ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 752/18060/22

У грудні 2022 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Київської міської ради, ОСОБА_2 , Головного управління Держгеокадастру у м. Києві, третя особа: ОСОБА_3 про визнання права постійного користування земельною ділянкою та скасування державної реєстрації земельної ділянки.

Позов мотивовано тим, що ОСОБА_1 є співвласником 1/2 частини будинку АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом. Іншим співвласником 1/2 частини будинку є ОСОБА_3 .

Будинок збудований у 1942 році бабою позивача ОСОБА_4 та дядьком на місці згорілого будинку та згідно з рішенням виконавчого комітету Московської районної ради народних депутатів трудящих у м. Києві від 29 січня 1962 року № 170 було передано їм у власність.

Право на 1/2 частину домоволодіння підтверджується Свідоцтвом про право особистої власності на домоволодіння від 19 березня 1962 року, виданим виконавчим комітетом районної ради депутатів трудящих м. Києва, та Свідоцтвом про право власності на домоволодіння від 24 грудня 1998 року, виданим Держадміністрацією Харківського району м. Києва.

1 червня 1987 року баба позивача померла і належну їй 1/2 частину будинку успадкувала його мати ОСОБА_5

ІНФОРМАЦІЯ_1 померла мати позивача і належну їй частку в будинку в рівних частках успадкував позивач та його батько ОСОБА_6

ІНФОРМАЦІЯ_2 помер його батько, після смерті якого він успадкував належну йому 1/4 частку будинку.

Будинок розташований на земельній ділянці розміром 2 310 кв. м, однак у встановленому законом порядку право власності на земельну ділянку ні його бабою, ні батьками зареєстровано не було, а тому земельна ділянка перебуває в постійному користуванні позивача, оскільки фактично успадкована разом із домоволодінням, зберігаючи при цьому свій правовий титул.

Відповідно до Технічного паспорта Київського міського БТІ від 12 серпня 1998 року домоволодіння розташоване на присадибній земельній ділянці площею 2 310 кв. м, з них 104 кв. м під житловими приміщеннями, 104 кв. м під нежитловими, та 2 057 кв. м під городом. Такий же розмір земельної ділянки зазначений і в Технічному паспорті від 17 серпня 2016 року.

Право приватної власності на присадибну земельну ділянку ні бабою, ні його батьками зареєстровано не було, хоч він та його родина використовували її за цільовим призначенням. На момент набуття права власності на будинок законодавством передбачався одночасний перехід разом із правом власності на будівлю і права користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення. З урахуванням цього позивач вважав, що 1/2 частина земельної ділянки перейшла до нього в силу положень статті 120 ЗК України, статей 377 та 1268 ЦК України в порядку спадкування за законом із збереженням при цьому свого правового титулу - права постійного користування.

5 листопада 2021 року йому стало відомо, що 7 жовтня 2021 року частину присадибної земельної ділянки площею 0,1 га, що перебувала в його постійному користуванні, було зареєстровано в Державному земельному кадастрі на підставі проєкту землеустрою щодо відведення земельних ділянок від 4 жовтня 2021 року, розробником якого було ТОВ «Терра Проект», якій було присвоєно кадастровий номер 8000000000:90:099:0011 та адресу: АДРЕСА_1 . Ця земельна ділянка накладається на частину земельної ділянки, яка перебуває в постійному користуванні позивача.

Земельна ділянка з даним кадастровим номером була зареєстрована за клопотанням відповідача ОСОБА_2 від 3 листопада 2020 року до Київської міської ради. 16 грудня 2020 року в Міському земельному кадастрі було зареєстровано заяву-повідомлення про розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. З метою належного оформлення права на земельну ділянку він 12 жовтня 2020 року звернувся до приватного нотаріуса КМНО Рафалович-Полегойко В. Ф., однак йому було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину на право постійного користування земельною ділянкою, оскільки вона знаходилася в постійному користуванні спадкодавця, а не у власності. Відповідно до статті 15 ЗК Української РСР 1970 року земля надавалася в тимчасове або безстрокове користування без встановленого строку.

Із Свідоцтва про право на спадщину за законом від 6 вересня 2016 року вбачається, що мати позивача прийняла спадщину після своєї матері ОСОБА_4 шляхом фактичного вступу в управління спадковим майном, проте не оформила спадкові права;

Відповідно до статей 548, 549 ЦК Української РСР 1963 року спадщина належала його матері з моменту її відкриття. Це підтверджувало і перехід до неї права користування 1/2 частиною спірної земельної ділянки.

Після набрання чинності ЗК України 1990 року за його матір`ю залишилося право постійного користування даною земельною ділянкою у вказаному розмірі, яке було набуте за ЗК Української РСР 1970 року.

1 січня 2002 року набув чинності ЗК України 2001 року. Пунктом 6 Перехідних положень ЗК України передбачено обов`язок постійних землекористувачів переоформити таке право відповідно до порядку, встановленого ЗК України. Рішенням Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року ця норма визнана неконституційною.

Право постійного користування, набуте до 1 січня 2002 року, не втрачалося внаслідок його непереоформлення і зберігається за позивачем до приведення прав і обов`язків щодо земельної ділянки у відповідність до вимог закону. Відповідно до частини першої статті 377 ЦК України в редакції станом на 2016 рік, при переході до позивача права власності на будинок перейшло і право користування земельною ділянкою.

Державна реєстрація в Державному земельному кадастрі земельної ділянки площею 0,1 га з кадастровим номером 8000000000:90:099:0011, що накладається на частину наявної в користуванні позивача земельної ділянки, суперечить вимогам закону і порушує його права як землекористувача. Земельна ділянка, яку намагається отримати у власність відповідач, є частиною земельної ділянки площею 2 310 кв. м, яка з 2017 року перебуває в безстроковому користуванні позивача.

Відповідач не був користувачем земельної ділянки і Київська міська рада не приймала рішення про надання дозволу на розробку проєктної документації. Позивач не погоджував відповідачу межі земельної ділянки, а відповідно до листа Департаменту містобудування від 9 червня 2022 року відомостей про присвоєння поштової адреси житлового будинку АДРЕСА_2 не зафіксовано.

ОСОБА_1 , з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, просив:

визнати за ним у порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_6 право постійного користування 1/4 частиною земельної ділянки площею 2 310 кв. м по АДРЕСА_1 ;

визнати за ним у порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_5 право постійного користування 1/4 частиною земельної ділянки площею 2 310 кв. м по АДРЕСА_1 ;

скасувати в Державному земельному кадастрі державну реєстрацію земельної ділянки площею 0,1 га (кадастровий номер 8000000000:90:099:0011, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка ), категорія земель - землі житлової та громадської забудови; вид використання для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 .

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 17 листопада 2025 року в позові ОСОБА_1 до Київської міської ради, ОСОБА_2 , Головного управління Держгеокадастру про визнання права постійного користування земельною ділянкою та скасування державної реєстрації земельної ділянки відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:

19 березня 1962 року виконавчим комітетом Київської міської ради депутатів трудящих ОСОБА_7 видано Свідоцтво про право особистої власності на 1/2 частину домоволодіння, а Свідоцтвом про право власності на домоволодіння від 24 грудня 1998 року, виданим Держадміністрацією Харківського району м. Києва, підтверджено право власності на 1/2 частину домоволодіння баби позивача - ОСОБА_4 . Відповідно до Технічного паспорта на будинок від 12 серпня 1998 року, виготовленого Бюро технічної інвентаризації, будинок розташований на земельній ділянці розміром 2 310 кв. м, з яких: 149 кв. м під житловими приміщеннями, 104 кв. м під нежитловими та 2 057 кв. м під городом. Цей же розмір земельної ділянки підтверджений і Технічним паспортом від 17 серпня 2016 року;

судом встановлено, підтверджується матеріалами справи і не заперечується позивачем та його представником, право власності та користування земельною ділянкою у Державному реєстрі речових прав не зареєстровано. На якій правовій підставі здійснювалося використання земельної ділянки, невідомо, і таких даних суду повідомлено не було. При зверненні до суду позивачем не зазначено та не надано доказів відведення вказаної земельної ділянки його бабі та дядькові, які були її первинними користувачами та власниками домоволодіння, чи набуття іншого права користування нею. Звертаючись до суду, будь-яких доказів відведення земельної ділянки та її передачі бабі та в подальшому батькам позивач не надав, у тому числі для цілей, визначених статтею 7 ЗК України. На підставі чого здійснювалося користування земельною ділянкою, також не зазначається;

судом встановлено та не заперечується позивачем, Державний акт на право постійного користування земельною ділянкою його спадкодавцям також не видавався. Таким чином, спадкодавці позивача, незважаючи на тривалість користування спірною земельною ділянкою, право постійного користування нею у встановленому законом порядку не набули. Сам факт користування нею протягом тривалого часу з точки зору закону не є підставою для набуття такого права.

право постійного користування земельною ділянкою за ЗК УРСР 1970 року було обмежене лише юридичними особами. У свою чергу, статтею 7 ЗК УРСР 1990 року було визначено, що користування землею може бути постійним або тимчасовим. Відповідно до статей 9, 17 та 19 цього Кодексу у постійне користування земля надавалася громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства. Згідно зі статтями 22 та 23 Кодексу право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право. Таким документом є Державний акт, який видавався і реєструвався сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів;

з матеріалів справи вбачається, що право власності на будинок було отримано ОСОБА_4 та ОСОБА_7 на підставі рішення виконавчого комітету Московської районної ради народних депутатів м. Києва від 29 січня 1962 року. При цьому будь-яка інформація про відведення земельної ділянки під будівництво та її розмір відсутня. Своє право на вказану земельну ділянку спадкодавці позивача в порядку, визначеному ЗК УРСР 1990 року, також не оформили (т. 1, а. с. 26-30). Рішенням Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року у справі № 5-рп/2005 також підтверджено можливість набуття права на земельну ділянку лише у випадку її первинного отримання громадянами. Такого права спадкодавці позивача не набули;

стосовно наведеного аналізу підстав та порядку спадкування за ЦК Української РСР 1963 року, суд враховує, що позивач не міг успадкувати право, яке не було набуте спадкодавцями.

Відповідно до постанови Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 681/1039/15-ц стадія погодження меж земельної ділянки при виготовленні землевпорядної документації є допоміжною. При цьому стаття 198 ЗК України лише вказує, що складовою кадастрових зйомок є «погодження меж земельної ділянки з суміжними власниками та землекористувачами». У разі виникнення спору сама по собі відсутність погодження меж не є підставою для того, щоб вважати прийняте рішення про приватизацію незаконним. Підписання акта погодження меж самостійного значення не має, воно не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку, як і будь-яких інших прав у процедурі приватизації. Тобто непогодження позивачем меж земельної ділянки при розробленні відповідачем проєктної документації за адресою: АДРЕСА_1 , не є порушенням його прав, а сам акт не тягне за собою виникнення права власності на земельну ділянку. Крім того, земельна ділянка з кадастровим номером 8000000000:90:099:0011 у Міському земельному кадастрі не зареєстрована та не обліковується;

рішення Київською міською радою про передачу земельної ділянки відповідачу у власність не приймалося. Відповідно до позиції Верховного Суду, висловленої у постанові від 5 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17, завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту. У постанові Верховного Суду від 5 червня 2024 року у справі № 128/1243/22 зазначено, що при зверненні до суду особа повинна зазначити суб`єктивне бачення порушеного права чи охоронюваного інтересу та спосіб його захисту;

вирішуючи спір, суд зобов`язаний надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача. Відсутність права на позов у матеріальному розумінні тягне за собою прийняття рішення про відмову в задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин. Тобто, встановивши, що права або інтереси позивача не порушені, суд відмовляє в задоволенні позову за безпідставністю, недоведеністю чи необґрунтованістю. Враховуючи викладене та один із основних принципів цивільного судочинства - принцип змагальності, суд зробив висновок про недоведеність пред`явлених позивачем вимог та відсутність підстав для їх задоволення.

Додатковим рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 30 грудня 2025 року:

заяву ОСОБА_2 задоволено;

стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 50 000 грн витрат на правову допомогу.

Додаткове рішення мотивоване тим, що:

встановлено, що рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 17 листопада 2025 року у позові ОСОБА_1 до Київської міської ради, ОСОБА_2 , Головного управління Держгеокадастру у м. Києві, третя особа - ОСОБА_3 , про визнання права постійного користування земельною ділянкою та скасування державної реєстрації земельної ділянки відмовлено;

на підтвердження надання відповідачу правничої допомоги долучено договір про надання правничої допомоги від 5 грудня 2023 року, звіт № 35 від 5 грудня 2025 року, акт № 35 від 5 грудня 2025 року. З акта № 35 про надання правничої допомоги від 5 грудня 2025 року АО «Шайко і партнери» були надані такі послуги: ознайомлення з позовною заявою ОСОБА_1 до Київської міської ради, ОСОБА_2 , Головного управління Держгеокадастру у м. Києві, третя особа - ОСОБА_3 , про визнання права постійного користування земельною ділянкою та скасування державної реєстрації земельної ділянки у справі № 752/18060/22; підготовка та подання відзиву на позовну заяву ОСОБА_1 у справі № 752/18060/22; підбір та аналіз судової практики у подібних правовідносинах; підготовка процесуальних документів (клопотань та заяв) у справі № 752/18060/22; представництво інтересів клієнта у Голосіївському районному суді міста Києва у справі № 752/18060/22 та участь у судових засіданнях.

позивач клопотань про неспівмірність витрат на професійну правничу допомогу не подавав. Враховуючи викладене вище, характер та обсяг виконаної адвокатом роботи, принцип співмірності та розумності судових витрат, критерій реальності адвокатських витрат, а також критерій розумності їхнього розміру, суд зробив висновок про стягнення витрат на правничу допомогу у заявленому представником відповідача розмірі.

Постановою Київського апеляційного суду від 31 березня 2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представницею - адвокаткою Голицею Т. І. на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 17 листопада 2025 року, залишено без задоволення;

рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 17 листопада 2025 року залишено без змін;

апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представницею - адвокаткою Голицею Т. І. на додаткове рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 30 грудня 2025 року, задоволено частково;

додаткове рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 30 грудня 2025 року скасовано;

заяву представника ОСОБА_2 - адвоката Шайко С. В. про стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу залишено без розгляду.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:

вирішуючи спір у справі, місцевий суд вважав недоведеним позивачем, що спірна земельна ділянка була раніше відведена у користування та передана бабі або ж батькам позивача; на підставі яких документів позивач та його спадкодавці здійснювали користування даною земельною ділянкою, також не зазначено. Державний акт на право постійного користування земельною ділянкою його спадкодавцям також не видавався. Таким чином, спадкодавці позивача, попри тривалість користування спірною земельною ділянкою, право постійного користування нею у встановленому законом порядку не набули. Сам факт користування нею протягом тривалого часу з точки зору закону не є підставою для набуття такого права. При цьому непогодження позивачем меж земельної ділянки при розробленні відповідачем проєктної документації за адресою: АДРЕСА_1 , не є порушенням його прав, а сам акт не тягне за собою набуття права власності на земельну ділянку. Крім того, земельна ділянка з кадастровим номером 8000000000:90:099:0011 у Міському земельному кадастрі не зареєстрована та не обліковується. Рішення Київською міською радою про передачу земельної ділянки відповідачу у власність не приймалося. Встановивши, що права або інтереси позивача не порушені, суд відмовив у задоволенні позову. Колегія суддів, перевіривши оскаржуване рішення в межах доводів апеляційної скарги, погодилася з такими висновками суду першої інстанції.

щодо позовних вимог у частині визнання в порядку спадкування права користування земельною ділянкою, то оскільки у цій справі правовідносини щодо користування земельною ділянкою по АДРЕСА_1 виникли до набрання чинності ЗК України від 25 жовтня 2001 року № 2768-III, до таких правовідносин підлягають застосуванню положення чинних на той час ЗК УРСР 1922 року, ЦК УРСР 1963 року. Статтею 66 ЗК УРСР 1922 року передбачено, що двором визнається сімейно-трудове об`єднання осіб, які спільно ведуть сільське господарство. Двір може складатися і з однієї безсімейної особи (незалежно від статі). Членами двору вважаються як усі наявні його учасники (включаючи і малолітніх, і людей похилого віку), так і ті, що пішли тимчасово на трудові заробітки і не вийшли з нього законним порядком. Склад двору збільшується у разі шлюбу та примацтва (прийому у двір нових членів) та зменшується при виході з нього членів або їхньої смерті (стаття 67 ЗК УРСР 1922 року). Відповідно до статті 68 ЗК УРСР 1922 року право на землю, що перебуває у трудовому користуванні двору (господарства), а також на споруди та сільськогосподарський інвентар належить усім членам двору у повному його складі, незалежно від статі та віку. Представником двору у його господарських справах визнається домогосподар (чоловік чи жінка) (стаття 69 ЗК УРСР 1922 року). Статтею 2 ЗК УРСР 1922 року врегульовано, що всі землі в межах Української РСР, у чиєму б віданні вони не були, становлять власність Робітничо-Селянської держави. Відповідно до частини першої статті 11 ЗК УРСР 1922 року право на землю, надану в трудове користування, є безстроковим і може бути припинене лише з підстав, зазначених у законі. Статтею 17 ЗК УРСР 1922 року визначено, що право на землю, надану трудовому землекористувачу, припиняється у випадках: а) добровільної відмови від землі всіх членів двору; б) припинення двором ведення самостійного господарства повністю; в) виморочності двору; г) остаточного переселення його в інше місце з припиненням у колишньому місці самостійного господарства; д) позбавлення прав користування землею по суду за зазначені у законі злочини; е) заняття землі в установленому порядку для державних та громадських потреб (шляхи сполучення, розробка цінних копалин тощо);

ЗК УРСР 1922 року передбачав (статті 195-206) ведення державного запису землекористувачів (земельна реєстрація), функції якого покладалися на Народний комісаріат землеробства та його місцеві органи. Завдання державного запису землекористувачів полягало у проведенні збору та збереженні «у систематичному та наочному вигляді» точних та своєчасних відомостей про правове та господарське становище всіх землекористувачів. Відповідно при здійсненні земельної реєстрації фіксувалися такі відомості про кожну земельну ділянку: 1) місце розташування та назва земельної ділянки, кількість землі в цілому та по угіддях, відомості про будівлі та господарські споруди; 2) найменування землекористувачів та підстави отримання землі у користування; 3) відомості про особливі повноваження та повинності, пов`язані з використанням ділянки; 4) інші відомості, внесення яких передбачено наступними розпорядженнями. Крім того, як у ЗК УРСР 1970 року, так і у ЗК України 1990 року серед підстав припинення прав користування земельними ділянками не було такої підстави, як неоформлення або непереоформлення раніше наданих прав. Такі висновки Верховний Суд виклав у постановах від 30 червня 2021 року у справі № 727/10679/17 та від 23 квітня 2025 року у справі № 727/2377/23;

Рішення виконавчого комітету Московської районної ради депутатів трудящих від 29 січня 1962 року № 170, яким за бабою позивача визнано право власності на житловий будинок, не містить інформації про правові підстави набуття нею права користування земельною ділянкою під згорілим домоволодінням. Позивач у цій справі після смерті батьків успадкував 1/2 частину домоволодіння АДРЕСА_1 . Співвласницею іншої частки є третя особа у справі - ОСОБА_3 ;

рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 31 січня 2023 року у справі № 752/14593/22 проведено поділ домоволодіння АДРЕСА_1 загальною площею 121,9 кв. м, житловою площею 58,3 кв. м, виділено в натурі в особисту приватну власність ОСОБА_1 приміщення квартири АДРЕСА_3 у житловому будинку під літ. «А» загальною площею 57,5 кв. м, житловою - 30,8 кв. м, а саме: 1-1 - сіни площею 5,5 кв. м, 1-2 - кухня площею 6,5 кв. м, 1-3 - житлова кімната площею 8,0 кв. м, 2-1 - сіни площею 2,4 кв. м, 2-2 - кухня площею 6,3 кв. м, 2-3 - комора площею 6,0 кв. м, 2-4 - житлова кімната площею 22,8 кв. м, разом з господарськими спорудами та будівлями: сарай під літ. «И», гараж під літ. «З», хвіртка під № 1, ворота під № 2, а ОСОБА_3 - приміщення квартири АДРЕСА_4 у житловому будинку під літ. «А» загальною площею 64,4 кв. м, житловою - 27,5 кв. м, а саме: 3-1 - сіни площею 11,8 кв. м, 3-4 - кухня площею 8,3 кв. м, 4-1 - сіни площею 5,4 кв. м, 4-2 - кухня площею 7,8 кв. м, 4-3 - житлова кімната площею 15,7 кв. м, разом з господарськими спорудами та будівлями: сарай під літ. «В», вбиральня під літ. «Г», огорожа під № 3;

при відмові у задоволенні позову у цій справі суд першої інстанції, дослідивши обставини справи та надані сторонами докази, дійшов обґрунтованого висновку, що позивачем не доведено факту надання/оформлення в установленому законом порядку права власності чи права користування на земельну ділянку площею 2 310 кв. м, не надано доказів на підтвердження того, що спірна земельна ділянка була об`єктом спадкування та увійшла до складу спадщини після смерті ОСОБА_4 , ОСОБА_5 чи ОСОБА_6 . Частиною другою статті 78 ЦПК України визначено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. У розумінні цієї норми не є належними доказами набуття у встановленому законом порядку права користування ОСОБА_4 на земельну ділянку по АДРЕСА_1 ані технічний паспорт на домоволодіння, ані показання свідків. Тобто вказаний документ не є правовстановлюючим, не посвідчує речове право на об`єкт нерухомого майна, а лише описує його технічні та інші характеристики. Відповідно, він не може бути доказом набуття у встановленому законом порядку права користування земельною ділянкою по АДРЕСА_1 власниками домоволодіння, яке на ній розташоване. Також колегія суддів критично оцінила показання свідків ОСОБА_8 та ОСОБА_9 як належний доказ виникнення в ОСОБА_4 безстрокового права користування земельною ділянкою по АДРЕСА_1 ;

частиною шостою статті 81 ЦПК України встановлено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. На цій підставі апеляційний суд критично оцінив посилання позивача на лист Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу КМР (КМДА) від 24 жовтня 2023 року № 0570202/1-14104, відповідно до якого за даними Міського земельного кадастру по АДРЕСА_1 за ОСОБА_5 обліковується земельна ділянка площею 0,0937 га, а за ОСОБА_7 - земельна ділянка площею 0,0975 га по АДРЕСА_1 ;

сукупний розмір площ цих земельних ділянок становить 0,1912 га та є меншим, ніж заявлено позивачем у позові (0,2310 га), а також з урахуванням того, що 1/2 частка належного позивачу домоволодіння розташована саме за адресою: АДРЕСА_1 , а не « АДРЕСА_1 , у зв`язку з чим площа земельної ділянки по АДРЕСА_1 становить лише 0,0937 га. З огляду на вказане місцевий суд підставно вважав, що позивачем не було доведено належними, допустимими та достатніми доказами виникнення у спадкодавців ОСОБА_1 прав землекористування за адресою: АДРЕСА_1 , а тому позовні вимоги у цій частині є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню;

щодо позовних вимог про скасування державної реєстрації земельної ділянки площею 0,1 га з кадастровим номером 8000000000:90:099:0011, то закріплення межовими знаками меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) може здійснюватися за відсутності власників (користувачів) суміжних земельних ділянок у випадку їх нез`явлення, якщо вони були належним чином повідомлені про час проведення вищезазначених робіт, про що зазначається в акті приймання-передачі межових знаків на зберігання. Погодження меж є виключно допоміжною стадією у процедурі приватизації земельної ділянки, спрямованою на те, щоб уникнути необов`язкових технічних помилок. При цьому стаття 198 ЗК України лише вказує, що складовою кадастрових зйомок є «погодження меж земельної ділянки з суміжними власниками та землекористувачами». Підписання акта погодження меж самостійного значення не має, воно не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку, як і будь-яких інших прав у процедурі приватизації. Непогодження меж земельної ділянки із суміжними власниками та землекористувачами не може слугувати підставою для відмови відповідної місцевої ради в затвердженні технічної документації, за умови правомірних дій кожного із землекористувачів. Ненадання позивачем своєї згоди на погодження меж земельної ділянки суміжного землекористувача не може бути перепоною для розгляду місцевою радою питання про передачу земельної ділянки у власність відповідачу за обставин виготовлення відповідної технічної документації. Наведене відповідає позиції Верховного Суду у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 681/1039/15-ц;

оскільки позивач у цій справі не набув в установленому законом порядку речового права на земельну ділянку по АДРЕСА_1 , місцевий суд правомірно вважав, що реєстрація відповідачем ОСОБА_2 7 жовтня 2021 року у Державному земельному кадастрі земельної ділянки площею 0,1 га з кадастровим номером 8000000000:90:099:0011 не порушує прав ОСОБА_1 . Колегія суддів вважала, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, судом додержано вимог матеріального та процесуального права, а тому рішення суду відповідно до статті 375 ЦПК України необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення;

щодо доводів апеляційної скарги на додаткове рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 30 грудня 2025 року, то відповідно до вимог частини четвертої статті 183 ЦПК України суд, встановивши, що письмову заяву (клопотання, заперечення) подано без додержання вимог частини першої або другої цієї статті, повертає її заявнику без розгляду. Оскільки до заяви представника ОСОБА_2 - адвоката Шайко С. В. про стягнення понесених судових витрат не долучено доказів надсилання такої заяви та доказів понесення витрат на правничу допомогу ОСОБА_1 або ж його представнику, вона не відповідає вимогам статті 183 ЦПК України та підлягала поверненню без розгляду. У зв`язку з викладеним місцевий суд безпідставно стягнув заявлені витрати на правничу допомогу з ОСОБА_1 . Тому колегія апеляційного суду вважала, що додаткове рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 30 грудня 2025 року належить скасувати, а заяву представника ОСОБА_2 - адвоката Шайко С. В. про стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу залишити без розгляду.

Аргументи учасників справи

06 травня 2026 року ОСОБА_1 06 травня 2026 року через підсистему Електронний суд подав касаційну скаргу, яка підписана адвокатом Голицею Т. І., на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 17 листопада 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 31 березня 2026 року (повне судове рішення складено 03 квітня 2026 року), в якій просив:

оскаржені судові рішення скасувати;

ухвалити нове судове рішення про направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

позивач оскаржує рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 17 листопада 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 31 березня 2026 року у справі № 752/18060/22, якими позивачу відмовлено в задоволенні позовних вимог. У частині скасування Київським апеляційним судом додаткового рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 30 грудня 2025 року позивач погоджується з постановою Київського апеляційного суду від 31 березня 2026 року;

суди обох інстанцій не повністю з`ясували всі фактичні обставини справи, не дослідили та не надали їм належної правової оцінки, чим допустили порушення норм процесуального права. Судами було неправильно застосовано норми матеріального права, зокрема положення Земельного кодексу УРСР 1922 року, ЗК УРСР 1970 року та перехідних положень чинного земельного законодавства, без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року у справі № 663/1738/16-ц, від 5 листопада 2019 року у справі № 906/392/18 та у постанові Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 727/10679/17, що є підставою для касаційного оскарження постанови суду апеляційної інстанції згідно з пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України;

станом на дату отримання ОСОБА_7 та ОСОБА_4 свідоцтв про право особистої власності на домоволодіння, на території Української РСР правовідносини щодо права користування земельною ділянкою регулювалися Земельним кодексом УРСР, затвердженим постановою Всеукраїнського центрального виконавчого комітету від 29 листопада 1922 року (далі - ЗК УРСР 1922 року). Пунктами 66-68 глави 1 розділу V ЗК УРСР 1922 року було передбачено, що двором визнається сімейно-трудове об`єднання осіб, які спільно ведуть сільське господарство. Двір може складатися і з однієї безсімейної особи (незалежно від статі). Членами двору вважаються як усі наявні його учасники (включаючи і малолітніх, і людей похилого віку), так і ті, що пішли тимчасово на трудові заробітки і не вийшли з нього законним порядком. Склад двору збільшується у разі шлюбу та примацтва (прийому у двір нових членів) та зменшується при виході з нього членів або їхньої смерті. Право на землю, що перебуває у трудовому користуванні двору (господарства), а також на будівлі та сільськогосподарський інвентар належить усім членам двору у повному його складі, незалежно від статі та віку. Відповідно до пункту 127 розділу VIII ЗК УРСР 1922 року кожен двір має право на наділення із садибної осілості селища присадибною ділянкою. Підставою для виникнення права на земельну ділянку є відповідний юридичний факт. І таким юридичним фактом згідно з чинним на той час законодавством є набуття права власності на домоволодіння, яке складається з житлового будинку, земельної ділянки та господарських споруд. Відтак, у момент визнання згідно з рішенням виконавчого комітету Московської районної ради депутатів трудящих м. Києва від 29 січня 1962 року № 170 права власності на домоволодіння АДРЕСА_1 , яке розташоване на земельній ділянці загальною площею 2 310 кв. м, у громадян ОСОБА_7 та ОСОБА_4 на підставі ЗК УРСР 1922 року і Загальних засад землекористування і землеустрою, затверджених постановою ЦВК СРСР від 15 грудня 1928 року, що були чинними на той час, виникло безстрокове право користування земельною ділянкою по АДРЕСА_1 ;

факт виникнення права постійного землекористування земельною ділянкою по АДРЕСА_1 та збереження цього права в подальшому підтверджується також і листом Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) від 24 жовтня 2023 року № 0570202/1-14104. З листа Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) від 24 жовтня 2023 року № 0570202/1-14104 вбачається, що за даними Міського земельного кадастру по АДРЕСА_1 (код 90:099:0009) обліковується земельна ділянка площею 0,0937 га за гр. ОСОБА_5 (донька ОСОБА_4 , яка прийняла спадщину після смерті останньої, та мати позивача, після смерті якої позивач успадкував домоволодіння). Цим же листом повідомлено, що в Міському земельному кадастрі також обліковується за гр. ОСОБА_7 земельна ділянка площею 0,0975 га по АДРЕСА_1 (код 90:099:0010). Так само у матеріалах справи міститься зведений план земельних ділянок у масштабі 1:1000 по кварталу 90099 по АДРЕСА_1 , АДРЕСА_1 та плани земельних ділянок за № 90:099:0009 та № 90:099:0010;

з 1 січня 1971 року набрав чинності Земельний кодекс УРСР від 8 липня 1970 року, стаття 15 якого передбачала право безстрокового (постійного) землекористування. Відтак, право постійного землекористування земельною ділянкою по АДРЕСА_1 зберігалося за громадянами ОСОБА_7 та ОСОБА_4 . Відповідно до статті 90 ЗК УРСР 1970 року при переході права власності на будівлю переходить також і право користування земельною ділянкою, а тому до ОСОБА_5 разом із правом власності на частку в домоволодінні перейшло і право безстрокового (постійного) користування відповідною земельною ділянкою. Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 25 грудня 1970 року «Про порядок введення в дію Земельного кодексу Української РСР» визначено, що надані громадянам до 1 січня 1971 року присадибні земельні, а також земельні ділянки для індивідуального житлового будівництва і для городів зберігаються в розмірах, передбачених раніше діючим законодавством. З 15 березня 1991 року набрав чинності Земельний кодекс УРСР від 18 грудня 1990 року. Пунктом 5 Постанови Верховної Ради УРСР від 18 грудня 1990 року № 562-XII «Про порядок введення в дію Земельного кодексу Української РСР» передбачалося, що громадяни, які мають у користуванні земельні ділянки, надані їм до введення в дію ЗК УРСР 1990 року, зберігають свої права на користування до оформлення ними у встановленому порядку прав землеволодіння або землекористування. Пунктом 6 Постанови Верховної Ради УРСР від 18 грудня 1990 року № 563-XII «Про земельну реформу» передбачалося, що громадяни, які мають у користуванні земельні ділянки, надані їм до введення в дію Земельного кодексу УРСР 1990 року, повинні до 15 березня 1994 року оформити право володіння або користування землею згідно з ЗК УРСР 1990 року. 1 січня 2002 року набрав чинності Земельний кодекс України 2001 року, пунктом 6 Перехідних положень якого було передбачено, що громадяни та юридичні особи, які вже мали у постійному користуванні земельні ділянки, не могли мати їх на такому праві та повинні були у визначений строк переоформити право власності або право оренди на них відповідно до встановленого порядку.

відомостей про те, що земельна ділянка, на якій розміщено домоволодіння, була вилучена в ОСОБА_7 та ОСОБА_4 або в подальшому у їхніх спадкоємців, немає, і матеріали справи таких документів не містять. Допитані в судовому засіданні 17 листопада 2025 року свідки ОСОБА_8 та ОСОБА_9 підтвердили, що межі земельної ділянки по АДРЕСА_1 , якою користується родина позивача вже багато років, були встановлені ще з дитинства свідків, тобто за життя баби позивача - ОСОБА_4 , і до цього часу межі земельної ділянки не змінювалися. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 жовтня 2019 року у справі № 663/1738/16-ц вказала на обґрунтованість висновку про те, що право постійного користування земельною ділянкою, набуте у встановленому порядку до 1 січня 2002 року, не втрачається внаслідок його непереоформлення користувачем, який за Земельним кодексом України не є суб`єктом такого права. Право постійного користування земельною ділянкою зберігається за таким користувачем до приведення прав і обов`язків щодо вказаної ділянки у відповідність до вимог чинного законодавства;

суди неправильно застосували норми матеріального права, зокрема положення пунктів 66-68 глави 1 розділу V, пункту 127 розділу VIII ЗК УРСР 1922 року, статті 90 ЗК УРСР 1970 року, пункту 5 Постанови Верховної Ради УРСР від 18 грудня 1990 року № 562-XII «Про порядок введення в дію Земельного кодексу Української РСР», пункту 6 Постанови Верховної Ради УРСР від 18 грудня 1990 року № 563-XII «Про земельну реформу», Указу Президії Верховної Ради Української РСР від 25 грудня 1970 року «Про порядок введення в дію Земельного кодексу Української РСР», а також не врахували згадані висновки Верховного Суду;

суди порушили вимоги статті 89 ЦПК України щодо всебічного, повного, об`єктивного дослідження доказів. Зокрема, суди не надали належної правової оцінки: рішенню виконавчого комітету Московської районної ради депутатів трудящих м. Києва від 29 січня 1962 року № 170 про передачу домоволодіння у власність; технічним паспортам, що підтверджують розташування домоволодіння на земельній ділянці 2 310 кв. м; листу Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) від 24 жовтня 2023 року № 0570202/1-14104, яким підтверджено облік земельних ділянок за спадкодавцями позивача та третьої особи ОСОБА_3 ; показанням свідків про тривале користування земельною ділянкою, на якій розташоване домоволодіння. Поверхневий підхід судів призвів до критично хибного висновку про те, що спадкодавці позивача не набули права постійного користування земельною ділянкою у встановленому законом порядку. Такий висновок судів не відповідає дійсним обставинам справи;

якби суди правильно застосували норми матеріального права та не допустили порушень норм процесуального права, то вони б неминуче дійшли висновку, що у громадян ОСОБА_7 та ОСОБА_4 , яким на праві власності належало домоволодіння по АДРЕСА_1 , яке розташоване на земельній ділянці загальною площею 2 310 кв. м, на підставі ЗК УРСР 1922 року і Загальних засад землекористування і землеустрою, затверджених постановою ЦВК СРСР від 15 грудня 1928 року, що були чинними на той час, виникло безстрокове право користування земельною ділянкою по АДРЕСА_1 . Відтак, до позивача, який успадкував 1/2 частку домоволодіння по АДРЕСА_1 після смерті своїх батьків - ОСОБА_5 (померла ІНФОРМАЦІЯ_1 ) та ОСОБА_6 (помер ІНФОРМАЦІЯ_2 ), перейшло право на земельну ділянку в обсязі, який мали спадкодавці;

оскаржуючи в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції, позивач звертав увагу апеляційного суду, що у справі, яка переглядається, заявлено позовні вимоги, доводи яких стосуються питань, що можуть бути вирішені лише судовим експертом, а відтак відмова суду першої інстанції призначити за його клопотанням судову земельно-технічну експертизу є порушенням норм процесуального права. Одночасно з апеляційною скаргою позивач подав клопотання про призначення судової земельно-технічної експертизи. Утім, ухвалою Київського апеляційного суду, постановленою без виходу до нарадчої кімнати в судовому засіданні 31 березня 2026 року, відмовлено в задоволенні клопотання позивача про проведення судової земельно-технічної експертизи з тих підстав, що поставлені експерту на вирішення питання виходять за межі предмета доказування у даній справі з урахуванням обраного позивачем способу захисту. Між тим, із такими доводами суду апеляційної інстанції позивач не погоджується. Необхідно наголосити, що, заявляючи вказане клопотання, позивач обґрунтовував його тим, що проведення вказаної експертизи було єдиним можливим способом довести, що реєстрація земельної ділянки за кадастровим номером 8000000000:90:099:0011 була проведена з порушенням вимог чинного законодавства, адже відсутній проїзд до земельної ділянки, а спроєктований проїзд, про який йдеться у пояснювальній записці до проєкту землеустрою, проходить через земельну ділянку, на якій у тому числі розташовані споруди, співвласником яких є позивач. Так само лише шляхом проведення такої експертизи позивач міг довести, що зареєстрована в Державному земельному кадастрі земельна ділянка з кадастровим номером 8000000000:90:099:0011 площею 0,1 га, яку має намір отримати у власність відповідач ОСОБА_2 , потрапляє в межі земельної ділянки, яка обліковується за гр. ОСОБА_5 (код ділянки 90:099:0009, площа 0,0937 га), та в межі земельної ділянки, яка обліковується за гр. ОСОБА_7 (код ділянки 90:099:0010, площа 0,0975 га). Відмова судів у призначенні експертизи унеможливила доведення тієї обставини, що новостворена земельна ділянка з кадастровим номером 8000000000:90:099:0011 є частиною земельної ділянки площею 2 310 кв. м, яка останні 80 років перебуває у постійному користуванні родини позивача. Відповідно факт державної реєстрації земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:90:099:0011 площею 0,1 га, яку бажає отримати у власність відповідач ОСОБА_2 , створює перешкоди для набуття у власність присадибної земельної ділянки, яка перебуває у користуванні позивача, зокрема унеможливлює її державну реєстрацію у попередніх межах і конфігурації, оскільки має місце накладення меж. Як суд першої інстанції, так і суд апеляційної інстанції не врахували, що іншим шляхом довести обґрунтованість заявлених вимог позивачу неможливо. Залишивши без задоволення клопотання представника позивача про проведення судової земельно-технічної експертизи, суд був позбавлений можливості встановити наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують позовні вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. На думку позивача, відмовляючи у задоволенні вказаного вище клопотання, суди порушили принцип всебічного і повного з`ясування всіх обставин справи, тоді як зі змісту положень статті 12 ЦПК України випливає, що суд повинен сприяти у встановленні всіх обставин справи та у здійсненні сторонами своїх прав. Суди формально підійшли до вивчення та аналізу наявних у справі доказів, допустили неповне з`ясування обставин справи та порушення норм процесуального права, відмовившись призначати судову земельно-технічну експертизу, що в підсумку призвело до ухвалення незаконного за своїм змістом судового рішення. Унаслідок цього суди не змогли встановити, що підготовлена ТОВ «Терра Проект» документація із землеустрою розроблена з порушенням законодавства у сфері землеустрою та Державного земельного кадастру, адже має місце факт невідповідності поданих документів вимогам законодавства та знаходження в межах зареєстрованої спірної земельної ділянки частини присадибної земельної ділянки позивача;

допустивши порушення норм процесуального права, суди не змогли дійти висновку, що внесення земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:90:099:0011 до Державного земельного кадастру є фактом створення окремого об`єкта цивільного обороту, а намір відповідача ОСОБА_2 набути право власності на вказану земельну ділянку позбавляє позивача можливості користуватися земельною ділянкою (обліковий номер 90:099:0009), яка перебуває у користуванні його родини протягом 80 років, та відповідно позбавляє можливості реалізувати у майбутньому належне позивачу право щодо безоплатної приватизації такої земельної ділянки.

Аналіз касаційної скарги свідчить, що судові рішення оскаржуються в частині відмови в задоволенні позовних вимог про визнання права користування та скасування державної реєстрації земельної ділянки. В іншій частині судові рішення не оскаржуються, а тому в касаційному порядку не переглядаються.

06 липня 2026 року Головного управління Держгеокадастру у м. Києві та Київській області через Електронний суд подало відзив на касаційну скаргу, в якому просило:

прийняти відзив касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

Відзив на касаційну скаргу мотивовано тим, що:

державна реєстрація спірної земельної ділянки здійснена з дотриманням вимог чинного законодавства, оскільки інші зареєстровані та оформлені у власність земельні ділянки, розташовані в межах спірної земельної ділянки, у відповідності до вимог чинного законодавства, у Державному земельному кадастрі були відсутні;

заявлена позовна вимога в частині «скасування в Державному земельному кадастрі державної реєстрації земельної ділянки, площею 0,1 га, (кадастровий номер 8000000000:90:099:0011, цільове призначення - 02.01 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка); категорія земель - землі житлової та громадської забудови; вид використання для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд), що розташована за адресою: АДРЕСА_1 » НЕ може бути правовою підставою для стягнення з Головного управління Держгеокадастру у м. Києві та Київській області витрат на правову допомогу понесених позивачем (скаржником);

вимога щодо стягнення на користь позивача (скаржника) з Головного управління Держгеокадастру у м. Києві та Київській області витрат на правову допомогу солідарно із іншими відповідачами також є безпідставною та задоволенню не підлягає, оскільки жодних прав позивача (скаржника) Головне управління Держгеокадастру у м. Києві та Київській області, не порушувало. Доказів протилежного позивачем (скаржником) до матеріалів даної судової справи, не надано.

Ухвалою Верховного Суду від 25 червня 2026 року касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка підписана представником Шайком С. В. , на постанову Київського апеляційного суду від 31 березня 2026 року повернуто.

Ухвалою Верховного Суду від 25 червня 2026 року:

поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 17 листопада 2025 року та постанови Київського апеляційного суду від 31 березня 2026 року;

відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою

27 липня 2026 року справа передана судді-доповідачу Крат В. І.↗

Ухвалою Верховного Суду від 11 вересня 2026 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 25 червня 2026 року зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 16 жовтня 2019 року у справі № 663/1738/16-ц; від 05 листопада 2019 року у справі № 906/392/18; від 30 червня 2021 року у справі № 727/10679/17; судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Фактичні обставини

ОСОБА_1 на підставі Свідоцтв про право на спадщину за законом від 6 вересня 2016 року та 10 жовтня 2017 року є власником 1/2 частини домоволодіння АДРЕСА_1 після смерті батьків ОСОБА_5 та ОСОБА_6 .

З рішення виконавчого комітету Московської районної ради депутатів трудящих від 29 січня 1962 року № 170 встановлено, що домоволодіння АДРЕСА_1 збудовано у 1942 році ОСОБА_7 та ОСОБА_4 на місці згорілого будинку та передано їм у власність.

19 березня 1962 року виконавчим комітетом Київської міської ради депутатів трудящих ОСОБА_7 видано Свідоцтво про право особистої власності на 1/2 частину домоволодіння, а Свідоцтвом про право власності на домоволодіння від 24 грудня 1998 року, виданим Держадміністрацією Харківського району м. Києва, підтверджено право власності на 1/2 частину домоволодіння баби позивача - ОСОБА_4 .

Відповідно до Технічного паспорта на будинок від 12 серпня 1998 року, виготовленого Бюро технічної інвентаризації, будинок розташований на земельній ділянці розміром 2 310 кв. м, з яких: 149 кв. м під житловими приміщеннями, 104 кв. м під нежитловими та 2 057 кв. м під городом.

Цей же розмір земельної ділянки підтверджений і Технічним паспортом від 17 серпня 2016 року.

Право власності та/або користування земельною ділянкою по АДРЕСА_1 у Державному реєстрі речових прав не зареєстровано.

7 жовтня 2021 року державним кадастровим реєстратором відділу у Деражнянському районі Головного управління Держгеокадастру у Хмельницькій області за заявою ТОВ «Терра Проект» на підставі проєкту землеустрою щодо відведення земельних ділянок внесено відомості (здійснено реєстрацію) до Державного земельного кадастру про земельну ділянку з кадастровим номером 8000000000:90:099:0011 площею 0,1000 га, вид користування - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.

Відповідно до проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки його розроблено щодо земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до листа директора ТОВ «Терра Проект» від 6 грудня 2021 року на адвокатський запит з посиланням на дані Державного земельного кадастру земельна ділянка сформована за рахунок земель, не наданих у власність чи користування в межах населеного пункту.

Відповідно до листа Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) від 20 червня 2022 року в Міському земельному кадастрі зареєстроване клопотання відповідача ОСОБА_2 від 3 листопада 2020 року до Київської міської ради про надання дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку поблизу АДРЕСА_5 , а також заява-повідомлення від 16 грудня 2020 року про розроблення проєкту землеустрою.

Рішення Київської міської ради про передачу земельної ділянки по АДРЕСА_1 не приймалося.

Крім того, відповідно до листа Департаменту від 24 листопада 2021 року за даними Міського земельного кадастру по АДРЕСА_1 обліковується земельна ділянка площею 0,09 га (код 90:099:0009) та площею 0,10 га по АДРЕСА_1 (код 90:099:0010).

Земельна ділянка з кадастровим номером 8000000000:90:099:0011 не зареєстрована та не обліковується.

Позивач у цій справі після смерті батьків успадкував 1/2 частину домоволодіння АДРЕСА_1 . Співвласницею іншої частки є третя особа у справі - ОСОБА_3 .

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 31 січня 2023 року у справі № 752/14593/22 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/108861033):

позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про поділ житлового будинку в натурі задоволено;

проведено поділ домоволодіння АДРЕСА_1 загальною площею 121,9 кв. м, житловою площею 58,3 кв. м, виділено в натурі в особисту приватну власність ОСОБА_1 приміщення квартири АДРЕСА_3 у житловому будинку під літ. «А» загальною площею 57,5 кв. м, житловою - 30,8 кв. м, а саме: 1-1 - сіни площею 5,5 кв. м, 1-2 - кухня площею 6,5 кв. м, 1-3 - житлова кімната площею 8,0 кв. м, 2-1 - сіни площею 2,4 кв. м, 2-2 - кухня площею 6,3 кв. м, 2-3 - комора площею 6,0 кв. м, 2-4 - житлова кімната площею 22,8 кв. м, разом з господарськими спорудами та будівлями: сарай під літ. «И», гараж під літ. «З», хвіртка під № 1, ворота під № 2, а ОСОБА_3 - приміщення квартири АДРЕСА_4 у житловому будинку під літ. «А» загальною площею 64,4 кв. м, житловою - 27,5 кв. м, а саме: 3-1 - сіни площею 11,8 кв. м, 3-4 - кухня площею 8,3 кв. м, 4-1 - сіни площею 5,4 кв. м, 4-2 - кухня площею 7,8 кв. м, 4-3 - житлова кімната площею 15,7 кв. м, разом з господарськими спорудами та будівлями: сарай під літ. «В», вбиральня під літ. «Г», огорожа під № 3.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968сво21)).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року всправі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).

Приватноправовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання права (пункт 1 частини другої статті 16 ЦК України).

Тлумачення пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України свідчить, що по своїй суті такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися тільки тоді, коли суб`єктивне цивільне право виникло і якщо це право порушується (оспорюється або не визнається) іншою особою (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 вересня 2022 року в справі № 127/23627/20 (провадження № 61-17025св21), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року в справі № 233/4580/20 (провадження № 61-12524сво21)).

Такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися для захисту (невизнання чи оспорювання) різноманітних приватних прав (зобов`язальних, речових, виключних, спадкових, права на частку в спільній частковій власності і т. д.). По своїй суті такий спосіб захисту як визнання права охоплює собою і визнання права відсутнім (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 22 квітня 2024 року в справі № 346/2744/21 (провадження № 61-10543сво23))

Якщо інші спадкоємці оспорюють чи не визнають право на частку спадкоємця, то належним є такий спосіб захисту як визнання права на частку спадкоємця (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 вересня 2022 року в справі № 127/23627/20 (провадження № 61-17025св21)).

Законодавець розмежовує поняття «виникнення права на спадщину» та «виникнення права власності на нерухоме майно, що входить до складу спадщини», і пов`язує із виникненням цих майнових прав різні правові наслідки. Виникнення у спадкоємця права на спадщину, яке пов`язується з її прийняттям, як майнового права зумовлює входження права на неї до складу спадщини після смерті спадкоємця, який не одержав свідоцтва про право на спадщину та не здійснив державну реєстрацію права (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 22 квітня 2024 року в справі № 346/2744/21 (провадження № 61-10543сво23)).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 липня 2022 року у справі № 569/14731/17 (провадження № 61-11998св21) зазначено, що:

«згідно із статтею 73 Земельного кодексу Української РСР 1922 року (в редакції, чинній на час набуття права особистої власності на спірне будиноковолодіння ОСОБА_6 та ОСОБА_1 , далі - ЗК УРСР 1922 року) кожен двір та зміни у його складі реєструються сільрадою у подвірних книгах, з поіменним зазначенням всіх членів двору і голови господарства.

Статтею 2 ЗК УРСР 1922 року урегульовано, що всі землі в межах УРСР в чийому б віданні вони не були, становлять власність Робітничо-Селянської Держави.

Відповідно до частин першої, другої статті 90 Земельного кодексу Української РСР 1970 року (в редакції, чинній на час набуття права особистої власності на частину будинковолодіння позивачем ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_4 , далі - ЗК УРСР 1970 року) на землях міст при переході права власності на будівлю переходить також і право користування земельною ділянкою або її частиною. При переході будівлі у власність кількох осіб земельна ділянка переходить в користування всіх співвласників будівлі.

Положеннями статті 91 ЗК УРСР 1970 року передбачено, що особи, яким належить будинок на праві спільної власності, користуються земельною ділянкою спільно. Порядок користування нею визначається співвласниками будинку залежно від розміру часток в спільній власності на будинок. Наступні зміни в розмірі часток в спільній власності на будинок, які сталися у зв`язку з прибудовою, надбудовою або перебудовою, не тягнуть за собою змін встановленого порядку користування ділянкою. Угода про порядок користування земельною ділянкою є обов`язковою і для особи, яка згодом придбає відповідну частку в спільній власності на цей будинок. Якщо згоди на користування спільною земельною ділянкою не досягнуто, спір вирішується в порядку, встановленому статтею 167 цього Кодексу.

Згідно з частинами першою, другою, четвертою статті 120 ЗК України (в редакції, чинній на час набуття права власності на будинковолодіння відповідачами ОСОБА_9 та ОСОБА_3 ) у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти.

Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

У разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду кількома особами право на земельну ділянку визначається пропорційно до часток осіб у праві власності жилого будинку, будівлі або споруди.

Зазначені норми ЦК України, ЗК УРСР 1970 року та ЗК України закріплюють загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований. Визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду, при цьому передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку в разі набуття права власності на нерухомість».

У разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття орган місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини, а якщо до складу спадщини входить нерухоме майно - за його місцезнаходженням, зобов`язаний подати до суду заяву про визнання спадщини відумерлою. У разі якщо на об`єкті нерухомого майна на момент відкриття спадщини знаходиться рухоме майно, що входить до складу спадщини, таке рухоме майно переходить у власність територіальної громади, якій передано нерухоме майно (частина перша статті 1277 ЦК України, в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У справі за позовом спадкоємця, який прийняв спадщину, про встановлення факту родинних відносин із спадкодавцем, належним відповідачем є спадкоємець (спадкоємці), який прийняв спадщину, а у випадку їх відсутності, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття, належним відповідачем є відповідний орган місцевого самоврядування (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 березня 2023 року в справі № 554/356/21 (провадження № 61-5463св22)).

Належним відповідачем за вимогою про встановлення факту постійного проживання разом із спадкодавцем мають бути спадкоємці, які прийняли спадщину, а при відсутності інших спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття - територіальні громади в особі відповідних органів місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 травня 2021 року у справі № 175/891/19 (провадження № 61-7081св20)).

У справах про визнання права власності у порядку спадкування належним відповідачем є спадкоємець (спадкоємці), який прийняв спадщину, а у випадку їх відсутності, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття, належним відповідачем є відповідний орган місцевого самоврядування (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 жовтня 2021 року в справі № 234/17030/18 (провадження № 61-12859св21), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 грудня 2023 року в справі № 199/1204/21 (провадження № 61-4074св23)).

Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України).

Суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку (стаття 51 ЦПК України).

Пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.

У справі, що переглядається:

позивач звернувся з позовом про визнання права користування та скасування державної реєстрації земельної ділянки, який мотивував тим, що він є спадкоємцем частини будинку АДРЕСА_1 ;

суди не врахували, що належним відповідачем в спорі зі спадкових правовідносин є спадкоємець (спадкоємці), який прийняв спадщину, а у випадку їх відсутності, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття, належним відповідачем є відповідний орган місцевого самоврядування;

суди не перевірили наявності/відсутності інших спадкоємців, які прийняли спадщину, та не врахували, що, оскільки позивач обґрунтовує виникнення спору саме зі спадкових правовідносин, посилається на наявні в матеріалах справи постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії (т. 1 а. с. 54-57), свідоцтво про право на спадщину за законом (т. 1 а. с. 31), то ОСОБА_2 не може бути належним відповідачем за вимогою про визнання права користування;

суди не врахували, що земельна ділянка під будинком АДРЕСА_1 перебувала вкористуванні власників будинку до 1957 року (т. 1. а. с. 26), належала до сільської місцевості та продовжувала перебувати в користуванні власників будинку, розташованого на ній з моменту оформлення права власності на домоволодіння АДРЕСА_1 в 1962 році (т. 1. а. с. 26-29);

суди не перевірили, чи порушується право позивача на користування земельною ділянкою, на якій знаходиться успадкована позивачем частина будинку АДРЕСА_1 , здійсненою державною реєстрацією земельної ділянки площею 0,1 га (кадастровий номер 8000000000:90:099:0011, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), категорія земель - землі житлової та громадської забудови; вид використання для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1 .

За таких обставин суди зробили передчасний висновок про відмову в задоволенні позовних вимог про визнання права користування та скасування державної реєстрації земельної ділянки. Як наслідок судові рішення в цій частині належить скасувати і передати справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

Суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України).

Постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції (підпункт «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України).

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено висновок, що:

«згідно із підпунктом «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Таким чином, встановлено дискреційне повноваження суду зазначити в резолютивній частині судового рішення про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. Статтею 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, такий обов`язок у випадку передачі справи на новий судовий розгляд не покладено. Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що якщо судом апеляційної інстанції скасовано ухвалу суду першої інстанції або судом касаційної інстанції скасовано ухвалу з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, розподіл судового збору у справі, в тому числі сплаченого за подання апеляційної та/або касаційної скарги, здійснює той суд, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи.

З урахуванням наведеного Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду відступає від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у додатковій постанові від 22 квітня 2019 року у справі № 756/2157/15-ц. У разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат».

Тому, з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги, розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду