ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 522/2501/24-Е

1. Описова частина

У лютому 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення авансу за попередніми договорами, у якому просить стягнути з ОСОБА_2 567 961,50 грн в якості авансу за попереднім договором від 30 вересня 2021 року, реєстровий номер 1206; стягнути з ОСОБА_2 567 961,50 грн в якості авансу за попереднім договором від 30 вересня 2021 року, реєстровий номер 1209 та здійснити розподіл судових витрат.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 30 вересня 2021 року між ОСОБА_2 , яка виступила в якості продавця, та ОСОБА_1 , який виступив у якості покупця, був укладений попередній договір купівлі-продажу майна, реєстровий номер 1206, предметом якого є квартира з будівельним номером АДРЕСА_1 .

30 вересня 2021 року між ОСОБА_2 , яка виступила в якості продавця, та ОСОБА_1 , який виступив у якості покупця, був укладений попередній договір купівлі-продажу майна, реєстровий номер 1206, предметом якого є квартира з будівельним номером АДРЕСА_2 .

Пунктом 8 зазначених договорів сторони домовились, що у разі відмови (ухилення) ОСОБА_2 від укладення договору купівлі-продажу у визначених пунктами 1 попередніх договорів термін, вона повертає ОСОБА_1 суму попереднього авансу в подвійному розмірі.

Усупереч умовам попередніх договорів, продавець не передала у власність покупця з укладанням договорів купівлі-продажу вищевказані квартири як до 30 квітня 2022 року, так і станом на день подання позову.

Рішенням Приморського районного суду мю Одеси від 28 листопада 2024 року позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення авансу за попередніми договорами залишено без задоволення.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що укладання попереднього договору від 30 вересня 2021 року № 1206 та попереднього договору від 30 вересня 2021 року № 1209, між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 призвело до виникнення у них прав та обов`язків, які були визначені ними ж у договорі на власний розсуд.

При цьому, учасниками справи не було надано доказів на підтвердження того, що правовідносини, які виникли між ними на підставі попереднього договору від 30 вересня 2021 року № 1206 та попереднього договору від 30 вересня 2021 року № 1209 припинені, зокрема, не надано доказів на підтвердження того, що такі договори були розірвані за домовленістю сторін або в судовому порядку, доказів на підтвердження того, що одна із сторін відмовилася від виконання такого договору або існували підстави, передбачені главою 50 ЦК України.

Також, позивачем не було надано доказів на підтвердження того, що такі договори є нікчемними або наявні рішення суду, що набрали законної сили та якими такі договори визнані недійсними.

За таких обставин, правовідносини, які виникли між сторонами повинні бути врегульовані саме умовами попереднього договору від 30 вересня 2021 року № 1206 та попереднього договору від 30 вересня 2021 року № 1209, а тому, позивачем повинно доводитися факт того, що ОСОБА_2 відмовлялася (ухилилася) від виконання договору, тоді як відповідач повинен доводити факт того, що саме ОСОБА_1 відмовився або ухилявся від виконання попередніх договорів.

Тому, ураховуючи те, що позивачем не доведено те, що відповідач ухилилась від виконання умов попередніх договорів, а відповідач звертався до позивача із повідомленнями-претензіями, що надсилалися на адресу позивача зазначену в договорі листом із рекомендованим повідомленням з описом вкладення, беручи до уваги факт того, що запровадження воєнного стану та перебування позивача за кордоном не може бути підставою від цивільно-правової відповідальності та факт того, що відносини між сторонами у повній мірі врегульовані умовами попередніх договорів, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Додатковим рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 16 грудня 2024 року заяву ОСОБА_2 про ухвалення додаткового рішення задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 12 600,00 грн.

Суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення заяви про стягнення витрат на професійну правничу допомогу.

Постановою Одеського апеляційного суду від 10 грудня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 28 листопада 2024 року та додаткове рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 грудня 2024 року скасовано. Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення авансу за попередніми договорами задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти, передані в якості авансу за попереднім договором від 30 вересня 2021 року, реєстровий номер 1206 у сумі 7 500,00 дол. США. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти, передані в якості авансу за попереднім договором від 30 вересня 2021 року, реєстровий номер 1209 в сумі 7 500,00 дол. США. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про судові витрати.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що сторони домовилися про укладення у майбутньому двох договорів про купівлю-продаж нерухомого майна, а тому сплачена ОСОБА_1 відповідачці сума грошових коштів у загальному розмірі 15 000,00 дол. США (по 7 500,00 дол. США за кожен договір) є авансом, який підлягає обов`язковому поверненню позивачу, так як відбулося невиконання зобов`язання, за яким передавався аванс.

Апеляційний суд виходив із того, що сплачена сума авансу підлягає поверненню у грошовому еквіваленті в іноземній валюті на день платежу, що відповідатиме дню виконання судового рішення.

Оскільки апеляційний суд дійшов висновку про необхідність скасування рішення суду першої інстанції у цій справі з ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позовних вимог, то додаткове рішення також скасував.

Аргументи учасників справи

Узагальнені доводи вимог касаційної скарги

21 січня 2006 року представник ОСОБА_2 - адвокат Бочевар М. П. через підсистему «Електронний суд» звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Одеського апеляційного суду від 10 грудня 2025 року, та залишити в силі рішення Приморського районного суду м. Одеси від 28 листопада 2024 року та додаткове рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 грудня 2024 року.

Підставою касаційного оскарження судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 149/1499/18, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17, у постановах Верховного Суду від 30 вересня 2020 року у справі № 599/1605/18, від 05 грудня 2022 року у справі № 753/8945/19, від 01 жовтня 2020 року в справі № 361/8331/18, від 28 жовтня 2024 року в справі № 501/497/23 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Постанова апеляційного суду в частині відмови в позові до суду касаційної інстанції не оскаржена та предметом перегляду не є (стаття 400 ЦПК України).

Узагальнені доводи додаткових пояснень по справі

19 червня 2026 року через підсистему «Електронний суд» від представника ОСОБА_1 - Сендика О. О. до Верховного Суду надійшли додаткові письмові пояснення, у яких сторона позивача просить касаційну скаргу відповідача залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення Одеського апеляційного суду від 10 лютого 2025 року без змін. Зазначає про те, що апеляційний суд повно та всебічно з`ясував дійсні обставини справи, перевірив доводи та заперечення сторін, дослідив надані сторонами докази та ухвалив законне та обґрунтоване рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду 05 березня 2026 року відкрито касаційне провадження в указаній справі та витребувано цивільну справу № 522/2501/24-Е з Приморського районного суду м. Одеси.

Зазначена справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 14 квітня 2026 року зазначену справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

Суд установив, що 30 вересня 2021 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено попередній договір, реєстровий номер - 1206, за яким сторони зобов`язалися у майбутньому в термін до 30 квітня 2022 року укласти договір купівлі-продажу квартири (основний договір) або будь-які договори, що пов`язані з набуттям у власність у встановленій законом формі та на умовах, визначених цим договором.

У пункті 2 договору зазначено, що майном, яке буде предметом договору купівлі-продажу є квартира з будівельним номером АДРЕСА_3 .

Згідно з пунктом 5.1 договору, на підтвердження дійсних намірів про наступне укладення договору купівлі-продажу, ОСОБА_1 передав, а ОСОБА_2 отримала грошові кошти у розмірі 199 275,00 грн, що еквівалентно 7 500 дол. США.

Також, 30 вересня 2021 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено попередній договір, реєстровий номер - 1209, за яким сторони зобов`язалися у майбутньому в термін до 30 квітня 2022 року укласти договір купівлі-продажу квартири (основний договір) або будь-які договори, що пов`язані з набуттям у власність у встановленій законом формі та на умовах, визначених цим договором.

У пункті 2 договору зазначено, що майном, яке буде предметом договору купівлі-продажу є квартира з будівельним номером АДРЕСА_4 .

Згідно з пунктом 5.1 договору, на підтвердження дійсних намірів про наступне укладання договору купівлі-продажу, ОСОБА_1 передав, а ОСОБА_2 отримала грошові кошти у розмірі 199 275,00 грн, що еквівалентно 7 500,00 дол. США.

У пункті 8 попереднього договору від 30 вересня 2021 року № 1206 вказано, що у разі відмови (ухилення) ОСОБА_2 від укладання договору купівлі-продажу у визначений пунктом 1 договору (чи додатково погоджений) термін та на визначених у договорі умовах, сума переданого авансу повертається у подвійному розмірі, а в разі відмови від укладання договору купівлі-продажу ОСОБА_1 , сума переданого авансу залишається у ОСОБА_2 .

Також, у пункті 8 попереднього договору від 30 вересня 2021 року № 1209 вказано, що у разі відмови (ухилення) ОСОБА_2 від укладання договору купівлі-продажу у визначений пунктом 1 договору (чи додатково погоджений) термін та на визначених у договорі умовах, сума переданого авансу повертається у подвійному розмірі, а в разі відмови від укладання договору купівлі-продажу ОСОБА_1 , сума переданого авансу залишається у ОСОБА_2 .

Відповідно до умов попереднього договору від 30 вересня 2021 року № 1206 та попереднього договору від 30 вересня 2021 року № 1209, ОСОБА_1 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_5 .

16 березня 2022 року ОСОБА_2 звернулася до ОСОБА_1 із повідомленням-претензією щодо укладання договорів купівлі-продажу квартири за попередніми договорами, укладеними 30 вересня 2021 року № 1206, у якому повідомила ОСОБА_1 про необхідність укладання основного договору, а також попередила, що у випадку невиконання умов договору, передана сума грошових коштів залишається у ОСОБА_2 на підставі пункту 8 попереднього договору.

Зазначене повідомлення-претензію було направлено листом із рекомендованим повідомленням із описом вкладення на адресу, зазначену в попередньому договорі від 30 вересня 2021 року № 1209, який повернувся відправнику 05 травня 2022 року із зазначенням причини «адресат відсутній за вказаною адресою», що підтверджується поштовими документами.

16 березня 2022 року ОСОБА_2 звернулася до ОСОБА_1 із повідомленням-претензією щодо укладання договорів купівлі-продажу квартири за попередніми договорами, укладеними 30 вересня 2021 року № 1209, у якому повідомила ОСОБА_1 про необхідність укладання основного договору, а також попередила, що у випадку невиконання ним умов договору, передана сума грошових коштів залишається у ОСОБА_2 на підставі пункту 8 попереднього договору.

Указане повідомлення-претензію було направлено листом із рекомендованим повідомленням із описом вкладення на адресу, зазначену в попередньому договорі від 30 вересня 2021 року № 1209, який повернувся відправнику 18 квітня 2022 року із зазначенням причини «адресат відсутній за вказаною адресою», що підтверджується поштовими документами.

Мотивувальна частина

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першої статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до частин першої та другої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Згідно зі статтею 525 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Тлумачення вказаної статті ЦК України свідчить про те, що цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов`язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Це правило є універсальним і підлягає застосуванню як до виконання договірних, так і недоговірних зобов`язань. Недотримання умов виконання призводить до порушення зобов`язання.

За положеннями статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Частина перша статті 628 ЦК України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

У справі, що переглядається, встановлено, що 30 вересня 2021 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено попередній договір, реєстровий номер - 1206, за яким сторони зобов`язалися у майбутньому в термін до 30 квітня 2022 року, укласти договір купівлі-продажу квартири (основний договір) або будь-які договори, що пов`язані з набуттям у власність у встановленій законом формі та на умовах, визначених цим договором.

Також 30 вересня 2021 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено попередній договір, реєстровий номер - 1209, за яким сторони зобов`язалися у майбутньому в термін до 30 квітня 2022 року укласти договір купівлі-продажу квартири (основний договір) або будь-які договори, що пов`язані з набуттям у власність у встановленій законом формі та на умовах, визначених цим договором.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).

Частиною першою статті 635 ЦК України встановлено, що попереднім є договір, сторони якого зобов`язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором.

Законом може бути встановлено обмеження щодо строку (терміну), в який має бути укладений основний договір на підставі попереднього договору.

Істотні умови основного договору, що не встановлені попереднім договором, погоджуються у порядку, встановленому сторонами у попередньому договорі, якщо такий порядок не встановлений актами цивільного законодавства.

Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, - у письмовій формі.

Частиною першою статті 546 ЦК України передбачено, що виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Згідно зі статтею 570 ЦК України завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов`язання і на забезпечення його виконання.

Якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом.

Аванс (попередня оплата) - це грошова сума, яка не забезпечує виконання договору, а є сумою, що перераховується згідно з договором наперед, у рахунок майбутніх розрахунків, зокрема, за товар який має бути поставлений, за роботи, які мають бути виконані. При цьому аванс підлягає поверненню особі, яка його сплатила, лише у випадку невиконання зобов`язання, за яким передавався аванс, незалежно від того, з чиєї вини це відбулося (див.: постанову Верховного Суду від 21 лютого 2018 року у справі № 910/12382/17, постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 918/631/19, провадження № 12-42гс20).

Отже, ознакою завдатку є те, що він слугує доказом укладення договору, на забезпечення якого його видано, одночасно є способом платежу та способом забезпечення виконання зобов`язання.

Аванс не має забезпечувальної функції, якщо основний договір не укладено з ініціативи будь-якої зі сторін, то аванс повертається його власникові.

Правила статті 570 ЦК України поширюються на випадки, коли договір було укладено, але одна із сторін ухиляється від його виконання.

Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту (див.: пункт 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17, провадження № 12-161гс19).

У постанові Верховного Суду України від 13 лютого 2013 року у справі № 6-176цс12 зроблено висновок про те, що «внесення завдатку як способу виконання зобов`язання може мати місце лише в разі наявності зобов`язання, яке повинно було виникати на підставі договорів купівлі-продажу будинку та частин земельних ділянок. Оскільки договори купівлі-продажу будинку й частин земельних ділянок, які б за своєю формою та змістом відповідали вимогам закону, між сторонами у справі укладені не були, а сторони лише домовилися укласти такі договори в майбутньому, передана ОСОБА_8 відповідачу грошова сума в розмірі 968 420 гривень є авансом, який підлягає поверненню позивачу, тому висновок суду касаційної інстанції щодо необґрунтованості позовних вимог про стягнення авансу за попереднім договором є помилковим».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 грудня 2018 року у справі № 544/174/17, провадження № 61-21724св18, зроблено висновок щодо застосування положень статті 545 ЦК України і вказано, що «у частині 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов`язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку.

І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов`язку. У контексті презумпції належності виконання обов`язку боржником потрібно акцентувати на декількох аспектах: (а) формулювання «наявність боргового документа у боржника» варто розуміти розширено, адже такий документ може перебувати в іншої особи, яка на підставі статті 528 ЦК України виконала зобов`язання; (б) вона є спростовною, якщо кредитор доведе протилежне. Тобто кредитор має можливість доказати той факт, що не зважаючи на «знаходження» в боржника (іншої особи) боргового документа, він не виконав свій обов`язок належно; (в) у частині третій статті 545 ЦК України регулюються як матеріальні, так і процесуальні відносини. Матеріальні втілюються в тому, що наявність боргового документа в боржника (іншої особи) свідчить про належність виконання зобов`язання. У свою чергу, процесуальні відносини проявляються в тому, що презумпція належності виконання розподіляє обов`язки з доказування обставин під час судового спору; (г) частина третя статті 545 ЦК України не охоплює всіх підстав підтвердження виконання зобов`язання, перерахованих у статті 545 ЦК України. Це пов`язано з тим, що і розписка про одержання виконання доводить належність виконання боржником обов`язків, особливо у тих випадках, за яких кредитору не передавався борговий документ. Тобто й наявність у боржника (іншої особи) розписки кредитора про одержання виконання підтверджує належність виконання боржником свого обов`язку».

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить про те, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад.

Це, зокрема, проявляється у тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії.

На зазначеному наголошено в постанові Верховного Суду від 20 листопада 2024 року у справі № 511/126/17 (провадження № 61-12099св24).

Тобто судова практика з указаного питання, зокрема, щодо застосування статті 570 ЦК України, якою врегульовано питання завдатку, є сталою та сформованою.

Верховний Суд ураховує, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Вирішуючи спір, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що сторони домовилися про укладання у майбутньому двох договорів про купівлю-продаж нерухомого майна або набуття на інших підставах нерухомого майна, а тому сплачена ОСОБА_1 відповідачці сума грошових коштів в загальному розмірі 15 000,00 дол. США (по 7 500,00+7 500,00 дол США за кожен договір) є авансом, який підлягає обов`язковому поверненню позивачу, так як відбулося невиконання зобов`язання, за яким передавався аванс.

Апеляційним судом враховано, що ОСОБА_2 не спростувала факт отримання грошових коштів від позивача у вказаному розмірі, а лише стверджувала, що вказані грошові кошти є завдатком, а неукладення договорів купівлі-продажу двох об`єктів нерухомого майна відбулося саме через позивача.

Відповідно до вищенаведених норм права та сталої судової практики Верховного Суду аванс у будь-якому випадку підлягає поверненню, якщо договір купівлі-продажу не укладено і товар не передано.

Апеляційним судом обґрунтовано зазначено, що мотиви відмови від укладення основного договору не мають правового значення при вирішенні питання щодо повернення авансу, так як сплачена грошова сума у вигляді авансу повертається в будь-якому випадку її платнику.

Подібний правовий висновок міститься в постанові Верховного Суду від 19 лютого 2025 року у справі № 523/10249/20.

Аргументи заявника про неврахування висновків Верховного Суду, наведених у касаційній скарзі, є безпідставними, оскільки висновки, зроблені судами у цій справі, не суперечать висновкам Верховного Суду, наведеним заявником у касаційній скарзі.

Касаційна скарга відповідачки ОСОБА_2 не містить доводів щодо визначення стягуваної з неї суми в доларах США. Позивач ОСОБА_1 судові рішення не оскаржував.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди заявника із висновками судів попередніх інстанцій щодо встановлених обставин справи та необхідності переоцінки доказів. При цьому згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Ураховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування оскаржуваного судового рішення, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду