ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 489/673/23

В лютому 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив стягнути з відповідача на його користь борг за договором позики від 14 листопада 2020 року у розмірі 800 000 грн.

В обґрунтування вимог вказував, що 14 листопада 2020 року він та ОСОБА_2 уклали договір позики та одночасно відбулась передача грошових коштів у розмірі 800 000 грн, які він зобов`язався повернути до 14 лютого 2023 року, що також підтверджується відповідною розпискою. Однак, ОСОБА_2 своїх зобов`язань за вказаним договором не виконав, грошові кошти не повернув, у зв`язку з чим позивач вимушений звернутись до суду з цим позовом.

Ленінський районний суд м. Миколаєва рішенням від 22 травня 2023 року позов задовольнив частково.

Стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 14 листопада 2020 року у розмірі 800 000 грн.

Вирішив питання про розподіл судових витрат.

В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовив.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач порушив умови договору позики та не виконав взяті на себе зобов`язання, грошові кошти у розмірі 800 000 грн не повернув, тому наявні підстави для задоволення вимог у цій частині.

При цьому, відмовляючи у задоволенні вимог щодо стягнення витрат на правничу допомогу, суд виходив з їх безпідставності, оскільки доказів понесення таких витрат матеріали справи не містять.

Миколаївський апеляційний суд постановою від 24 квітня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишив без задоволення.

Рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 22 травня 2023 року залишив без змін.

Апеляційний суд виходив з того, що відповідач не довів, що між сторонами наявні інші, аніж позичкові, правовідносини.

Відповідач не спростував факт підписання ним договору позики та отримання грошових коштів. Будь-які докази про повернення зазначених у договорі позики та розписці коштів у матеріалах справи відсутні, відповідач таких доказів не надав.

Згідно з висновком експерта Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз від 08 лютого 2023 року № 23-5639 підписи у договорі позики та розписці виконані самим ОСОБА_2 .

Відповідачем порушено зобов`язання щодо своєчасного повернення суми боргу за договором позики, яка була доведена позивачем, а відтак суд першої інстанції обґрунтовано задовольнив позов.

У травні 2024 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 22 травня 2023 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 24 квітня 2024 року, в якій просить оскаржені судові рішення скасувати, передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Заявник зазначає, що суди попередніх інстанцій не врахували висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 19 квітня 2023 року у справі № 234/6917/21, від 27 жовтня 2021 року у справі № 182/6521/16, від 11 листопада 2019 року у справі № 496/4851/14-ц, від 16 травня 2019 року у справі № 442/158/18, від 15 квітня 2020 року у справі № 489/3570/16-ц, Верховного Суду України від 16 березня 2016 року у справі № 6-93цс16.

Суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що заявник протягом значного періоду свого життя знаходився в стані наркозалежності, що негативно впливало на його здоров`я та психоемоційний стан, у зв`язку з чим він не міг чітко усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Про наявність у відповідача зазначеного захворювання знав позивач, чим скористався при укладенні спірного договору позики та розписки про отримання грошових коштів.

За результатами проведення психологічної експертизи із застосуванням поліграфа встановлено, що ОСОБА_2 не укладав з позивачем договорів позики та не отримував грошові кошти на виконання цих договорів.

Крім того, ОСОБА_2 не отримував судової повістки, не писав та не підписував заяв до суду першої інстанції про розгляд справи за його відсутності, був позбавлений брати участь у розгляді справи.

Відповідач стверджує, що відповідна заява про розгляд справи за його відсутності складена та направлена до суду позивачем від його імені.

Узагальнені доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У липні 2024 року від ОСОБА_1 до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому він просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення - без змін.

Вказує, що психофізіологічне дослідження достовірності пояснень відповідача з використанням поліграфа не є належним та допустимим доказом, оскільки це є лише результатом опитування із застосуванням поліграфа з метою отримання орієнтувальної, а не фактичної чи об`єктивної інформації. Методика проведення таких досліджень є незрозумілою, спеціалісти, які проводять такі дослідження, не попереджаються про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок та не входять до Реєстру судових експертів, не мають свідоцтва про присвоєння кваліфікації судового експерта. Зазначений висновок жодним чином не спростовує факту укладання з відповідачем договору позики, написання розписки та отримання грошей від позивача у позику.

Крім того, в матеріалах справи наявна заява відповідача від 09 березня 2023 року, відповідно до якої ОСОБА_2 просив розглянути справу за його відсутності, наявність боргу визнав, однак зазначив, що на той час не міг повернути грошові кошти.

Верховний Суд ухвалою від 06 червня 2024 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував справу із Ленінського районного суду м. Миколаєва.

19 червня 2024 року цивільна справа № 489/673/23 надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, з`ясовані судами

14 листопада 2020 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали договір позики, за умовами якого позикодавець ( ОСОБА_1 ) передав у власність позичальнику ( ОСОБА_2 ) грошові кошти у розмірі 800 000 грн, які останній зобов`язався повернути в строк до 14 лютого 2023 року.

Сторони погодили, що місцем виконання договору буде виступати офісне приміщення приватного нотаріуса Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївської області Ягужинської К. Т., що розташоване за адресою: буд. АДРЕСА_1 .

На підтвердження отримання зазначеної суми, позичальником ОСОБА_2 власноруч підписано розписку про отримання грошових коштів (а. с. 16).

Згідно з висновком експерта Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз від 08 лютого 2023 року № 23-5639, складеного за результатами судово-почеркознавчої експертизи, проведеної на підставі ухвали Миколаївського апеляційного суду від 25 жовтня 2023 року: рукописні записи: « ОСОБА_2 », розміщені в графі « ОСОБА_2 » та нижче друкованого тексту у наданих на експертизу документах примірнику договору позики від 14 листопада 2020 року та розписці про отримання грошових коштів від 14 листопада 2020 року, виконані ОСОБА_2 ; підписи від імені ОСОБА_2 у наданих на експертизу документах примірнику договору позики від 14 листопада 2020 року, розміщений в графі « ОСОБА_2 », ліворуч рукописного запису « ОСОБА_2 » та в розписці про отримання грошових коштів від 14 листопада 2020 року, розміщений нижче друкованого тексту, праворуч від рукописного запису « ОСОБА_2 », виконані самим ОСОБА_2 (а. с. 176-189).

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Частиною першою статті 509 ЦК України передбачено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

У частині першій статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно з частинами першою, другою статті 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов`язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом.

Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (частина перша статті 611 ЦК України).

Договір є обов`язковим до виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України).

Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України).

Згідно зі статтею 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.

Якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу, про що зазначено в частині першій статті 1050 ЦК України.

Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином.

За своєю суттю договір чи розписка про отримання в борг грошових коштів є документами, якими підтверджується як укладення договору, його умови, а також засвідчують отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.

Такого правового висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).

У разі пред`явлення позову про стягнення боргу за позикою кредитор повинен підтвердити своє право вимагати від боржника виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України, суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умови.

Такі правові висновки про застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 24 лютого 2016 року у справі № 6-50цс16, від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17, та постановах Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 569/1646/14-ц (провадження

№ 61-5020св18), від 14 квітня 2020 року у справі № 628/3909/15 (провадження

№ 61-42915св18), від 21 липня 2021 року у справі № 758/2418/17 (провадження

№ 61-9694св20), від 14 липня 2022 року у справі № 204/4341/17 (провадження

№ 61-4389св21).

Договір позики вважається укладеним з моменту передання грошей або речей, у разі відсутності цієї істотної умови договір вважається неукладеним. Сам по собі факт підписання сторонами тексту договору, без передачі грошей або речей, не породжує у майбутнього позичальника обов`язку повернути обумовлену угодою суму грошей або кількість визначених родовими ознаками речей.

Таким чином, факт отримання позичальником грошових коштів, момент їх отримання (як певний проміжок часу) є обов`язковою та істотною умовою договору позики, яку повинен встановити суд у справах цієї категорії.

При встановленні факту неотримання позичальником грошей або речей від позикодавця договір позики вважається неукладеним.

Такий правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 20 лютого 2019 року у справі № 629/5364/13-ц (провадження № 61-22477св18), від 26 лютого 2020 року у справі № 205/5292/15-ц (провадження № 61-3741св19), від 04 березня 2020 року у справі № 632/2209/16 (провадження № 61-41934св18), від 26 травня 2021 року у справі № 405/8280/19 (провадження № 61-3411св21), від 09 серпня 2023 року у справі № 755/16831/19 (провадження № 61-17567св21).

Відповідно до частин першої та шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У цій справі відповідач не довів, що між сторонами наявні інші правовідносини, тому суди правильно виходили з того, що між сторонами виникли позикові правовідносини, з чим Верховний Суд й погоджується.

З метою встановлення обставин належності підпису на оригіналах договору позики та розписки від 14 листопада 2020 року ОСОБА_2 чи іншій особі, ухвалою Миколаївського апеляційного суду від 25 жовтня 2023 року призначено судову почеркознавчу експертизу, проведення якої доручено експертам Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України, суд попередив експертів про кримінальну відповідальність.

Згідно з висновком експерта Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз від 08 лютого 2023 року № 23-5639, складеного за результатами судово-почеркознавчої експертизи, проведеної на підставі ухвали Миколаївського апеляційного суду від 25 жовтня 2023 року: рукописні записи: « ОСОБА_2 », розміщені в графі « ОСОБА_2 » та нижче друкованого тексту у наданих на експертизу документах примірнику договору позики від 14 листопада 2020 року та розписці про отримання грошових коштів від 14 листопада 2020 року, виконані ОСОБА_2 ; підписи від імені ОСОБА_2 у наданих на експертизу документах примірнику договору позики від 14 листопада 2020 року, розміщений в графі « ОСОБА_2 », ліворуч рукописного запису « ОСОБА_2 » та в розписці про отримання грошових коштів від 14 листопада 2020 року, розміщений нижче друкованого тексту, праворуч від рукописного запису « ОСОБА_2 », виконані самим ОСОБА_2 (а. с. 176-189).

За таких обставин, не спростувавши наведених позивачем підстав, підписання договору позики та розписки від 14 листопада 2020 року ОСОБА_2 підтверджує факт одержання ним у позику від позичальника грошових коштів у сумі 800 000 грн.

Відповідач не надав доказів відсутності заборгованості у зв`язку з належним виконанням зобов`язання щодо повернення грошових коштів за договором позики.

Таким чином, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, встановивши, що 14 листопада 2020 року сторони уклали договір позики, відповідно до якого позивач надав ОСОБА_2 у борг грошові кошти у розмірі 800 000 грн, які він зобов`язувався повернути до 14 лютого 2023 року, що підтверджується підписом ОСОБА_2 у вказаному договорі, однак кошти не повернув, тобто свої зобов`язання за договором позики своєчасно не виконав, дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості за вказаним договором позики у розмірі 800 000 грн.

Наявний в матеріалах справи висновок за результатами проведення психологічної експертизи із застосуванням поліграфа від 28 березня 2024 року є недостатнім доказом на спростування факту відсутності між сторонами позикових зобов`язань за договором позики та розпискою від 14 листопада 2020 року, тому доводи касаційної скарги з цього приводу є безпідставними.

Схожий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 29 листопада 2023 року у справі № 589/4601/21.

Посилання в касаційній скарзі на те, що суди попередніх інстанцій не врахували висновки, викладені у постановах від 19 квітня 2023 року у справі № 234/6917/21, від 27 жовтня 2021 року у справі № 182/6521/16, від 11 листопада 2019 року у справі № 496/4851/14-ц, від 16 травня 2019 року у справі № 442/158/18, від 15 квітня 2020 року у справі № 489/3570/16-ц, Верховного Суду України від 16 березня 2016 року у справі № 6-93цс16 колегія суддів відхиляє, оскільки висновки у цих справах і у справі, що переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст спірних правовідносин, є різними, у зазначених справах суди виходили з конкретних обставин та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Так, у справі № 182/6521/16 предмет позову був про визнання спадкового договору, заповіту недійсними та зняття заборони відчуження.

У справі № 234/6917/21 позивач звернувся з позовом про визнання договору купівлі-продажу будинку недійсним, скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.

У справі № 496/4851/14-ц предмет спору був про визнання недійсними договорів дарування і скасування державної реєстрації права власності.

Суди у справі № 442/158/18 розглянули позов про визнання договору недійсним.

У справі № 489/3570/16-ц позивач пред`явив позов, в якому просив визнати недійсним договір купівлі-продажу спірної квартири, стягнути з ОСОБА_2 на свою користь збитки, завдані вчиненням правочину.

У справі № 6-93цс16 суди розглядали спір про визнання недійсним договору дарування квартири та скасування реєстрації права власності на квартиру за ОСОБА_2.

Посилання в касаційній скарзі на те, що ОСОБА_2 не отримував судової повістки, не писав та не підписував заяв до суду першої інстанції про розгляд справи за його відсутності, був позбавлений брати участь у розгляді справи, Верховний Суд не бере до уваги з огляду на наступне.

Судова повістка про повідомлення щодо розгляду справи 23 березня 2023 року, яка направлена на адресу ОСОБА_2 , була повернута з відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою» (а. с. 21).

Судова повістка про повідомлення щодо розгляду справи 24 квітня 2023 року, яка направлена на адресу ОСОБА_2 , була вручена відповідачу 04 квітня 2023 року (а. с. 27).

Судова повістка про повідомлення щодо розгляду справи 22 травня 2023 року, яка направлена на адресу ОСОБА_2 , була повернута з відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою» (а. с. 31).

Отже, суд першої інстанції відповідно до частини восьмої статті 128 ЦПК України належним чином повідомив відповідача про дату, час і місце судового засідання.

При цьому, в матеріалах справи наявна заява ОСОБА_2 від 09 березня 2023 року, в якій він, зокрема, просив розглянути справу за його відсутності (а. с. 17).

На підтвердження аргументів касаційної скарги, що відповідна заява про розгляд справи за його відсутності складена та направлена до суду позивачем від його імені, відповідач належних та допустимих доказів не надав.

Колегія суддів перевірила доводи касаційної скарги на предмет законності судових рішень виключно в межах заявлених в суді першої інстанції вимог та які безпосередньо стосуються правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв`язку із чим, не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Висновок за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 401, 406, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду