ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 522/11871/21

У червні 2021 року департамент комунальної власності Одеської міської ради звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , третя особа - Одеська міська рада, про скасування рішень державного реєстратора про державну реєстрацію прав власності.

Позов мотивований тим, що нежитлове приміщення 2-го поверху, площею

320,2 кв. м, що розташоване за адресою:

АДРЕСА_1 , є об`єктом комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підтверджується свідоцтвом про право власності, яке видане 10 березня 2005 року виконавчим комітетом Одеської міської ради. Право власності на вказаний об`єкт належним чином зареєстроване у Державному реєстрі прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно, Державному реєстрі іпотек, Єдиному державному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна за реєстраційним номером 154917265101.

Позивач вказував, що право власності на це нежитлове приміщення на підставі рішення Приморського районного суду м. Одеси від 11 червня

2008 року набуло Товариство з обмеженою відповідальністю «Еден Плюс Лімітед» (далі - ТОВ «Еден Плюс Лімітед»), яке 29 листопада 2011 року за договором купівлі-продажу відчужило це майно ОСОБА_1 .

Проте ТОВ «Еден Плюс Лімітед» набуло спірне майно у власність неправомірно і не мало права ним розпоряджатися, оскільки вказане рішення суду скасоване ухвалою апеляційного суду Одеської області від 25 січня

2012 року із закриттям провадження у справі.

Постановою Одеського апеляційного суду від 09 липня 2019 року у справі

№ 1522/17000/12, яку залишено без змін постановою Верховного Суду від

01 липня 2020 року, витребувано у ОСОБА_1 на користь позивача нежитлове приміщення 2-го поверху площею 320,2 кв. м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .

Крім того, 18 липня 2012 року в межах справи № 1522/17000/12 було накладено арешт на це нежитлове приміщення.

Однак 25 листопада 2015 року розпорядженням Приморської районної адміністрації Одеської міської ради № 817 про технічний стан конструкцій і можливість поділу нежитлових приміщень другого поверху на два самостійних нежитлових приміщень за адресою:

АДРЕСА_1 було затверджено технічний висновок. Тобто відповідачка поділила нежитлове приміщення 2-го поверху загальною площею 320,2 кв. м на два окремих нежитлових приміщення, площею

269,4 кв. м і 39,7 кв. м, та 02 грудня 2015 року зареєструвала за собою право власності на них. Таким чином, під час арешту відповідачка поділила нежитлове приміщення та зареєструвала за собою право власності на два окремі об`єкти.

Посилаючись на викладене, департамент комунальної власності Одеської міської ради просив скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень з відкриттям розділу, індексний номер 27054599 від 14 грудня

2015 року, прийняте державним реєстратором Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції в Одеській області Мидляр Є. В., про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно - нежитлове приміщення № 1 площею 269,4 кв. м, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер об`єкта нерухомості 804385151101, за ОСОБА_1 ; скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень з відкриттям розділу, індексний номер 27054401 від 14 грудня 2015 року, прийняте державним реєстратором Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції в Одеській області Мидляр Є. В., про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно - нежитлове приміщення № 2 площею

39,7 кв. м, яке розташоване за адресою:

АДРЕСА_2 , реєстраційний номер об`єкта нерухомості 80435095110,1 за ОСОБА_1 .

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 19 вересня 2024 року позов задоволено.

Скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень з відкриттям розділу, індексний номер 27054599 від 14 грудня 2015 року, прийняте державним реєстратором Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції в Одеській області

Мидляр Є. В., про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно - нежитлове приміщення № 1 площею 269,4 кв. м, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер об`єкта нерухомості 804385151101, за ОСОБА_1 .

Скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень з відкриттям розділу, індексний номер 27054401 від 14 грудня 2015 року, прийняте державним реєстратором Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції в Одеській області

Мидляр Є. В., про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно - нежитлове приміщення № 2 площею 39,7 кв. м, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер об`єкта нерухомості 804350951101, за ОСОБА_1 .

Рішення суду мотивоване тим, що державний реєстратор порушив вимоги закону та протиправно зареєстрував право власності на 2 об`єкти в результаті поділу первісного об`єкта, щодо якого зареєстровано обтяження, присвоївши їм нові реєстраційні номери без закриття реєстраційного номера справи та відповідного розділу за попереднім об`єктом (загальною площею 320,2 кв. м).

Суд вказав, що належним способом судового захисту порушених прав та інтересів особи є саме скасування рішення державного реєстратора щодо державної реєстрації прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав.

Щодо строку позовної давності суд вказав, що оскільки заявлені вимоги є негаторним позовом, такий позов не підпадає під дію позовної давності.

Постановою Одеського апеляційного суду від 25 березня 2025 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 залишено без задоволення.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 19 вересня 2024 року залишено без змін.

Залишаючи апеляційну скаргу без задоволення, апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції.

29 квітня 2025 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, з урахуванням уточненої редакції, просить скасувати рішення Приморського районного суду м. Одеси від

19 вересня 2024 року та постанову Одеського апеляційного суду від

25 березня 2025 року й ухвалити у справі нове судове рішення про відмову в задоволенні позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди не встановили факт фактичного володіння об`єктом нерухомого майна саме відповідачем, а також не врахували, що титульне володіння позивача не тільки виникло пізніше оскаржуваних рішень, а й стосується іншого об`єкта нерухомості. Захист права власності шляхом заявлення негаторного позову можливий за умови, коли нерухоме майно перебуває у власності та фактичному володінні позивача. Спірні об`єкти нерухомого майна, які утворилися внаслідок поділу, є самостійними об`єктами цивільних прав. Тож для доведення належності такого способу захисту прав, як скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію прав власності, позивач мав довести факт володіння будь-яким з наведених об`єктів нерухомості. Заявник вказує, що заявлені вимоги не є належним способом захисту порушених прав позивача, належним способом захисту є віндикаційний позов, який у цій справі не заявлений. Задоволення заявлених вимог не призведе до відновлення порушеного права.

Заявник вказує, що оскільки відповідач не здійснювала реєстрацію права власності у зв`язку з відчуженням нерухомого майна, державний реєстратор не мав правових підстав для відмови у державній реєстрації права власності, а тому оскаржувані рішення державного реєстратора є правомірними як такі, що прийняті відповідно до закону.

Оскільки застосування негаторного механізму захисту порушених прав у цій справі є неналежним способом захисту, суди попередніх інстанцій помилково не застосували до спірних правовідносин строк позовної давності.

Інші аргументи учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Рух касаційної скарги та матеріалів справи

Ухвалою Верховного Суду від 06 червня 2025 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Приморського районного суду м. Одеси.

05 вересня 2025 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 13 серпня 2026 року справу призначено до судового розгляду.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

У частині першій статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав.

Фактичні обставини справи

Нежитлове приміщення 2-го поверху площею 320,2 кв. м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , було об`єктом комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підтверджується копією свідоцтва про право власності серії НОМЕР_1 , виданого

02 березня 2007 року виконавчим комітетом Одеської міської ради.

Із судових рішень у справі № 2-5519/08 встановлено такі факти:

У квітні 2008 року ТОВ «Еден Плюс Лімітед» звернулося до ОСОБА_3 , представництва з управління комунальною власністю Одеської міської ради, Одеської міської ради з позовом про визнання незаконною відмови від виконання умов договору про сумісну діяльність, зобов`язання внести зміни до договору про сумісну діяльність, визнання права власності на нерухоме майно.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 11 червня 2008 року визнано за ТОВ «Еден Плюс Лімітед» право власності на нежитлове приміщення 2-го поверху, площею 320,2 кв. м, розташоване за адресою:

АДРЕСА_3 .

15 серпня 2008 року на підставі рішення Приморського районного суду м. Одеси від 11 червня 2008 року право власності на нежитлове приміщення 2-го поверху площею 320,2 кв. м зареєстровано за ТОВ «Еден Плюс Лімітед».

Як власник нежитлового приміщення, ТОВ «Еден Плюс Лімітед» на підставі договору купівлі-продажу від 29 листопада 2011 року, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу

Фроловою Р. В., здійснило відчуження вказаного нежитлового приміщення. За наслідками цього правочину право власності на це нерухоме майно перейшло до ОСОБА_1 .

Право власності ОСОБА_1 на це приміщення було зареєстроване

01 грудня 2011 року.

Постановою апеляційного суду Одеської області від 25 січня 2012 року рішення Приморського районного суду м. Одеси від 11 червня 2008 року скасовано, провадження у справі за позовом ТОВ «Еден Плюс Лімітед» до представництва з управління комунальною власністю Одеської міської ради, Одеської міської ради про визнання права власності закрито.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 квітня 2013 року ухвалу апеляційного суду Одеської області від 25 січня 2012 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

За результатами розгляду справи апеляційний суд Одеської області ухвалою від 18 червня 2013 року апеляційну скаргу прокурора м. Одеси відхилив, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 11 червня 2008 року залишив без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 вересня 2013 року касаційну скаргу заступника прокурора Одеської області задоволено частково, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 11 червня 2008 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 18 червня 2013 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 09 квітня 2014 року у задоволенні позову ТОВ «Еден Плюс Лімітед» відмовлено, позов третьої особи з самостійними вимогами ОСОБА_1 задоволено. Визнано за

ОСОБА_1 право власності на нежитлове приміщення 2-го поверху, площею 320,2 кв. м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1.

Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 22 січня 2015 року рішення Приморського районного суду м. Одеси від 09 квітня 2014 року залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 липня 2015 року ухвалу апеляційного суду Одеської області від 22 січня 2015 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Рішенням апеляційного суду Одеської області від 04 листопада 2015 року апеляційні скарги Одеської міської ради, департаменту комунальної власності Одеської міської ради, прокуратури м. Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради та департаменту комунальної власності Одеської міської ради задоволено. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 09 квітня 2014 року в частині задоволення позову ОСОБА_1 про визнання права власності скасовано та в цій частині ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. В іншій частині рішення залишено без змін.

Із судових рішень у справі № 1522/17000/12 встановлено такі обставини:

У липні 2012 року заступник прокурора міста Одеси в інтересах Одеської міської ради звернувся до суду з позовом ОСОБА_1 , треті особи: департамент комунальної власності Одеської міської ради, ТОВ «Еден Плюс Лімітед», в якому просив витребувати нежитлове приміщення 2-го поверху, площею 320,2 кв. м, що розташоване за адресою:

АДРЕСА_1 , з незаконного володіння ОСОБА_1 на користь територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 18 липня 2012 року накладено арешт на нежитлове приміщення 2-го поверху площею 320,2 кв. м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 06 грудня 2017 року у справі № 1522/17000/12 у задоволенні позову відмовлено.

Постановою апеляційного суду Одеської області від 29 березня 2018 року рішення Приморського районного суду м. Одеси від 06 грудня 2017 року скасовано, позов задоволено.

Витребувано нежитлове приміщення 2-го поверху площею 320,2 кв. м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , з незаконного володіння ОСОБА_1 на користь територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Постановою Верховного Суду від 16 січня 2019 року постанову апеляційного суду Одеської області від 29 березня 2018 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постановою Одеського апеляційного суду від 09 липня 2019 року рішення Приморського районного суду м. Одеси від 06 грудня 2017 року скасовано. Позовні вимоги заступника прокурора міста Одеси в інтересах Одеської міської ради задоволено, витребувано нежитлове приміщення другого поверху площею 320,2 кв. м, що розташоване за адресою:

АДРЕСА_1 , з незаконного володіння ОСОБА_1 на користь територіальної громади міста в особі Одеської міської ради.

Постановою Верховного Суду від 01 липня 2020 року касаційну скаргу

ОСОБА_1 залишено без задоволення. Постанову Одеського апеляційного суду від 09 липня 2019 року залишено без змін.

Право власності на вказаний об`єкт комунальної власності зареєстровано з 03 березня 2021 року за реєстраційним номером 1549172651101 за територіальною громадою м. Одеси в особі Одеської міської ради на підставі постанови Одеського апеляційного суду від 09 липня 2019 року та постанови Верховного Суду від 01 липня 2020 року у справі № 1522/17000/12.

25 листопада 2015 року розпорядженням Приморської районної адміністрації Одеської міської ради № 817 затверджено технічний висновок про технічний стан конструкцій і можливість поділу нежитлових приміщень другого поверху, загальною площею 320,20 кв. м. на два самостійні об`єкти нерухомого майна: нежитлове приміщення № 1 площею 269,4 кв. м та нежитлове приміщення

№ 2 площею 39,7 кв. м. Рекомендовано ОСОБА_1 оформити в установленому порядку документи на зазначений об`єкт нерухомості згідно з пунктом 1 розпорядження.

З копій реєстраційних справ щодо спірних об`єктів нерухомості відомо, що право власності на спірні нежитлові приміщення було зареєстровано за відповідачем на підставі заяви ОСОБА_1 , копії розпорядження ПРА ОМР від 25 листопада 2015 року № 817, копії договору купівлі-продажу нежитлового приміщення від 29 листопада 2011 року, технічного паспорта від 30 листопада 2015 року.

Право власності на нежитлове приміщення № 1 площею 269,4 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровано з 02 грудня 2015 року за реєстраційним номером 804385151101 за

ОСОБА_1 на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 27054599 від 14 грудня 2015 року.

Право власності на нежитлове приміщення № 2 площею 39,7 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровано з 02 грудня 2015 року за реєстраційним номером 804385151101 за

ОСОБА_1 на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 27054401 від 14 грудня 2015 року.

Заперечуючи проти заявлених вимог, сторона відповідача просила застосувати строк позовної давності.

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржувані судові рішення зазначеним вимогам закону відповідають.

Щодо способу судового захисту

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) визнається право людини на доступ до правосуддя, а статтею 13 - на ефективний спосіб захисту прав. Це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом захисту певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.

У статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

Відповідно до частин першої, другої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

З урахуванням цього правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні.

Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, провадження № 12-158гс18).

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.

Тлумачення вказаних норм права свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Загальний перелік способів захисту цивільного права та інтересів визначений у статті 16 ЦК України, в якій зазначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18); від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18); від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18); від 11 вересня

2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19); від

06 квітня 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-84гс20) та інших).

Ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у цивільному процесі можливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача.

При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Проте, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, але є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (постанови Великої Палати Верховного Суду: від 29 вересня

2020 року у справі № 378/596/16-ц (провадження № 14-545цс19), від

15 вересня 2022 року у справі № 910/12525/20 (провадження № 12-61гс21) (пункт 148)).

З урахуванням фактичних обставин справи, які правильно встановили суди, Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що позивач обрав ефективний спосіб судового захисту свого порушеного права. Задоволення позовних вимог департаменту комунальної власності Одеської міської ради вимоги про скасування рішень про державну реєстрацію права власності, якими зареєстровано право власності на спірні об`єкти нерухомого майна, забезпечить відновлення та захист порушених прав позивача як законного власника нежитлового приміщення, яке було поділено відповідачем на спірні нежитлові приміщення.

Верховний Суд відхиляє аргументи касаційної скарги у цій частині, зокрема, що належним способом судового захисту прав позивача є вимога про витребування спірного майна, оскільки позивач не є власником майна.

Верховний Суд ураховує, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у визначених у законі випадках (частина перша статті 388 ЦК України).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 липня 2023 року у справі

№ 373/326/17 (провадження № 14-201цс21), пославшись на свою сталу та сформовану судову практику, вказала, що набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою такого позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений.

Відповідно до сталої та сформованої судової практики Великої Палати Верховного Суду власник, з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України, може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень

(далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (пункт 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації (частина друга статті 3 вказаного Закону).

Разом із цим суди встановили, що позивач не був власником спірних нежитлових приміщень у розумінні вказаних норм закону та судової практики Великої Палати Верховного Суду.

Тому він обрав ефективний і належний спосіб судового захисту свого порушеного права, пред`явивши до відповідача позов про скасування відповідних рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.

з вказаними вище нормами права та сталою судовою практикою Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду.

Щодо вирішення спору по суті

Відповідно до статей 317, 318 ЦК України власнику належить право володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (стаття 321 ЦК України).

У статті 328 ЦК України визначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема з правочинів, право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Здійснення власником свого права власності передусім полягає у безперешкодному, вільному та на власний розсуд використанні всього комплексу правомочностей власника, визначених законом, - володіння, користування, розпорядження майном.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (частина перша статті 391 ЦК України).

Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» регулює відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, і спрямований на забезпечення визнання та захисту державою таких прав.

Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації (частина друга статті 3 вказаного Закону).

Проведення державної реєстрації прав регламентовано у статті 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Відповідно до вказаної норми Закону датою і часом державної реєстрації прав вважається дата і час реєстрації відповідної заяви, за результатом розгляду якої державним реєстратором прийнято рішення про державну реєстрацію прав.

Стаття 26 вказаного Закону визначає порядок внесення відомостей до Державного реєстру прав, а стаття 27 - підстави для державної реєстрації прав.

Відповідно до частини першої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» за результатом розгляду документів, поданих для державної реєстрації прав, державний реєстратор на підставі прийнятого ним рішення про державну реєстрацію прав вносить відомості про речові права, обтяження речових прав до Державного реєстру прав.

Державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав (стаття 11 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

Відповідно до сталої та сформованої судової практики Верховного Суду державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності необхідним є насамперед встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 24 січня 2020 року у справі

№ 910/10987/18).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) вказано, що «реєстрація права власності у період, коли на майно накладено арешт, не відповідає вимогам закону».

З матеріалів справи відомо, що ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 18 липня 2012 року у справі № 1522/17000/12 накладено арешт на нежитлове приміщення 2-го поверху площею 320,2 кв. м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .

Проте в подальшому ОСОБА_1 здійснила поділ вказаного нежитлового приміщення та на підставі оскаржуваних рішень державного реєстратора зареєструвала за собою право власності на два новоутворені об`єкти нерухомого майна нежитлові приміщення.

Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, на підставі належним чином оцінених доказів установив, що спірні рішення державного реєстратора були прийняті під час зареєстрованого обтяження на підставі ухвали Приморського районного суду м. Одеси від 18 липня 2012 року, що не відповідає вимогам закону, зробив правильний висновок про наявність підстав для задоволення позову.

Оскільки на негаторний позов не поширюються вимоги щодо позовної давності, і з таким позовом можна звернутися в будь-який час, поки існують правовідносини та правопорушення, аргументи заявника про пропуск позивачем строку позовної давності є безпідставними.

Аргументи заявника про неврахування висновків Верховного Суду, наведених у касаційній скарзі, є безпідставними, оскільки висновки судів першої і апеляційної інстанцій у цій справі не суперечать висновкам Верховного Суду у справах, зазначених заявником у касаційній скарзі.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди заявника з висновками судів першої і апеляційної інстанцій щодо встановлених обставин справи та необхідності переоцінки доказів. При цьому згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

У статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Переглянувши оскаржувані судові рішення в межах доводів касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення Приморського районного суду м. Одеси від

19 вересня 2024 року та постанови Одеського апеляційного суду від

25 березня 2025 року - без змін, оскільки підстав для їх скасування немає.

З огляду на те, що Верховний Суд залишає касаційну скаргу без задоволення, розподіл судових витрат відповідно до статті 141 ЦПК України не здійснюється.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду