ПОСТАНОВА Касаційний господарський суд ВС у справі № 904/3579/26

1. Стислий зміст обставин справи

1.1. Керівник Центральної окружної прокуратури міста Дніпра (надалі - Прокурор) звернувся до Господарського суду Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Новоолександрівської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області (надалі - Рада, Позивач 1) та Державної екологічної інспекції Придніпровського округу (Дніпропетровська та Кіровоградська області) (надалі - Інспекція, Позивач 2) з позовом до Приватного підприємства "Хелп" (надалі - Підприємство, Відповідач, Скаржник) про стягнення 7 955 654,79 грн шкоди, завданої навколишньому природному середовищу внаслідок забруднення атмосферного повітря.

1.2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що у період із 17.08.2025 до 19.08.2025 на території полігону відходів, розташованого на земельній ділянці з кадастровим номером 1221486200:04:015:0026, яка перебуває у власності Підприємства, сталася пожежа площею 2,2 га, внаслідок якої відбулося забруднення атмосферного повітря неорганізованими викидами забруднюючих речовин.

За твердженням Прокурора, причиною виникнення пожежі стало недотримання Підприємством вимог законодавства у сфері поводження з відходами та пожежної безпеки.

Прокурор зазначив, що за фактом зазначених обставин здійснювалося досудове розслідування у кримінальному провадженні № 12025042110002112, в межах якого 27.04.2026 директору Підприємства повідомлено про підозру, а 25.05.2026 обвинувальний акт за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених частиною першою статті 241 та частиною другою статті 367 Кримінального кодексу України, скеровано до суду.

За результатами проведеного розрахунку Інспекція визначила розмір шкоди, завданої забрудненням атмосферного повітря, що стало підставою для звернення Прокурора з відповідним позовом.

1.3. Одночасно з поданням позову Прокурор звернувся із заявою про його забезпечення, у якій просив заборонити Підприємству та іншим особам, зокрема суб`єктам державної реєстрації прав, вчиняти реєстраційні дії щодо відчуження, передачі в іпотеку, поділу та об`єднання земельної ділянки з кадастровим номером 1221486200:04:015:0026 площею 42,7949 га, а також накласти арешт на грошові кошти Підприємства, розміщені на відкритих та майбутніх рахунках у банківських та інших фінансово-кредитних установах, у межах ціни позову.

1.4. Необхідність забезпечення позову Прокурор обґрунтував значним розміром заявлених до стягнення коштів, майновим характером спору та ризиком утруднення виконання можливого судового рішення в разі задоволення позовних вимог.

При цьому Прокурор послався на відсутність у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей про зареєстровані за Підприємством об`єкти нерухомості та наявність у його власності зазначеної земельної ділянки згідно з відомостями Державного земельного кадастру.

На думку Прокурора, невжиття заявлених заходів створює можливість відчуження належного Підприємству майна та розпорядження грошовими коштами, що може ускладнити або унеможливити виконання судового рішення.

1.5. Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 22.06.2026 позовну заяву Прокурора прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі та постановлено здійснювати її розгляд за правилами загального позовного провадження.

2.1. Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 18.06.2026 заяву Прокурора про забезпечення позову задоволено, заборонено Підприємству та будь-яким іншим особам, зокрема суб`єктам державної реєстрації прав, вчиняти реєстраційні дії щодо відчуження, передачі в іпотеку, поділу та об`єднання земельної ділянки з кадастровим номером 1221486200:04:015:0026 площею 42,7949 га, накладено арешт на грошові кошти Підприємства, які знаходяться на всіх відкритих рахунках та рахунках, що будуть відкриті після постановлення ухвали, у межах суми 7 955 654,79 грн до набрання рішенням у справі законної сили.

2.2. Задовольняючи заяву, суд першої інстанції виходив із того, що предметом спору є вимога майнового характеру, а тому виконання можливого рішення про задоволення позову безпосередньо залежить від наявності у відповідача достатніх коштів та іншого майна, на яке може бути звернено стягнення.

Суд зазначив, що можливість Підприємства в будь-який момент розпорядитися належними йому грошовими коштами та відчужити майно створює ризик утруднення виконання судового рішення, у зв`язку із чим наявні підстави для застосування заходів забезпечення позову, передбачених статтями 136, 137 Господарського процесуального кодексу України.

При цьому суд урахував висновки об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладені в постанові від 03.03.2023 у справі № 905/448/22, щодо стандарту доказування обставин, які обґрунтовують необхідність забезпечення позову у спорах про стягнення грошових коштів.

Суд першої інстанції також виходив із того, що одночасне застосування заборони реєстраційних дій щодо земельної ділянки та арешту грошових коштів у межах ціни позову не становить подвійного забезпечення позову.

За висновком суду, обрані заходи мають тимчасовий характер, спрямовані на збереження існуючого майнового стану Відповідача, не перешкоджають здійсненню ним господарської діяльності та відповідають вимогам розумності, адекватності і співмірності.

З огляду на відсутність, на думку суду, негативних наслідків для відповідача та інших осіб підстав для застосування зустрічного забезпечення суд не встановив.

2.3. Постановою Центрального апеляційного господарського суду від 03.09.2026 ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 18.06.2026 залишено без змін.

2.4. Суд апеляційної інстанції погодився з висновками місцевого господарського суду про наявність підстав для забезпечення позову, урахувавши майновий характер вимог, значний розмір заявленої до стягнення шкоди та необхідність забезпечення виконання можливого судового рішення. При цьому суд установив, що за Підприємством не зареєстровано іншого нерухомого майна, крім спірної земельної ділянки, відчуження якої, як і розпорядження коштами, може ускладнити або унеможливити виконання такого рішення.

Відхиляючи доводи щодо порушення правил предметної юрисдикції, апеляційний суд зазначив, що вимогу про відшкодування шкоди, завданої навколишньому природному середовищу, пред`явлено до юридичної особи, тоді як кримінальне провадження здійснюється стосовно її посадової особи. Відмінність суб`єктного складу, предмета та правових підстав цих проваджень виключає їх ототожнення, а положення статей 127, 128 Кримінального процесуального кодексу України не забороняють пред`явлення окремої майнової вимоги до юридичної особи в порядку господарського судочинства.

Суд також зазначив, що докази, отримані в межах кримінального провадження, підлягають оцінці господарським судом відповідно до вимог процесуального закону. Водночас обставини вчинення правопорушення, вина відповідача, причинний зв`язок та розмір шкоди остаточно встановлюються під час розгляду спору по суті.

Заборону реєстраційних дій щодо земельної ділянки апеляційний суд визнав тимчасовим заходом, спрямованим на збереження майнового стану відповідача, який не позбавляє його права власності. Арешт коштів у межах ціни позову, що становить 7 955 654,79 грн, суд визнав співмірним із заявленими вимогами. При цьому суд зауважив, що запобіжна мета забезпечення позову не вимагає встановлення факту вчинення відповідачем конкретних дій щодо відчуження майна.

За таких обставин суд апеляційної інстанції визнав застосовані заходи забезпечення позову обґрунтованими, співмірними із заявленими вимогами та спрямованими на забезпечення реального виконання можливого судового рішення, а доводи Підприємства такими, що не спростовують законності й обґрунтованості ухвали місцевого господарського суду.

3.1. Підприємство звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 18.06.2026 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 03.09.2026 у справі № 904/3579/26 й ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні заяви Прокурора про забезпечення позову.

3.2. Обґрунтовуючи касаційну скаргу, Скаржник посилається на порушення судами попередніх інстанцій правил предметної юрисдикції при застосуванні статей 136, 137 Господарського процесуального кодексу України. На його переконання, господарський суд не уповноважений забезпечувати позов у спорі, який підлягає вирішенню в межах кримінального провадження.

Скаржник зазначає, що заявлену до стягнення шкоду в розмірі 7 955 654,79 грн Прокурор пов`язує із вчиненням директором Підприємства ОСОБА_1 кримінальних правопорушень, передбачених частиною першою статті 241 та частиною другою статті 367 Кримінального кодексу України. Обвинувальний акт у кримінальному провадженні № 12025042110002112 направлено до Дніпровського районного суду Дніпропетровської області, який розглядає справу № 175/8826/26. Новоолександрівська сільська рада Дніпровського району Дніпропетровської області, в інтересах якої заявлено позов, має статус потерпілого в цьому провадженні.

Посилаючись на статті 1, 3, пункт 3 частини першої статті 91 та статтю 92 Кримінального процесуального кодексу України, Скаржник стверджує, що вид і розмір шкоди підлягають доказуванню саме у кримінальному провадженні. Наголошує, що розмір шкоди характеризує тяжкі наслідки службової недбалості та впливає на кваліфікацію інкримінованого діяння. Тому, на його думку, господарський суд не може встановлювати відповідні обставини та причинний зв`язок до набрання законної сили судовим рішенням у кримінальному провадженні.

Скаржник також указує, що на час звернення Прокурора до господарського суду судовий розгляд кримінального провадження ще не розпочався, тому зберігалася можливість пред`явлення цивільного позову в його межах. Положення статей 127, 128 Кримінального процесуального кодексу України він тлумачить як такі, що передбачають звернення прокурора з вимогою до юридичної особи, яка несе цивільну відповідальність за дії обвинуваченого, виключно в межах цього провадження. На підтвердження цієї позиції посилається на частину другу статті 19 Конституції України та пункт 3 частини четвертої статті 19 Закону України «Про прокуратуру», які зобов`язують прокурора діяти в межах повноважень та у спосіб, установлені законом.

З огляду на викладене Скаржник вважає, що спір не належить до господарської юрисдикції, а провадження у справі підлягає закриттю відповідно до пункту 1 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України. Саме з відсутністю повноважень господарського суду розглядати спір він пов`язує неправомірність ужиття заходів забезпечення позову.

Крім того, Скаржник посилається на різні підходи Касаційного кримінального суду та Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду щодо встановлення виду і розміру шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, зокрема можливості дослідження господарським судом матеріалів кримінального провадження за відсутності вироку.

У зв`язку із цим Скаржник просить передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до статті 302 Господарського процесуального кодексу України. Необхідність передачі обґрунтовує порушенням правил предметної юрисдикції та наявністю виключної правової проблеми щодо повноважень господарського суду встановлювати вид і розмір такої шкоди та забезпечувати позов до завершення кримінального провадження, а також повноважень прокурора пред`являти відповідні вимоги поза його межами.

3.3. Ухвалою Суду від 06.10.2026 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Підприємства на підставі абзацу другого частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України та постановлено здійснити перегляд оскаржуваних судових рішень у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

3.4. 28.10.2026 до Верховного Суду від Прокурора надійшли письмові пояснення щодо касаційної скарги.

Суд зазначає, що наведені пояснення за своїм змістом містять заперечення проти доводів касаційної скарги та подані поза межами встановленого Судом строку для подання відзиву на касаційну скаргу.

Частинами першою та другою статті 118 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням установленого законом або призначеного судом строку. Заяви, скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

Загальний порядок відновлення пропущених процесуальних строків врегульований статтею 119 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до якої суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.

Оскільки письмові пояснення Прокурора від 28.10.2026 подані поза межами строку для подання відзиву, встановленого ухвалою Верховного Суду про відкриття касаційного провадження від 06.10.2026, а також враховуючи відсутність підстав для поновлення пропущеного процесуального строку, зазначені письмові пояснення долучаються до матеріалів справи, однак залишаються без розгляду відповідно до положень статей 118, 295 Господарського процесуального кодексу України (постанови Великої Палати Верховного Суду від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19 та від 05.06.2024 у справі № 914/2848/22).

4.1. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами попередніх інстанцій норм процесуального права, Суд вважає, що касаційна скарга Підприємства не підлягає задоволенню з таких підстав.

4.2. Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені Скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.

4.3. З огляду на мотиви оскаржуваних судових рішень та доводи касаційної скарги предметом касаційного перегляду у цій справі є питання дотримання судами попередніх інстанцій вимог статей 136, 137 Господарського процесуального кодексу України при вжитті заходів забезпечення позову, зокрема з урахуванням заперечень Скаржника щодо можливості розгляду спору в порядку господарського судочинства за наявності незавершеного кримінального провадження, пов`язаного з обставинами заподіяння заявленої до відшкодування шкоди.

З приводу наведеного слід зазначити таке.

4.4. Інститут вжиття заходів забезпечення позову є одним із механізмів забезпечення ефективного юридичного захисту.

4.5. Забезпечення позову за правовою природою є засобом запобігання можливим порушенням прав чи охоронюваних законом інтересів юридичної або фізичної особи, метою якого є уникнення можливого порушення в майбутньому прав та охоронюваних законом інтересів позивача, а також можливість реального виконання рішення суду та уникнення будь-яких труднощів при виконанні у випадку задоволення позову.

4.6. Подібні висновки викладено у пунктах 6.8, 6.9 постанови Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 17.01.2025 у справі № 903/497/24, у яких Суд наголосив, що заходи забезпечення позову мають застосовуватися відповідно до їх мети з урахуванням безпосереднього зв`язку між предметом позову та обраним заходом забезпечення.

Крім того, у пунктах 6.35, 6.36 цієї постанови Верховний Суд зазначив, що метою забезпечення позову є захист матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій відповідача задля забезпечення реального та ефективного виконання судового рішення, а відповідні заходи мають тимчасовий характер і не перешкоджають подальшому розгляду справи.

4.7. Процесуальні підстави для застосування заходів забезпечення позову визначає стаття 136 Господарського процесуального кодексу України, згідно з приписами якої господарський суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 137 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

4.8. У пункті 35 постанови від 15.09.2020 у справі № 753/22860/17 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення про те, що їх невжиття може істотно ускладнити чи унеможливити виконання судового рішення або ефективний захист чи поновлення порушених прав та інтересів позивача.

При цьому Велика Палата Верховного Суду наголосила, що гарантії справедливого суду поширюються не лише на розгляд справи, але й на стадію виконання судового рішення, а тому суд, вирішуючи питання про забезпечення позову, має враховувати можливі наслідки як застосування відповідних заходів, так і відмови в їх застосуванні.

У пункті 36 зазначеної постанови Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на необхідність дотримання співмірності заходів забезпечення позову із заявленими вимогами та забезпечення балансу інтересів учасників справи.

4.9. У контексті наведених Скаржником аргументів Суд звертає увагу, що предметом касаційного перегляду у цій справі є не судове рішення, ухвалене за результатами вирішення спору про відшкодування шкоди по суті, а ухвала суду першої інстанції про забезпечення позову та постанова суду апеляційної інстанції, прийнята за результатами її перегляду.

За таких обставин доводи Підприємства про порушення правил предметної юрисдикції, які воно обґрунтовує наявністю незавершеного кримінального провадження, встановленням у його межах обставин заподіяння шкоди та збиранням відповідних доказів, підлягають оцінці з урахуванням правової природи та мети забезпечення позову, а також висновків Верховного Суду щодо особливостей оскарження судових рішень про забезпечення позову з підстав порушення правил судової юрисдикції.

4.10. Суд звертає увагу, що у постанові від 17.01.2025 у справі № 903/497/24 Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду досліджував питання щодо можливості скасування ухвали про забезпечення позову з підстав порушення правил предметної та суб`єктної юрисдикції, зокрема необхідності перевірки належності спору до юрисдикції господарського суду на стадії розгляду заяви про забезпечення позову.

Правовий висновок об`єднаної палати Касаційного господарського суду, викладений у постанові від 17.01.2025 у справі № 903/497/24, ґрунтується на розмежуванні процесуального порядку вирішення питання про належну судову юрисдикцію спору та перевірки наявності підстав для застосування заходів забезпечення позову.

Таке розмежування зумовлене правовою природою інституту забезпечення позову, який має тимчасовий характер та спрямований на гарантування можливості ефективного захисту порушених прав і виконання майбутнього судового рішення, а не на вирішення спору по суті чи остаточне визначення належної судової юрисдикції.

Зокрема, у пунктах 6.18, 6.46, 6.47 зазначеної постанови об`єднана палата Касаційного господарського суду, виходячи зі змісту статей 20, 136, 138, 140, 145 Господарського процесуального кодексу України, виснувала, що розгляд заяви та вжиття заходів забезпечення позову здійснюються судом, компетентним розглядати спір по суті, що зумовлює обов`язок суду першої інстанції перевіряти дотримання правил юрисдикції.

Водночас об`єднана палата виснувала, що ухвала про забезпечення позову не може бути оскаржена з підстав порушення правил судової юрисдикції окремо від рішення, ухваленого за результатами розгляду справи по суті, оскільки це фактично означало б оскарження предметної та суб`єктної належності справи на стадії її відкриття, що не передбачено процесуальним законом.

Проаналізувавши у пунктах 6.37- 6.45 постанови від 17.01.2025 у справі № 903/497/24 положення Господарського процесуального кодексу України щодо оскарження ухвал, відкриття провадження у справі та скасування заходів забезпечення позову, об`єднана палата у пунктах 6.46, 6.47 дійшла висновку, що з огляду на підстави, мету та правову природу забезпечення позову, а також визначений процесуальним законом порядок подання відповідної заяви ухвала про забезпечення позову не може бути оскаржена з підстав порушення судами правил юрисдикції окремо від рішення суду, ухваленого за результатами вирішення спору по суті.

Отже, Господарський процесуальний кодекс України не передбачає можливості окремого оскарження ухвали про забезпечення позову з підстав порушення правил судової юрисдикції.

При цьому у пункті 7.8 зазначеної постанови об`єднана палата відступила від висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 13.05.2024 у справі № 916/5151/23 та від 10.06.2024 у справі № 916/5137/23, щодо необхідності здійснення оцінки предметної та суб`єктної юрисдикції спору на стадії розгляду заяви про забезпечення позову.

Крім того, у пункті 6.48 постанови від 17.01.2025 у справі № 903/497/24 об`єднана палата Касаційного господарського суду звернула увагу на аналогічні висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 23.11.2022 у справі № 674/648/21, від 20.07.2020 у справі № 462/6253/16-ц, від 13.04.2020 у справі № 621/1025/15-ц, від 02.10.2019 у справі № 243/10605/18 та від 15.05.2019 у справі № 658/2197/18.

За змістом наведених висновків вирішення питання про забезпечення позову не передбачає одночасного вирішення питання щодо дотримання правил судової юрисдикції, оскільки відповідне питання підлягає перевірці судом під час відкриття провадження у справі або її подальшого розгляду. Водночас ухвала про забезпечення позову не може бути оскаржена з підстав порушення правил судової юрисдикції окремо від рішення суду, ухваленого за результатами вирішення спору по суті.

У пункті 6.49 цієї постанови об`єднана палата також зазначила, що наведений підхід узгоджується з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним в ухвалі від 04.02.2019 у справі № 658/2197/18.

Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що з огляду на підстави, мету, правову природу забезпечення позову та визначений процесуальним законом порядок подання відповідної заяви ухвала про забезпечення позову не може бути оскаржена з підстав порушення правил юрисдикції окремо від судового рішення, ухваленого за результатами розгляду справи по суті.

При цьому Велика Палата Верховного Суду наголосила на обов`язку суду перевіряти належність спору до відповідного виду судочинства під час вирішення питання про відкриття провадження у справі, що, однак, не означає можливості самостійного оскарження ухвали про забезпечення позову з таких підстав.

4.11. Наведений правовий підхід отримав подальше застосування у практиці Верховного Суду.

Так, у пунктах 4.34, 4.35 постанови від 11.02.2026 у справі № 911/9/24 Верховний Суд зазначив, що предметом касаційного перегляду є виключно законність та обґрунтованість застосованого заходу забезпечення позову, тоді як позовні вимоги по суті не розглядаються, питання належності обраного способу захисту та підсудності справи не вирішуються. При цьому Суд, посилаючись на висновок об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 17.01.2025 у справі № 903/497/24, наголосив на неможливості окремого оскарження ухвали про забезпечення позову з підстав порушення правил юрисдикції.

Аналогічний підхід застосовано Верховним Судом у пункті 5.42 постанови від 27.05.2026 у справі № 906/1663/25 та пункті 4.29 постанови від 02.09.2026 у справі № 922/1310/26, у яких Суд відхилив доводи скаржників про порушення правил юрисдикції як підставу для скасування судових рішень, ухвалених за результатами розгляду заяв про забезпечення позову.

4.12. Отже, наведені висновки Верховного Суду свідчать про необхідність розмежування обов`язку господарського суду перевіряти дотримання правил предметної юрисдикції та можливості окремого оскарження ухвали про забезпечення позову з підстав порушення цих правил.

У цій справі доводи Скаржника про необхідність розгляду вимоги щодо відшкодування шкоди виключно в межах незавершеного кримінального провадження та відсутність у господарського суду повноважень на застосування заходів забезпечення позову за своїм змістом зводяться до заперечення належності основного спору до господарської юрисдикції. Водночас вони не стосуються безпосередньо наявності передбачених статтями 136, 137 Господарського процесуального кодексу України підстав для застосування заходів забезпечення позову.

З урахуванням наведених висновків Верховного Суду зазначені доводи не можуть бути самостійною підставою для скасування ухвали про забезпечення позову та постанови суду апеляційної інстанції, ухваленої за результатами її перегляду.

Питання належної судової юрисдикції основного спору підлягає вирішенню в установленому процесуальним законом порядку. Тому колегія суддів не вирішує цього питання в межах цього касаційного провадження щодо перегляду судових рішень про забезпечення позову.

4.13. При цьому Суд ураховує, що Скаржник, хоча й посилається на порушення судами попередніх інстанцій статей 136, 137 Господарського процесуального кодексу України, не наводить самостійних доводів щодо відсутності передбачених цими нормами підстав для забезпечення позову чи неспівмірності застосованих заходів із заявленими вимогами, а пов`язує їх неправомірність виключно з порушенням правил предметної юрисдикції.

За таких обставин колегія суддів відхиляє наведені доводи Скаржника як такі, що не спростовують висновків судів попередніх інстанцій щодо підставності застосування заходів забезпечення позову відповідно до статей 136, 137 Господарського процесуального кодексу України.

4.14. У касаційній скарзі Скаржник також порушує питання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, посилаючись на наявність виключної правової проблеми, зумовленої, на його думку, різними підходами Касаційного кримінального суду та Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду щодо встановлення виду і розміру шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також визначення належної юрисдикції відповідного спору.

4.15. Оцінюючи наведені доводи, колегія суддів зазначає, що відповідно до частини п`ятої статті 302 Господарського процесуального кодексу України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Лише за наявності умов, визначених наведеним положенням, справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Згідно з усталеною практикою Великої Палати Верховного Суду виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, які становлять виключну правову проблему; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовчої практики та забезпечення розвитку права.

Пунктом 1 частини другої статті 45 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" передбачено, що Велика Палата Верховного Суду у визначених законом випадках здійснює перегляд судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права.

Отже, з наведеної норми права, а також частини п`ятої статті 302 Господарського процесуального кодексу України вбачається, що справа з указаної підстави може бути передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду за наявності двох ознак: 1) справа містить виключну правову проблему; 2) вирішення такої виключної правової проблеми Великою Палатою Верховного Суду необхідне для забезпечення розвитку права та формування судами єдиної правозастосовчої практики.

Виходячи з наведених критеріїв, для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для вирішення виключної правової проблеми, має бути обґрунтовано її наявність за кількісним та якісним вимірами, наприклад, наведено інші справи різних юрисдикцій, у яких мала місце зазначена правова проблема, наявність різної судової практики її вирішення тощо.

4.16. Водночас Суд звертає увагу, що питання, щодо яких Скаржник просить сформувати правовий висновок, за своїм змістом стосуються визначення належної судової юрисдикції спору, що не охоплюється допустимими підставами оскарження ухвали про забезпечення позову.

При цьому у пунктах 6.46, 6.47 постанови від 17.01.2025 у справі № 903/497/24 об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду вже сформувала висновок про неможливість оскарження такої ухвали з підстав порушення правил юрисдикції окремо від рішення суду, ухваленого за результатами розгляду справи по суті.

Крім того, Скаржником не обґрунтовано наявності виключної правової проблеми за кількісним та якісним критеріями, зокрема не доведено існування різних підходів касаційних судів саме щодо можливості оскарження ухвал про забезпечення позову з підстав порушення правил предметної юрисдикції.

Ураховуючи викладене, колегія суддів не вбачає передбачених статтею 302 Господарського процесуального кодексу України підстав для передачі цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, а тому відмовляє у задоволенні відповідного клопотання Скаржника.

4.17. З огляду на викладене Верховний Суд не встановив неправильного застосування судами положень процесуального законодавства під час постановлення оскаржуваних судових рішень, тоді як наведені у касаційній скарзі аргументи не спростовують висновків судів.

5.1. Відповідно до частин першої, другої, п`ятої статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

5.2. За змістом пункту 1 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

5.3. Згідно з частиною першою статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Частина друга цієї ж статті забороняє скасовувати правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

5.4. Оскільки наведена Скаржником підстава касаційного оскарження не підтвердилася під час касаційного провадження, касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення у справі - залишенню в силі.

6. Розподіл судових витрат

6.1. Оскільки Суд не змінює та не ухвалює нового рішення у справі, відповідно до частини чотирнадцятої статті 129 Господарського процесуального кодексу України розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 240, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд,