ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 754/14686/17

У листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Демчик В. В. (далі - приватний нотаріус Демчик В. В.), ОСОБА_3 (на стороні відповідачки), про визнання права власності на спадкове майно.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що він та ОСОБА_2 є дітьми ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_4 , а ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_5 .

Після смерті ОСОБА_4 спадщину прийняла лише їх з відповідачкою мати ОСОБА_5 , яка надалі заповіла все належне їй майно ОСОБА_1

19 липня 2017 року він звернувся до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини після ОСОБА_5 на підставі заповіту. Однак листом від 03 січня 2018 року приватний нотаріус Демчик В. В. повідомив його про неможливість видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_5 у зв`язку з поданням ОСОБА_2 , яка є спадкоємцем першої черги за законом, заяви про зупинення видачі спадщини та оспорювання заповіту.

Водночас ОСОБА_2 не є такою, що прийняла спадщину, оскільки не проживала разом із спадкодавцем ОСОБА_4 на час відкриття спадщини.

Посилаючись на наведене, з урахуванням уточнених позовних вимог, ОСОБА_1 просив суд визнати за ним право власності на 1/8 частку квартири за адресою: АДРЕСА_1 ; визнати за ним право власності на 1/2 частку автомобіля марки ВАЗ-21043, 2006 року випуску, державний реєстраційний номер НОМЕР_1 .

У червні 2018 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Демчик В. В., ОСОБА_3 , у якому, посилаючись на те, що вона проживала разом з батьком ОСОБА_4 на момент його смерті, а отже, вважається такою, що прийняла спадщину, просила суд визнати за нею право власності на 1/8 частку квартири за адресою: АДРЕСА_1 ; визнати за нею право власності на 1/2 частку автомобіля марки ВАЗ-21043, 2006 року випуску, державний реєстраційний номер НОМЕР_1 .

Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 21 квітня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 та зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що спірною є 1/8 частка квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , та 1/2 частка автомобіля марки ВАЗ-21043, 2006 року випуску, державний реєстраційний номер НОМЕР_1 .

ОСОБА_1 не довів факту неприйняття ОСОБА_2 спадщини після смерті батька ОСОБА_4 , а також наявності правових підстав для застосування до спірних правовідносин статті 1224 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Суд першої інстанцій відхилив посилання ОСОБА_1 на те, що на момент смерті їхнього з відповідачкою батька, вона з ним не проживала і не зверталася до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини у встановлений законом строк, оскільки реєстрація місця проживання ОСОБА_2 у спірній квартирі підтверджує факт її постійного місця проживання разом зі спадкодавцем; доказів відмови ОСОБА_2 від прийняття спадщини, а також щодо її виїзду на постійне місце проживання за межі України позивач не надав.

ОСОБА_1 не спростував аргументів ОСОБА_2 про наявність у неї постійного інтересу до спірного житла, виконання нею обов`язків щодо утримання житла, а також надання матеріальної допомоги батькам.

За таких обставин суд першої інстанції дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 за недоведеністю.

Вирішуючи зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 , суд першої інстанції виходив з того, що на час вирішення спору їй не було відмовлено в оформленні спадщини після смерті ОСОБА_4 , доказів втрати права на отримання нотаріально засвідчених правовстановлюючих документів на спадщину вона суду не надала, а отже, не довела факту неможливості оформити спадкові права у порядку, передбаченому статтею 1297 ЦК України, що є підставою для відмови у задоволенні зустрічного позову.

Постановою Київського апеляційного суду від 24 лютого 2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено.

Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 21 квітня 2025 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 скасовано та ухвалено в цій частині нове судове рішення про задоволення позову.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/8 частку квартири за адресою: АДРЕСА_1 , та 1/2 частку автомобіля марки ВАЗ-21043, 2006 року випуску, державний реєстраційний номер НОМЕР_1 .

Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 21 квітня 2025 року в частині відмови в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що сама лише реєстрація місця проживання разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини не дає підстав для висновку про своєчасність прийняття спадщини.

Суд урахував аргументи ОСОБА_1 про те, що незважаючи на те, що ОСОБА_2 була зареєстрована із спадкодавцем за однією адресою, однак фактично вона не проживала разом із ним на час відкриття спадщини, оскільки понад рік постійно проживала у Португалії та повернулася до України лише 10 серпня 2008 року.

Відповідно до копії закордонного паспорта ОСОБА_2 , наявної в матеріалах справи, остання з 29 квітня 2007 року до 10 серпня 2008 року перебувала за межами України.

Зазначеного ОСОБА_2 не спростувала.

Суд апеляційної інстанції не звернув увагу на те, що у зустрічній позовній заяві ОСОБА_2 зазначала, що ОСОБА_1 не повідомив її про смерть батька, у зв`язку з чим вона була відсутня на його похороні. Тобто, на момент смерті батька ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) ОСОБА_2 , хоча й була зареєстрована зі спадкодавцем за однією адресою, однак фактично з ним не проживала, а отже, не є такою, що прийняла спадщину.

Із заявою про прийняття спадщини після смерті батька вона звернулася до нотаріальної контори лише 04 жовтня 2017 року, тобто з пропуском строку, встановленого для прийняття спадщини.

Установивши, що у ОСОБА_1 існували перешкоди для оформлення спадкових прав у зв`язку з наявністю спору з ОСОБА_2 стосовно спадкового майна після смерті батька, а саме 1/8 частки квартири за адресою: АДРЕСА_1 , та 1/2 частки автомобіля марки ВАЗ-21043, 2006 року випуску, державний реєстраційний номер НОМЕР_1 , апеляційний суд визнав обґрунтованими вимоги ОСОБА_1 про визнання за ним права власності на спірне спадкове майно в судовому порядку.

Додатковою постановою Київського апеляційного суду від 20 березня 2026 року заяву ОСОБА_1 про ухвалення додаткового судового рішення задоволено частково.

Стягнено з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_1 на відшкодування витрат на професійну правничу допомогу 35 000,00 грн.

Додаткова постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що надання правничої допомоги ОСОБА_1 у цій справі не потребувало вивчення великого обсягу документів та нормативно-правових актів, а також надання певних доказів. Урахувавши складність справи, обсяг наданої ОСОБА_1 правничої допомоги, а також вимоги розумності та співмірності, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню витрати на правничу допомогу в розмірі 35 000,00 грн.

У квітні 2026 року ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Багінський А. М., звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 21 квітня 2025 року, постанову Київського апеляційного суду від 24 лютого 2026 року та додаткову постанову Київського апеляційного суду від 20 березня 2026 року в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Як на підставу касаційного оскарження заявниця посилається на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 22 вересня 2021 року у справі № 227/3750/19, від 01 листопада 2023 року у справі № 202/3681/16, від 21 серпня 2019 року у справі № 922/2821/18, від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Посилається на те, що суди попередніх інстанцій не дослідили зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга обґрунтована тим, що задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 щодо визнання права власності на 1/8 частку квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що постановою приватного нотаріуса Демчик В. В. від 29 вересня 2017 року йому було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті батька у зв`язку з пропуском встановленого законом шестимісячного строку.

Зазначену постанову ОСОБА_1 не оскаржував, із заявою про поновлення строку для прийняття спадщини не звертався.

Листом приватного нотаріуса Демчик В. В. ОСОБА_1 повідомлено, що після смерті його батька ОСОБА_4 відповідно до частини третьої статті 1268 ЦК України спадкоємцями є дочка померлого ОСОБА_2 та дружина ОСОБА_5 , яка прийняла спадщину після смерті чоловіка, але не оформила своїх спадкових прав.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 , суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про те, що вона не проживала разом з померлим, а була лише зареєстрована з ним за однією адресою, не звернув уваги на те, що у матеріалах справи наявна її заява від 21 грудня 2017 року № 128 про прийняття спадщини після смерті матері ОСОБА_5 .

Вирішуючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що ОСОБА_1 навмисно приховав від ОСОБА_2 дату смерті батька, а надалі створив їй штучні перешкоди для оформлення спадщини.

На порушення норм процесуального права суд апеляційної інстанції розглянув заяву про стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу у відкритому судовому засіданні без повідомлення учасників справи у той час, коли постанова апеляційного суду по суті спору ухвалена за результатами розгляду справи у відкритому судовому засіданні з повідомленням учасників справи.

Вирішення заяви ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу без повідомлення сторін є порушенням права ОСОБА_2 на справедливий судовий розгляд.

Позивач не надіслав ОСОБА_2 акт виконаних адвокатом робіт, а їх детальний опис, викладений на одному аркуші, не містить підпису ані адвоката, ані ОСОБА_1 .

Крім того, ОСОБА_2 є особою похилого віку, пенсіонеркою, а тому витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 35 000,00 грн для неї є непомірними.

У травні 2026 року до Верховного Суду надійшло клопотання від ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Гудзера Т. С., про закриття касаційного провадження на підставі пункту 2 частини першої статті 396 ЦПК України, оскільки касаційну скаргу в інтересах ОСОБА_2 подано адвокатом Багінським А. М., який надав ордер про надання правничої допомоги, у якому реєстраційний номер облікової картки платника податків (далі - РНОКПП) указано ОСОБА_7 , а отже, саме його інтереси уповноважений представляти адвокат.

У травні 2026 року до Верховного Суд від ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Багінський А. М., надійшли заперечення на клопотання про закриття касаційного провадження, мотивоване тим, що у ордері про надання правничої допомоги, який було долучено до касаційної скарги, було допущено технічну помилку, однак у всіх інших документах, зокрема й договорі про надання правової допомоги від 31 березня 2026 року № А-13 РНОКПП ОСОБА_2 , указано правильно.

У травні 2026 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Гудзера Т. С., у якому він просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

Відзив містить клопотання про поновлення строку для його подання, мотивоване тим, що 25 травня 2026 року в кабінеті користувача «Електронний суд» адвокат Гудзера Т. С. сформував та підписав відзив, після чого надіслав його іншим учасникам справи. Однак того ж дня надіслати відзив до суду не вдалося через збій у роботі системи, що підтверджується роздруківками із системи, доданими до відзиву.

Згідно з частиною першою статті 395 ЦПК України учасники справи мають право подати до суду касаційної інстанції відзив на касаційну скаргу в письмовій формі протягом строку, встановленого судом касаційної інстанції в ухвалі про відкриття касаційного провадження.

Статтею 120 ЦПК України передбачено, що строки, в межах яких вчиняються процесуальні дії, встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені, - встановлюються судом.

Відповідно до частин другої та шостої статті 127 ЦПК України встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду. Про поновлення або продовження процесуального строку суд постановляє ухвалу.

З огляду на зазначені вище обставини, які підтверджуються матеріалами касаційного провадження, з метою забезпечення права учасника справи на доступ до правосуддя, колегія суддів вважає, що встановлений судом строк на подання відзиву ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Гудзера Т. С. підлягає продовженню до дати його подання - 26 травня 2026 року.

У травні 2026 року до Верховного Суду через підсистему «Електронний суд», а також засобами поштового зв`язку надійшли відзиви на касаційну скаргу від ОСОБА_7 , які є ідентичними за змістом, у яких він просить касаційну скаргу задовольнити.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 01 квітня 2026 року касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Багінський А. М., на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 21 квітня 2025 року, постанову Київського апеляційного суду від 24 лютого 2026 року та додаткову постанову Київського апеляційного суду від 20 березня 2026 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.↗, судді, які входять до складу колегії Лідовець Р. А.↗, Луспеник Д. Д.↗, Ухвалою Верховного Суду від 28 квітня 2026 року (після усунення недоліків) відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Багінський А. М., на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 21 квітня 2025 року, постанову Київського апеляційного суду від 24 лютого 2026 року та додаткову постанову Київського апеляційного суду від 20 березня 2026 року з підстав, визначених пунктами 1, 4 частини другої статті 389; витребувано із Деснянського районного суду міста Києва матеріали справи № 754/14686/17; надано учасникам справи строк для подання відзиву.

У травні 2026 року матеріали справи № 754/14686/17 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 05 жовтня 2026 року справу призначено до судового розгляду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що відповідно до свідоцтва про народження від 08 січня 1969 року серії НОМЕР_2 ОСОБА_8 (за паспортом ОСОБА_1 ) є сином ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .

Згідно зі свідоцтвом про народження від 11 серпня 1962 року серії НОМЕР_3 ОСОБА_9 є дочкою ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .

Відповідно до витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про шлюб щодо підтвердження дошлюбного прізвища від 03 жовтня 2017 року № 00018787126 року та свідоцтва про розірвання шлюбу від 29 вересня 2017 року серії НОМЕР_4 ОСОБА_10 після реєстрації 05 червня 2011 року шлюбу та після реєстрації розірвання шлюбу присвоєно прізвище ОСОБА_11 .

Відповідно до свідоцтва про шлюб від 08 червня 2006 року серії НОМЕР_5 ОСОБА_12 після реєстрації шлюбу змінила прізвище на ОСОБА_13 .

Згідно зі свідоцтвом про право власності на житло від 19 березня 1998 року № НОМЕР_6 ОСОБА_12 , ОСОБА_5 , ОСОБА_14 та ОСОБА_3 у рівних долях є власниками квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу від 08 листопада 2007 року № НОМЕР_7 за ОСОБА_4 було зареєстровано автомобіль марки ВАЗ-21043, 2006 року випуску, державний реєстраційний номер НОМЕР_1 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть від 14 червня 2008 року серії НОМЕР_8 .

29 вересня 2017 року ОСОБА_1 , а 04 жовтня 2017 року ОСОБА_2 звернулися до приватного нотаріуса Демчик В. В. із заявами про прийняття спадщини за законом після смерті ОСОБА_4 .

Згідно з відповіддю відділу з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації від 10 жовтня 2017 року № 102/30/6352, яка міститься в спадковій справі № 36/17 після смерті ОСОБА_4 , в квартирі за адресою: АДРЕСА_1 , станом на 13 червня 2008 року зареєстровані: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , з 11 серпня 1970 року до 26 червня 2008 року, знятий з реєстраційного обліку у зв`язку зі смертю; ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , з 11 серпня 1970 року до ІНФОРМАЦІЯ_5 , знята з реєстраційного обліку у зв`язку зі смертю; ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , з 22 січня 1998 року до цього часу; ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , з 22 січня 1998 року до цього часу.

У матеріалах спадкової справи № 36/17, заведеної після смерті ОСОБА_4 , наявний експертний висновок від 30 жовтня 2017 року № 056/1297-m згідно з яким прізвища ОСОБА_15 / ОСОБА_16 , ОСОБА_17 / ОСОБА_18 попри розбіжності в документах є ідентичними. Також у матеріалах спадкової справи № 36/17 наявна інформаційна довідка Комунального підприємства Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» (далі - КП КМР «Київське міське бюро технічної інвентаризації») від 10 жовтня 2017 року КВ-2017 № 35384, відповідно до якої 1/4 частка квартири за адресою: АДРЕСА_1 на праві власності зареєстрована за ОСОБА_14 .

Постановою приватного нотаріуса Демчик В. В. від 29 вересня 2017 року ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину на майно після смерті його батька ОСОБА_4 з тих підстав, що ОСОБА_1 пропустив шестимісячний строк для прийняття спадщини і є таким, що не прийняв спадщину.

ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_5 , що підтверджується свідоцтвом про смерть від 22 червня 2017 року серії НОМЕР_9 .

19 липня 2017 року ОСОБА_1 , а 21 грудня 2017 року ОСОБА_2 звернулися до приватного нотаріуса Демчик В. В. із заявами про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_5 .

У матеріалах спадкової справи № 23/17, заведеної після смерті ОСОБА_5 , наявний нотаріально посвідчений заповіт від 21 липня 2015 року, зареєстрований в реєстрі за № 1-1029, згідно з яким ОСОБА_5 все своє майно і взагалі все те, що буде належати їй на день смерті і на що вона за законом матиме право, заповіла ОСОБА_1 .

Також у матеріалах спадкової справи № 23/17 наявна інформаційна довідка КП КМР «Київське міське бюро технічної інвентаризації» від 10 жовтня 2017 року КВ-2017 № 35385, відповідно до якої 1/4 частка квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстрована за ОСОБА_5 .

Постановою Верховного Суду від 13 листопада 2024 року (справа № 754/16919/17) залишено без змін рішення Деснянського районного суду міста Києва від 04 травня 2023 року, додаткове рішення Деснянського районного суду міста Києва від 12 травня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 січня 2024 року у справі, якими відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання заповіту недійсним (заповіт ОСОБА_5 від 21 липня 2015 року) та стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу у розмірі 79 960,00 грн.

Листом приватного нотаріуса Демчик В. В. від 03 січня 2018 року № 1/02-14 ОСОБА_1 повідомлено про неможливість видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_5 у зв`язку з поданням ОСОБА_2 (спадкоємцем першої черги за законом) заяви про зупинення видачі спадщини та оспорювання заповіту ОСОБА_2 . Також цим листом ОСОБА_1 повідомлено, що після смерті його батька ОСОБА_4 відповідно до частини третьої статті 1268 ЦК України спадкоємцями є дочка померлого ОСОБА_2 та дружина ОСОБА_5 , яка прийняла спадщину після смерті свого чоловіка, але не оформила своїх спадкових прав і померла. Крім того, в цьому листі зазначено, що судом відкрито провадження за заявою ОСОБА_1 про продовження строку для прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4 та у зв`язку з чим визначити склад спадкового майна, що належало померлій ОСОБА_5 , неможливо.

Після смерті ОСОБА_4 залишилося спадкове майно, до складу якого увійшли: 1/4 частка квартири за адресою: АДРЕСА_1 , та автомобіль ВАЗ 21043, 2006 року випуску, д.н.з. НОМЕР_1 .

Після смерті ОСОБА_4 на підставі частини третьої статті 1268 ЦК України ОСОБА_5 (дружина спадкодавця/мати сторін спору) прийняла спадщину після смерті чоловіка, але не оформила своїх спадкових прав і померла.

Тобто, після смерті ОСОБА_4 розмір спадкової частки ОСОБА_5 (дружина спадкодавця/мати сторін спору) за її життя становив 1/8 частку вказаної квартири, та 1/2 частку автомобіля марки «ВАЗ 21043», 2006 року випуску, державний реєстраційний номер НОМЕР_1 .

Нормативно-правове обґрунтування та мотиви, з яких виходив Верховний Суд

Згідно зі статтями 1216, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Статтями 1217, 1223 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу (спадкоємці за законом першої-п`ятої черг). Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Згідно з частиною першою статті 1221 ЦК України місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця.

Відповідно до частин першої-третьої статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_2 була зареєстрована зі спадкодавцем ОСОБА_4 , а отже, згідно з частиною третьою статті 1268 ЦК України є такою, що фактично прийняла спадщину після смерті батька.

Апеляційний суд визнав такий висновок місцевого суду помилковим, оскільки сама лише реєстрація місця проживання разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини не дає підстав для висновку про своєчасність прийняття спадщини.

Колегія суддів Верховного Суду погоджується з таким висновком суду апеляційної інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.

Подібні положення закріплено у пунктах 3.21, 3.22 глави 10 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5.

Для вирішення питання щодо наявності підстав для застосування до спірних правовідносин положень частини третьої статті 1268 ЦК України має значення встановлення факту постійного проживання спадкоємця за законом чи заповітом із спадкодавцем на час відкриття спадщини.

Частиною першою статті 29 ЦК України визначено, що місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.

Положення статті 29 ЦК України не ставлять місце фактичного проживання особи в залежність від місця її реєстрації.

Право на вибір місця проживання закріплено у статті 33 Конституції України, відповідно до якої кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Під місцем постійного проживання розуміється місце, де фізична особа постійно проживає. Тимчасовим місцем проживання є місце перебування фізичної особи, де вона знаходиться тимчасово (під час перебування у відпустці, відрядженні, зокрема у готелі чи у санаторії, тощо).

У постанові Верховного Суду від 29 вересня 2021 року у справі № 464/566/19 (провадження № 61-1688св21) вказано, що у розумінні статей 1218, 1221 ЦК України, частини третьої статті 1268 ЦК України та статті 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» та обставина, що спадкодавець ОСОБА_5 та спадкоємці ОСОБА_1 і малолітній ОСОБА_2 не проживали у квартирі, яка входить до складу спадкового майна та в якій вони були зареєстровані, а проживали разом за іншою адресою, не впливає у цій справі на факт прийняття ОСОБА_1 та ОСОБА_2 спадщини, оскільки відповідно до наведених вище норм закону спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 ЦК, він не заявив про відмову від неї, а місце розташування спадкового майна не обов`язково має співпадати із його місцем проживання.

Водночас Верховний Суд зауважив, що якщо особа (спадкоємець) не проживала постійно зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, що підтверджено належними доказами, то сама по собі реєстрація місця проживання особи разом із спадкодавцем не може свідчити, відповідно до частини третьої статті 1268 ЦК України, про своєчасність прийняття спадщини, оскільки не є беззаперечним доказом постійного проживання особи на момент смерті із спадкодавцем за адресою реєстрації (аналогічний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі № 937/10434/19-ц, від 10 квітня 2020 року у справі № 355/832/17-ц та від 27 лютого 2019 року у справі № 471/601/17-ц, від 20 вересня 2023 року у справі № 130/263/20.

У постанові від 26 січня 2026 року у справі 274/7779/24 (провадження

№ 61-13176св25) Верховний Суд звернув увагу на те, що згідно з частинами третьою, п`ятою статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Відповідно до частини першої статті 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.

Аналіз вказаних норм дає підстави для висновку про те, що у випадку, коли особа постійно не проживає із спадкодавцем, єдиним виявом бажання прийняти спадщину є подання нотаріусу заяви про її прийняття.

Таким чином, законом встановлено лише два способи прийняття спадщини: подання відповідної заяви нотаріусу (стаття 1269 ЦК України) або постійне проживання разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини (частина третя статті 1268 ЦК України). Причому постійне проживання зі спадкодавцем має бути належним чином підтверджене.

Положення частин третьої, четвертої статті 1268 ЦК України містять правову презумпцію прийняття спадщини, зміст якої становить припущення про те, що певні спадкоємці вважаються такими, що прийняли спадщину без спеціального волевиявлення про це.

Презумпція прийняття спадщини може бути застосована лише щодо спадкоємців, які постійно проживали зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, а також малолітніх, неповнолітніх, недієздатних осіб та осіб, цивільна дієздатність яких обмежена.

Існування зазначеної презумпції можливе за умови, що такі спадкоємці не відмовилися від прийняття спадщини в установленому законом порядку.

Установлення законом презумпції прийняття спадщини, зумовлене одним лише фактом спільного й постійного проживання спадкоємця зі спадкодавцем, є своєрідним «способом» прийняття спадщини. У такому випадку спадкоємець набуває право на спадщину автоматично, не висловлюючи при цьому волі на прийняття спадщини, що не узгоджується з правовою природою акта прийняття спадщини, який є правочином, тобто дією особи, спрямованою на набуття цивільних прав та обов`язків.

Як і будь-яка презумпція, презумпція прийняття спадщини може бути спростована. Зокрема, інша сторона може заперечувати факт-основу презумпції, а саме факт спільного проживання спадкоємця зі спадкодавцем (постанова Верховного Суду від 20 вересня 2023 року у справі № 130/263/20 (провадження № 61-3877св22)).

Установивши, що на час відкриття спадщини після смерті ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) ОСОБА_2 була лише зареєстрована з ним за однією адресою, однак фактично з ним не проживала; до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини вона звернулася лише 04 жовтня 2017 року, тобто з пропуском строку, встановленого для прийняття спадщини, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_2 у жоден із передбачених законом способів (частина третя статті 1268, стаття 1269 ЦК України) спадщину після смерті батька ОСОБА_4 не прийняла.

Таким чином, належну ОСОБА_10 за життя частку спірної квартири відповідно до частини третьої статті 1268 ЦК України успадкувала ОСОБА_5 (мати позивача та відповідачки), однак у встановленому законом порядку спадщину не оформила.

21 липня 2015 року вона склала заповіт, згідно з яким на випадок своєї смерті все належне їй майно, де б воно не знаходилося та з чого б воно не складалося, і взагалі все те, що буде належати їй на день смерті і на що вона за законом матиме право, ОСОБА_5 заповіла ОСОБА_1 , який 19 липня 2017 року звернувся до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини за заповітом, однак оформити спадкові права він не зміг у зв`язку з наявністю спору з ОСОБА_2 .

Отже, установивши, що у ОСОБА_1 існували перешкоди для оформлення спадкових прав у зв`язку з наявністю спору з ОСОБА_2 стосовно спадкового майна, а саме 1/8 частки квартири за адресою: АДРЕСА_1 , та 1/2 частки автомобіля марки ВАЗ-21043, 2006 року випуску, державний реєстраційний номер НОМЕР_1 , апеляційний суд дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для визнання за ним права власності на спірне спадкове майно в судовому порядку.

За встановлених у цій справі обставин висновок суду апеляційної інстанції не суперечить висновку Верховного Суду, викладеному у постанові від 22 вересня 2021 року у справі № 227/3750/19, згідно з яким визнання права власності на спадкове майно в судовому порядку є винятковим способом захисту, що має застосовуватися, якщо існують перешкоди для оформлення у нотаріальному порядку, на який посилається ОСОБА_2 у касаційній скарзі.

Щодо додаткової постанови Київського апеляційного суду від 20 березня 2026 року

Із матеріалів справи відомо, що 02 березня 2026 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діяв адвокат Гудзера Т. С., подав заяву про ухвалення додаткового судового рішення, в якій просив стягнути з ОСОБА_2 на відшкодування витрат на професійну правничу допомогу 66 064,80 грн.

05 березня 2026 року Київський апеляційний суд повідомив ОСОБА_2 про надходження вказаної заяви від ОСОБА_1 та роз`яснив право подати заперечення.

Того ж дня ОСОБА_2 подала до суду заперечення щодо ухвалення додаткового судового рішення, у якому просила клопотання ОСОБА_1 залишити без задоволення, а у разі часткового задоволення клопотання - зменшити розмір витрат на правничу допомогу, виключивши з розрахунку «гонорар успіху» у розмірі 43 264,80 грн та суми за судові засідання, які фактично не відбулися.

Додатковою постановою Київського апеляційного суду від 20 березня 2026 року, ухваленою у порядку письмового провадження, заяву ОСОБА_1 про ухвалення додаткового судового рішення задоволено частково.

Стягнено з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_1 на відшкодування витрат на професійну правничу допомогу 35 000,00 грн.

Додаткова постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що надання правничої допомоги ОСОБА_1 у цій справі не потребувало вивчення великого обсягу документів та нормативно-правових актів, а також надання певних доказів. Урахувавши складність справи, обсяг наданої ОСОБА_1 правничої допомоги, а також вимоги розумності та співмірності, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню витрати на правничу допомогу в розмірі 35 000,00 грн.

У касаційній скарзі ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Багінський А. М. посилається на те, що на порушення норм процесуального права суд апеляційної інстанції розглянув заяву про стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу без повідомлення учасників справи у той час, коли постанова апеляційного суду по суті спору ухвалена за результатами розгляду справи у відкритому судовому засіданні з повідомленням учасників справи; не врахував висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 01 листопада 2023 року у справі № 202/3681/16, від 21 серпня 2019 року у справі № 922/2821/18, від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16.

Перевіривши доводи ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Багінський А. М., Верховний Суд виходить з такого.

Суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, зокрема, якщо судом не вирішено питання про судові витрати (пункт 3 частини першої статті 270 ЦПК України).

Суд, що ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів із дня надходження відповідної заяви. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення (частина третя статті 270 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 911/3312/21 (провадження № 12-43гс22) зазначено, що однаковим в обох кодексах (ЦПК України та ГПК України) є правило про те, що у разі необхідності суд може викликати сторони або інших учасників справи в судове засідання. Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені про дату, час та місце судового засідання, не перешкоджає розгляду заяви (частина четверта статті 244 ГПК України, частина четверта статті 270 ЦПК України). Отже, законодавцем уніфіковано правила щодо прийняття додаткового судового рішення, що вимагає єдиних підходів у їх застосуванні.

Аналіз положень статті 244 ГПК України та статті 270 ЦПК України дозволяє дійти висновку, що додаткове судове рішення є похідним від первісного судового акта, є його невід`ємною складовою, ухвалюється в тому самому складі та порядку, що й первісне судове рішення. Додаткове судове рішення є засобом усунення неповноти судового рішення, внаслідок якої, зокрема, залишилося невирішеним питання про судові витрати, складовою частиною яких є компенсація стороні витрат правничої допомоги. Також додаткове судове рішення може бути процесуальним засобом реалізації прав учасника справи, якщо воно ухвалюється за спеціальною заявою такого учасника, поданою з дотриманням відповідної процедури. Так, якщо сторона з поважних причин не може подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат до закінчення судових дебатів у справі, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог (частина перша статті 246 ЦПК України). Подібне право має сторона в господарському судочинства згідно з частиною першою статті 221 ГПК України.

Неповнота судового рішення може полягати в невирішенні деяких питань, що стояли перед судом. Однак через незмінність судового рішення суд, який його ухвалив, не вправі при прийнятті додаткового рішення скасовувати чи змінити первісне рішення, проте він має право виправити деякі його недоліки, зокрема пов`язані з необхідністю розподілу судових витрат.

Частина перша статті 244 ГПК України (частина перша статті 270 ЦПК України) містить диспозитивну норму щодо права суду з власної ініціативи, або за заявою учасників справи ухвалити додаткове рішення. Винятком є розподіл судових витрат, який має ініціювати сторона з дотриманням правил статей 123-130, 221 ГПК України (статей 133-142, 246 ЦПК України).

ЦПК України та ГПК України однаково визначають обов`язок суду для вирішення питання про судові витрати призначити судове засідання, яке проводиться не пізніше 15 днів з дня ухвалення рішення по суті позовних вимог та ухвалення за наслідком такого судового засідання додаткового рішення в порядку, передбаченому частинами другою, третьою статті 221 ГПК України. У випадку розгляду такої заяви судом цивільної юрисдикції, засідання має бути проведено не пізніше 20 днів, якщо справа не слухається в письмовому провадженні (частини друга, третя статті 246 ЦПК України).

Отже, для обох юрисдикцій законодавець визначив обов`язок суду призначити заяву сторони про розподіл судових витрат в судове засідання, якщо справа розглядалася з призначенням її до розгляду по суті в судових засіданнях (не в письмовому провадженні), за наслідком проведення якого має бути прийнято відповідне процесуальне рішення (додаткова постанова, додаткова ухвала).

Обов`язок суду повідомити учасників справи про місце, дату і час судового засідання є реалізацією однієї із основних засад (принципів) цивільного судочинства - відкритості судового процесу. Невиконання (неналежне виконання) судом цього обов`язку призводить до порушення не лише права учасника справи бути повідомленим про місце, дату і час судового засідання, але й основних засад (принципів) цивільного судочинства.

Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 20 листопада 2024 року у справі № 299/3686/15-ц та постанові від 01 листопада 2023 року у справі № 202/3681/16, на яку посилається заявник к касаційній скарзі.

Із матеріалів справи відомо, що постанова Київського апеляційного суду від 24 лютого 2026 року ухвалена за результатами розгляду справи у відкритому судовому засіданні з повідомленням учасників справи, натомість додаткова постанова Київського апеляційного суду від 20 березня 2026 року - у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи про місце, дату і час судового засідання.

Суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що правила щодо реалізації учасниками справи їх права на участь в судовому засіданні з розгляду заяви про розподіл судових витрат згідно з частиною четвертою статті 270 ЦПК України є спеціальними та повинні застосовуватися системно з приписами частини другої статті 246 ЦПК України, яка визначає обов`язок суду призначити судове засідання відповідно до процедури розгляду справи, що була визначена судом для розгляду справи в цілому (загального, спрощеного чи письмового провадження).

За таких обставин додаткова постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню, а справа № 754/14686/17 в цій частині направленню на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Оскільки колегія суддів Верховного Суду встановила підстави для скасування додаткової постанови суду апеляційної інстанції та направлення справи на новий розгляд до апеляційного суду, то інші доводи касаційної скарги в частині незгоди заявниці з додатковою постановою, суд касаційної інстанції не аналізує.

Щодо клопотання про закриття касаційного провадження

У травні 2026 року до Верховного Суду надійшло клопотання від ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Гудзера Т. С., про закриття касаційного провадження на підставі пункту 2 частини першої статті 396 ЦПК України, оскільки касаційну скаргу в інтересах ОСОБА_2 подано адвокатом Багінським А. М., який надав ордер про надання правничої допомоги у якому реєстраційний номер облікової картки платника податків (далі - РНОКПП) указано ОСОБА_7 , а отже, саме його інтереси уповноважений представляти адвокат.

У травні 2026 року до Верховного Суд від ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Багінський А. М., надійшли заперечення на клопотання про закриття касаційного провадження, мотивовані тим, що у ордері про надання правничої допомоги, долученому до касаційної скарги, було допущено технічну помилку, однак у всіх інших документах, поданих до суду, РНОКПП ОСОБА_2 указано правильно.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 396 ЦПК України після відкриття касаційного провадження виявилося, що касаційну скаргу не підписано, подано особою, яка не має процесуальної дієздатності, або підписано особою, яка не має права її підписувати.

Згідно з абзацом першим пункту 2 Положення про ордер на надання правничої (правової) допомоги (нова редакція), затвердженого рішенням Ради адвокатів України від 12 квітня 2019 року № 41 з наступними змінами (далі - Положення), ордер на надання правничої допомоги є письмовий документ (в паперовій або електронній формі), що посвідчує повноваження адвоката на надання правничої допомоги у випадках і порядку, встановлених Законом України від 05 липня 2012 № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» та іншими законами України.

В Україні встановлюється єдина, обов`язкова для всіх адвокатів, типова форма ордера, яку затверджує Рада адвокатів України (зразок в Додатку 1). Ордер видається адвокатом, адвокатським бюро, адвокатським об`єднанням та повинен містити обов`язкові реквізити, передбачені цим Положенням. Ордер, встановленої форми, є обов`язковим для прийняття усіма органами, установами, організаціями на підтвердження правомочності адвоката на вчинення дій, передбачених статтею 20 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (пункти третій-п`ятий Положення).

Згідно з пунктом 11 Положення ордер, встановленої цим Положенням форми, є належним та достатнім підтвердженням правомочності адвоката на вчинення дій в інтересах клієнта.

Відповідно до пункту 12 Положення ордер містить такі реквізити: 12.1. Серію, порядковий номер ордера; 12.2. Прізвище, ім`я, по батькові або найменування особи, якій надається правнича допомога; 12.3. Посилання на договір про надання правничої допомоги/доручення органу (установи), уповноважених законом на надання безоплатної правничої допомоги, номер (у випадку наявності) та дату цього документа; 12.4 Назву органу, у якому надається правнича допомога адвокатом із зазначенням, у випадку необхідності, виду адвокатської діяльності відповідно до статті 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». Під назвою органу розуміється як безпосередньо назва конкретного органу так і назва групи органів визначених пунктом 2 частини 1 статті 20 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (наприклад, судові органи, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, органи досудового слідства, правоохоронні органи тощо); 12.5. Прізвище, ім`я, по батькові адвоката, який надає правничу допомогу на підставі ордера, номер та дату його свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю, найменування органу, який його видав (КДКА відповідного регіону, з 01.01.2013 року радою адвокатів відповідного регіону); номер посвідчення адвоката України, ким та коли воно видане; 12.6. Ким ордер виданий (назву організаційної форми): адвокатом, який здійснює адвокатську діяльність індивідуально (із зазначенням адреси робочого місця); адвокатським бюро, адвокатським об`єднанням (повне найменування адвокатського бюро/адвокатського об`єднання та його місцезнаходження); 12.7. Адресу робочого місця адвоката, якщо вона відрізняється від адреси місцезнаходження адвокатського бюро/адвокатського об`єднання, яке видає ордер; 12.8. Обмеження повноважень, якщо такі передбачені договором про надання правничої допомоги; 12.9. Дату видачі ордера; 12.10. Підпис адвоката (власноручний або електронний) який видав ордер, у разі здійснення ним індивідуальної діяльності (у графі «Адвокат»); 12.11. Підпис адвоката (власноручний або електронний) який надає правничу допомогу, якщо ордер, виданий адвокатським бюро, адвокатським об`єднанням (у графі «Адвокат»); 12.12. Підпис (власноручний або електронний) керівника адвокатського бюро/адвокатського об`єднання, відтиск печатки адвокатського бюро/адвокатського об`єднання (за наявності) у випадку, якщо ордер видається адвокатським бюро/адвокатським об`єднанням. Під час дії воєнного стану на території України, реквізити, передбачені цим підпунктом можуть оформлятися відповідно до пункту 10 цього Положення; 12.13. Двовимірний штрих-код (QR-код) з посиланням на профайл адвоката в ЄРАУ; 12.14. Реквізити 12.1, 12.5 (крім номера посвідчення адвоката України, ким та коли воно видане), 12.6, 12.7, 12.8 генеруються автоматично, всі інші реквізити ордера заповнюються адвокатом самостійно з метою збереження адвокатської таємниці; 12.15. Ордер вважається підписаним адвокатом (керівником адвокатського бюро/адвокатського об`єднання), якщо у графі «Адвокат» міститься або власноручний (фізичний) підпис; або ордер засвідчено електронним підписом; або електронним підписом засвідчено документ, додатком до якого є ордер.

Із матеріалів справи відомо, що до касаційної скарги адвокат Багінський А. М., який діяв в інтересах ОСОБА_2 , додав ордер про надання правничої (правової) допомоги від 21 березня 2026 року серії АА № 1182614, який містить усі передбачені Положенням обов`язкові реквізити.

Допущена адвокатом Багінським А. М. помилка у РНОКПП ОСОБА_2 , яка не входить до переліку обов`язкових реквізитів ордера про надання правничої (правової допомоги), не дає підстав для висновку про те, що касаційна скарга підписана особою, яка не має права її підписувати, а отже, відсутні підстави для закриття касаційного провадження у порядку, передбаченому пунктом 2 частини першої статті 396 ЦПК України.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Узагальнюючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку про те, що вирішуючи спір по суті, суд апеляційної інстанції повно встановив фактичні обставини справи, правильно застосував норми матеріального та процесуального права до спірних правовідносин ,та надавши належну правову оцінку фактичним обставинам справи і наданим сторонами доказам, дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позову ОСОБА_1 .

Водночас, вирішуючи питання про ухвалення додаткового судового рішення, суд апеляційної інстанції допустив порушення статті 270 ЦПК України, частини другої статті 246 ЦПК України, що є підставою для скасування додаткової постанови суду апеляційної інстанції та направлення справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.

Згідно з частиною четвертою статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 141, 400, 409, 413, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду