ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 489/1482/25

Описова частина

У березні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Форінт» (далі - ТОВ «ФК «Форінт»), ОСОБА_2 , третя особа - Відділ примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Миколаївській області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) (далі - Відділ примусового виконання рішень), у якому просила визнати відсутнім (припиненим) її зобов`язання як майнового поручителя за договором іпотеки від 24 червня 2008 року відповідати перед Акціонерним товариством «Сбербанк» (далі - АТ «Сбербанк»), правонаступником якого є ТОВ «ФК «Форінт», за виконання ОСОБА_2 як боржником за договором про відкриття кредитної лінії від 24 червня 2008 року № 16-Н/08/19/ФО/П зобов`язань щодо сплати процентів за користування кредитом та пені, нарахованих після 09 січня 2009 року.

У вересні 2025 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Мотельчук Ю. І., подала заяву про забезпечення позову.

Заяву мотивувала тим, що 24 червня 2008 року між Закритим акціонерним товариством «Дочірній банк Сбербанку Росії» (далі - ЗАТ «Дочірній банк Сбербанку Росії») та ОСОБА_2 укладено договір про відкриття кредитної лінії № 16-Н/08/19/ФО/П, відповідно до умов якого останньому надано кредит у розмірі 12 610 000,00 грн зі сплатою 19 % річних строком до 24 червня 2013 року.

Цього ж дня, 24 червня 2008 року, між ЗАТ «Дочірній банк Сбербанку Росії» та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки на забезпечення виконання ОСОБА_2 зобов`язань за зазначеним кредитним договором.

Предметом іпотеки є належні ОСОБА_1 нежитлові приміщення магазину загальною площею 773,40 кв. м, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , а саме: нежитлові приміщення першого поверху та сходові клітини літ. «А», площею 171,8 кв. м, нежитлове приміщення підповерху площею 153,2 кв. м, нежитлові приміщення другого поверху та сходова клітина площею 448,4 кв. м.

У липні 2009 року АТ «Сбербанк» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про стягнення заборгованості. Суди розглядали справу неодноразово.

Верховний Суд постановою від 10 листопада 2021 року у справі № 2-8499/10 установив, що станом на 07 січня 2009 року заборгованість ОСОБА_2 за договором про відкриття кредитної лінії від 24 червня 2008 року № 16-Н/08/19/ФО/П становила 13 493 637,01 грн, із яких: 12 610 000,00 грн - заборгованість за тілом кредиту; 844 582,14 грн - заборгованість за процентами за користування кредитом; 39 054,87 грн - пеня за прострочення сплати процентів за користування кредитом.

04 жовтня 2012 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Журавльова З. В. вчинила виконавчий напис, зареєстрований у реєстрі за № 719, яким звернуто стягнення на передані ОСОБА_1 в іпотеку нежитлові приміщення магазину загальною площею 773,40 кв. м, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , на користь АТ «Дочірній банк Сбербанку Росії» для погашення частини заборгованості ОСОБА_2 за договором про відкриття кредитної лінії від 24 червня 2008 року № 16-Н/08/19/ФО/П у загальному розмірі 13 671 803,03 грн.

Зазначена у виконавчому написі заборгованість складається із: 6 346 686,99 грн процентів за користування кредитом, нарахованих за період із 23 червня 2009 року до 15 лютого 2012 року; 4 590 040,00 грн пені за прострочення повернення заборгованості за кредитом, нарахованої за 182 дні прострочення; 2 735 076,04 грн пені за прострочення сплати процентів за користування кредитом, нарахованої за 182 дні прострочення. Стягнення за виконавчим написом проведено за період із 23 червня 2009 року до 15 лютого 2012 року.

Заявник зазначала, що заборгованість ОСОБА_2 , визначена судовим рішенням у справі № 2-8499/10, та заборгованість, на погашення якої вчинено виконавчий напис нотаріуса від 04 жовтня 2012 року № 719, стосуються різних періодів та мають різний склад, що, на її думку, свідчить про наявність правової невизначеності щодо обсягу її відповідальності як майнового поручителя.

Також ОСОБА_1 посилалася на те, що відповідач не звертався до суду з позовом до неї як майнового поручителя ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, натомість звернення стягнення на передане нею в іпотеку нерухоме майно здійснюється у позасудовому порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса. На думку заявника, правова невизначеність щодо обсягу забезпечених іпотекою зобов`язань продовжує існувати, оскільки виконавче провадження із примусового виконання зазначеного виконавчого напису триває.

28 грудня 2018 року державний виконавець Відділу примусового виконання рішень Вакула І. А. відкрив виконавче провадження № НОМЕР_1 із примусового виконання виконавчого напису нотаріуса від 04 жовтня 2012 року № 719.

На час звернення із заявою про забезпечення позову у межах зазначеного виконавчого провадження здійснювалися виконавчі дії щодо опису та арешту майна, на яке звернуто стягнення виконавчим написом, а також його примусової реалізації на електронних торгах через Державне підприємство «СЕТАМ» (далі - ДП «СЕТАМ»).

Електронні торги з реалізації предмета іпотеки були призначені на 12 вересня 2025 року.

ОСОБА_1 зазначала, що саме незгода з обсягом заборгованості за договором про відкриття кредитної лінії від 24 червня 2008 року № 16-Н/08/19/ФО/П, для погашення якої виконавчим написом нотаріуса звернуто стягнення на предмет іпотеки, стала підставою для звернення до суду із цим позовом.

Посилаючись на те, що під час розгляду справи орган державної виконавчої служби може примусово реалізувати належне їй нерухоме майно для погашення заборгованості за кредитним договором, обсяг якої оспорюється у судовому порядку, внаслідок чого до вирішення спору по суті право власності на предмет іпотеки може перейти до іншої особи, заявник вважала, що невжиття заходів забезпечення позову може істотно ускладнити або унеможливити ефективний захист та поновлення її порушених прав.

Зокрема, ОСОБА_1 посилалася на положення частини другої статті 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), відповідно до яких майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень.

У зв`язку із цим ОСОБА_1 просила забезпечити позов шляхом заборони Відділу примусового виконання рішень здійснювати будь-які виконавчі дії у виконавчому провадженні № НОМЕР_1, у тому числі щодо примусової реалізації належних їй нежитлових приміщень магазину загальною площею 773,40 кв. м, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 , з метою погашення заборгованості ОСОБА_2 перед ТОВ «ФК «Форінт» у розмірі 13 671 803,03 грн, нарахованої за період із 23 червня 2009 року до 15 лютого 2012 року за договором про відкриття кредитної лінії від 24 червня 2008 року № 16-Н/08/19/ФО/П.

Центральний районний суд міста Миколаєва у складі судді Черенкової Н. П. ухвалою від 09 вересня 2025 рокузаяву ОСОБА_1 про забезпечення позову задовольнив.

Забезпечив позов шляхом заборони Відділу примусового виконання рішень здійснювати будь-які виконавчі дії у виконавчому провадженні № НОМЕР_1, у тому числі щодо примусової реалізації належних ОСОБА_1 нежитлових приміщень магазину загальною площею 773,40 кв. м, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 , а саме: нежитлових приміщень першого поверху та сходових клітин літ. «А», площею 171,8 кв. м, нежитлових приміщень підповерху площею 153,2 кв. м, нежитлових приміщень другого поверху та сходової клітини площею 448,4 кв. м, із метою погашення заборгованості ОСОБА_2 перед ТОВ «ФК «Форінт» у розмірі 13 671 803,03 грн, нарахованої за період із 23 червня 2009 року до 15 лютого 2012 року за договором про відкриття кредитної лінії від 24 червня 2008 року № 16-Н/08/19/ФО/П, укладеним між ЗАТ «Дочірній банк Сбербанку Росії» та ОСОБА_2 .

Суд першої інстанції мотивував ухвалу тим, що між сторонами існує спір щодо обсягу зобов`язань ОСОБА_1 як майнового поручителя за договором іпотеки від 24 червня 2008 року, а у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 здійснюється примусове виконання виконавчого напису нотаріуса від 04 жовтня 2012 року № 719 шляхом звернення стягнення на належне позивачу іпотечне майно, яке описано, арештовано та передано на примусову реалізацію.

Суд вважав, що невжиття заходів забезпечення позову може істотно ускладнити або унеможливити ефективний захист та поновлення прав позивача у разі задоволення позову, оскільки внаслідок примусової реалізації предмета іпотеки спірна заборгованість буде погашена за рахунок належного їй майна, а для відновлення своїх прав ОСОБА_1 буде змушена звертатися до суду з новими позовами та нести додаткові витрати.

При цьому суд першої інстанції керувався тим, що обраний позивачем захід забезпечення позову відповідає предмету заявлених вимог, є співмірним із ними, не призводить до фактичного вирішення спору по суті, а спрямований на збереження існуючого становища до вирішення справи. Суд також урахував наявність двох виконавчих проваджень щодо заборгованості за одним кредитним договором, відмінність сум заборгованості, визначених судовим рішенням та виконавчим написом нотаріуса, а також дійшов висновку, що вжиття відповідних заходів забезпечення позову захищає інтереси позивача та не порушує прав відповідача.

Миколаївський апеляційний суд постановою від 27 жовтня 2025 року апеляційні скарги Відділу примусового виконання рішень та ТОВ «ФК «Форінт» задовольнив.

Ухвалу Центрального районного суду міста Миколаєва від 09 вересня 2025 року скасував та ухвалив нове судове рішення, яким відмовив ОСОБА_1 у задоволенні заяви про забезпечення позову у справі № 489/1482/25.

Апеляційний суд мотивував постанову тим, що суд першої інстанції, задовольняючи заяву про забезпечення позову, не врахував характер заявлених позовних вимог та правову природу обраного позивачем заходу забезпечення позову.

Апеляційний суд зазначив, що відповідно до пункту 6 частини першої статті 150 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) забезпечення позову шляхом зупинення стягнення на підставі виконавчого документа допускається лише у разі оскарження боржником такого виконавчого документа у судовому порядку. Водночас у цій справі ОСОБА_1 звернулася із позовом про визнання відсутнім (припиненим) її зобов`язання як майнового поручителя, а виконавчий напис нотаріуса від 04 жовтня 2012 року № 719, на підставі якого відкрито виконавче провадження № НОМЕР_1, предметом оскарження у цій справі не є.

При цьому апеляційний суд урахував, що подану ОСОБА_1 заяву про зміну предмета позову, в якій вона просила також визнати таким, що не підлягає виконанню, виконавчий напис нотаріуса від 04 жовтня 2012 року № 719, ухвалою Центрального районного суду міста Миколаєва від 09 вересня 2025 року залишено без розгляду.

Крім того, апеляційний суд послався на частину третю статті 432 ЦПК України, якою передбачено спеціальні забезпечувальні заходи у виді зупинення виконання за виконавчим документом або заборони приймати виконавчий документ до виконання, що можуть застосовуватися судом під час розгляду заяви про виправлення помилки, допущеної при оформленні або видачі виконавчого документа, чи про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню.

Урахувавши наведене, а також висновки Верховного Суду щодо застосування норм процесуального права у подібних правовідносинах, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для забезпечення позову про визнання відсутнім (припиненим) зобов`язання шляхом заборони Відділу примусового виконання рішень вчиняти будь-які виконавчі дії у виконавчому провадженні № НОМЕР_1, у зв`язку із чим скасував ухвалу суду першої інстанції та відмовив у задоволенні заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову.

У листопаді 2025 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Мотельчук Ю. І., подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову Миколаївського апеляційного суду від 27 жовтня 2025 року, а ухвалу Центрального районного суду міста Миколаєва від 09 вересня 2025 року залишити в силі.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 обґрунтовує тим, що апеляційний суд неправильно застосував норми процесуального права та помилково ототожнив обраний нею захід забезпечення позову із зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа.

Заявник зазначає, що у заяві про забезпечення позову просила застосувати передбачений пунктом 2 частини першої статті 150 ЦПК України захід забезпечення позову у виді заборони вчиняти певні дії, а не передбачене пунктом 6 частини першої цієї статті зупинення стягнення на підставі виконавчого документа. На її думку, заборона вчиняти певні дії та зупинення стягнення на підставі виконавчого документа є самостійними видами забезпечення позову, які мають різний порядок виконання, тому висновок апеляційного суду про можливість застосування такого заходу лише за умови оскарження виконавчого документа не відповідає обставинам справи.

ОСОБА_1 вказує, що предметом позову є визнання відсутнім (припиненим) її зобов`язання як майнового поручителя за договором іпотеки від 24 червня 2008 року щодо погашення частини заборгованості ОСОБА_2 перед ТОВ «ФК «Форінт» у розмірі 13 671 803,03 грн, яка є підставою для здійснення стягнення у виконавчому провадженні № НОМЕР_1. Тому вирішення цього спору, на її переконання, безпосередньо впливатиме на правовий режим належного їй нерухомого майна, у зв`язку із чим обраний захід забезпечення позову є співмірним із заявленими позовними вимогами.

Також заявник посилається на те, що примусова реалізація належного їй іпотечного майна до вирішення спору по суті перешкоджатиме ефективному захисту її прав, оскільки відповідно до частини другої статті 388 ЦК України майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. За таких обставин навіть у разі задоволення позову визнання відсутнім (припиненим) зобов`язання не забезпечить відновлення її порушеного права та зумовить необхідність ініціювання нових судових спорів.

Заявник вважає, що суд першої інстанції, встановивши наявність спору між сторонами та реальну загрозу відчуження належного їй майна в рахунок погашення зобов`язань, які вона просить визнати відсутніми (припиненими), обґрунтовано забезпечив позов шляхом заборони Відділу примусового виконання рішень вчиняти виконавчі дії у виконавчому провадженні № НОМЕР_1.

На переконання ОСОБА_1 , сама собою та обставина, що спірне зобов`язання примусово виконується на підставі виконавчого напису нотаріуса, не виключає можливості застосування передбаченого пунктом 2 частини першої статті 150 ЦПК України заходу забезпечення позову у виді заборони вчиняти певні дії. Цивільне процесуальне законодавство, як зазначає заявник, не встановлює заборони на застосування такого заходу під час вирішення спору про визнання відсутнім (припиненим) зобов`язання, яке перебуває на примусовому виконанні.

У зв`язку із цим ОСОБА_1 вважає, що апеляційний суд не надав належної оцінки наведеним обставинам та помилково скасував ухвалу суду першої інстанції про забезпечення позову.

Аргументи інших учасників справи

У грудні 2025 року ТОВ «ФК «Форінт» подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просило залишити цю скаргу без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувана постанова апеляційного суду є законною та обґрунтованою, ухвалена відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.

Верховний Суд ухвалою від 01 грудня 2025 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали із Центрального районного суду міста Миколаєва.

29 грудня 2025 року матеріали справи № 489/1482/25 надійшли до Верховного Суду.

Верховний Суд ухвалою від 12 жовтня 2026 рокупризначив справу до судового розгляду.

Фактичні обставини справи

ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ТОВ «ФК «Форінт» та ОСОБА_2 про визнання відсутнім (припиненим) її зобов`язання як майнового поручителя за договором іпотеки від 24 червня 2008 року відповідати перед ТОВ «ФК «Форінт» за зобов`язаннями ОСОБА_2 , який є боржником за договором про відкриття кредитної лінії від 24 червня 2008 року № 16-Н/08/19/ФО/П, у частині погашення заборгованості за процентами за користування кредитом та пенею, нарахованими після 09 січня 2009 року.

ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Мотельчук Ю. І., подала заяву про забезпечення позову, у якій просила заборонити Відділу примусового виконання рішень здійснювати будь-які виконавчі дії у виконавчому провадженні № НОМЕР_1, у тому числі щодо примусової реалізації іпотечного майна за договором іпотеки від 24 червня 2008 року.

На примусовому виконанні у Відділі примусового виконання рішень перебуває виконавчий напис від 04 жовтня 2012 року № 719, вчинений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Журавльовою З. В., яким звернено стягнення на належні ОСОБА_1 нежитлові приміщення магазину загальною площею 773,40 кв. м, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , які є предметом договору іпотеки від 24 червня 2008 року.

Виконавчим написом звернено стягнення на зазначене нерухоме майно для погашення частини заборгованості ОСОБА_2 за договором про відкриття кредитної лінії від 24 червня 2008 року № 16-Н/08/19/ФО/П у розмірі 13 671 803,03 грн, з яких: 6 346 686,99 грн - проценти за користування кредитом, нараховані за період із 23 червня 2009 року до 15 лютого 2012 року; 4 590 040,00 грн - пеня за прострочення повернення заборгованості за тілом кредиту, нарахована за 182 дні прострочення; 2 735 076,04 грн - пеня за прострочення сплати процентів за користування кредитом, нарахована за 182 дні прострочення. Стягнення проводилося за період із 23 червня 2009 року до 15 лютого 2012 року.

На підставі зазначеного виконавчого напису 28 грудня 2018 року державний виконавець відкрив виконавче провадження № НОМЕР_1, у межах якого цього ж дня накладено арешт на предмет іпотеки та розпочато дії, спрямовані на його реалізацію. Нерухоме майно передано на примусову реалізацію через ДП «СЕТАМ», а перші електронні торги (аукціон) були призначені на 12 вересня 2025 року.

Спір щодо заборгованості за договором про відкриття кредитної лінії від 24 червня 2008 року № 16-Н/08/19/ФО/П раніше розглядався судами у справі № 2-8499/10.

Верховний Суд постановою від 05 серпня 2020 року у справі № 2-8499/10 (провадження № 61-372св20) залишив без змін постанову Київського апеляційного суду від 27 листопада 2019 року в частині задоволених позовних вимог ПАТ «Дочірній банк Сбербанку Росії» до ОСОБА_2 про стягнення, зокрема, заборгованості за договором про відкриття кредитної лінії від 24 червня 2008 року № 16-Н/08/19/ФО/П у розмірі 12 610 000,00 грн.

Верховний Суд постановою від 10 листопада 2021 року у справі № 2-8499/10 (провадження № 61-17609св20), зокрема, стягнув солідарно із ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь АТ «Сбербанк» заборгованість за договором про відкриття кредитної лінії від 24 червня 2008 року № 16-Н/08/19/ФО/П станом на 07 січня 2009 року у розмірі 12 610 000,00 грн, заборгованість за процентами за користування кредитною лінією у розмірі 844 582,14 грн та пеню за прострочення сплати процентів за користування кредитною лінією у розмірі 39 054,87 грн.

Крім того, Верховний Суд постановою від 18 жовтня 2023 року у справі № 490/5763/19 (провадження № 61-11655св23) залишив без змін постанову Миколаївського апеляційного суду від 03 липня 2023 року, якою відмовлено у задоволенні позову про визнання виконавчого напису нотаріуса від 04 жовтня 2012 року № 719 таким, що не підлягає виконанню.

Мотивувальна частина

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У пункті 3 частини першої статті 353 ЦПК України передбачено, що окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо забезпечення позову, заміни заходу забезпечення позову.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 3, 6, 7, 15, 16, 22, 23, 27, 28, 30, 32 частини першої статті 353 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку.

Згідно з абзацом другим частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Реалізація права на судовий захист, гарантованого кожному статтями 55, 124 Конституції України, багато в чому залежить від належного правового механізму, складовою якого, зокрема, є інститут забезпечення позову в судовому процесі.

Відповідно до частин першої та другої статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду, а також з інших підстав, визначених законом.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 150 ЦПК України позов забезпечується забороною вчиняти певні дії.

У пункті 5 частини першої статті 150 ЦПК України передбачено можливість забезпечення позову шляхом зупинення продажу арештованого майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 150 ЦПК України позов може бути забезпечено зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа, який оскаржується боржником у судовому порядку.

Суд може застосувати кілька видів забезпечення позову. Заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами (частини друга та третя статті 150 ЦПК України).

Співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке заявник просить накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії.

Заходи забезпечення позову застосовуються для гарантування виконання можливого рішення суду та мають застосовуватися лише у разі необхідності, оскільки безпідставне їх застосування може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу.

Такий висновок Велика Палата Верховного Суду виклала у постанові від 12 лютого 2020 року у справі № 381/4019/18 (провадження № 14-729цс19).

Під час вирішення питання про забезпечення позову суд має оцінити обґрунтованість доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням, зокрема, розумності, обґрунтованості та адекватності вимог заявника; забезпечення збалансованості інтересів сторін та інших учасників справи; наявності зв`язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду чи неможливості ефективного захисту прав позивача у разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню прав та охоронюваних законом інтересів інших осіб у зв`язку із застосуванням заходів забезпечення позову.

Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 06 грудня 2023 року у справі № 361/8953/21 (провадження № 61-8786св23).

Верховний Суд у постанові від 25 липня 2024 року у справі № 565/1607/23 (провадження № 61-2438св24) зазначив, що тлумачення пункту 6 частини першої статті 150 ЦПК України свідчить про те, що забезпечення позову шляхом зупинення стягнення на підставі виконавчого документа, який оскаржується боржником у судовому порядку, стосується випадків, коли стягнення здійснюється на підставі виконавчих документів, виданих уповноваженими органами. Водночас законодавець у частині третій статті 432 ЦПК України встановив спеціальні забезпечувальні заходи у виді зупинення виконання за виконавчим документом або заборони приймати виконавчий документ до виконання, які можуть застосовуватися судом, що розглядає заяву про виправлення помилки, допущеної при оформленні або видачі виконавчого документа, чи про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню.

У справі, що переглядається, ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ТОВ «ФК «Форінт», ОСОБА_2 про визнання відсутнім (припиненим) її зобов`язання як майнового поручителя за договором іпотеки від 24 червня 2008 року відповідати перед ТОВ «ФК «Форінт» за ОСОБА_2 , який є боржником за договором про відкриття кредитної лінії від 24 червня 2008 року № 16-Н/08/19/ФО/П, щодо погашення заборгованості за процентами за користування кредитом та пенею, нарахованими після 09 січня 2009 року.

Звертаючись із заявою про забезпечення цього позову, ОСОБА_1 просила заборонити Відділу примусового виконання рішень здійснювати будь-які виконавчі дії у виконавчому провадженні № НОМЕР_1, у тому числі щодо примусової реалізації належних їй нежитлових приміщень магазину загальною площею 773,40 кв. м, із метою погашення заборгованості ОСОБА_2 перед ТОВ «ФК «Форінт» у розмірі 13 671 803,03 грн.

Суди встановили, що виконавче провадження № НОМЕР_1 відкрито з примусового виконання виконавчого напису приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Журавльової З. В. від 04 жовтня 2012 року, зареєстрованого в реєстрі за № 719, яким звернуто стягнення на належне ОСОБА_1 нерухоме майно для погашення частини заборгованості ОСОБА_2 за договором про відкриття кредитної лінії від 24 червня 2008 року № 16-Н/08/19/ФО/П у розмірі 13 671 803,03 грн.

На час звернення із заявою про забезпечення позову у межах зазначеного виконавчого провадження здійснювалися виконавчі дії щодо опису та арешту майна, а також його примусової реалізації на електронних торгах через ДП «СЕТАМ», проведення яких було призначено на 12 вересня 2025 року.

Суд першої інстанції, задовольняючи заяву про забезпечення позову, керувався тим, що невжиття відповідних заходів може нівелювати ефективність судового захисту, оскільки у разі реалізації нерухомого майна для погашення заборгованості, існування якої оспорюється позивачем, остання у разі задоволення позову буде змушена звертатися до суду з новими позовами з метою відновлення своїх прав.

Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні заяви про забезпечення позову, апеляційний суд правильно врахував предмет заявленого позову та правову природу заходу забезпечення, якого фактично просила вжити позивач.

Колегія суддів погоджується із такими висновками апеляційного суду.

Саме лише формулювання заявником заходу забезпечення позову як «заборони вчиняти певні дії» не є визначальним для встановлення його правової природи. Суд має керуватися змістом відповідного заходу, його фактичними правовими наслідками та співвідношенням із передбаченими статтею 150 ЦПК України спеціальними видами забезпечення позову.

У цій справі заборона Відділу примусового виконання рішень здійснювати будь-які виконавчі дії у виконавчому провадженні № НОМЕР_1, відкритому саме з примусового виконання виконавчого напису нотаріуса № 719, у тому числі здійснювати примусову реалізацію предмета іпотеки, за своїм змістом та правовими наслідками фактично спрямована на припинення подальшого примусового виконання цього виконавчого документа.

Отже, незалежно від того, що у заяві ОСОБА_1 посилалася на пункт 2 частини першої статті 150 ЦПК України, застосування заявленої нею заборони фактично призводило до зупинення стягнення на підставі виконавчого документа та зупинення реалізації арештованого майна.

Водночас законодавець у пунктах 5 та 6 частини першої статті 150 ЦПК України окремо визначив спеціальні підстави для застосування таких заходів забезпечення позову.

Зокрема, зупинення стягнення на підставі виконавчого документа допускається за умови, що такий виконавчий документ оскаржується боржником у судовому порядку.

Проте предметом позову у справі, що переглядається, не є вимога про визнання виконавчого напису від 04 жовтня 2012 року № 719 таким, що не підлягає виконанню.

Більше того, як установив апеляційний суд, подана ОСОБА_1 10 березня 2025 року заява про зміну предмета позову, у якій вона просила також визнати таким, що не підлягає виконанню зазначений виконавчий напис нотаріуса, ухвалою Центрального районного суду міста Миколаєва від 09 вересня 2025 року залишена без розгляду.

Таким чином, на час вирішення питання про забезпечення позову виконавчий напис нотаріуса № 719 у межах цієї справи не оспорювався, що виключало можливість фактичного зупинення стягнення за ним шляхом застосування заходу забезпечення позову, передбаченого пунктом 6 частини першої статті 150 ЦПК України.

При цьому суди також установили, що питання щодо можливості виконання зазначеного виконавчого напису вже було предметом окремого судового розгляду. Верховний Суд постановою від 18 жовтня 2023 року у справі № 490/5763/19 залишив без змін постанову Миколаївського апеляційного суду від 03 липня 2023 року, якою ОСОБА_1 відмовлено у задоволенні позову про визнання виконавчого напису від 04 жовтня 2012 року № 719 таким, що не підлягає виконанню.

За таких обставин застосування у цій справі забезпечення позову шляхом повної заборони вчинення виконавчих дій у виконавчому провадженні, відкритому на підставі зазначеного виконавчого напису, фактично призводило б до блокування виконання чинного виконавчого документа поза межами спору щодо правомірності його виконання.

Передбачена пунктом 2 частини першої статті 150 ЦПК України можливість заборони вчиняти певні дії не може тлумачитися як така, що дозволяє шляхом іншого формулювання заходу забезпечення досягнути правового результату, для якого законодавець установив спеціальні передумови у пунктах 5 та 6 частини першої статті 150 ЦПК України.

Інше тлумачення нівелювало б установлену законодавцем умову про можливість зупинення стягнення лише на підставі виконавчого документа, який оскаржується боржником у судовому порядку, оскільки ця умова могла б бути обійдена шляхом формального визначення відповідного заходу як заборони органу примусового виконання вчиняти виконавчі дії.

Не спростовують правильності висновків апеляційного суду й доводи касаційної скарги про існування безпосереднього зв`язку між предметом спору та виконавчим провадженням № НОМЕР_1, а також про можливість реалізації належного позивачу нерухомого майна до вирішення справи по суті.

Наявність ризику настання для позивача несприятливих майнових наслідків сама собою не є безумовною підставою для застосування будь-якого обраного ним заходу забезпечення позову. Такий захід має не лише забезпечувати ефективність майбутнього судового захисту, а й відповідати вимогам закону щодо підстав та порядку його застосування, бути співмірним із заявленими вимогами та забезпечувати справедливий баланс інтересів учасників правовідносин.

У справі, що переглядається, позивач просила не про заборону окремої дії, безпосередньо пов`язаної з предметом заявленої вимоги, а про заборону органу державної виконавчої служби здійснювати будь-які виконавчі дії у конкретному виконавчому провадженні, тобто фактично про припинення на час розгляду справи примусового виконання виконавчого документа, який не є предметом спору в цій справі.

За таких обставин посилання заявника на те, що цивільне процесуальне законодавство прямо не забороняє застосовувати передбачений пунктом 2 частини першої статті 150 ЦПК України захід забезпечення у спорах про визнання зобов`язання відсутнім (припиненим), не свідчить про помилковість висновків апеляційного суду, оскільки визначальними є не назва позовної вимоги та формальне посилання заявника на конкретний пункт статті 150 ЦПК України, а зміст і наслідки заявленого заходу забезпечення.

Колегія суддів також ураховує, що позов ОСОБА_1 спрямований на встановлення відсутності (припинення) певного зобов`язання майнового поручителя, тоді як заявлений захід забезпечення спрямований на припинення примусового виконання окремого виконавчого документа. Тому саме собою існування фактичного зв`язку між заборгованістю, щодо якої виник спір, та виконавчим написом не усуває необхідності дотримання спеціальних передумов, установлених процесуальним законом для зупинення стягнення за виконавчим документом.

Посилання заявника на положення частини другої статті 388 ЦК України та на те, що реалізація майна на електронних торгах може ускладнити подальше поновлення її прав, також не є достатньою підставою для скасування постанови апеляційного суду. Ці обставини характеризують можливі наслідки невжиття забезпечувальних заходів, проте не змінюють правової природи заявленого заходу та не створюють передбачених законом підстав для фактичного зупинення стягнення за виконавчим документом, який у цій справі не оскаржується.

Отже, апеляційний суд, установивши характер заявлених позовних вимог, зміст заявленого заходу забезпечення позову, підставу здійснення виконавчого провадження № НОМЕР_1 та те, що виконавчий напис нотаріуса від 04 жовтня 2012 року № 719 не є предметом оскарження у цій справі, дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для забезпечення позову шляхом заборони Відділу примусового виконання рішень здійснювати будь-які виконавчі дії у цьому виконавчому провадженні.

Ураховуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що суд апеляційної інстанції правильно застосував норми процесуального права та обґрунтовано скасував ухвалу суду першої інстанції із прийняттям нового судового рішення про відмову в задоволенні заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову.

Підстав для скасування постанови Миколаївського апеляційного суду від 27 жовтня 2025 року з наведених у касаційній скарзі мотивів Верховний Суд не встановив.

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду