ПОСТАНОВА Касаційний адміністративний суд ВС у справі № 380/11225/24

ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з позовом до військової частини НОМЕР_1 (далі - відповідач), в якому просив:

- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за періоди з 23 квітня 2021 року по 18 липня 2022 року та з 19 липня 2022 року по 26 квітня 2024 року в сумі 154 333,51 грн;

- зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за періоди з 23 квітня 2021 року по 18 липня 2022 року та з 19 липня 2022 року по 26 квітня 2024 року в сумі 154 333,51 грн.

На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що відповідач несвоєчасно провів з ним остаточний розрахунок при звільненні, у зв`язку з чим, відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), зобов`язаний виплатити йому середній заробіток за час затримки такого розрахунку.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 02 вересня 2024 року, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 02 вересня 2025 року, позов задоволено частково. Стягнуто з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні у розмірі 122 349,47 грн. У задоволенні решти позовних вимог про стягнення 31 984,04 грн відмовлено.

Приймаючи таке рішення, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позивача виключено зі списків особового складу та всіх видів забезпечення 22 квітня 2021 року, тоді як належні йому суми грошового забезпечення відповідачем виплачено на виконання рішення суду у справі №380/13489/22 лише 27 квітня 2024 року, тобто наявний факт затримки розрахунку при звільненні у спірних правовідносинах.

Визначаючи розмір відшкодування, суд першої інстанції врахував зміни до статті 117 КЗпП України, внесені Законом України від 1 липня 2022 року № 2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (далі - Закон №2352-IX), який набрав чинності 19 липня 2022 року, та розмежував період затримки на два проміжки: до та після набрання чинності цим Законом.

За період з 23 квітня 2021 року до 18 липня 2022 року суд першої інстанції, застосувавши редакцію статті 117 КЗпП України, чинну до набрання чинності Законом № 2352-IX, установив, що середньоденне грошове забезпечення позивача становило 445,88 грн, а тривалість затримки - 452 календарні дні. Відтак суд визначив, що розмір середнього грошового забезпечення за цей період становив 201 537,76 грн (445,88 грн х 452).

Водночас суд першої інстанції урахував, що сума грошового забезпечення, виплачена позивачеві 27 квітня 2024 року на виконання судового рішення у справі № 380/13489/22, становила 40 430,67 грн, тобто була більш ніж у п`ять разів меншою за розрахований середній заробіток за час затримки розрахунку. З огляду на неспівмірність розміру середнього грошового забезпечення за цей період із встановленим розміром заборгованості, її характером, поведінкою учасників справи, застосувавши принцип співмірності й правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, суд дійшов висновку про необхідність зменшення суми відшкодування.

Зокрема, суд урахував частку невиплаченого позивачу грошового забезпечення, визначивши її як співвідношення суми невиплаченого позивачу на день звільнення грошового забезпечення до суми середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку за вказаний період, яка склала 0,2 (40 430,67 грн / 201 537,76 грн).

Застосувавши зазначену частку, суд першої інстанції встановив, що розмір середнього грошового забезпечення, який підлягає стягненню за період з 23 квітня 2021 року до 18 липня 2022 року, становить 40 307,55 грн (445,88 грн х 0,2 х 452 календарні дні).

За період з 19 липня 2022 року до 26 квітня 2024 року суд першої інстанції, застосувавши статтю 117 КЗпП України в редакції Закону № 2352-IX, установив, що його тривалість, з урахуванням установленого шестимісячного обмеження, становить 184 календарні дні. Відтак суд першої інстанції установив, що розмір середнього грошового забезпечення, який підлягає стягненню за цей період, становить 82 041,92 грн (445,88 грн х 184).

Таким чином, суд першої інстанції дійшов висновку, що загальний розмір середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає стягненню з відповідача відповідно до статті 117 КЗпП України, становить 122 349,47 грн (40 307,55 грн + 82 041,92 грн). Суд апеляційної інстанції повною мірою погодився з такими висновками та залишив рішення суду першої інстанції без змін.

Підстави касаційного оскарження та їх обґрунтування

Не погоджуючись із рішенням судів попередніх інстанцій, ОСОБА_1 , в інтересах якого дії Дзундза Юрій Романович , подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження скаржником визначено пункт 1 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України)

На обґрунтування касаційної скарги скаржник зазначає, що суди попередніх інстанцій застосували статтю 117 КЗпП України без урахування висновку Верховного Суду, викладеного в постанові від 24 квітня 2025 року у справі № 620/7207/24, щодо порядку розрахунку середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Так, скаржник доводить, що визначений судами розмір середнього заробітку за період з 23 квітня 2021 року до 18 липня 2022 року обраховано без дотримання підходу, сформованого Верховним Судом у зазначеній постанові.

Зокрема, за наведеним у ній правовим висновком, застосовуючи принцип співмірності, суд має встановити: 1) розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; 2) загальний розмір належних працівникові при звільненні виплат; 3) частку фактично виплачених коштів у загальному розмірі належних виплат; 4) частку невиплачених коштів у загальному розмірі належних виплат.

На переконання скаржника, після встановлення зазначених обставин суд мав визначити розмір відшкодування у відсотковому співвідношенні до середнього заробітку за весь час затримки, пропорційно частці несвоєчасно виплачених коштів у загальному розмірі належних при звільненні виплат.

Однак суди попередніх інстанцій не встановили всіх обставин, необхідних для застосування такого підходу, та здійснили розрахунок середнього заробітку без урахування наведеного правового висновку Верховного Суду.

Відповідач правом подати відзив на касаційну скаргу не скористався.

Рух касаційної скарги

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду (судді: Загороднюк А.Г.↗, Єресько Л.О.↗, Желєзного І.В.↗) від 21 жовтня 2025 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє Дзундза Юрій Романович, на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 02 вересня 2024 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 02 вересня 2025 року у справі №380/11225/24.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного адміністративного суду (суддя: Загороднюк А.Г.↗) від 04 листопада 2026 року призначено справу до розгляду.

Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи

ОСОБА_1 проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 .

Наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по особовому складу) від 22 квітня 2021 року №82, ОСОБА_1 виключено із списків особового складу частини та всіх видів забезпечення з 22 квітня 2021 року.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 31 березня 2023 року у справі №380/13489/22 визнано протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо обчислення та виплати ОСОБА_1 в заниженому розмірі грошове забезпечення за період з 30 січня 2020 року по 22 квітня 2021 року, суми одноразової грошової допомоги при звільненні, грошову компенсацію за невикористану додаткову відпустку як учаснику бойових дій в кількості 56 днів, суми грошової допомоги на оздоровлення за 2020-2021 роки та суми матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2020-2021 роки, без урахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2020 року. Зобов`язано військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 грошового забезпечення за період з 30 січня 2020 року по 22 квітня 2021 року, суми грошової допомоги на оздоровлення за 2020-2021 роки, матеріальної допомоги за 2020-2021 роки, грошової компенсації за невикористану додаткову відпустку як учаснику бойових дій у розмірі 56 днів, одноразової грошової допомоги при звільненні, з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2020 року та множенням на відповідний тарифний коефіцієнт відповідно до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» від 30 серпня 2017 року № 704, з урахуванням раніше виплачених сум.

27 квітня 2024 року на виконання рішення суду у справі №380/13489/22 військовою частиною НОМЕР_1 здійснено зарахування на банківський рахунок позивача 40 430,67 грн.

Уважаючи протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати йому середнього заробітку за час розрахунку при звільненні, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Джерела права та акти їхнього застосування

Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.

Згідно з частиною першою статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року №2011-XII (далі - Закон №2011-XII) держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Частиною четвертою статті 2 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» від 25 березня 1992 року №2232-XII (далі - Закон №2232-XII, у редакцій, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до частини третьої статті 24 Закону №2232-XII закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Відповідно до частини першої статті 116 КЗпП України (у редакції, чинній на момент виключення позивача зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Частиною першою статті 117 КЗпП України (у редакції, чинній на момент виключення позивача зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення) визначено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року № 2352-IX (далі - Закон № 2352-IX), який набрав чинності з 19 липня 2022 року, статтю 117 КЗпП України викладено в такій редакції:

«У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті».

Предметом спору у цій справі є стягнення середнього заробітку за час затримки виплати позивачу належних сум при звільненні відповідно до частини другої статті 117 КЗпП України.

Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що відповідач має обов`язок компенсувати позивачу затримку розрахунку при звільненні. Визначаючи розмір такої компенсації, суд поділив період стягнення середнього заробітку на дві частини: з 23 квітня 2021 року по 18 липня 2022 року та з 19 липня 2022 року по 26 квітня 2024 року. Обраховуючи розмір середнього заробітку за період з 23 квітня 2021 року по 18 липня 2022 року, суд, застосувавши висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, урахував частку недоплаченого грошового забезпечення (0,2) та дійшов висновку, що належною та співмірною компенсацією за 452 календарних дні затримки є середній заробіток у розмірі 40 307,55 грн (452 календарні дні х 445,88 грн середньоденного грошового забезпечення позивача х 0,2 істотності частки). Обраховуючи розмір середнього заробітку за період з 19 липня 2022 року по 26 квітня 2024 року суд, застосувавши законодавчо визначене обмеження періоду затримки шістьма місяцями, дійшов висновку, що належною компенсацією за 184 календарних дні (шість місяців) затримки є середній заробіток у розмірі 82 041,92 грн (184 календарні дні х 445,88 грн середньоденного грошового забезпечення позивача). Отже, належною до стягнення суд визнав суму компенсації у розмірі 122 349,47 грн (40 307,55 грн 82 041,92 грн).

Позивач не погоджується з визначеним розміром відшкодування. В касаційній скарзі зазначає, що обраховуючи розмір середнього заробітку за період з 23 квітня 2021 року по 18 липня 2022 року, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, неправильно визначив частку його недоплаченого грошового забезпечення, не встановивши всіх необхідних для цього обставин, та здійснив розрахунок середнього заробітку усупереч правовому висновку Верховного Суду щодо застосування статті 117 КЗпП України.

Касаційне провадження у справі відкрито на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України у зв`язку з доводами касаційної скарги позивача про застосування судами першої та апеляційної інстанцій статті 117 КЗпП України без урахування висновку Верховного Суду щодо застосування цієї норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові від 24 квітня 2025 року у справі № 620/7207/24.

З огляду на доводи й вимоги касаційної скарги ключовим питанням, яке належить вирішити суду касаційної інстанції, є правильність застосування судами попередніх інстанцій статті 117 КЗпП України під час визначення розміру середнього грошового забезпечення за період з 23 квітня 2021 року по 18 липня 2022 року.

Перевіряючи правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права в цій частині, Суд зазначає таке.

Підходи до визначення розміру відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні та критерії його зменшення були сформульовані Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.

Надалі Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 30 листопада 2020 року у справі № 480/3105/19 розвинув вказані висновки з урахуванням специфіки відносин, що виникають під час проходження публічної служби.

У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду зазначила, що, якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення.

Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.

Зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно ураховувати:

- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

- ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Спираючись на вказані критерії, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 30 листопада 2020 року у справі №480/3105/19 визначив формулу, яку необхідно застосовувати для обчислення частки середнього заробітку, яка підлягає стягненню у випадку зменшення його розміру.

Так, у пунктах 58-60 Верховний Суд зазначив, що статтею 117 КЗпП України визначено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні. Частиною першою цієї статті встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Лінгвістичне тлумачення тексту цієї норми дає підстави для суду зробити висновки про те, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо). Такий правовий висновок прямо випливає із цієї норми.

Суд зазначив, що аналіз такого правового врегулювання дає змогу суду зробити правовий висновок, який непрямо випливає з приписів частини першої статті 117 КЗпП України, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.

Отже, обчислення середнього заробітку має відповідати висновкам, викладеним у вже згаданій постанові Верховного Суду від 30 листопада 2020 року у справі № 480/3105/19, яка є орієнтиром для адміністративних судів у питанні розрахунку середнього заробітку за час затримки розрахунку у відносинах, пов`язаних з проходженням публічної служби.

Аналогічна правова позиція міститься у постанові Верховного Суду від 24 квітня 2025 року у справі № 620/7207/24, на яку позивач посилається в касаційній скарзі.

Таким чином, для цілей обчислення середнього заробітку за час затримки розрахунку, зокрема за період з 23 квітня 2021 року по 18 липня 2022 року, суди мали встановити: (1) розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, обчислений за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100; (2) загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат; (3) частку коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; (4) частку коштів, яку не було виплачено позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних при звільненні виплат.

Установивши вказані обставини, суди попередніх інстанцій мали присудити позивачеві такий відсоток суми середнього заробітку, який би відповідав відсотку несвоєчасно виплаченої суми по відношенню до загальної суми, що належала йому при звільненні.

У контексті викладеного, Суд зазначає, що здійснений судом першої інстанції розрахунок середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 23 квітня 2021 року до 18 липня 2022 року, з яким погодився суд апеляційної інстанції, не відповідає висновкам, викладеним Верховним Судом у постанові від 30 листопада 2020 року у справі №480/3105/19.

Зокрема, суд першої інстанцій визначив частку коштів, яку не було виплачено позивачу при звільненні як співвідношення суми невиплачених йому при звільненні виплат (40 430,67 грн) до суми середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку за період з 23 квітня 2021 року по 18 липня 2022 року (201 537,76 грн).

Проте такий спосіб обчислення є помилковим, оскільки для визначення частки невиплачених коштів необхідно співвідносити їх суму не із середнім заробітком за час затримки розрахунку, а із загальним розміром усіх виплат, належних працівникові при звільненні.

Отже, суди попередніх інстанцій не встановлювали співвідношення між загальною сумою, яка належала позивачеві при звільненні, та невиплаченими сумами.

Унаслідок застосування судами попередніх інстанцій неправильної методики обчислення середнього заробітку за час затримки розрахунку, суди попередніх інстанцій не з`ясували істотних для справи обставин, які б дозволили здійснити такі розрахунки під час касаційного перегляду рішень судів попередніх інстанцій.

З урахуванням викладеного, обґрунтованими є аргументи касаційної скарги позивача про те, що суму середнього заробітку за період з 23 квітня 2021 року по 18 липня 2022 року суди попередніх інстанцій визначили неправильно.

Виходячи з меж перегляду судом касаційної інстанції судових рішень, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Беручи до уваги, що суди попередніх інстанцій не встановили істотних для справи обставин, а Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові, Суд не може здійснити відповідний розрахунок середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні самостійно.

Відповідно до частини другої статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо, зокрема, суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 328 цього Кодексу.

Справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 353 КАС України).

У цій справі, визначаючи розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 23 квітня 2021 року по 18 липня 2022 року, суди попередніх інстанцій застосували статтю 117 КЗпП України (у частині формули, що застосовується під час зменшення середнього заробітку) без урахування висновків, щодо застосування цієї норми, викладених у постанові Верховний Суд у складі Судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 30 листопада 2020 року у справі №480/3105/19.

Унаслідок неправильного застосування норм матеріального права поза увагою суду залишилися істотні для справи обставини: (1) загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат; (2) частка коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні із загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; (3) частка коштів, яку не було виплачено позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних при звільненні виплат; (4) розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, обчислений за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100.

З огляду на викладене, Суд дійшов висновку, що оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням вимог процесуального права, що є підставою для їхнього скасування з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи необхідно взяти до уваги викладене в мотивувальній частині цієї постанови та установити наведені в ній обставини, які входять до предмету доказування і постановити рішення відповідно до вимог статті 242 КАС України.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України, Суд