ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 201/8180/16-ц

У червні 2016 року Акціонерне товариство «Банк Кредит Дніпро» (далі - АТ «Банк Кредит Дніпро», банк) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Деміс Канц» (далі - ТОВ «Деміс Канц», товариство) про стягнення кредитної заборгованості.

Позов мотивувало тим, що 01 червня 2013 року між АТ «Банк Кредит Дніпро» та ТОВ «Деміс Канц» укладений кредитний договір № 02/010613/КЛВ, за умовами якого банк надав позичальнику строковий кредит у сумі 3 000 000,00 грн, а позичальник зобов`язався повернути кредитні кошти у строки, встановлені графіком, але не пізніше 20 грудня 2016 року, зі сплатою 26 процентів річних.

На забезпечення виконання зобов`язань ТОВ «Деміс Канц», 23 грудня 2015 року між позивачем та ОСОБА_1 укладений договір поруки № 231215-П, згідно з яким поручитель зобов`язався солідарно з боржником у повному обсязі відповідати перед кредитором за умовами кредитного договору, з усіма додатковими угодами до нього.

У зв`язку з неналежним виконанням товариством зобов`язань за кредитним договором, станом на 25 квітня 2016 року в нього утворилася заборгованість у загальному розмірі 3 350 969,46 грн.

Заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 17 жовтня 2016 року позовні вимоги ПАТ «Банк Кредит Дніпро» задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ «Банк Кредит Дніпро» заборгованість за кредитним договором від 01 червня 2013 року № 02/010613/КЛВ, яка станом на 25 квітня 2016 року становить 3 350 969,46 грн.

Ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 19 листопада 2019 року поновлено ОСОБА_1 строк на подачу заяви про перегляд заочного рішення від 17 жовтня 2016 року.

Заочне рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 17 жовтня 2016 року скасовано.

Ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 13 липня

2020 року закрито провадження у справі.

Ухвала суду мотивована тим, що між позивачем та відповідачем виник спір щодо правочину, укладеного для виконання зобов`язання за договором, сторонами якого є юридичні особи, що відповідає ознакам спору, який підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 21 жовтня 2020 року апеляційну скаргу АТ «Банк Кредит Дніпро» задоволено. Ухвалу Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 13 липня 2020 року скасовано, справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що ОСОБА_1 неодноразово подавав заяви про перегляд заочного рішення за відсутності законних підстав, що є недопустимим, та свідчить про зловживання ним процесуальними правами, а суд першої інстанції відповідно до частин третьої, четвертої статті 44 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) не вжив заходів щодо запобігання такого зловживання процесуальними правами учасником справи.

Окремою ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 21 жовтня 2020 року доведено до відома Вищу раду правосуддя про допущені при вирішенні вказаної цивільної справи порушення норм матеріального та процесуального права суддею Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська Ткаченко Н. В.

Постановою Верховного Суду від 04 серпня 2021 року касаційну скаргу

ОСОБА_1 та касаційну скаргу судді Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська Ткаченко Н. В. задоволено частково.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 жовтня 2020 року та окрему ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 21 жовтня 2020 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова Верховного Суду мотивована тим, що суд апеляційної інстанції помилково розглянув справу без повідомлення учасників справи, що відповідно до пункту 5 частини першої статті 411 ЦПК України є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень та направлення справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 11 листопада 2021 року апеляційну скаргу АТ «Банк Кредит Дніпро» задоволено.

Ухвалу Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 13 липня 2020 року скасовано, справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції помилково застосував норми ЦПК України (далі - ЦПК України) та Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VIII), а не норми цих кодексів, які були чинними на час відкриття провадження у справі, відповідно до яких вирішення даного спору віднесено до юрисдикції загальних судів. Зміна підсудності спору після відкриття провадження у справі внаслідок внесення змін до процесуального законодавства не може бути підставою для закриття провадження у справі. При вирішенні питання про підсудність спору суд має виходити з положень процесуального законодавства, яке діяло на момент вчинення відповідної процесуальної дії, тобто на момент відкриття провадження у справі.

У грудні 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга

ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 листопада 2021 року, у якій він просив скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі ухвалу Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 13 липня

2020 року, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Касаційна скарга заявника обґрунтована посиланням на те, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку, що зазначена справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, не врахував висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі

№ 910/1733/18, від 19 березня 2019 року у справі № 904/2538/18, згідно з яким спори щодо виконання договорів поруки, укладених на виконання зобов`язання за договором, сторонами якого є юридичні особи, мають розглядатися за правилами господарського судочинства.

Крім того, апеляційний суд не врахував положення пункту 9 Розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України, відповідно до якого, справи у судах першої та апеляційної інстанції, провадження у який відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу, а тому дійшов необґрунтованого висновку, що суд першої інстанції, закриваючи провадження у справі, вирішив питання юрисдикції, посилаючись на закон, який на час звернення з позовом до суду та ухвалення судового рішення не діяв, та помилково зазначив, що постанова не підлягає касаційному оскарженню.

Ухвалою Верховного Суду від 10 січня 2022 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу з місцевого суду.

У лютому 2022 року до Верховного Суду від АТ КБ «Банк Кредит Дніпро» надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому банк просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 листопада 2021 року залишити без змін.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи та доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_1 , не підлягає задоволенню з таких підстав.

Статтями 124, 125 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства - цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.

При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.

Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).

У рішенні від 22 грудня 2009 року у справі «Безимянная проти Росії» (заява

№ 21851/03) ЄСПЛ наголосив, що «погоджується з тим, що правила визначення параметрів юрисдикції, що застосовуються до різних судів у рамках однієї мережі судових систем держав, безумовно, розроблені таким чином, щоб забезпечити належну реалізацію правосуддя. Заінтересовані держави повинні очікувати, що такі правила будуть застосовуватися. Однак ці правила або їх застосування не повинні обмежувати сторони у використанні доступного засобу правового захисту».

У червні 2016 року АТ «Банк Кредит Дніпро» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , який поручився за виконання ТОВ «Деміс Канц» зобов`язань за кредитним договором укладеним з позивачем 01 червня 2013 року

№ 02/010613/КЛВ, про стягнення заборгованості.

Відповідно до положень статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом), які кореспондуються з приписами статті

19 цього Кодексу (у редакції Закону № 2147-VIII), суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства.

Аналіз положень зазначеної норми процесуального закону дає підстави для висновку, що загальні суди не мають чітко визначеної предметної юрисдикції та розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин у всіх випадках, за винятком, якщо розгляд таких справ прямо визначений за правилами іншого судочинства.

Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.

Критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб`єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин.

Підвідомчість господарських справ визначалася статтею 12 ГПК України в редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, згідно з пунктом 1 частини першої якої господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів.

15 грудня 2017 року набрав чинності Закон № 2147-VIII, яким внесено зміни до процесуальних кодексів, зокрема відповідно до статті 20 ГПК України, якою визначено перелік справ, що відносяться до господарської юрисдикції, суди розглядають справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів стороною яких є фізична особа , яка не є підприємцем, а також щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання , сторонами у яких є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці.

Посилаючись на пункт 1 частини першої статті 20 ГПК України (у редакції Закону № 2147-VIII), а також висновки Великої Палати Верховного Суду викладені у постановах від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/1733/18, від 19 березня

2019 року у справі № 904/2538/18, суд першої інстанції вважав, що оскільки між позивачем та відповідачем виник спір щодо правочину, укладеного для виконання зобов`язання за договором, сторонами якого є юридичні особи, то такий спір підлягає розгляду у порядку господарського судочинства, а, тому на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України (у редакції Закону

№ 2147-VIII) закрив провадження у справі, оскільки спір не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства.

Разом з тим, суд першої інстанції не врахував, що відповідно до частини третьої статті 2 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду), провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Аналогічне положення міститься й у частині третій статті 3 ЦПК України у редакції Закону № 2147-VIII.

Аналізуючи наведені положення процесуального законодавства необхідно дійти висновку, що при вирішенні питання про відкриття провадження у справі, у тому числі перевірячи юрисдикційність (підвідомчість) спору, судам належить застосовувати процесуальне законодавство, чинне на час звернення з позовом до суду.

Ураховуючи, що АТ «Банк Кредит Дніпро» звернулося до суду з позовом до

ОСОБА_1 у червні 2016 року, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що суд першої інстанції вирішуючи питання про відкриття провадження у справі помилково застосував статтю 20 ГПК України в редакції Закону № 2147-VIII, а не статтю 12 ГПК України у редакції, чинній на час подання позову до суду.

Посилання ОСОБА_1 на пункт 9 частини першої Розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону № 2147-VIII, згідно з яким справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу, не спростовують правильність висновку апеляційного суду.

Та обставина, що станом на час розгляду справи в суді, набрав чинності Закон № 2147-VIII (15 грудня 2017 року), яким внесено зміни до процесуальних кодексів та викладено їх у новій редакції, що стосується, зокрема, статті 20 ГПК України, згідно з пунктом 1 частини першої якої господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці, не може бути перешкодою у доступі позивача до правосуддя у розумінні статті 6 Конвенції.

Зазначене узгоджується з висновком Великої Палати Верховного Суду викладеним у постанові від 27 березня 2019 року у справі № 757/39672/17-ц та Верховного Суду від 08 грудня 2021 року у справі № 201/9859/16-ц.

Верховний Суд визнає необґрунтованимидоводи касаційної скарги про неврахування апеляційним судом висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/1733/18 та від 19 березня 2019 року у справі №904/2538/18, відповідно до яких спори щодо виконання договорів поруки, укладених для виконання зобов`язання за договором, сторонами якого є юридичні особи, мають розглядатися за правилами господарського судочинства, оскільки у вказаних справах вирішувалося питання визначення юрисдикції за позовами, які були пред`явлені до суду після набрання чинності Законом № 2147-VIII.

Помилкове зазначення судом апеляційної інстанції у оскаржуваній постанові, що вона не підлягає касаційному оскарженню не є підставою для її скасування, з формальних підстав, оскільки звернувшись до Верховного Суду з касаційною скаргою на зазначене судове рішення, заявник реалізував своє право на доступ до правосуддя.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Узагальнюючи наведене, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про відсутність підстав для задоволеннякасаційної скарги ОСОБА_1 .

Керуючись статтями 400, 401, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду