ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 278/5934/24

ОПИСОВА ЧАСТИНА

У листопаді 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - Орган опіки та піклування (Служба (управління) у справах дітей) Житомирської міської ради, у якому просила позбавити відповідача батьківських прав стосовно дочки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Позов мотивовано тим, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, від якого мають двох дітей: дочку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . З 2020 року сімейні відносини між сторонами фактично припинилися, а в подальшому шлюб було розірвано на підставі рішення суду. Після розірвання шлюбу діти залишилися проживати разом із матір`ю.

Позивач зазначала, що з 2020 року відповідач повністю самоусунувся від виконання своїх батьківських обов`язків, оскільки припинив будь-яке спілкування як з нею, так і з дітьми, не бере участі в їх вихованні, не цікавиться їхнім життям, станом здоров`я, навчанням, розвитком та іншими важливими аспектами їхнього життя, не виявляє турботи про їх фізичний, духовний і моральний розвиток. За твердженням позивача, навіть після початку повномасштабної збройної агресії російської федерації проти України відповідач не поцікавився життям, безпекою та благополуччям дітей.

Крім того, Богунський районний суд міста Житомира 03 липня 2020 року видав судовий наказ про стягнення із ОСОБА_2 аліментів на дітей, який із вересня 2020 року перебуває на примусовому виконанні.

Позивач також зазначала, що діти навчаються у ліцеї № 15 міста Житомира. Вона самостійно забезпечує їх належне виховання, піклується про їхній фізичний, духовний та інтелектуальний розвиток, приділяє увагу навчанню, регулярно бере участь у батьківських зборах, а також власними коштами сплачує вартість навчання сина ОСОБА_4 , що підтверджується платіжними документами.

При цьому позивач жодних перешкод у спілкуванні відповідача з дітьми не створювала, навпаки, неодноразово намагалася переконати його брати участь у їх вихованні та належним чином виконувати свої батьківські обов`язки, однак відповідач таких заходів не вживав.

Житомирський районний суд Житомирської області рішенням від 02 жовтня 2025 року у задоволенні позову відмовив.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позивач не довела наявності передбачених законом підстав для позбавлення відповідача батьківських прав, зокрема, не надала належних і допустимих доказів його винної поведінки, яка б свідчила про свідоме та умисне ухилення від виконання батьківських обов`язків щодо виховання дітей.

Суд урахував, що відповідач проходить військову службу у складі Збройних Сил України, регулярно сплачує аліменти на утримання дітей, заперечував проти позбавлення його батьківських прав, виявив намір підтримувати стосунки з дітьми та звертався до органу опіки та піклування з питанням про визначення способу його участі у їх вихованні й спілкуванні з ними.

Також суд першої інстанції взяв до уваги висновок органу опіки та піклування про недоцільність позбавлення відповідача батьківських прав, визнавши його обґрунтованим та таким, що відповідає найкращим інтересам дітей.

З огляду на встановлені обставини суд дійшов висновку, що позбавлення відповідача батьківських прав як крайній захід сімейно-правової відповідальності у цьому випадку є передчасним і не відповідатиме найкращим інтересам дітей, оскільки може призвести до остаточного розриву сімейних зв`язків між батьком та дітьми.

Житомирський апеляційний суд постановою від 27 травня 2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково.

Рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 02 жовтня 2025 року змінив, доповнивши його резолютивну частину положеннями про попередження ОСОБА_2 про необхідність змінити ставлення до виховання дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , а також про покладення на орган опіки та піклування Житомирської міської ради контролю за виконанням ним батьківських обов`язків щодо дітей.

Апеляційний суд мотивував постанову тим, що суд першої інстанції правильно констатував відсутність передбачених статтею 164 Сімейного кодексу України (далі - СК України) підстав для позбавлення відповідача батьківських прав, оскільки матеріали справи не містять достатніх та переконливих доказів його винної поведінки, яка б свідчила про свідоме й умисне ухилення від виконання батьківських обов`язків щодо дітей.

Суд апеляційної інстанції врахував, що відповідач проходить військову службу у складі Збройних Сил України, не заперечує проти участі у вихованні дітей, виявляє намір відновити спілкування з ними, сплачує аліменти та звертався до органу опіки та піклування із заявою про визначення способу його участі у вихованні дітей. За таких обставин сам собою факт недостатнього спілкування батька з дітьми у зв`язку з проходженням військової служби не може бути безумовною підставою для позбавлення його батьківських прав.

Разом із тим апеляційний суд дійшов висновку, що суд першої інстанції, відмовивши у задоволенні позову, не врахував обставин, які свідчать про необхідність попередження відповідача про обов`язок змінити ставлення до виконання батьківських обов`язків та покладення на орган опіки та піклування контролю за їх виконанням.

У червні 2026 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 02 жовтня 2025 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 27 травня 2026 року і ухвалити нове рішення про задоволення позову.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначила, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 661/2532/17 та від 27 січня 2021 року у справі № 398/4299/17(пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, суди належним чином не дослідили зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Касаційну скаргу ОСОБА_1 обґрунтовує тим, що суди попередніх інстанцій не надали належної оцінки доказам, які підтверджують свідоме та тривале ухилення відповідача від виконання батьківських обов`язків щодо дітей. На думку заявника, відповідач протягом тривалого часу не спілкувався з дітьми, не брав участі у їх вихованні, не цікавився їхнім життям, навчанням і станом здоров`я, а його подальші дії щодо встановлення порядку спілкування з дітьми були вчинені лише після відкриття провадження у цій справі та не свідчать про реальне бажання змінити свою поведінку.

Суди не врахували висловлену під час розгляду справи думку дітей, які повідомили про небажання спілкуватися із батьком, а також не надали належної оцінки листуванню відповідача зі старшою дочкою та іншим доказам, які, на переконання заявника, підтверджують відсутність належної участі батька у житті дітей і втрату між ними емоційного зв`язку.

Крім того, заявник вважає помилковими висновки апеляційного суду щодо покладення на орган опіки та піклування контролю за виконанням відповідачем батьківських обов`язків, оскільки таке рішення, на її думку, є фактично неможливим до виконання через проходження відповідачем військової служби поза місцем проживання та відсутність у органу опіки реальної можливості здійснювати відповідний контроль.

Відзиви на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходили.

Верховний Суд ухвалою від 30 червня 2026 рокувідкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали з Житомирського районного суду Житомирської області.

20 липня 2026 року матеріали справи № 278/5934/24 надійшли до Верховного Суду.

02 вересня 2026 року до Верховного Суду надійшло клопотання заступника Генерального прокурора про розгляд справи за участю прокурора та повідомлення про судове засідання.

Фактичні обставини, з`ясовані судами

ОСОБА_2 є батьком ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (а. с. 14, 16).

Богунський районний суд міста Житомира рішенням від 17 серпня 2020 року, яке набрало законної сили 17 вересня 2020 року, шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , зареєстрований 25 вересня 2010 року, розірвав (а. с. 18).

На підставі судового наказу Богунського районного суду міста Житомира від 03 липня 2020 року у справі № 295/7337/20 із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 стягуються аліменти на дітей у розмірі однієї третини всіх видів його заробітку (доходу), але не менше п`ятдесяти відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку на кожну дитину та не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку, починаючи з 22 червня 2020 року до досягнення найстаршою дитиною повноліття (а. с. 20).

26 липня 2022 року ОСОБА_1 уклала шлюб із ОСОБА_7 (а. с. 19).

Виконавчий комітет Житомирської міської ради рішенням від 20 серпня 2025 року № 1156 затвердив висновок органу опіки та піклування про недоцільність позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав щодо його дітей. У висновку зазначено, що відповідач проходить військову службу, повідомив про намір і надалі брати участь в утриманні та вихованні дітей, визнав, що певний час не підтримував із ними спілкування, пояснивши це мобілізацією до Збройних Сил України, а також стверджував, що колишня дружина перешкоджає його спілкуванню з дітьми. Крім того, відповідач заперечив проти позбавлення його батьківських прав та висловив намір підтримувати стосунки з дітьми (а. с. 120).

Відповідно до копії книги грошових стягнень та нарахувань військової частини НОМЕР_1 із грошового забезпечення ОСОБА_2 здійснюється утримання аліментів на користь ОСОБА_1 на утримання дітей у розмірі однієї третини його доходу (а. с. 51, 52).

27 грудня 2024 року ОСОБА_2 звернувся до Служби (управління) у справах дітей Житомирської міської ради із заявою про визначення рішенням органу опіки та піклування способу його участі у вихованні дітей, просив визначити дні та години спілкування з ними, у тому числі засобами телефонного зв`язку з урахуванням проходження ним військової служби. У заяві він зазначав, що після розірвання шлюбу мати дітей чинить йому перешкоди у спілкуванні з ними (а. с. 53).

Згідно з довідкою військової частини НОМЕР_1 від 26 грудня 2024 року № 4616 ОСОБА_2 проходить військову службу з 11 травня 2022 року (а. с. 50).

Відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_1 із 04 вересня 2024 року ОСОБА_2 залучений до виконання бойових завдань у складі оперативно-тактичного угруповання військ « ІНФОРМАЦІЯ_3 » з метою забезпечення оборони України та відсічі збройної агресії російської федерації (а. с. 54).

Під час розгляду справи суд першої інстанції заслухав думку дітей.

Так, неповнолітня ОСОБА_3 пояснила, що проживає разом із матір`ю та її чоловіком, із батьком не спілкується та не бажає підтримувати з ним стосунки. За її словами, востаннє вона спілкувалася із батьком на початку 2025 року. Також зазначила, що відповідач не бере участі в її житті та житті брата, не цікавиться ними, не надає допомоги, окрім аліментів, а витрати на навчання й додаткові заняття забезпечує мати.

Малолітній ОСОБА_4 повідомив, що проживає разом із матір`ю та її чоловіком, із батьком спілкується рідко, останній іноді цікавиться його навчанням, однак не дарує подарунків, майже не телефонує та не відвідує його. Дитина також зазначила, що не має бажання спілкуватися з батьком.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пунктів 1, 4 абзацу першого частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 51 Конституції України, частин другої, третьої статті 5 СК України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Держава має заохочувати та підтримувати материнство і батьківство та забезпечувати пріоритет сімейного виховання дитини. Під час регулювання сімейних відносин держава має максимально враховувати інтереси дитини.

Захист інтересів дитини знаходиться в одній площині поряд із такими фундаментальними правовими цінностями, як життя, здоров`я, свобода, безпека, справедливість. Захист інтересів дитини, її належне виховання є запорукою становлення сильної держави, правового суспільства, оскільки зростаючи дитина перетворюється на правового партнера дорослих членів суспільства.

В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов`язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів (частини перша та друга статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини)).

У статті 9 Конвенції про права дитини зобов`язує держави-учасниці забезпечувати, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Відповідно до абзацу четвертого частини першої статті 1 Закону України від 26 квітня 2001 року № 2402-III «Про охорону дитинства» (далі - Закону України «Про охорону дитинства») забезпечення найкращих інтересів дитини - це дії та рішення, що спрямовані на задоволення індивідуальних потреб дитини відповідно до її віку, статі, стану здоров`я, особливостей розвитку, життєвого досвіду, родинної, культурної та етнічної належності та враховують думку дитини, якщо вона досягла такого віку і рівня розвитку, що може її висловити.

Згідно з частиною першою статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.

Відповідно до частин першої, другої статті 12 Закону України «Про охорону дитинства» виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.

Згідно з частиною першою статті 14 Закону України «Про охорону дитинства» діти та батьки не повинні розлучатися всупереч їх волі, за винятком випадків, коли таке розлучення необхідне в інтересах дитини і цього вимагає рішення суду, що набрало законної сили.

Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов`язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини (частина друга статті 15 Закону України «Про охорону дитинства»).

Мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини (стаття 141 СК України).

Обов`язки батьків щодо виховання та розвитку дитини визначені у статті 150 СК України.

Згідно з частинами першою-четвертою статті 150 СК України батьки зобов`язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім`ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини, піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя, поважати дитину.

У частинах першій, другій та четвертій статті 155 СК України передбачено, що здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

Підстави позбавлення батьківських прав передбачені частиною першою статті 164 СК України. Зокрема, пунктом 2 частини першої статті 164 СК України визначено, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти.

Тлумачення зазначеної норми у взаємозв`язку з положеннями статей 150, 155 СК України дає підстави для висновку, що ухилення від виконання батьківських обов`язків як підстава для позбавлення батьківських прав має місце лише за наявності винної поведінки матері чи батька, яка виражається у свідомому та тривалому нехтуванні своїми обов`язками щодо виховання, розвитку та утримання дитини.

Сам факт неналежного виконання батьківських обов`язків, проживання окремо від дитини або відсутності достатньої участі у її вихованні не може бути безумовною підставою для позбавлення батьківських прав. Для застосування такого виняткового заходу суд повинен встановити, що особа свідомо ухиляється від виконання своїх обов`язків щодо дитини, не виявляє належного піклування про її фізичний, духовний та моральний розвиток, не підтримує з нею особистих стосунків і така поведінка є результатом її власного волевиявлення, а не наслідком об`єктивних обставин чи перешкод у спілкуванні з дитиною.

Верховний Суд у постановах від 27 березня 2020 року у справі № 523/16635/17 (провадження № 61-5437св19) та від 09 листопада 2020 року у справі № 753/9433/17 (провадження № 61-3462св20) зазначив, що ухилення батьків від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини має місце у разі, коли вони не піклуються про її фізичний і духовний розвиток, навчання та підготовку до самостійного життя, зокрема не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду та лікування, не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального розвитку та самоусвідомлення, не виявляють інтересу до її внутрішнього світу, не сприяють здобуттю освіти, не забезпечують доступу до культурних і духовних цінностей та не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі. Водночас наведені обставини можуть бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови встановлення винної поведінки матері чи батька, тобто свідомого нехтування ними своїми батьківськими обов`язками.

У статті 165 СК України визначено, що право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім`ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров`я, навчальний або інший дитячий заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.

Згідно зі статтею 166 СК України позбавлення батьківських прав є винятковою мірою, яка тягне за собою надзвичайні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини.

Верховний Суд неодноразово звертав увагу, що зверненню до суду з позовом про позбавлення батьківських прав має передувати виважена та ґрунтовна підготовка, збір необхідної доказової бази, адже більшість чинників, які є підставою для прийняття позитивних рішень у вказаних категоріях справи, мають оціночний характер, залежать від конкретних обставин справи та особистості учасників цих правовідносин (постанови Верховного Суду від 12 лютого 2024 року у справі № 202/1931/22 (провадження № 61-14340св23), від 07 лютого 2022 року у справі № 759/3554/20 (провадження № 61-1544св21), від 18 лютого 2021 року у справі № 645/920/19 (провадження № 61-15290св20) та інші).

Позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках за доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов`язків.

Таким чином, позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, який необхідно розглядати як виключний і надзвичайний спосіб впливу на недобросовісних батьків. Позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо і лише за наявності вини у діях батьків.

Аналогічний правовий висновок Верховний Суд виклав у постановах від 29 квітня 2020 року у справі № 522/10703/18 (провадження № 61-4014св20), від 23 грудня 2020 року у справі № 522/21914/14 (провадження № 61-8179св19), від 22 листопада 2023 року у справі № 1915/2789/12 (провадження № 61-14726св23), від 07 лютого 2024 року у справі № 455/307/22 (провадження № 61-16965св23).

Відповідно до частини першої статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді цієї категорії справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

У справі «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року ЄСПЛ наголосив, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків (пункт 54). Вирішення питання позбавлення батьківських прав має ґрунтуватися на оцінці особистості відповідача, його поведінки; факт заперечення відповідача проти позову про позбавлення його батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини (пункт 58).

У справі «Мамчур проти України» від 16 липня 2015 року (заява № 10383/09) ЄСПЛ зауважував, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв`язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам`ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. Під час визначення основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (§ 100).

Рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання. Попри це, в першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, керуючись об`єктивними обставинами спору, а вже тільки потім права батьків.

Верховний Суд неодноразово наголошував, що позбавлення батьківських прав є винятковим заходом сімейно-правової відповідальності, який допускається лише за наявності достатніх, належних і переконливих доказів, що змінити поведінку матері чи батька у кращий бік неможливо, а їхня поведінка становить реальну загрозу для дитини, її здоров`я, психічного чи морального розвитку. Самі собою факти недостатньої участі одного з батьків у вихованні дитини, проживання окремо, неналежного матеріального забезпечення або конфлікту між батьками не є безумовною підставою для позбавлення батьківських прав.

Розірвання сімейних зв`язків шляхом позбавлення батьківських прав є виправданим лише за виняткових обставин, оскільки такий захід фактично позбавляє дитину правового зв`язку з одним із батьків і може мати негативний вплив на її свідомість. Тому під час вирішення спору визначальним є не формальне констатування відсутності достатньої участі матері чи батька у житті дитини, а встановлення їхнього реального ставлення до дитини, бажання спілкуватися з нею, брати участь у її вихованні, а також наявності чи відсутності об`єктивних перешкод для такого спілкування.

Суд також може у виняткових випадках, навіть за наявності певних недоліків у виконанні батьківських обов`язків, відмовити у позбавленні батьківських прав, попередивши відповідну особу про необхідність змінити ставлення до виховання дитини та поклавши на орган опіки та піклування контроль за виконанням нею батьківських обов`язків. Застосування такого підходу відповідає принципу пропорційності та необхідності використання менш суворих, гнучких заходів впливу до застосування крайнього заходу у вигляді позбавлення батьківських прав.

Особисті непорозуміння та конфліктні відносини між батьками не можуть самі собою бути підставою для позбавлення одного з них батьківських прав. У справах, що стосуються дитини, першочергове значення мають її найкращі інтереси, які повинні переважати над інтересами батьків. Водночас найкращі інтереси дитини, як правило, передбачають збереження її сімейних зв`язків, крім випадків, коли сім`я є явно неблагополучною або збереження такого зв`язку суперечить безпеці, здоров`ю чи гармонійному розвитку дитини.

Отже, у спірних правовідносинах, які стосуються вкрай чутливої сфери сімейного життя та долі дитини, питання про позбавлення батьківських прав має вирішуватися без формального чи уніфікованого підходу, з урахуванням конкретних обставин справи, доказів у їх сукупності, особистості батьків, думки дитини, причин невиконання батьківських обов`язків, можливості зміни поведінки матері чи батька та пропорційності втручання у сімейне життя.

Судова практика у цій категорії справ є сталою і підстави для відступлення від вказаних висновків відсутні, відмінність стосується лише фактичних обставин конкретної справи й доказування.

Відповідно до частин п`ятої, шостої статті 19 СК України орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

Висновок органу опіки та піклування має рекомендаційний характер для суду та як доказ підлягає дослідженню й оцінці судом на основі всіх наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності та взаємозв`язку (постанови Верховного Суду від 26 липня 2021 року у справі № 638/15336/18, від 07 лютого 2022 року у справі № 759/3554/20, від 10 листопада 2023 року у справі № 401/1944/22, від 15 листопада 2023 року у справі № 932/2483/21, від 23 жовтня 2024 року у справі № 464/2040/23).

Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність достатніх підстав для позбавлення відповідача батьківських прав, як і гострої соціальної необхідності у цьому.

Під час вирішення спору в цій справі суди попередніх інстанцій на підставі належно оцінених доказів дійшли правильного висновку про те, що позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав відносно дітей ОСОБА_3 та ОСОБА_4 тобто природніх прав, наданих батькам щодо дітей на їх виховання, захист їх інтересів та інших прав, які виникають із факту кровної спорідненості з дитиною, є крайнім заходом впливу, необхідність застосування якого за обставин цієї справи не доведено.

Колегія суддів враховує, що відповідач не є тією особою, поведінка чи дії якого можуть свідчити про негативний вплив на дітей, а тому розрив із ним сімейних відносин не відповідає інтересам дітей.

Суди не встановили, а позивач не довела обставин, які б свідчили про те, що ОСОБА_2 не бажає спілкуватися з донькою та сином та брати участь у їх вихованні, остаточно і свідомо самоусунувся від виконання своїх обов`язків щодо виховання дітей, що свідчить про те, що питання щодо належного виховання дітей можна вирішити за допомогою менш радикальних засобів, порівняно із позбавленням батьківських прав, не вдаючись до роз`єднання дітей з батьком.

При цьому, позивач не довела, яка реальна мета має бути досягнута шляхом позбавлення відповідача батьківських прав, як це змінить існуючу ситуацію на кращу і сприятиме захисту інтересів дитини, а тому відповідні доводи касаційної скарги Верховний Суд відхиляє.

Згідно зі статтею 81 ЦПК України доведення обставин свідомого, умисного ухилення відповідача від виконання батьківських обов`язків, які можуть бути підставою позбавлення його батьківських прав, покладено на позивача (постанова Верховного Суду від 30 листопада 2023 року у справі № 358/689/22 (провадження № 61-13923св23)).

Суди правильно врахували об`єктивні причини неможливості на теперішній час активної участі відповідача у житті дітей, зокрема, через проходження відповідачем військової служби у складі Збройних Сил України.

Безсумнівно, перебування батька на військовій службі негативно впливає на якість спілкування з дітьми.

Однак, як встановили суди попередніх інстанцій і не спростовано матеріалами справи, відповідач досі не втратив інтерес до дітей та має намір налагодити з ним відносини. Відповідач регулярно сплачує аліменти на утримання дітей, заперечував проти позбавлення його батьківських прав, виявив намір підтримувати стосунки з дітьми та звертався до органу опіки та піклування з питанням про визначення способу його участі у їх вихованні й спілкуванні з ними.

Крім того, суди взяли до уваги висновок органу опіки та піклування про недоцільність позбавлення відповідача батьківських прав, визнавши його обґрунтованим та таким, що відповідає найкращим інтересам дітей.

Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише за наявності вини у діях батьків. Це пов`язано з тим, що наслідком позбавлення батьківських прав, як виняткового заходу, є істотні правові наслідки як для батька, так і для дитини відповідно до статті 166 СК України (постанова Верховного Суду від 21 травня 2025 року у справі № 645/1592/24 (провадження № 61-3978св25)).

Підсумовуючи, колегія суддів вважає, що у цій справі суди надали належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам у їх сукупності і не встановив підстав для застосування до відповідача такого крайнього, виключного і надзвичайного заходу впливу, як позбавлення його батьківських прав відносно дочки ОСОБА_3 та сина ОСОБА_4 .

Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що думка дитини підлягає обов`язковому врахуванню під час вирішення спорів, які стосуються її прав та інтересів, проте не є єдиним і безумовним критерієм для вирішення питання про позбавлення батьківських прав, оскільки може бути сформована під впливом різних обставин, яким дитина з огляду на свій вік не завжди здатна надати належну оцінку (постанови Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 705/3040/18, від 29 березня 2023 року у справі № 754/7526/21, від 26 квітня 2023 року у справі № 520/17217/13, від 02 серпня 2023 року у справі № 707/1704/21).

Інші обставини, на які посилається заявниця у касаційній скарзі, були предметом дослідження судів попередніх інстанцій та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки під час їх дослідження та встановлення суди дотрималися норм матеріального та процесуального права. Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та встановлення фактичних обставин справи, що відповідно до правил частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.

Щодо клопотання прокурора про розгляд справи за участю прокурора Офісу Генерального прокурора

02 вересня 2026 року до Верховного Суду надійшло клопотання заступника Генерального прокурора про розгляд справи за участю прокурора та повідомлення про судове засідання.

Клопотання мотивоване тим, що 05 серпня 2026 року набрав чинності Закон України від 30 серпня 2022 року № 2541-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування функцій органів державної влади та органів місцевого самоврядування з питань захисту прав дітей у зв`язку з утворенням Державної служби України у справах дітей» (далі - Закон № 2541-IX), яким внесено зміни, зокрема, до ЦПК України та передбачено обов`язкову участь прокурора у розгляді справ про позбавлення батьківських прав.

Заявник зазначає, що розгляд справи у письмовому провадженні без виклику учасників справи унеможливить ефективну реалізацію органами прокуратури передбаченої законом функції, а участь прокурора у справі сприятиме дотриманню права дитини на забезпечення її найкращих інтересів. У зв`язку з цим просить здійснювати касаційний розгляд справи у судовому засіданні за участю прокурора, а також повідомити Офіс Генерального прокурора та сторони у справі про дату, час і місце судового засідання.

Клопотання не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Згідно з частиною третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

05 серпня 2026 року набрав чинності Закон № 2541-IX, яким, зокрема, внесено зміни до ЦПК України щодо участі прокурора у справах про позбавлення батьківських прав.

Згідно з абзацом другим частини третьої статті 45 ЦПК України у справах про позбавлення батьківських прав, відібрання дитини, а також про усиновлення дитини участь прокурора є обов`язковою.

Відповідно до абзацу другого частини шостої статті 56 ЦПК України прокурор бере обов`язкову участь у розгляді справ про позбавлення батьківських прав, відібрання дитини, усиновлення дитини.

Рішення Житомирського районного суду Житомирської області у цій справі ухвалено 02 жовтня 2025 року, а постанову Житомирського апеляційного суду - 27 травня 2026 року, тобто до набрання чинності Законом № 2541-IX.

Отже, відсутність прокурора під час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій не може оцінюватися з урахуванням положень ЦПК України у редакції Закону № 2541-IX, оскільки на час вчинення відповідних процесуальних дій положення щодо обов`язкової участі прокурора у справах цієї категорії не набрали чинності.

Водночас касаційний розгляд цієї справи здійснюється після набрання чинності Законом № 2541-IX, тому відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України до процесуальних дій, які вчиняє суд касаційної інстанції, підлягають застосуванню положення процесуального закону, чинні на час їх вчинення.

Таким чином, під час касаційного перегляду цієї справи участь прокурора є обов`язковою безпосередньо на підставі вимог процесуального закону. При цьому положення ЦПК України не пов`язують набуття прокурором права на участь у справах зазначеної категорії із постановленням судом окремої ухвали про його залучення до участі у справі.

Разом із тим обов`язкова участь прокурора у справі не є тотожною обов`язковому проведенню судом касаційної інстанції судового засідання із повідомленням (викликом) учасників справи.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції (частина друга).

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Абзац другий частини першої даної статті визначає, що у разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі.

Отже, процесуальним законом установлено загальне правило розгляду касаційної скарги без повідомлення учасників справи, тоді як їх виклик для надання пояснень вирішується Верховним Судом з огляду на встановлену необхідність таких пояснень.

Зміни, внесені Законом № 2541-IX до статей 45, 56 ЦПК України, встановлюючи обов`язкову участь прокурора у справах про позбавлення батьківських прав, не змінили передбаченого статтею 402 ЦПК України порядку розгляду справ судом касаційної інстанції та не передбачили обов`язкового розгляду справ цієї категорії у судовому засіданні з повідомленням (викликом) учасників справи.

Тому сам собою факт обов`язкової участі прокурора у справі про позбавлення батьківських прав не є безумовною підставою для призначення касаційної скарги до розгляду у судовому засіданні з повідомленням учасників справи.

Обов`язкова участь прокурора у справі може бути реалізована з урахуванням установленої процесуальним законом форми касаційного розгляду, зокрема шляхом подання прокурором письмових пояснень та реалізації інших процесуальних прав, які можуть бути здійснені без проведення судового засідання.

Саме собою посилання заявника на необхідність забезпечення найкращих інтересів дитини також не свідчить про необхідність проведення касаційного розгляду з викликом учасників справи, оскільки письмова форма касаційного провадження не позбавляє прокурора можливості викласти свою позицію щодо дотримання прав та інтересів дитини та доводів касаційної скарги.

Колегія суддів, урахувавши характер спірних правовідносин, доводи касаційної скарги, межі перегляду справи судом касаційної інстанції, визначені статтею 400 ЦПК України, та наявні у справі матеріали, не встановила необхідності виклику учасників справи для надання пояснень.

За таких обставин підстав для здійснення касаційного розгляду цієї справи у судовому засіданні з повідомленням (викликом) учасників справи немає.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду