ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 521/8866/24

1. Описова частина

У травні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності та поділ спільного майна подружжя.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що з 05 лютого 2014 року вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , який було розірвано рішенням Малиновського районного суду міста Одеси від 09 червня 2022 року у справі № 521/1861/22.

Від шлюбу сторони мають двох дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , які проживають разом із позивачкою та перебувають на її утриманні.

У період перебування у шлюбі частково за рахунок особистих коштів позивачки та частково за рахунок спільних коштів подружжя придбано за договором купівлі-продажу квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 80,2 кв. м, яку було оформлено за ОСОБА_2 .

На придбання квартири позивачкою було витрачено особисті кошти в сумі 41 000 доларів США, що за курсом Національного банку України на час подання позову еквівалентно 1 656 227,80 грн. Ця сума складається з коштів, які вона отримала від продажу власної земельної ділянки площею 0,080 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 , виходячи з ринкової вартості об`єкта у розмірі, еквівалентному 36 000 доларів США, а також - коштів у розмірі, еквівалентному 5 000 доларів США, які вона отримала від своєї матері ОСОБА_5 .

Оскільки придбане житло потребувало ремонту, в подальшому для проведення ремонтних робіт у придбаній квартирі, придбання необхідних матеріалів для їх проведення, облаштування меблями і побутовою технікою, матір позивачки ОСОБА_5 передала особисто позивачці грошові кошти у розмірі 149 674,25 грн, які вона отримала від продажу 15 червня 2016 року власної квартири АДРЕСА_3 .

Позивачка вказала, що загальна сума грошових коштів, які належали їй особисто і були витрачені на придбання квартири АДРЕСА_1 , проведення у ній ремонтних робіт з придбанням необхідних матеріалів, облаштування меблями і побутовою технікою складає 1 805 902,05 грн, а ринкова вартість цієї квартири складає 1 985 511 грн, що еквівалентно 50 526 доларів США.

Тобто розмір спільних коштів подружжя в придбанні квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 80,2 кв. м, складає 179 608,95 грн (різниця між загальною ринковою вартістю квартири - 1 985 511 грн і витраченими особистими коштами позивачки на її придбання, ремонт і облаштування - 1 805 902,05 грн).

Крім того, у період шлюбу за спільні кошти сторони придбали транспортний засіб NISSAN, модель X-TRAIL, тип легковий універсал-В, 2007 року випуску, VIN НОМЕР_1 , об`єм двигуна 1997, колір жовтий.

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила в порядку поділу спільного майна подружжя визнати за нею право власності на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 80,2 кв. м, визнати за ОСОБА_2 право власності на транспортний засіб NISSAN, модель X-TRAIL, тип легковий універсал-В, 2007 року випуску, VIN НОМЕР_1 , об`єм двигуна 1997, колір жовтий, та стягнути з ОСОБА_2 на її користь грошову компенсацію у розмірі 99 883,025 грн.

Рішенням Малиновського районного суду міста Одеси від 05 березня 2025 року у складі судді Михайлюка О.А. позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано в порядку поділу спільного майна подружжя право власності за ОСОБА_1 на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 80, 2 кв. м. Визнано в порядку поділу спільного майна подружжя право власності за ОСОБА_2 на транспортний засіб NISSAN, модель X-TRAIL, тип легковий універсал-В, 2007 року випуску, VIN НОМЕР_1 , об`єм двигуна 1997, колір жовтий. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що наданими стороною позивача письмовими доказами, висновком експерта, показаннями свідків підтверджується, що на придбання спірної квартири позивачкою було витрачено особисті кошти в сумі 1 621 840,85 грн, що еквівалентно 39 007 доларів США.

ОСОБА_1 просила стягнути з відповідача на її користь грошову компенсацію замість її частки у праві спільної сумісної власності у розмірі 99 883,025 грн, однак в процесі розгляду справи стороною позивача надано висновки експертів щодо актуальної ринкової вартості квартири і транспортного засобу, в яких визначені суми відрізняються від сум, вказаних в позові, та які є неактуальними на час винесення рішення.

За таких обставин суд дійшов висновку про те, що позовна вимога про визнання в порядку поділу спільного майна подружжя за позивачкою права власності на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 80,2 кв. м, а за відповідачем - права власності на транспортний засіб NISSAN, модель X-TRAIL, тип легковий універсал-В, 2007 року випуску, VIN НОМЕР_1 , об`єм двигуна 1997, колір жовтий, підлягає задоволенню виходячи з того, що різниця між ринковою вартістю спірної квартири, що частково перебуває у спільній власності колишнього подружжя, і сумою витрачених особистих коштів позивачки на її придбання, ремонт і облаштування складає 423 981,15 грн (2 045 822 грн - 1 621 840,85 грн), що дорівнює ринковій вартості спірного транспортного засобу.

Постановою Одеського апеляційного суду від 20 січня 2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Малиновського районного суду міста Одеси від 05 березня 2025 року скасовано. Ухвалено нове судове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано, в порядку поділу спільного майна подружжя, право власності за ОСОБА_1 на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 80, 2 кв. м. Визнано в порядку поділу спільного майна подружжя, право власності за ОСОБА_2 на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 80, 2 кв. м. Визнано право власності за ОСОБА_2 на транспортний засіб NISSAN, модель X-TRAIL, тип легковий універсал-В, 2007 року випуску, VIN НОМЕР_1 , об`єм двигуна 1997, колір жовтий. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1/2 частину вартості транспортного засобу NISSAN, модель X-TRAIL, тип легковий універсал-В, 2007 року випуску, VIN НОМЕР_1 , об`єм двигуна 1997, колір жовтий, в розмірі 208 210 грн. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що земельну ділянку площею 0,080 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 , ОСОБА_1 продала 23 листопада 2007 року, тобто за 9 років до того, як сторони у шлюбі придбали спірну квартиру. За таких обставин факт продажу земельної ділянки, вартість якої є значно меншою, ніж вартість спірної квартири, здійснений за 9 років до купівлі цієї квартири, вочевидь не може бути розцінений судом як належний доказ придбання позивачкою нерухомого майна за особисті кошти.

З наданих позивачкою квитанцій, накладних та товарних чеків щодо придбання будівельних матеріалів не вбачається можливим встановити, ким саме було придбано зазначені матеріали та для якої мети, тому необґрунтованим є посилання суду першої інстанції на ці документи у якості доказів придбання ОСОБА_5 необхідних матеріалів для проведення ремонту в спірній квартирі, облаштування її меблями і побутовою технікою.

Посилання ОСОБА_1 на те, що ОСОБА_5 передала їй особисто грошові кошти у розмірі 149 674,25 грн, які вона отримала від продажу 15 червня 2016 року власної квартири АДРЕСА_3 , є недоведеними, оскільки жодного доказу дійсної передачі вказаних грошових коштів та витрачання їх на здійснення ремонтних робіт у спірній квартирі матеріали справи не містять.

З урахуванням викладеного, апеляційний суд дійшов висновку про те, що позивачкою не надано належних та достовірних доказів про те, що на придбання спірного нерухомого майна було витрачено її особисті кошти в сумі 39 007 доларів США.

У той же час, апеляційний суд зазначив, що з наданих ОСОБА_2 банківських виписок за період з 30 серпня 2013 року по 02 грудня 2017 року вбачається, що він заробив 144 336 доларів США.

За таких обставин, приймаючи до уваги презумпцію спільності права власності подружжя на майно, що набуте ними в період шлюбу, яка не спростована позивачкою, апеляційний суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та визнання за сторонами права власності по 1/2 частці за кожним на спірну квартиру.

Автомобіль NISSAN, модель X-TRAIL, тип легковий універсал-В, 2007 року випуску, був придбаний сторонами під час перебування у шлюбі за спільні кошти, тому є їх спільною сумісною власністю і підлягає розподілу, оскільки кожна із сторін, відповідно до статей 370, 372 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), має право на 1/2 частину від спільного майна, а реєстрація права власності лише за відповідачем порушує законні права та інтереси позивачки як співвласника цього майна.

Щодо ринкової вартості спірного автомобіля, то апеляційний суд виходив з того, що позивачка вжила всіх можливих заходів для доведення дійсної вартості автомобіля, тоді як відповідач не спростував розмір ринкової вартості спірного майна, визначений у висновку автотоварознавчого дослідження.

Враховуючи викладене, а також те, що автомобіль є неподільною річчю, апеляційний суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 шляхом стягнення з ОСОБА_2 на її користь вартості 1/2 частини вказаного автомобіля у розмірі 208 210 грн, визнавши за відповідачем право особистої приватної власності на цей автомобіль, оскільки саме такий варіант поділу майна подружжя є найбільш ефективним способом вирішити спір, що виник між сторонами, про поділ спільної сумісної власності подружжя.

27 лютого 2026 року представник ОСОБА_1 - адвокат Домбровська М. А. подала до Верховного Суду через підсистему Електронний суд касаційну скаргу на постанову Одеського апеляційного суду від 20 січня 2026 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційними судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга подана на підставі пунктів 1-4 частини другої статті 389, пункту 1 частини третьої статті 411 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та обґрунтована тим, що апеляційний суд не врахував правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, від 22 вересня 2020 року у справі № 214/6174/15-ц, від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20, від 08 грудня 2022 року у справі № 990/102/22, у постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц, від 18 червня 2018 року у справі № 711/5108/17, від 10 вересня 2018 року у справі № 920/739/17, від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17, від 24 січня 2020 року у справі № 546/912/16-ц, від 24 березня 2020 року у справі № 367/3800/14-ц, від 31 січня 2019 року у справі № 753/21967/15-ц, від 03 червня 2020 року у справі № 318/89/18, від 04 вересня 2020 року у справі № 311/2145/19-ц, від 03 березня 2021 року у справі № 761/27076/19, від 19 травня 2021 року у справі № 203/284/17, від 04 серпня 2021 року у справі № 553/2152/19, від 12 жовтня 2021 року у справі № 311/2121/19, від 18 жовтня 2021 року у справі № 299/3611/19, від 30 серпня 2022 року у справі № 154/2487/16, від 12 жовтня 2022 року у справі № 345/2935/21, від 09 квітня 2025 року у справі № 537/541/23, у постановах Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2641цс15, від 07 вересня 2016 року у справі № 6-801цс16, від 18 січня 2017 року у справі № 405/1343/15-ц, від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, від 07 червня 2017 року у справі № 199/7266/14-ц, а також - не дослідив зібрані у справі докази. Крім того, заявник послалася на необхідність відступлення від висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20, у постанові Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 464/7011/16-ц, а також вважає, що відсутній висновок Верховного Суду, щодо питання застосування положень частини п`ятої статті 71 Сімейного кодексу України (далі - СК України), статті 365 ЦК України у подібних правовідносинах.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 березня 2026 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Хаджибейського районного суду міста Одеси, оскільки відповідно до Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» щодо зміни найменувань місцевих загальних судів від 26 лютого 2025 року № 4273-ІХ змінено найменування Малиновського районного суду міста Одеси.

03 квітня 2026 року справа № 521/8866/24 надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Домбровської М. А. мотивована тим, що суд апеляційної інстанції, застосовуючи статті 57, 60-71 СК України, не врахував правові висновки Верховного Суду щодо порядку спростування презумпції спільності майна та критеріїв віднесення майна до особистої приватної власності одного з подружжя, присудив компенсацію без попереднього внесення грошових коштів на депозитний рахунок суду, не врахував фактичний розподіл особистого та спільного внеску сторін, що призвело до однобокого вирішення спору, а також неправильно відніс до спільної сумісної власності об`єкт майна, не встановивши фактичних джерел його набуття та співвідношення особистого і спільного внесків сторін, що призвело до неправильного визначення часток та порушення права позивачки на належну їй частину майна, яка включає частину в об`єкті, що є її особистою приватною власністю.

Судом першої інстанції було встановлено, що більша частина вартості спірної квартири була сплачена за рахунок особистих коштів позивачки, отриманих від продажу власного майна та переданих їй грошовихкоштів свідком ОСОБА_5 , що підтверджено належними та допустимими доказами. Інша частина квартири та транспортний засіб набуті за рахунок спільних коштів подружжя. Таким чином, майно має змішаний правовий режим, поєднуючи особисту приватну власність та спільну сумісну власність. Суд першої інстанції, з урахуванням встановлених обставин, здійснив реальний поділ майна між сторонами шляхом розподілу різних об`єктів із врахуванням вартості спільної частки та особистого внеску позивачки, натомість суд апеляційної інстанції, застосувавши механізм, сформульований у справі № 464/7011/16-ц, предметом спору в якій був один неподільний об`єкт - транспортний засіб, здійснив формальний поділ квартири по 1/2 частці, залишив транспортний засіб відповідачу та присудив часткову грошову компенсацію, не врахувавши встановлений судом першої інстанції особистий внесок позивача та змішаний режим майна.

Крім того, не враховуючи письмові докази щодо продажу земельної ділянки, консультативний висновок щодо ринкової вартості земельної ділянки, показання свідка, висновок судового експерта, суд апеляційної інстанції не застосував належний підхід до оцінки доказів для спростування презумпції спільності майна подружжя та не здійснив повної і всебічної перевірки доказів щодо джерел набуття позивачем особистих коштів, обмежившись формальним відхиленням поданих доказів без їх аналізу у сукупності.

У судовій практиці Верховного Суду сформовані правові підходи щодо застосування частини п`ятої статті 71 СК України у взаємозв`язку зі статтею 365 ЦК України при присудженні грошової компенсації за частку у неподільному майні. Водночас відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування зазначених норм до спірних правовідносин, де: предметом поділу є кілька об`єктів майна, а не одна неподільна річ; один з об`єктів має змішаний правовий режим права власності (частково сформований за рахунок особистих коштів одного з подружжя, частково - за рахунок спільних коштів); суд першої інстанції здійснив реальний поділ різних об`єктів із балансуванням вартості спільної частки; суд апеляційної інстанції, змінюючи спосіб поділу, фактично припинив право співвласника на частку шляхом присудження грошової компенсації без попереднього внесення відповідної суми на депозитний рахунок суду та без самостійно пред`явленої вимоги про припинення права власності.

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Фактичні обставини справи

З 05 лютого 2014 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано рішенням Малиновського районного суду міста Одеси від 09 червня 2022 року у справі № 521/1861/22 (т.1 а.с.20-22).

Від шлюбу сторони мають двох дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (т.1 а.с.18-19).

За договором купівлі-продажу від 05 травня 2016 року, посвідченим приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Філімоновою Г. В., зареєстрованим в реєстрі за № 598, ОСОБА_2 набув у власність квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 80,2 кв. м, в тому числі житловою площею 41,8 кв. м. Цей договір вчинений за згодою дружини покупця, ОСОБА_1 , викладеною у відповідній заяві, справжність підпису на якій засвідчено приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Філімоновою Г.В. 05 травня 2016 року (т.1 а.с.26-29).

Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна № 58739703 від 10 травня 2016 року, ОСОБА_2 є власником квартири АДРЕСА_1 (т.1 а.с.30-31).

Згідно з висновком експерта № 718-ЕД/1.1 від 28 жовтня 2024 року, ринкова вартість квартири АДРЕСА_1 , станом на 16 жовтня 2024 року складала: 2 045 822 грн, що за офіційним курсом Національного банку України еквівалентно 49 639 доларів США (т.2 а.с.39-57).

ОСОБА_2 є власником транспортного засобу - NISSAN, модель X-TRAIL, тип легковий універсал-В, 2007 року випуску, VIN НОМЕР_1 , об`єм двигуна 1997, колір жовтий, дата реєстрації - 09 квітня 2015 року, що підтверджено свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_2 (т.1 а.с.39).

Висновком експерта № 820-10/24 експертного, транспортно-товарознавчого дослідження по визначенню ринкової вартості колісного транспортного засобу від 14 жовтня 2024 року встановлено, що ринкова вартість колісного транспортного засобу NISSAN, модель X-TRAIL, тип легковий універсал-В, 2007 року випуску, VIN НОМЕР_1 , об`єм двигуна 1997 куб. см, колір жовтий, на дату оцінки 14 жовтня 2024 року, визначена рівною 416 420 грн, що за офіційним курсом Національного банку України еквівалентно 10 110 доларів США (т.2 а.с.31-32).

Апеляційним судом було встановлено, що 23 листопада 2007 року ОСОБА_1 продала належну їй земельну ділянку площею 0,080 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 , тобто за 9 років до того, як сторонами у шлюбі було придбано квартиру АДРЕСА_1 .

Однак апеляційний суд виходив з того, що факт продажу земельної ділянки, вартість якої є значно меншою, ніж вартість спірної квартири, здійснений за 9 років до купівлі такої квартири, вочевидь не може бути розцінений судом як належний доказ придбання позивачкою нерухомого майна за особисті кошти.

Крім того, апеляційний суд відхилив доводи сторони позивачки про те, що для купівлі квартири вона особисто отримала від своєї матері ОСОБА_5 грошові кошти у розмірі, еквівалентному 5 000 доларів США, оскільки такі доводи ґрунтуються виключно на припущеннях позивачки та не підтверджені жодним письмовим доказом.

Посилаючись на те, що з наданих позивачкою квитанцій, накладних та товарних чеків щодо придбання будівельних матеріалів не вбачається можливим встановити, ким саме було придбано зазначені матеріали та для якої мети, апеляційний суд також вважав необґрунтованим посилання суду першої інстанції на ці документи у якості доказів придбання ОСОБА_5 необхідних матеріалів для проведення ремонту в спірній квартирі, облаштування її меблями і побутовою технікою.

Так само позивачкою не доведено і матеріали справи не містять доказів передачі позивачці її матір`ю ОСОБА_5 грошових коштів у розмірі 149 674,25 грн від продажу 15 червня 2016 року квартири АДРЕСА_3 , та витрачання їх на здійснення ремонтних робіт у спірній квартирі.

З урахуванням викладеного апеляційний суд вважав, що позивачкою не надано належних та достовірних доказів того, що на придбання квартири АДРЕСА_1 ОСОБА_1 було витрачено особисті кошти в сумі 39 007 доларів США.

У той же час, апеляційний суд зазначив, що з наданих ОСОБА_2 банківських виписок за період з 30 серпня 2013 року по 02 грудня 2017 року вбачається, що він заробив 144 336 доларів США, що підтверджено випискою з рахунку приватного клієнта № 090000-2024/073.

2. Мотивувальна частина

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пунктів 1-4 частини другої статті 389ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Домбровської М. А. не підлягає задоволенню.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Згідно з частиною третьою статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення (частини перша, друга статті 372 ЦК України).

Відповідно до статті 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно з частинами першою, другою статті 61 СК України об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об`єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя.

За змістом статей 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Як роз`яснено в пунктах 23, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, частина третя статті 368 ЦК України) відповідно до частин другої, третьої статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто.

В постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2024 року у справі № 712/3590/22 викладено правовий висновок про те, що вчинення згоди іншим з подружжя на розпорядження спільним майном є одностороннім правочином, розрахованим на його сприйняття іншими особами, а саме - подружжям, який є стороною договору, та третьою особою (інша сторона договору). Волевиявлення іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження спільним майном, яке виражено у згоді, адресоване та сприймається як подружжям, який виступає стороною договору, так і контрагентом за таким договором.

Згода іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя поширюється як на випадки відчуження майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, так і на випадки набуття майна подружжям у право спільної сумісної власності.

Надання згоди іншим з подружжя на набуття майна подружжям (стороною договору) свідчить про набуття майна подружжям у право спільної сумісної власності, оскільки у такому випадку відбувається розпорядження коштами, які належать подружжю на праві спільної сумісної власності.

Не виключається вчинення усного договору між подружжям про набуття майна в спільну сумісну власність, зовнішнім вираженням якого є згода одного з подружжя на розпоряджаються майном (коштами) на набуття майна в спільну сумісну власність. Така згода може бути зафіксована безпосередньо у договорі про набуття майна, вчиненим іншим з подружжя.

Наявність письмової згоди одного з подружжя на укладення іншим із подружжя договору купівлі-продажу майна, зафіксованої у такому договорі, свідчить про придбання майна за спільні кошти у спільну сумісну власність, оскільки згода іншого подружжя на набуття майна підтверджує придбання такого майна за спільні кошти подружжя.

У разі, якщо інший з подружжя надав згоду на розпорядження майном (коштами) для набуття майна в спільну сумісну власність і така згода зафіксована безпосередньо у договорі купівлі-продажу майна, який вчинено іншим з подружжя, то суд не може своїм рішенням підміняти домовленість подружжя про набуття майна в спільну сумісну власність.

Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентується статтею 63 СК України, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Розпоряджання спільним сумісним майном подружжя може відбуватися шляхом його поділу, виділення частки. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності на майно кожним з подружжя.

Поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша та друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України).

Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 464/7011/16-ц та у постанові від 30 вересня 2020 року у справі № 552/1514/19.

Відповідно до частини першої статті 71 СК України якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду (частини друга, четверта, п`ята статті 71 СК України).

Положення частини п`ятої статті 71 СК України не вимагають обов`язкового внесення на депозитний рахунок грошової компенсації у справах за спорами, в яких про припинення своєї частки у спільному майні і отримання компенсації на свою користь заявляє позивач.

Суд може застосувати і такий спосіб поділу майна, як розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості і частки кожного із подружжя у спільному майні. Розподіл речей є самостійним способом поділу подружнього майна та має місце при наявності кількох більш-менш рівнозначних за вартістю речей, які за своєю природою не можуть бути поділені в натурі. Так, суд може розподілити між подружжям будь-які об`єкти права спільної власності, передавши кожному з подружжя певну їх кількість.

Крім того, у процесі поділу майна суд може одночасно застосувати не один спосіб, а їх комбінацію: щодо одних видів речей застосувати їх поділ в натурі, стосовно інших - здійснити передання одному із подружжя з зобов`язанням певної компенсації другому, а треті види речей - розподілити між сторонами з урахуванням їх вартості. При цьому враховується вартість окремих речей, а також загальна вартість майна, що передається кожному з подружжя.

Норми законодавства України щодо способів та порядку поділу спільної сумісної власності подружжя покликані, у тому числі, створити ефективний механізм охорони прав співвласника, право на частку якого припиняється, щодо гарантованого отримання вартості частки в разі ухвалення судового рішення.

Такі висновки викладені, зокрема, у постанові Верховного Суду від 23 вересня 2024 року у справі № 679/533/21 (провадження № 61-8759св24).

У постанові Верховного Суду від 19 лютого 2020 року в справі № 615/1364/16-ц (провадження № 61-6575св19) сформульовано висновок про те, що аналіз статті 71 СК України дає підстави для висновку про те, що під час вирішення спору про поділ майна суд може не погодитись із запропонованим варіантом поділу такого майна та провести його поділ у інший спосіб, враховуючи інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставин, що мають істотне значення. Обрання судом під час вирішення спору варіанту поділу майна подружжя, при наявності вимоги про його поділ, відмінного від того, про який просила позивачка, не може бути розцінене як вихід судом за межі позовних вимог.

Правові підстави визнання майна особистою приватною власністю дружини та чоловіка закріплені у статті 57 СК України. Відповідно до частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»; 5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.

Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Частиною другою статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частинами першою, шостою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, в тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно з практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності в такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та з принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторін. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам доказів не збирає.

Встановивши, що спірне нерухоме майно та автомобіль сторони придбали під час перебування у шлюбі, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що це майно є спільною власністю подружжя. При цьому апеляційний суд правильно виходив з того, що ОСОБА_1 не довела факт придбання частини квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 80, 2 кв. м, виключно за її особисті кошти, а отже, не спростувала презумпцію спільності права власності подружжя на вказане майно. Тому частки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у спільному майні є рівними. З огляду на те, що спірне рухоме майно є неподільним та перебуває у володінні та користуванні ОСОБА_2 , суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошової компенсації замість її частки у майні, розмір якої апеляційний суд визначив керуючись ринковою вартістю, визначеною висновком експерта № 820-10/24 експертного, транспортно-товарознавчого дослідження по визначенню ринкової вартості колісного транспортного засобу від 14 жовтня 2024 року.

З огляду на характер спірних правовідносин та встановлені апеляційним судом обставини справи, посилання заявника в касаційній скарзі на правові висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, від 22 вересня 2020 року у справі № 214/6174/15-ц, від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20, від 08 грудня 2022 року у справі № 990/102/22, у постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц, від 18 червня 2018 року у справі № 711/5108/17, від 10 вересня 2018 року у справі № 920/739/17, від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17, від 24 січня 2020 року у справі № 546/912/16-ц, від 24 березня 2020 року у справі № 367/3800/14-ц, від 31 січня 2019 року у справі № 753/21967/15-ц, від 03 червня 2020 року у справі № 318/89/18, від 04 вересня 2020 року у справі № 311/2145/19-ц, від 03 березня 2021 року у справі № 761/27076/19, від 19 травня 2021 року у справі № 203/284/17, від 04 серпня 2021 року у справі № 553/2152/19, від 12 жовтня 2021 року у справі № 311/2121/19, від 18 жовтня 2021 року у справі № 299/3611/19, від 30 серпня 2022 року у справі № 154/2487/16, від 12 жовтня 2022 року у справі № 345/2935/21, від 09 квітня 2025 року у справі № 537/541/23, у постановах Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2641цс15, від 07 вересня 2016 року у справі № 6-801цс16, від 18 січня 2017 року у справі № 405/1343/15-ц, від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, від 07 червня 2017 року у справі № 199/7266/14-ц є безпідставним, оскільки висновки суду апеляційної інстанцій не суперечать висновкам, викладеним у зазначених постановах, а відповідні аргументи касаційної скарги, зокрема про те, що більша частина вартості спірної квартири була сплачена за рахунок особистих коштів позивачки, отриманих від продажу власного майна та переданих їй грошових коштів свідком ОСОБА_5 , фактично зводяться до незгоди із встановленими обставинами справи та необхідності переоцінки доказів, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Зі змісту підстави оскарження судових рішень у справі, передбаченої пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору.

Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі вказаної норми, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.

Такі правові висновки викладено в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 березня 2021 року у справі № 461/2321/20 (провадження № 61-16181св20).

У справі, яка переглядається, проаналізувавши зміст оскаржуваного судового рішення, Верховний Суд дійшов висновку, що при вирішенні по суті позовних вимог про поділ майна подружжя, апеляційним судом було ухвалено судове рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Судом апеляційної інстанції правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини.

Таким чином, заявлені в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, є необґрунтованими.

Відповідно до частин другої, п`ятої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати. Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Як зазначила Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 30 жовтня 2018 року у справі № 757/172/16-ц, виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовчої практики та забезпечення розвитку права.

У рішенні від 18 січня 2001 року у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v. the United Kingdom, заява № 27238/95, пункт 70) ЄСПЛнаголосив, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.

З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання. Такі висновки сформульовано в численних постановах Великої Палати Верховного Суду (див. постанови від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 05 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43-44) і № 818/1688/16 (пункти 44-45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44-45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24)).

У справі, яка переглядається, в оцінці застосування норм матеріального права у спірних правовідносинах Верховний Суд погоджується з висновками апеляційного суду про те, що наявними в матеріалах справи доказами не спростовується презумпція спільності права власності подружжя на майно, набуте ними в період шлюбу, оскільки продаж позивачкою земельної ділянки, вартість якої є значно меншою, ніж вартість спірної квартири, здійснений за 9 років до купівлі цієї квартири, вочевидь не може бути розцінений судом як належний доказ придбання позивачкою нерухомого майна за особисті кошти. При цьому доводи сторони позивачки про те, що для купівлі квартири ОСОБА_1 особисто отримала від своєї матері ОСОБА_5 грошові кошти у розмірі, еквівалентному 5 000 доларів США, не підтверджені письмовими доказами, однак рішення суду не може ґрунтуватися на припущеннях.

Таким чином, Верховний Суд в цій справі дійшов висновку про відсутність правових підстав для передачі справи на розгляд об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду, оскільки наведені заявником доводи для відступу від висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20, у постанові Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 464/7011/16-ц, не є тими обставинами, що містять виключну правову проблему і необхідність забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин і нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків апеляційного суду.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду