ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 201/10079/24

16 серпня 2024 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_2 про стягнення інфляційних збитків та процентів річних від простроченої суми заборгованості.

Позов мотивований тим, що рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 26 липня 2012 року у справі № 412/8528/2012 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 здійснено поділ спільного майна подружжя. Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію вартості 1/2 квартири та 1/2 автомобіля в розмірі 286 050,00 грн, залишивши квартиру та автомобіль в цілому у власності ОСОБА_2 . Рішення суду не виконується ОСОБА_2 з 2012 року, про рішення та необхідність його виконання ОСОБА_2 був обізнаний, оскільки при оголошення рішення був присутній. Наразі рішення знаходиться на примусовому виконанні у приватного виконавця виконавчого округу Дніпропетровської області Міністерства юстиції України Лисенка Ю. О. (виконавче провадження № НОМЕР_1), та примусово стягнено з банківського рахунку ОСОБА_2 грошові кошти у сумі лише 1 133,63 грн.

Тому просила суд стягнути на її користь з відповідача інфляційні збитки у розмірі 915 197,81 грн та три проценти річних у розмірі 102 952,04 грн від простроченої суми заборгованості на підставі статті 625 ЦК України.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 04 грудня 2024 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 задоволено.

Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 інфляційні збитки, заподіяні простроченням виконання грошового зобов`язання, у сумі 915 197,81 грн та три проценти річних від простроченої суми у розмірі 102 952,04 грн, а всього 1 018 149,85 грн.

Стягнено з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір в розмірі 10 181,49 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що зволікання відповідача з виконанням судового рішення, що набрало законної сили, призвело до девальвації (знецінення) грошових коштів, стягнутих з нього судовим рішенням, та інших втрат, а отже позивач вправі вимагати від відповідача сплати не тільки суми боргового зобов`язання, а й встановлений індекс інфляції та 3 % річних.

Суд не приймає доводи відповідача про те, що на виконання рішення суду він подарував у серпні 2012 року синові квартиру, про що сторони попередньо домовилися, оскільки факт виконання рішення не може бути підтверджений договором дарування. Сторони не зазначали про укладення мирової угоди на стадії виконання рішення. Також сторони не зверталися до суду із заявами про зміну способу чи порядку виконання судового рішення.

Закон не пов`язує припинення зобов`язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження, а тому суд відхилив клопотання відповідача про зупинення провадження у справі у зв`язку із оскарженням ухвали суду про відмову у задоволенні заяви про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню.

Також суд відхилив твердження відповідача про застосування пункту 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України у період дії в Україні воєнного стану, оскільки це положення засовуються до кредитних правовідносин.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 04 березня 2025 рокуапеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено.

Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 04 грудня 2024 року скасовано та ухвалено нове судове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення інфляційних збитків та три проценти річних від простроченої суми заборгованості відмовлено.

Стягнено з ОСОБА_1 на користь держави судовий збір в розмірі 12 217,79 грн.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що матеріали справи не містять жодних доказів звернення позивачки з часу набуття прав кредитора (після ухвалення судом рішення суду 26 липня 2012 року) до відділу ДВС з метою виконання рішення суду до 2024 року. До 2024 року не здійснювалось жодних виконавчих дій, зі сторони стягувача також не вчинялося жодних дій спрямованих на виконання рішення суду, вона не отримувала виконавчий лист, не пред`являла його до виконання, лише 12 липня 2024 року представником ОСОБА_1 отримано виконавчий лист.

Враховуючи, що грошове зобов`язання ОСОБА_2 перейшло в обов`язок останнього виконати рішення суду, однак відсутні докази того, що до 2024 року виконавчі листи у справі перебували на виконанні, слід дійти висновку, що за умов, що склалися у цій справі, застосування статті 625 ЦК України нерозривно пов`язане з простроченням виконання рішення суду. Ніщо не вказує на те, що ОСОБА_2 на час вирішення цього спору фактично прострочив виконання грошового зобов`язання ? в цьому випадку рішення суду, а тому відсутні правові підстави для стягнення 3 % річних за прострочення виконання грошового зобов`язання та інфляційних втрат, підставою нарахування яких фактично було невиконання рішення суду.

Аргументи учасників справи

01 квітня 2025 року засобами поштового зв`язку ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просила скасувати постанову апеляційного суду, рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд не взяв до уваги, що станом на дату винесення рішення грошові зобов`язання у сумі 286 050,00 грн відповідачем з 2012 року є невиконаними. З огляду на те, що відповідач не виявив самостійної зацікавленості у виконанні грошового зобов`язання, у неї правомірно виникло право на застосування наслідків такого порушення відповідно до частини другої статті 625 ЦК України.

Апеляційний суд зазначив про відсутність звернення позивача з часу набуття прав кредитора (після ухвалення судом рішення суду 26 липня 2012 року) з метою виконання рішення суду та не прийняв до уваги матеріали справи про наявність багаторічного перебування позивача з 24 квітня 2012 року за межами України, на наявність видачі виконавчого листа судом Жовтневим районним судом м. Дніпропетровська у 2024 році, що підтверджується ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 03 липня 2024 року у справі № 412/8528/2012, в якій роз`яснено заявнику про право на звернення з заявою про видачу виконавчого листа для пред`явлення його до примусового виконання з підстав його ненаправлення (невидачі) до зазначеного часу, що й було зроблено 08 липня 2024 року.

Чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов`язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов`язання та підстав виникнення відловілного боргу. Ці висновки узгоджуються з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, висловленою у постанові від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18).

Апеляційний суд не перевірив законність рішення суду першої інстанції в межах тих обставин та подій, які мали місце під час розгляду справи судом першої інстанції, що не узгоджується, зокрема, з висновками викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 756/1529/15 (провадження № 14-242цс18).

У травні 2025 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, оскаржене судове рішення - без змін.

Зазначає, що за рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 26 липня 2012 року у справі № 412/8528/2012 у відповідача не виникло грошового зобов`язання перед позивачем, оскільки рішенням суду було присуджено компенсацію за вартість частки від спільного майна подружжя, тому до даних правовідносин не може бути застосовано положення статті 625 ЦК України, оскільки є правовідносинами у сфері сімейного законодавства.

Сторона позивача у період з 2012 по 2024 рік не вживала будь-яких заходів щодо виконання такого рішення. Строк пред`явлення виконання виконавчого листа до виконання мав обраховуватися з 08 серпня 2012 року до 08 серпня 2013 року та підстав для його переривання не було. За таких обставин апеляційний суд дійшов висновку, що ОСОБА_1 пропустила без поважних причин строк пред`явлення виконавчого документа до виконання.

У зв`язку з викладеним постановою Дніпровського апеляційного суду від 18 грудня 2024 року ухвалу Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 18 вересня 2024 у справі № 412/8525/2012, якою заяву представника ОСОБА_2 про визнання виконавчого листа виданого 11 липня 2024 року Жовтневим районним судом м. Дніпропетровська таким, що не підлягає виконанню, залишено без задоволення, скасовано та постановлено нове судове рішення, яким заяву задоволено й визнано виконавчий лист таким, що не підлягає виконанню. Апеляційний суд встановив, що ОСОБА_1 не зверталась до суду за отриманням виконавчого листа, оскільки за їх взаємною згодою рішення суду було виконане в інший спосіб, а саме шляхом дарування ОСОБА_2 квартири сину ОСОБА_3 , про що суду були надані докази

Враховуючи частину третю статті 5 Закону України «Про судовий збір», суд апеляційної інстанції правильно визначив суму судового збору, яка підлягала відстрочці.

До апеляційної скарги додано ордер на підтвердження повноважень представника апелянта - адвоката Мороза К. Т., в якому міститься назва органу, у якому надається правова допомога, ордер є встановленої форми. Ордер є самостійним документом, що підтверджує повноваження адвоката. Указаний ордер виданий на підставі договору про надання професійної правничої допомоги № 5 від 22 січня 2024 року, який окрім п. 2.3. щодо прийняття участі у судових засіданнях із розгляду цивільної справи № 201/2867/24, має також п. 1.2, згідно з яким Клієнт делегував АО права, зокрема, представляти інтереси клієнта, подавати апеляційні скарги та інші права, передбачені ЦПК України. Жодних обмежень повноважень адвоката в ході надання правничої допомоги Клієнту договір не містить.

Ухвалою Верховного Суду від 21 квітня 2025 року клопотання ОСОБА_1 про звільнення її від сплати судового збору задоволено, відкрито касаційне провадження в цій справі.

В ухвалі зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду, Верховного Суду та Верховного Суду України: від 18 жовтня 2018 року у справі №811/1507/18, від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15, від 10 квітня 2018 року у справі № 910/10156/17, від 01 червня 2016 року у справі № 3-295гс16, від 06 липня 2016 року у справі № 6-1946цс15, від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18, від 28 листопада 2018 року у справі № 753/12382/15-ц, від 11 лютого 2015 року у справі № 6-246цс14, від 27 червня 2018 року у справі №756/1529/15-ц, від 25 листопада 2020 року у справі №752/1839/19, від 11 листопада 2020 року у справі № 760/16979/15-ц, суд не дослідив зібрані у справі докази - пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду від 12 листопада 2025 року справу призначено до судового розгляду.

Ухвалою Верховного Суду від 19 листопада 2025 року зупинено касаційне провадження у справі до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 754/511/23 (провадження № 14-63цс25).

Ухвалами Верховного Суду від 29 квітня 2026 року поновлено касаційне провадження у справі та передано справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 08 липня 2026 року справу повернуто на розгляд колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Фактичні обставини

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 26 липня 2012 року у справі № 412/8528/2012, яке набрало законної сили 07 серпня 2012 року (https://reyestr.court.gov.ua/Review/28345971), зокрема, стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію вартості 1/2 квартири АДРЕСА_1 та 1/2 автомобіля Mitsubishi Outlander у розмірі 286 050 грн, залишивши квартиру та автомобіль в цілому у власності ОСОБА_2 , яке відповідач не виконав.

ОСОБА_1 виконавчий лист не отримувала та допримусового виконання не пред`являла до 2024 року.При цьому сторони не зазначали про укладення мирової угоди на стадії виконання рішення, не зверталися до суду із заявами про зміну способу чи порядку виконання судового рішення.

04 квітня 2024 року ОСОБА_1 звернулася до Дніпровського апеляційного суду із апеляційною скаргою на рішення Жовтневого районного суду від 26 липня 2012 року.

Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 30 квітня 2024 року їй відмовлено у відкритті апеляційного провадження (https://reyestr.court.gov.ua/Review/118745775).

31 травня 2024 року ОСОБА_1 звернулася до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська із заявою про видачу виконавчого листа та поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання.

Ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 03 липня 2024 року (https://reyestr.court.gov.ua/Review/120159723) заяву ОСОБА_1 про видачу виконавчого листа та поновлення строку на його пред`явлення залишено без задоволення.

11 липня 2024 року Жовтневим районним судом м. Дніпропетровська представнику ОСОБА_1 виданий вказаний виконавчий лист.

Постановою приватного виконавця виконавчого округу Дніпропетровської області Лисенка Ю. О. від 17 липня 2024 року відкрите виконавче провадження № НОМЕР_1 з примусового виконання рішення, стягнуто грошові кошти з банківського рахунку ОСОБА_2 у сумі 1 133,63 грн.

Ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 18 вересня 2024 року (https://reyestr.court.gov.ua/Review/121713222) заяву ОСОБА_2 про визнання виконавчого листа № 412/8528/2012, виданого 11 липня 2024 року, таким що не підлягає виконанню, залишено без задоволення.

За розрахунком позивача, на підставі частини другої статті 625 ЦК України від суми, яка не стягнена на користь позивача, інфляційні втрати за період з 08 серпня 2012 року по 10 липня 2024 року становлять 915 197,81 грн, 3 % річних за період з 08 серпня 2012 року по 06 серпня 2024 року - 102 952,04 грн.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження

№ 61-5252сво23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).

Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року в справі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).

Як свідчить тлумачення статті 526 ЦК України цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов`язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Це правило є універсальним і підлягає застосуванню як до виконання договірних, так і недоговірних зобов`язань. Недотримання умов виконання призводить до порушення зобов`язання.

Боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (стаття 625 ЦК України).

У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18)).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18) зазначено, що

«стаття 625 входить до розділу I «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України, тому в ній визначені загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов`язання і її дія поширюється на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено спеціальними нормами, що регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов`язань. За змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов`язання.

Таким чином, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань. Аналогічний висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження

№ 14-16цс18)».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 листопада 2019 року у справі № 127/15672/16-ц (провадження № 14-254цс19) вказано:

«оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов`язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення.

Законодавець визначає обов`язок боржника сплатити суму боргу з урахуванням рівня інфляції та 3 % річних за увесь час прострочення, у зв`язку із чим таке зобов`язання є триваючим. Таким чином, помилковим є висновок колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду про те, що перебіг позовної давності щодо вимог про стягнення коштів, передбачених статтею 625 ЦК України, спливає через три роки після дати набрання законної сили судовим рішенням про стягнення кредитної заборгованості.

Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеними у постановах від 10 та 27 квітня 2018 року у справах № 910/16945/14 та № 908/1394/17, від 16 листопада 2018 року у справі № 918/117/18, від 30 січня 2019 року у справах № 905/2324/17 та № 922/175/18, від 13 лютого 2019 року у справі № 924/312/18, про те, що невиконання боржником грошового зобов`язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову».

У постанові Великої Палати Верховного Суд від 03 жовтня 2023 року у справі № 686/7081/21 (провадження № 14-91цс22) вказано, що:

«37. За змістом статей 524, 533 - 535 і 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати. Судове рішення про стягнення таких коштів є рішенням про примусове виконання обов`язку в натурі, тобто підтверджує грошове зобов`язання, зокрема те, що виникло у боржника у зв`язку із завданням ним шкоди потерпілому (кредитору).

43. Велика Палата Верховного Суду вже зауважувала, що стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України. Тому приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (зокрема деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України). Отже, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір, делікт тощо). Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачають договір або спеціальний закон, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц (пункти 17, 18, 26, 28; № у ЄДРСР 73469624), від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (пункти 21, 22, 25, 42, 45; № у ЄДРСР 74838873), від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц (№ у ЄДРСР 82997465)).

75. Неузгодженість судової практики щодо застосування положень статті 625 ЦК України до правовідносин, які виникають унаслідок порушення державою обов`язку з відшкодування шкоди у грошовому розмірі, визначеному у чинному рішенні суду, а саме у випадку несвоєчасного виконання останнього, та потреба у забезпеченні єдності такої практики, зокрема з огляду на висновки, викладені у цій постанові, а також викладені Великою Палатою Верховного Суду раніше (див. постанови від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц (пункти 17, 18, 26, 28; № у ЄДРСР 73469624), від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (пункти 21, 22, 25, 42, 45; № у ЄДРСР 74838873)), є очевидними. Тому Велика Палата Верховного Суду відступає від висновків, сформульованих у постановах (1) Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 12 лютого 2020 року у справі № 826/17656/16 і Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 7 липня 2021 року у справі № 686/22674/20-ц про те, що передбачена статтею 625 ЦК України відповідальність боржника за порушення грошового зобов`язання у виді компенсації інфляційних втрат і 3 % річних може виникати тільки у договірних правовідносинах і не стосується правовідносин, що виникають у зв`язку із завданням шкоди, та її подальшим відшкодуванням; (2) Великої Палати Верховного Суду від19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц (№ у ЄДРСР 82997465) про те, що період прострочення держави з виконання рішення суду про стягнення коштів із Державного бюджету України слід рахувати з дня пред`явлення виконавчого документа до виконання».

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 20 серпня 2025 року у справі № 910/10616/24 зроблено висновок про те, що:

«24. Частина друга статті 509 ЦК передбачає, що зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

25. Статтею 11 ЦК передбачено, що підставою виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду.

26. Зобов`язання припиняється його виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК).

27. Стаття 610 ЦК визначає, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

28. У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом (стаття 611 ЦК).

29. Відповідно до статті 625 ЦК боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

30. У постанові від 31.07.2024 у справі №161/11703/22 Верховний Суд, дійшов наступних правових висновків: "Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України. Відтак, норми розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України).

Отже, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення. Норми цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.".

31. Правовий аналіз положень статей 526, 599, 611, 625 ЦК дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК, за час прострочення.

32. Отже, по день фактичного виконання судового рішення, кредитор вправі вимагати стягнення з боржника в судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних з моменту набрання судовими рішеннями законної сили»;

«50. У статті 129-1 Конституції України закріплено, що судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

51. Тотожні за змістом положення містяться в статті 18 ГПК, згідно з якими судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

52. Відповідно до статті 236 ГПК судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

53. З системного аналізу вказаних вище статей можна зробити висновок, що обов`язковим є виконання саме рішення суду, а не виконавчого документу, як стверджує відповідач.

54. В абзаці п`ятому підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини рішення від 26.06.2013 №5-рп/2013 Конституційний Суд України зазначив, що право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов`язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий судовий захист; набрання судовим рішенням законної сили є юридичною подією, з настанням якої виникають, змінюються чи припиняються певні правовідносини, а таке рішення набуває нових властивостей; основною з цих властивостей є обов`язковість - сутнісна ознака судового рішення як акта правосуддя (підпункт 2.4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 23.11.2018 №10-р/2018); невід`ємною складовою права кожного на судовий захист є обов`язковість виконання судового рішення. Це право охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 13.12.2012 №18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (пункт 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 25.04.2012 № 11-рп/2012).

55. Отже, саме набрання судовим рішенням законної сили є моментом виникнення обов`язку його виконання».

Велика Палата Верховного Суду вже вказувала, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов`язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов`язання та підстав виникнення відповідного боргу (див. пункт 64 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року в справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18), на яку є посилання в касаційній скарзі).

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18) зазначено, що:

«для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог (див. пункти 138-140 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16).

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц)».

Європейський суд з прав людини зауважив, що відмова національного суду обґрунтувати причину відхилення заперечення стосовно спливу позовної давності є порушенням статті 6 Конвенції. Встановлена законом позовна давність була важливим аргументом, вказаним компанією-заявником в ході судового розгляду. Якби він був прийнятий, то це, можливо, могло призвести до відмови в позові. Проте, суд не навів ніяких обґрунтованих причин для неприйняття до уваги цього важливого аргументу (GRAFESCOLO S.R.L. v. THE REPUBLIC OF MOLDOVA, № 36157/08, § 22, 23, ЄСПЛ, від 22 липня 2014 року).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, третя статті 12, частини перша, п`ята, шоста статті 81 ЦПК України).

Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити (частина перша статті 264 ЦПК України).

Отже, вимогами процесуального закону визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов`язок суду.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції складається з мотивувальної частини із зазначенням, зокрема мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу.

Касаційний суд зауважує, що законодавець імперативно визначив необхідність здійснювати відхилення доводу (аргументу) апеляційної скарги чи відзиву, з яким апеляційний суд не погоджується. При цьому не має значення, чи стосується такий довід (аргумент) судового рішення по суті, чи тільки процесуального питання (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 січня 2024 року в справі № 501/1672/22 (провадження № 61-16084св23), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 січня 2024 року в справі № 441/1159/21 (провадження № 61-14938св23)).

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього (частини перша, друга та третя статті 367 ЦПК України).

Касаційний суд вже зазначав, що апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції. При цьому суд апеляційної інстанції перевіряє законність рішення суду першої інстанції в межах тих обставин та подій, які мали місце під час розгляду справи судом першої інстанції (див., зокрема, постанову Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 756/1529/15-ц (провадження № 14-242цс18), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 листопада 2020 року у справі № 752/1839/19 (провадження № 61-976св20), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2020 року у справі № 760/16979/15-ц (провадження № 61-4848св19), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 грудня 2023 року в справі № 686/23143/20 (провадження № 61-13878св23)), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 04 листопада 2024 року справа № 756/3328/20 (провадження № 61-14576сво23)).

У справі, що переглядається:

за її обставин суд першої інстанції вважав, що відповідач на підставі статті 625 ЦК України має право вимагати стягнення 3 % річних від простроченої суми та інфляційні втрати, нараховані на суму, стягнену рішенням суду у справі № 412/8528/2012. Суд зазначив, що відповідач не спростував розрахунок заборгованості, наданий позивачем;

апеляційний суд міркував так, що позивач з часу набуття прав кредитора (після ухвалення судом рішення суду 26 липня 2012 року) до відділу ДВС з метою виконання рішення суду до 2024 року не зверталася, не вчиняла жодних дій спрямованих на виконання рішення суду, виконавчий лист не отримувала, який отриманий лише 12 липня 2024 року. Тому відсутні підстави для висновку, що ОСОБА_2 як боржник на час вирішення цього спору прострочив виконання грошового зобов`язання, яке виникло на підставі судового рішення, а тому відсутні правові підстави для застосування статті 625 ЦК України;

апеляційний суд не врахував, що у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір, делікт тощо). Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачають договір або спеціальний закон, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань; чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов`язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум (див. пункт 64 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року в справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18)). Тому апеляційний суд зробив помилковий висновок, що відсутні підстави вважати, що ОСОБА_2 на час вирішення цього спору фактично прострочив виконання грошового зобов`язання, і у зв`язку з цим відсутні підстави для застосування положень статті 625 ЦК України;

апеляційний суд при ухваленні оскарженої постанови послався на постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 грудня 2024 року, якою ухвалу Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 18 вересня 2024 року скасовано, а заяву ОСОБА_2 про визнання виконавчого листа № 412/8528/2012 таким, що не підлягає виконанню, задоволено, та не врахував, що апеляційний суд перевіряє законність рішення суду першої інстанції в межах тих обставин та подій, які мали місце під час розгляду справи судом першої інстанції;

аналіз матеріалів справи свідчить, що в суді першої інстанції представник відповідача надав відзив на позовну заяву (а. с. 58-62), у якому заявив про застосування позовної давності як самостійної підстави для відмови у позові;

суд першої інстанції зробив висновок про обґрунтованість позовних вимог, проте заяву відповідача про застосування позовної давностіне розглянув;

апеляційний суд не надав належної оцінки доводам відповідача щодо спливу позовної давності.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

За таких обставин касаційний суд вважає, що постанову апеляційного суду належить скасувати та передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Оскільки встановлено підстави для скасування постанови апеляційного суду, то суд касаційної інстанції інші підстави відкриття касаційного провадження та доводи касаційної скарги не аналізує.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду