-IX «Про Державний бюджет України на 2026 рік» прожитковий мінімум для працездатних осіб з 01 січня 2026 року становить 3 328,00 грн.

Згідно з пунктами 1, 2 частини третьої статті 6 Закону про судовий збір за подання позовної заяви, що має одночасно майновий і немайновий характер, судовий збір сплачується за ставками, встановленими для позовних заяв майнового та немайнового характеру. У разі коли в позовній заяві об`єднано дві і більше вимог немайнового характеру, судовий збір сплачується за кожну вимогу немайнового характеру.

Відповідно до підпункту 2 частини першої статті 176 ЦПК України ціна позову визначається, зокрема, у позовах про визнання права власності на майно або його витребування - вартістю майна.

Згідно з підпунктом 9 частини першої статті 176 ЦПК України ціна позову визначається, зокрема, у позовах про право власності на нерухоме майно, що належить фізичним особам на праві приватної власності, -дійсною вартістю нерухомого майна, а на нерухоме майно, що належить юридичним особам, - не нижче його балансової вартості.

Відповідно до обставин цієї справи 17 листопада 2023 року ОСОБА_3 видала довіреність, якою уповноважила громадянина України ОСОБА_4 бути її представником з усіма необхідними повноваженнями з питань: розпоряджатися її нерухомим майном (продажем, даруванням, обміном, відчуженням, зняттям з місця реєстрації, виділенням частки, здачі в найм (оренду)) для забезпечення виконання її майнових зобов`язань, управління, а також вчинення та/чи у її інтересах будь-яких яких дій належних їй по праву власності квартир: 1) двокімнатну квартиру на 7 поверсі 9-ти поверхового житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 - подарувати ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорт громадянина України НОМЕР_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ; 2) двокімнатну квартиру на 4 поверсі 9-ти поверхового житлового будинку за адресою: АДРЕСА_2 - подарувати ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорт громадянина України НОМЕР_3 , РНОКПП НОМЕР_4 .

На підставі зазначеної довіреності на ім`я ОСОБА_2 була здійснена відповідна юридична дія та подарована двокімнатна квартира на 4 поверсі 9-ти поверхового житлового будинку за адресою: АДРЕСА_2 .

У цій справі ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив: 1) визнати недійсним договір дарування нерухомого майна, укладений від імені ОСОБА_3 через її представника ОСОБА_4 на підставі довіреності; 2) скасувати державну реєстрацію права власності, набутого на підставі зазначеного договору дарування (у разі наявності реєстраційних дій); 3) застосувати наслідки недійсності правочину, передбачені цивільним законодавством, шляхом повернення сторін у первісний майновий стан.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 серпня 2020 року в справі № 910/13737/19 (провадження № 12-36гс20) зроблено правовий висновок про те, що майновий позов (позовна вимога майнового характеру) - це вимога про захист права або інтересу, об`єктом якої виступає благо, що підлягає грошовій оцінці. Тобто будь-який майновий спір має ціну. Різновидами майнових спорів є, зокрема, спори, пов`язані з підтвердженням прав на майно та грошові суми, на володіння майном і будь-які форми використання останнього. Отже, судовий збір з позовної заяви про визнання права власності на майно, стягнення, витребування або повернення майна - як рухомих речей, так і нерухомості - визначається з урахуванням вартості спірного майна, тобто як зі спору майнового характеру.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в постанові від 18 вересня 2023 року в справі № 758/5118/21 (провадження № 61-5554сво23) зазначав, що до позовних заяв немайнового характеру відносяться вимоги, які не підлягають вартісній оцінці. Під немайновим позовом слід розуміти вимогу про захист права або інтересу, об`єктом якої виступає благо, що не піддається грошовій оцінці.

У постановах від 09 квітня 2019 року в справі № 916/368/18, від 17 березня 2023 року в справі № 33/29, від 02 грудня 2024 року в cправі № 904/3993/19 (904/2646/24) Верховний Суд виснував, що судовий збір з позовної заяви про визнання права власності на майно, витребування або повернення майна у позадоговірних зобов`язаннях (у тому числі в зв`язку з вимогами, заснованими на приписах частини п`ятої статті 216, статті 1212 Цивільного кодексу України тощо), - як рухомих речей, так і нерухомості - визначається з урахуванням вартості спірного майна, тобто як зі спору майнового характеру.

За умови, що позовну вимогу заявлено про визнання правочину недійсним без застосування наслідків такої недійсності, судовий збір сплачується як з немайнового спору. За позовною вимогою про застосування наслідків недійсності правочину судовий збір сплачується залежно від вартості майна (суми коштів), стосовно якого (якої) заявлено вимогу. У випадку об`єднання відповідних вимог судовий збір підлягає сплаті з вимог як немайнового, так і майнового характеру.

Вимоги особи, яка в судовому порядку домагається застосування реституції, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який вони мали до вчинення правочину. Інтерес іншої особи полягає в тому, щоб відновити свої права через повернення майна відчужувачу.

Вимога позивача про застосування наслідків недійсності договору дарування нерухомого майна передбачає у випадку задоволення позову й виконання такого рішення суду повернення квартири за адресою: АДРЕСА_2 ., яка має вартісну оцінку, ОСОБА_3 та, відповідно, втрату відповідачем майна на вказану суму.

Тобто задоволення зазначеної вимоги безпосередньо впливає на обсяг майнових прав та обов`язків сторін і має конкретний майновий наслідок - вибуття з майна відповідача нерухомості певної вартості.

Отже, вимога позивача про застосування наслідків недійсності договору дарування нерухомого майна носить майновий характер і розмір ставок судового збору за її подання визначається на підставі статті 4 Закону про судовий збір виходячи з розміру грошових вимог позивача, на припинення яких спрямовано позов.

Стосовно вимоги про скасування державної реєстрації, колегія суддів зауважує, що відповідно до частини третьої статті 6 Закону про судовий збір у разі коли в позовній заяві об`єднано дві і більше вимог немайнового характеру, судовий збір сплачується за кожну вимогу немайнового характеру.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в постанові від 18 вересня 2023 року в справі № 758/5118/21 (провадження № 61-5554сво23) зазначив, що судовий збір має бути сплачений за кожну немайнову вимогу окремо, якщо заявлено декілька немайнових вимог. Національне законодавство не містить жодних інших випадків, коли б пільги щодо сплати судового збору пов`язувалися б із об`єднанням або роз`єднанням позовних вимог.

У наведеній справі № 758/5118/21 позивач просив суд виселити та зняти з місця реєстрації чотирьох осіб. Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду з посиланням на абзац 2 частини першої статті 19 ЦПК України виснував, що вимоги про зняття відповідачів з реєстрації є самостійними похідними від вимоги про виселення кожного з відповідачів, яка підлягає сплаті судовим збором. З урахуванням наведеного Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вважав, що позивач мав би сплатити судовий збір за 8 вимог немайнового характеру.

Наведений правовий висновок має істотне значення для вирішення спірного питання у цій справі, оскільки підтверджує, що об`єднання в одній позовній заяві декількох способів захисту не позбавляє кожну з відповідних вимог її самостійного правового значення для цілей визначення судового збору. Навпаки, характер кожної вимоги має встановлюватися окремо - з огляду на її безпосередній предмет, зміст та правовий наслідок.

Відтак сам факт об`єднання у позові вимог про визнання договору недійсним, скасування державної реєстрації та застосування наслідків недійсності договору не дає підстав розглядати їх як одну вимогу або визначати їх характер виключно залежно від кінцевого майнового результату, якого прагне досягти позивач.

Вимога про визнання договору недійсним спрямована на встановлення недійсності правочину та за своїм безпосереднім змістом є вимогою немайнового характеру.

Вимога про скасування державної реєстрації спрямована на припинення відповідного реєстраційного запису та також є самостійною вимогою немайнового характеру. Похідність вимоги про скасування державної реєстрації від вимоги про визнання договору недійсним не означає її поглинання останньою. Похідність характеризує взаємозв`язок позовних вимог, але не усуває їх самостійності як способів судового захисту. Вимога про скасування державної реєстрації має самостійний предмет та спрямована на досягнення окремого правового результату - припинення юридичної сили відповідного реєстраційного запису. Тому обставина її похідності не може сама собою бути підставою для кваліфікації такої вимоги як складової вимоги про визнання договору недійсним або для виключення її з числа самостійних позовних вимог при визначенні належного розміру судового збору.

Натомість вимога про застосування наслідків недійсності договору має іншу правову природу. Її безпосереднім наслідком є повернення майна, одержаного за недійсним правочином, тобто фактична зміна майнового стану сторін та відновлення становища, яке існувало до вчинення правочину. Саме тому така вимога є майновою, а розмір судового збору за її подання визначається з урахуванням вартості майна, щодо якого заявлено вимогу про реституцію.

Отже, з огляду на правову природу заявлених способів захисту та наведений правовий висновок Верховного Суду, у цій справі наявні саме три самостійні позовні вимоги: дві вимоги немайнового характеру - про визнання недійсним договору та скасування державної реєстрації - та одна вимога майнового характеру - про застосування наслідків недійсності договору.

Тому під час визначення належного розміру судового збору не може бути застосований підхід, за якого всі заявлені вимоги розглядаються як одна вимога не майнового характеру.

Судовий збір має визначатися окремо щодо кожної самостійної вимоги відповідно до її правової природи: за вимогу про визнання договору недійсним та вимогу про скасування державної реєстрації - як за вимоги немайнового характеру (за кожну окремо), а за вимогу про застосування реституції - як за вимогу майнового характеру з урахуванням вартості майна, яке підлягає поверненню.

Такий же підхід до кваліфікації заявлених вимог застосований Верховним Судом в ухвалі від 07 серпня 2026 року в cправі № 910/10354/23.

Позивач у своїх доводах щодо незаконності оскаржуваних судових рішень здійснює підміну матеріально-правового взаємозв`язку вимог і процесуальної кваліфікації вимог для цілей справляння судового збору.

Посилання заявника на правові висновки Верховного Суду в справах № 905/1227/17, № 462/5368/16-ц, № 522/22473/15-ц, № 823/2042/16, № 488/5027/14-ц та № 911/3594/17 не спростовує висновку про наявність у цій справі двох самостійних вимог немайнового характеру та однієї вимоги майнового характеру.

Насамперед помилковим є саме ототожнення правової залежності однієї позовної вимоги від іншої у матеріально-правовому розумінні з її поглинанням для цілей визначення розміру судового збору.

Те, що певна вимога є похідною від іншої та її задоволення залежить від встановлення певних юридичних фактів, не означає, що така вимога припиняє бути самостійною позовною вимогою або втрачає самостійне значення під час застосування частини третьої статті 6 Закону про судовий збір. Сам факт похідності однієї вимоги від іншої не виключає її самостійного значення для визначення кількості вимог, за які справляється судовий збір.

Наведені заявником постанови не формулюють універсального правила, відповідно до якого будь-яка похідна вимога автоматично поглинається основною вимогою для цілей справляння судового збору. Вони стосуються передусім матеріально-правових наслідків недійсності правочинів, належних та ефективних способів захисту порушеного права, а в окремих випадках - питань юрисдикції спору щодо державної реєстрації.

Зокрема, у справі № 823/2042/16 Велика Палата Верховного Суду вирішувала питання юрисдикції спору про скасування рішення та запису щодо державної реєстрації речового права, а не питання кількості та характеру позовних вимог для визначення судового збору.

Так само в справі № 488/5027/14-ц висновки Великої Палати Верховного Суду стосувалися, зокрема, належності способу захисту та співвідношення вимог про витребування майна і скасування запису про державну реєстрацію. Верховний Суд керувався тим, що задоволення віндикаційної вимоги саме собою є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру, у зв`язку з чим окреме скасування такого запису для відновлення права не є необхідним. Це питання належності та ефективності способу захисту не є тотожним питанню визначення характеру самостійно заявленої позивачем вимоги для цілей справляння судового збору.

Аналогічно в справі № 522/22473/15-ц Верховний Суд керувався тим, що саме собоюі визнання правочину недійсним не забезпечує ефективного захисту у випадку, коли за правочином уже передано кошти чи майно, а тому така вимога має поєднуватися з вимогою про повернення відповідного майна або коштів. Проте цей висновок характеризує співвідношення способів захисту та необхідність застосування наслідків недійсності правочину, а не встановлює правила про те, що вимога про реституцію втрачає самостійний характер для цілей справляння судового збору.

Отже, посилання на зазначену практику Верховного Суду не підтверджує висновку про те, що похідність вимог автоматично зумовлює їх поглинання основною вимогою під час застосування частини третьої статті 6 Закону про судовий збір. Такий висновок є результатом поширення правових позицій, сформульованих для вирішення питань матеріального права, належного способу захисту або юрисдикції, на інше правове питання - визначення кількості та характеру позовних вимог для цілей справляння судового збору.

У цій справі необхідно розмежовувати три різні юридичні питання: по-перше, взаємозв`язок вимог між собою; по-друге, їх самостійність як заявлених позивачем способів судового захисту; по-третє, їх характер - майновий чи немайновий - для цілей визначення судового збору. Наявність причинно-правового або похідного зв`язку між вимогами не є законодавчою підставою для їх об`єднання в одну вимогу під час справляння судового збору.

Вимога про визнання договору недійсним спрямована на встановлення недійсності правочину; вимога про скасування державної реєстрації - на припинення відповідного реєстраційного запису; вимога про застосування наслідків недійсності правочину - на повернення майна та відновлення первісного майнового стану сторін. Отже, кожна з них має окремий безпосередній предмет та спрямована на досягнення окремого правового результату.

Посилання заявника на постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 вересня 2024 року в справі № 990/220/24 також не свідчить про неправильність висновків судів щодо характеру заявлених у цій справі позовних вимог.

Наведена правова позиція стосується принципово іншого процесуального питання - меж повноважень суду саме на стадії відкриття провадження у справі. У справі № 990/220/24 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що норми процесуального закону не наділяють суд на цій стадії повноваженнями оцінювати обраний позивачем спосіб захисту, належність, допустимість та достатність доказів або обґрунтованість позовних вимог. Велика Палата наголосила, що правова кваліфікація спірних правовідносин та визначення норм матеріального права, які підлягають застосуванню, здійснюються судом під час розгляду справи.

Натомість у цій справі питання щодо характеру заявлених позовних вимог вирішувалося не на стадії відкриття провадження і не в контексті питання про належність чи ефективність обраного позивачем способу захисту, а під час вирішення питання про належний розмір судового збору. Тому правовий висновок, сформульований Великою Палатою Верховного Суду в справі № 990/220/24, не може бути механічно поширений на спірні правовідносини.

У цій справі суд не змінював предмета позову, не визначав за позивача інший спосіб захисту та не вирішував наперед питання про задоволення чи відмову в задоволенні позовних вимог. Суд лише визначив правову природу вже заявлених позивачем вимог для цілей застосування законодавства про судовий збір.

Визначення того, що вимога про застосування наслідків недійсності договору має майновий характер, а вимоги про визнання договору недійсним та скасування державної реєстрації - немайновий характер, не є передчасним вирішенням спору по суті. Це є необхідною правовою кваліфікацією заявлених вимог для визначення передбаченого законом розміру судового збору.

Отже, наведена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 вересня 2024 року в справі № 990/220/24 правова позиція не встановлює заборони суду визначати характер заявлених позовних вимог для цілей справляння судового збору та не містить висновку про те, що похідні вимоги повинні автоматично поглинатися основною вимогою.

Відтак посилання на цю постанову є нерелевантним до спірного питання та ґрунтується на помилковому ототожненні двох різних процесуальних ситуацій: оцінки обґрунтованості та належності позову на стадії відкриття провадження і правової кваліфікації заявлених вимог для визначення розміру судового збору.

Суди в цій справі кваліфікували всі три заявлені позовні вимоги як вимоги немайнового характеру. Позивач сплатив судовий збір лише за одну вимогу немайнового характеру - про визнання договору недійсним, вважаючи вимоги про застосування наслідків недійсності договору та скасування державної реєстрації похідними від основної вимоги.

Повернення позовної заяви було зумовлено несплатою судового збору.

Однак хоча суди попередніх інстанцій неправильно визначили характер заявлених позовних вимог та, відповідно, розмір судового збору, який підлягав сплаті за подання позовної заяви, позивач не сплатив судовий збір навіть у визначеному судами розмірі, який є меншим за належний з огляду на майновий характер вимоги про застосування наслідків недійсності договору.

За таких обставин помилкова правова кваліфікація позовних вимог судами не призвела до неправильного вирішення питання про повернення позовної заяви, оскільки визначена судами сума судового збору фактично не була сплачена. Отже, висновок судів про наявність підстав для повернення позовної заяви у зв`язку з несплатою судового збору є правильним по суті.

Повернення позовної заяви не позбавляє позивача права повторно звернутися до суду в установленому законом порядку, сплативши судовий збір у належному розмірі з урахуванням правових висновків, викладених у цій постанові.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Керуючись статтями 389, 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду