ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 455/257/17

У березні 2017 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Старосамбірської міської ради Самбірського району Львівської області, ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про визнання незаконними та скасування рішень, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку.

В обґрунтування позову вказував, що він та ОСОБА_2 є суміжними землекористувачами, однак упродовж тривалого періоду часу між ними тривають спори щодо меж належних їм земельних ділянок.

У 2011 році ОСОБА_2 зверталася до нього з позовом про відновлення межі земельної ділянки її господарства згідно з генеральним планом земельної ділянки від 14 березня 1947 року, у задоволенні якого суд відмовив.

Незважаючи на судове рішення про відмову в задоволенні вказаного позову, 15 грудня 2011 року Старосамбірська міська рада Самбірського району Львівської області прийняла рішення № 652, яким передала безоплатно у власність

ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,04 га, призначену для ведення садівництва, що межує з раніше приватизованою нею земельною ділянкою на АДРЕСА_1 . Крім того, йому та ОСОБА_4 як власникам житлового будинку

АДРЕСА_2 ця земельна ділянка була передана безоплатно у власність для обслуговування їх житлового будинку.

Вважає, що надана ОСОБА_2 земельна ділянка порушує межі земельних ділянок суміжних землекористувачів, зокрема, захоплено частину його земельної ділянки. Рішенням Старосамбірської міської ради від 23 травня 2012 року № 982 затверджено розмір земельної ділянки для садівництва - 0,0278 га і на підставі цього рішення ОСОБА_2 видано державний акт на право власності на вказану земельну ділянку, що стало передумовою для виготовлення проєкта землеустрою щодо належної йому земельної ділянки для обслуговування житлового будинку.

За таких обставин просив визнати незаконними та скасувати рішення Старосамбірської міської ради Самбірського району Львівської області від 26 серпня 2010 року № 2414, від 15 грудня 2011 року № 652 та від 23 травня 2012 року № 982; визнати недійсним та скасувати державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯМ № 732126, виданий ОСОБА_2 (земельна ділянка з кадастровим номером 4625110100:03:007:0090, цільовим призначенням якої є ведення садівництва).

Рішенням Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 12 жовтня 2022 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 4 липня 2023 року, позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано незаконними та скасовано рішення Старосамбірської міської ради Самбірського району Львівської області від 26 серпня 2010 року № 2414, від 15 грудня 2011 року № 652 та від 23 травня 2012 року № 982.

Визнано недійсним та скасовано державний акт на право приватної власності на земельну ділянку серії ЯМ № 732126, виданий ОСОБА_2 щодо земельної ділянки з кадастровим номером 4625110100:03:007:0090, призначеної для ведення садівництва.

Рішення суду першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, мотивовано тим, що земельна ділянка площею 0,0278 га з цільовим призначенням для садівництва передана ОСОБА_2 за рахунок частини земельної ділянки ОСОБА_1 , переданої йому у власність для обслуговування житлового будинку, законність користування якою встановлена судовими рішеннями у справі № 22-ц-3435/11, тому оспорювані рішення Старосамбірської міської ради Самбірського району Львівської області порушують права позивача.

Відмовляючи у застосуванні позовної давності у цій справі, апеляційний суд вказав на відсутність доказів, які підтверджують попередні звернення позивача з позовами щодо оспорювання рішень Старосамбірської міської ради Самбірського району Львівської області від 26 серпня 2010 року № 2414, від 15 грудня

2011 року № 652, від 23 травня 2012 року № 982 та державного акта серії ЯМ № 732126. Крім того, представник ОСОБА_2 - адвокат Слотило О. Р. усно заявила про застосування позовної давності лише 6 жовтня 2022 року, коли позивач, який є особою похилого віку, був у судовому засіданні без свого представника, не подавши про це обґрунтованої заяви.

26 липня 2023 року ОСОБА_2 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права,просить скасувати рішення Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 12 жовтня 2022 року та постанову Львівського апеляційного суду від 4 липня 2023 року, ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову.

Підставою касаційного оскарження рішення Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 12 жовтня 2022 року та постанови Львівського апеляційного суду від 4 липня 2023 року заявник визначає неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15 (провадження № 14-376цс18), від 29 червня 2021 року у справі № 904/3405/19 (провадження № 12-50гс20), від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 (провадження № 12-128гс19), у постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 5 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19), у постановах

Верховного Суду від 31 травня 2023 року у справі № 515/1315/18

(провадження № 61-13300св21), від 4 липня 2023 року у справі № 367/8744/16 (провадження № 61-4862св23), від 20 вересня 2019 року у справі № 904/4342/18, від 9 квітня 2019 року у справі № 912/1104/18, від 28 грудня 2022 року у справі № 216/4295/20 (провадження № 61-6062св22), від 4 квітня 2023 року у справі № 640/1207/20 (провадження № К/990/35463/22).

Вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій не застосували правові висновки, викладені у постановах суду касаційної інстанції щодо початку перебігу позовної давності, наслідків її спливу та форми заяви про застосування наслідків спливу позовної давності.

Наголошує на незастосуванні судами висновків Верховного Суду про те, що належним доказом накладення земельних ділянок може бути висновок земельно-технічної експертизи, про проведення якої позивач не просив.

Також заявник зазначає про недослідження судами першої та апеляційної інстанцій зібраних у справі доказів.

13 вересня 2023 року ОСОБА_5 засобами поштового зв`язку подав до Верховного Суду заперечення на касаційну скаргу, які за своїм змістом є відзивом на касаційну скаргу.

Згідно з частинами першою, четвертою статті 395 ЦПК України учасники справи мають право подати до суду касаційної інстанції відзив на касаційну скаргу в письмовій формі протягом строку, встановленого судом касаційної інстанції в ухвалі про відкриття касаційного провадження. До відзиву додаються докази надсилання копій відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам справи.

Проте заявник не виконав вимоги частини четвертої статті 395 ЦПК України і не надав докази надсилання копій відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам справи.

Загальні вимоги до форми та змісту письмової заяви, клопотання, заперечення визначені у статті 183 ЦПК України, частина четверта якої передбачає, що письмову заяву , клопотання, заперечення, подані без додержання вимог частини першої або другої цієї статті, суд повертає її заявнику без розгляду.

Оскільки вказаний відзив надійшов до суду без доказів надсилання його копії іншим учасникам справи, Верховний Суд повертає його без розгляду.

Крім того, 29 серпня 2023 року ОСОБА_2 засобами поштового зв`язку подала до Верховного Суду клопотання про долучення документів (доказів), в якому просила долучити протокол судового засідання від 6 жовтня 2022 року.

Касаційний суд не вбачає правових підстав для задоволення клопотання

ОСОБА_2 про долучення документів (доказів), оскільки оригінал протоколу судового засідання від 6 жовтня 2022 року міститься у матеріалах справи.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 3 серпня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 18 вересня 2025 року справу призначено до судового розгляду.

Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій обставини справи

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 має у власності житловий будинок на АДРЕСА_2 , а ОСОБА_2 є власником житлового будинку на АДРЕСА_1 .

Рішенням Старосамбірської міської ради Старосамбірського району Львівської області від 26 лютого 1998 року ОСОБА_2 передано у приватну власність земельну ділянку площею 0,10 га для обслуговування будинку та 0,3381 га для ведення особистого підсобного господарства, на підставі якого їй видано державний акт на право власності на землю від 1 серпня 2000 року № 414.

Межа між суміжними земельними ділянками проходить у відповідності до вказаного державного акта ОСОБА_2 .

У 2011 році ОСОБА_2 зверталась з позовом до ОСОБА_1 і ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляла самостійних вимог щодо предмета спору, - Старосамбірська міська рада, предметом якого було відновлення (встановлення) межі, яка розмежовує земельні ділянки АДРЕСА_2 , у відповідності до генерального плану 1947 року; внесення змін до державного акта на право приватної власності на землю ОСОБА_2 від 1 серпня 2000 року в частині визначення зовнішніх меж земельної ділянки, тобто переміщення зовнішньої межі земельної ділянки

ОСОБА_2 на 11,7 метрів вглиб земельної ділянки ОСОБА_1 з урахуванням генерального плану 1947 року (справа № 22-ц-3435/11).

Рішенням Старосамбірського районного суду Львівської області від 21 березня 2011 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 17 листопада 2011 року, у задоволенні вказаного позову ОСОБА_2 відмовлено (справа № 22-ц-3435/11).

У справі № 22-ц-3435/11 суди встановили, що у власності

ОСОБА_2 є земельна ділянка, межі якої відповідають державному акту від 1 серпня 2000 року, тому її права не порушені, а ОСОБА_1 на відповідній правовій підставі користується земельною ділянкою на АДРЕСА_2 і рішеннями Старосамбірської міської ради Старосамбірського району Львівської області від 30 вересня 2009 року № 1788 та від 30 грудня 2009 року № 2096 йому передано у приватну власність 0,10 га для обслуговування будинку і 0,22 га для ведення особистого селянського господарства.

Рішенням 61 сесії Старосамбірської міської ради Старосамбірського району Львівської області № 2414 від 26 серпня 2010 року передано ОСОБА_2 безоплатно у власність земельну ділянку площею 0,04 га на

АДРЕСА_1 , призначену для городництва.

Рішенням Старосамбірської міської ради ради Старосамбірського району Львівської області № 656 від 15 грудня 2011 року передано безоплатно

ОСОБА_4 у власність земельну ділянку площею 0,05 га для обслуговування

1/2 частки житлового будинку та передано безоплатно ОСОБА_1 у власність земельну ділянку площею 0,05 га для обслуговування належної йому 1/2 частки житлового будинку на АДРЕСА_2 , що сумарно становить 0,10 га, як і було визначено раніше.

З акта обстеження комісії Старосамбірської міської ради Самбірського району Львівської області від 11 березня 2011 року суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що перемістити межу земельної ділянки ОСОБА_2 згідно з генеральним планом земельної ділянки від 14 березня 1947 року з точки В на 11,7 м вглиб земельної ділянки ОСОБА_1 неможливо у зв`язку з тим, що це зачепить суміжні земельні ділянки, а саме

ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , що порушить права інших землекористувачів.

На підставі рішень Старосамбірської міської ради Самбірського району Львівської області від 26 серпня 2010 року № 2414, від 15 грудня 2011 року № 652 та від 23 травня 2012 року № 982 змінено цільове призначення переданої

ОСОБА_2 земельної ділянки площею 0,04 га із городництва на садівництво та визначено кінцевий розмір переданої у власність для садівництва земельної ділянки - 0,0278 га. Виданий державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯМ № 732126 з кадастровим номером 4625110100:03:007:0090, цільовим призначенням якої є ведення садівництва.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права і додержання процесуального права в межах вимог та доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, суд дійшов таких висновків.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Дійшовши висновку про порушення порядку безоплатної приватизації ОСОБА_2 земельної ділянки та необхідність захисту прав ОСОБА_1 , суд першої інстанції не врахував заяву представника ОСОБА_2 про застосування позовної давності, не виклав обставин, що мають значення для вирішення такої заяви, і її не вирішив.

Переглядаючи справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 , суд апеляційної інстанції фактично не усунув такий недолік рішення суду першої інстанції.

Статтею 256 ЦК України передбачено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Частиною першою статті 260 ЦК України передбачено, що позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановлених статтями 253-255 цього Кодексу.

Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок (стаття 253 ЦК України).

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п`ята статті 261 ЦК України).

Згідно з частинами третьою та четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Незастосування позовної давності у цій справі апеляційний суд обґрунтував, в тому числі, відсутністю доказів, які підтверджують попередні звернення позивача з позовами щодо оспорювання рішень Старосамбірської міської ради Самбірського району Львівської області від 26 серпня 2010 року № 2414, від 15 грудня 2011 року № 652, від 23 травня 2012 року № 982 та державного акта серії ЯМ № 732126.

Крім того, суд апеляційної інстанції вказав, що представник відповідача

Слотило О. Р. усно заявила про застосування позовної давності лише 6 жовтня 2022 року, коли позивач, який є особою похилого віку, був у судовому засіданні без свого представника, не подавши про це обґрунтованої заяви, не виклавши таку заяву у запереченнях на позов та у відзиві.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня

2019 року у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-376цс18) та постанові Верховного Суду від 4 липня 2023 року у справі № 367/8744/16

(провадження № 61-4862св23) вказано, що для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною зверненою до цієї сторони позовною вимогою і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 (провадження № 12-128гс19)).

У постановах Верховного Суду від 20 вересня 2019 року у справі № 904/4342/18 та від 9 квітня 2019 року у справі № 912/1104/18 зазначено, що законом не встановлено вимог щодо форми заяви сторони про сплив позовної давності. Відтак, її може бути викладено у відзиві на позов або у вигляді окремого клопотання, письмового чи усного.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 904/3405/19 (провадження № 12-50гс20) та у постанові Верховного Суду від 28 грудня 2022 року у справі № 216/4295/20 (провадження № 61-6062св22) викладено висновок про те, що позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п`ятої статті 267 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності. Водночас саме на позивача покладений обов`язок доведення тієї обставини, що строк звернення до суду був пропущений ним з поважних причин. Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини.

Оскаржуючи в апеляційному порядку вказане судове рішення, ОСОБА_2 посилалася на початок перебігу позовної давності з 16 вересня 2013 року, обґрунтовуючи такі обставини судовими рішеннями, ухваленими у справах № 455/1956/13-а та № 455/904/14-а. В оскаржуваній постанові апеляційний суд, пославшись на відсутність доказів звернення позивача з позовами про оспорювання відповідних рішень міської ради, залишив поза увагою такі доводи представника ОСОБА_6 , не перевірив наявність відповідних рішень у Єдиному державному реєстрі судових рішень та їх зміст.

При цьому суд апеляційної інстанції не врахував, що законом не встановлено вимог щодо форми заяви сторони про сплив позовної давності, не звернув уваги на думку позивача, висловлену у судовому засіданні 6 жовтня 2022 року, про можливість продовження розгляду справи у відсутності його представника, загальні правила початку перебігу позовної давності.

Суд апеляційної інстанції, пославшись на похилий вік позивача і відсутність у судовому засіданні, в якому заявлено про застосування наслідків спливу позовної давності, його представника, та на недоведення звернення позивача з позовами до суду про оспорювання рішень міської ради, не перевірив обставин, що унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову в цій справі.

Зазначене суперечить висновкам, викладеним у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц

(провадження № 14-376цс18), від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 (провадження № 12-128гс19), від 29 червня 2021 року у справі № 904/3405/19 (провадження № 12-50гс20) та постановах Верховного Суду від 4 липня 2023 року у справі № 367/8744/16 (провадження № 61-4862св23) від 20 вересня 2019 року у справі № 904/4342/18, від 9 квітня 2019 року у справі № 912/1104/18, від 28 грудня 2022 року у справі № 216/4295/20 (провадження № 61-6062св22), на які посилається заявник у касаційній скарзі, тому її аргументи в частині застосування позовної давності суд вважає підтвердженими.

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернених позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Тобто, суд касаційної інстанції не може вирішувати питання про застосування позовної давності у зв`язку із недослідженням та ненаданням оцінки відповідним обставинам апеляційним судом.

Такий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18).

Загальними вимогами процесуального права визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, якими суд керувався при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.

Переглядаючи справу в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції на наведене уваги не звернув, не перевірив доводи апеляційної скарги про помилкове незастосування позовної давності, зокрема, щодо початку перебігу позовної давності з 16 вересня 2013 року з огляду на обізнаність позивача про порушення його прав, враховуючи попередні звернення до суду через органи прокуратури.

Згідно з частинами третьою, четвертою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Оскільки судом апеляційної інстанції не досліджено доказів, що стосуються фактів, на які заявник посилалася в апеляційній скарзі, та не встановлено відповідних обставин, касаційний суд дійшов висновку про порушення цим судом норм процесуального права, що є підставою для скасування постанови апеляційного суду з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції відповідно до вимог статті 411 ЦПК України.

При новому розгляді справи апеляційний суд має перевірити доводи апеляційної скарги, об`єктивно дослідити докази, на які вказувала представник ОСОБА_2 , надати належну оцінку доводам і запереченням сторін щодо пропуску позивачем позовної давності.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Враховуючи, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, суд не здійснює розподіл судових витрат.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду