ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 583/4502/23

У вересні 2023 року Міністерство юстиції України (далі - МЮУ) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , Комуністичної партії України (далі - КПУ) про визнання договору недійсним.

Позовні вимоги мотивовані тим, що у 2014 році МЮУ звернулося до суду з позовом про заборону діяльності КПУ у зв`язку з порушенням партією статті 5 Закону України від 05 квітня 2001 року № 2365-III «Про політичні партії в Україні» (далі - Закон № 2365-III), чинної на момент подання позовної заяви. Вказана справа розглядалася понад 8 років та рішенням Восьмого апеляційного адміністративного суду від 05 липня 2022 року в справі № 826/9751/14, яке набрало законної сили, позов було задоволено: заборонено діяльність КПУ; передано майно, кошти та інші активи партії, її обласних, міських, районних організацій, первинних осередків та інших структурних утворень у власність держави.

У процесі виконання рішення суду позивачем було встановлено, що після відкриття 11 липня 2014 року судом провадження в адміністративній справі № 826/9751/14 КПУ відчужила ОСОБА_1 квартиру загальною площею 37,3 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі договору дарування від 01 вересня 2014 року № 1201, посвідченого приватним нотаріусом Охтирського міського нотаріального округу Ковальчук В. М.

Позивач зазначав, що ОСОБА_1 була представником Охтирської міської організації КПУ та займала посаду у її керівних органах, тобто є особою, безпосередньо пов`язаною з КПУ. Сторони оспорюваного договору були обізнаними, що такий договір не буде виконаний, що він має інші цілі, ніж передбачено цим договором, тобто між сторонами укладено фіктивний правочин, який спрямований не на реальне настання наслідків договору дарування, а має на меті уникнення передачі майна у державну власність, тобто уникнення застосування наслідків заборони діяльності КПУ.

Посилаючись на вказані обставини, позивач просив:

- визнати недійсним договір дарування квартири загальною площею 37,3 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 442868759102, укладений 01 вересня 2014 року між КПУ та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Ковальчук В. М. та зареєстрований за № 1201;

- скасувати державну реєстрацію прав ОСОБА_1 на нерухоме майно, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 442868759102.

24 квітня 2024 року рішенням Охтирського міськрайонного суду Сумської області позов задоволено.

Визнано недійсним договір дарування квартири загальною площею 37,3 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 442868759102, укладений 01 вересня 2014 року між КПУ та ОСОБА_1 , посвідчений нотаріусом Охтирського міського нотаріального округу Ковальчук В. М. та зареєстрований за № 1201.

Скасовано державну реєстрацію прав ОСОБА_1 на нерухоме майно, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 442868759102. Стягнуто з КПУ на користь МЮУ судові витрати в сумі 3 355, 00 грн. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь МЮУ судові витрати в сумі 3 355,00 грн.

Суд першої інстанції керувався тим, що укладення оспорюваного договору відбулося після відкриття 11 липня 2014 року провадження в справі № 826/9751/14; набувачем квартири стала ОСОБА_1 , яка на той час була представником Охтирської міської організації КПУ, що свідчить про пов`язаність осіб правочину та спільну реалізацію ними волевиявлення на свідоме зловживання правом на шкоду іншій особі, оскільки, діючи недобросовісно та зловживаючи правами, сторони правочину мали спільний умисел на використання договору дарування виключно з метою уникнення звернення стягнення на майно КПУ внаслідок заборони діяльності його партії за рішенням суду. Суд кваліфікував оспорюваний правочин як такий, що не був спрямований на реальне настання ним правових наслідків, тобто як фіктивний правочин. Відповідно суд зробив висновок про наявність підстав про скасування державної реєстрації прав ОСОБА_1 на спірне нерухоме майно. Втручання у право власності відповідачки суд вважав пропорційним та справедливим. Крім того, суд зробив висновок, що позивач звернувся до суду з позовом в межах строку давності.

21 жовтня 2025 року постановою Сумського апеляційного суду рішення Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 24 квітня 2024 року скасовано в частині вирішення вимог позову МЮУ про визнання недійсним договору дарування з ухваленням в цій частині нового рішення про відмову у задоволенні цієї вимоги.

Рішення Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 24 квітня 2024 року змінено в частині мотивів задоволення вимоги позову МЮУ про скасування державної реєстрації прав та в частині розподілу судових витрат.

Стягнуто з ОСОБА_1 та КПУ на користь МЮУ судові витрати зі сплати судового збору за подання позовної заяви в сумі 2 684,00 грн у дольовому порядку, тобто по 1 342, 00 грн з кожного.

Стягнуто з МЮУ на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги в сумі 3 220,80 грн.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що обдаровувана за оспорюваним правочином - ОСОБА_1 на момент укладення спірного договору дарування була першим секретарем Охтирського міського комітету КПУ. Тобто майно політичної партії було безоплатно відчужено пов`язаній особі, яка була членом політичної партії та займала одну з керівних посад. Передача КПУ спірного нерухомого майна в дар ОСОБА_1 свідчить про недобросовісну поведінку сторін спірного правочину. Укладення спірного договору дарування спрямоване на збереження контролю над майном політичної партії. Спірний договір дарування укладений 01 вересня 2014 року, тобто після відкриття провадження в справі № 826/9751/14 та після настання обставин (здійснення політичною партією забороненої діяльності), які стали підставою для порушення питання про заборону КПУ. Укладаючи спірний договір, КПУ знала про звернення МЮУ з позовом про заборону діяльності КПУ та усвідомлювала наслідки можливого задоволення адміністративного позову (втрата контролю над майном та іншими активами партії). Внаслідок вчинення правочину відбулося відчуження майна, призначеного для здійснення статутної діяльності політичної партії, всупереч закону, з умислом на укладення правочину з протиправною метою. Сторони спірного договору дарування усвідомлювали протиправність вчинення такого правочину і суперечність його мети публічному порядку (публічно-правовим відносинам, які визначають основи суспільного ладу держави) та свідомо допускали настання протиправних наслідків. Спірний договір є нікчемним на підставі приписів частин першої, другої статті 228 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України як такий, що порушує публічний порядок. Нікчемний правочин є недійсним уже в момент свого вчинення і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично. Якщо сторона правочину вважає його нікчемним, то така сторона за загальним правилом може звернутися до суду не з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним, а за застосуванням наслідків виконання недійсного правочину (наприклад, з вимогою про повернення одержаного на виконання такого правочину), обґрунтовуючи свої вимоги нікчемністю правочину. Вимога позову про визнання нікчемного спірного договору недійсним задоволенню не підлягає саме з підстав її невідповідності критеріям ефективності та належності способів захисту порушеного права.

Апеляційний суд зазначив, що для ефективного захисту інтересу держави у цій справі необхідно повернути спірне нерухоме майно у власність попереднього власника, тим самим застосувавши наслідки недійсності нікчемного договору. Саме застосування наслідків недійсності правочину (реституція) як юридичний наслідок констатації нікчемності договору є належним та ефективним способом захисту порушеного права держави в цій справі. Скасування державної реєстрації прав ОСОБА_1 на спірне нерухоме майно призведе до державної реєстрації набуття прав КПУ на таке нерухоме майно. Державна реєстрація прав на майно за КПУ за наслідками скасування реєстрації права ОСОБА_1 підтверджує повернення майна попередньому власнику. Вказане узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними в постанові від 16 квітня 2025 року в справі № 924/971/23 (провадження № 12-25гс24).

Стосовно заявленої відповідачкою позовної давності апеляційний суд вказав, що, оскільки держава (в інтересах якої до суду звернулося МЮУ) не є стороною оспорюваного правочину, то початок перебігу позовної давності для неї визначається за правилами частини першої статті 261 ЦК України. Об`єктивна можливість бути обізнаною про порушення своїх прав унаслідок укладення третіми особами правочину, який порушує публічний порядок, виникає у держави не в момент його вчинення, а пов`язана з моментом виявлення такого порушення конкретним повноважним органом, який має компетенцію на представництво держави у цих правовідносинах. Спірний договір між КПУ та відповідачкою укладено 01 вересня 2014 року. 27 липня 2022 року рішення Восьмого апеляційного адміністративного суду в справі № 826/9751/14, яким заборонено діяльність КПУ, набрало законної сили, і саме з цієї дати в МЮУ як уповноваженого суб`єкта виникли підстави для визначення переліку майна, коштів та інших активів забороненої політичної партії. Після виявлення факту укладення спірного договору та його наслідків (переходу права власності на майно до ОСОБА_1 ) позивач 07 вересня 2023 року звернувся до суду із цим позовом. Враховуючи наведене МЮУ не пропущений строк на звернення до суду.

20 листопада 2025 року ОСОБА_1 засобами поштового зв'язку надіслала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 24 квітня 2024 року та постанову Сумського апеляційного суду від 21 жовтня 2025 року, просить скасувати судові рішення та відмовити в задоволенні позову.

Підставою касаційного оскарження судових рішень представник заявника зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування судом апеляційної інстанції норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 13 лютого 2019 року в справі № 826/13768/16, від 15 травня 2020 року в справі № 904/3938/18, від 31 березня 2021 року в справі № 201/2832/19, від 24 листопада 2021 року в справі № 905/2030/19, щодо правовихнаслідківвизнання фіктивного правочину недійсним, початку перебігу строку звернення до суду державним органом, поважності причин пропуску позовної давності.

Судами проігноровано факт того, що відповідачка на той час була депутатом Верховної Ради України, проживала у м. Києві та отримувала компенсації оренди житла, бо не мала житла в м. Києві. Спірну квартиру вона отримала в порядку забезпечення житлом для продовження політичної діяльності в м. Охтирці Сумскої обл. Під час надання їй житла було ураховано, що вона розірвала шлюб, на її утриманні перебував син, вона перенесла важку хірургічну операцію (їй видалено нирку). Суди позбавили її житла, набутого нею на законних підставах.

Станом на 01 вересня 2014 року на дату укладення договору дарування були відсутні будь-які передумови загрози звернення стягнення на майно комуністичної партії. Такі зміни до законодавства набули чинності лише 18 травня 2022 року.

Оскаржувані судові рішення не містять інформації про те, що ОСОБА_1 є інвалідом ІІ групи, судами неправомірно вирішено питання про стягнення з неї судового збору.

У відзиві на касаційну скаргу МЮУ зазначає, що оскільки право МЮУ на вжиття заходів щодо розшуку майна забороненої КПУ виникло після набрання законної сили рішенням у справі № 826/9751/14, а позов у цій справі подано 07 вересня 2023року, визначений законодавством строк на звернення до суду позивачем дотримано. Тільки після набрання законної сили рішенням у справі № 826/9751/14 МЮУ розпочало процедуру розшуку майна забороненої партії у встановленому законодавством порядку. За результатами опрацювання відомостей Державного реєстру прав встановлено, що після відкриття 11липня 2014 року судом провадження в адміністративній справі про заборону КПУ, остання відчужила близько 150 об`єктів нерухомості (адміністративні будівлі, житлові будинки, квартири, земельні ділянки), зокрема й спірне нерухоме майно, на підставі спірного договору дарування. Встановлено, що на час відкриття провадження в справі № 826/9751/14 спірне майно належало КПУ, однак на підставі спірного договору безоплатно відчужено на користь ОСОБА_1 , яка відповідно до відомостей Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань була представником Охтирської міської організації КПУ та займала посаду у її керівних органах. Крім того, ОСОБА_1 була обрана народним депутатом Верховної Ради України 7-го скликання з грудня 2012 року до листопада 2014 року від КПУ (№ 22 в списку). Отже, ОСОБА_1 - особа, наближена до КПУ, отримала безоплатно у дарунок від КПУ житлове приміщення (квартиру) на території Сумської області. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій у справі, що розглядається, не суперечать позиції щодо застосування позовної давності у подібних правовідносинах, викладеній, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16квітня 2025 року в справі № 924/971/23, на яку посилається заявниця у касаційній скарзі.

Забороні КПУ передували події, що призвели до антикомуністичних настроїв у суспільстві після Революції Гідності. Питання заборони діяльності КПУ як головного флагмана проросійської політики в Україні набуло широкого суспільного резонансу, на фоні якого керівництво КПУ, його структурних утворень почало масово відчужувати належне партії майно, розподіляти його серед своїх членів, пов`язаних осіб на безоплатній основі. Відповідно до статті 111 ЦК України у разі заборони діяльності КПУ у судовому порядку у період до 2022 року її майно мало бути передано у власність держави на підставі її ж установчих документів.

Спірний договір дарування укладений 01 вересня 2014року, тобто вже після відкриття провадження в справі № 826/9751/14 та після настання обставин (здійснення політичною партією забороненої діяльності), які стали підставою для порушення питання про заборону КПУ. Укладаючи спірний договір, КПУ знала про звернення МЮУз позовом про заборону діяльності КПУ та усвідомлювала наслідки можливого задоволення адміністративного позову (втрата контролю над майном та іншими активами партії). Внаслідок вчинення правочину відбулося відчуження майна, призначеного для здійснення статутної діяльності політичної партії, всупереч закону, з умислом на укладення правочину з протиправною метою. Сторони оспорюваного договору дарування усвідомлювали протиправність вчинення такого правочину і суперечність його мети публічному порядку (публічно-правовим відносинам, які визначають основи суспільного ладу держави) та свідомо допускали настання протиправних наслідків. Відтак помилковими є посилання ОСОБА_1 на позиції Верховного Суду, викладені у постановах від 15 травня 2020 року в справі № 904/3938/18, від 31 березня 2021 року в справі № 201/2832/19, від 24 листопада 2021 року в справі № 905/2030/19, оскільки правовідносин, які виникли між сторонами спору в справах № № 201/2832/19, № 904/3938/18 та № 905/2030/19 (905/2445/19), а також обставинами справи № 583/4502/23 є очевидно відмінними за суб`єктним складом, правами та обов`язками, предметом спору та його правовим регулювнням.

Втручання держави в право власності ОСОБА_1 нерозривно пов`язане з протиправною діяльністю КПУ та вчиненням сторонами правочину, який суперечить публічному порядку. Вибуття спірного нерухомого майна із власності ОСОБА_1 переслідує зазначену легітимну мету, не є самоціллю здійснюваного державою втручання, а вчиняється безпосередньо в інтересах суспільства.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

У 2014 році МЮУ звернулося до суду з адміністративним позовом про заборону діяльності КПУ через порушення партією статті 5 Закон № 2365-III, чинної на момент подання позовної заяви.

11 липня 2014 року Окружний адміністративний суд м. Києва відкрив провадження в справі № 826/9751/14 за позовом МЮУ та Державної реєстраційної служби України до КПУ про заборону діяльності політичної партії.

Рішенням Восьмого апеляційного адміністративного суду від 05 липня 2022 року в справі № 826/9751/14, яке набрало законної сили, задоволено адміністративний позов МЮУ та Державної реєстраційної служби України до КПУ, за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Служби безпеки України, Всеукраїнського об`єднання «Свобода», Радикальної партії Олега Ляшка, Громадської організації «Воля-Громада-Козацтво», Української республіканської партії, ОСОБА_2 , за участю Офісу Генерального прокурор. Заборонено діяльність КПУ, передано майно, кошти та інші активи КПУ, її обласних, міських, районних організацій, первинних осередків та інших структурних утворень у власність держави.

30 квітня 2007 року ОСОБА_3 було обрано першим секретарем Охтирської міської організації КПУ.

З постанови бюро Сумського обласного комітету КПУ від 17 вересня 2015 року вбачається, що у зв`язку з призупиненням членства в КПУ ОСОБА_1 звільнено від обов`язків першого секретаря Охтирського міськкому КПУ.

28 листопада 2015 року ОСОБА_1 знову обрано першим секретарем Охтирської міської організації КПУ.

Згідно з протоколом засідання комітету Охтирської міської організації КПУ від 15 серпня 2020 року ОСОБА_1 звільнено з посади першого секретаря комітету Охтирської міської організації КПУ та уповноважено її представляти юридичну особу Охтирську міську організацію КПУ для здійснення реєстраційних дій.

З протоколу засідання Центрального Комітету КПУ від 29 червня 2021 року вбачається, що було вирішено припинити діяльність Охтирської міської організації КПУ шляхом ліквідації. Відповідно до реєстру членів Пленуму центрального комітету КПУ ОСОБА_1 була представником від Сумської області.

З постанови Президії Центрального Комітету КПУ від 14 серпня 2014 року «Про відчуження нерухомого майна КПУ у Сумській області» вбачається, що вирішено відчужити шляхом дарування об`єкти нерухомості, які є власністю КПУ, зокрема нежитлове приміщення, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 на користь ОСОБА_1 .

Згідно зі звітом про оцінку майна (скорочений) вартість квартири за адресою: АДРЕСА_1 , станом на 01 вересня 2014 року становить 46 216,00 грн.

22 серпня 2014 року КПУ в особі Симоненка П. М. уповноважила ОСОБА_4 бути представником КПУ в нотаріальній конторі, приватного нотаріуса, реєстраційній службі, органах БТІ, органах місцевого самоврядування, а також усіх установах, підприємствах, організаціях усіх форм власності з питань укладення та підписання від імені КПУ договорів дарування, зокрема і договору дарування на ім`я ОСОБА_1 нежитлового приміщення, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .

01 вересня 2014 року між КПУ в особі ОСОБА_4 , що діяв за довіреністю, посвідченою приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Смірновою Т. Ю. від 22 серпня 2014 року за № 1622, та ОСОБА_1 укладено договір дарування квартири загальною площею 37,3 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , який посвідчений приватним нотаріусом Ковальчук В.М. та зареєстрований в реєстрі за № 1201.

Право власності ОСОБА_1 на вказану квартиру зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 01 вересня 2014 року, відомості внесено до Реєстру приватним нотаріусом Ковальчук В. М. 01 вересня 2014 року, індексний номер рішення: 15482110.

Касаційне провадження в справі відкрито з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги, відзиву та виснував, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Укладення спірного договору, за твердженнями МЮУ, пов`язане з протиправною діяльністю політичної партії та має на меті уникнення передачі майна у власність держави.

Рішенням Восьмого апеляційного адміністративного суду від 05 липня 2022 року в справі № 826/9751/14, яке набрало законної сили 27 липня 2022 року, позов МЮУ задоволено. Заборонено діяльність КПУ. Передано майно, кошти та інші активи КПУ, її обласних, міських, районних організацій, первинних осередків та інших структурних утворень у власність держави.

Після набрання законної сили рішенням суду про заборону політичної партії, у резолютивній частині якого зазначено про передачу майна політичної партії у власність держави, МЮУ вжило заходів до розшуку майна політичної партії, зокрема за відомостями єдиних та державних реєстрів.

Позивач зауважив, що за результатами опрацювання відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно встановлено, що після відкриття 11 липня 2014 року судом провадження в адміністративній справі № 826/9751/14 про заборону КПУ, остання відчужила близько 150 об`єктів нерухомості (адміністративні будівлі, житлові будинки, квартири, земельні ділянки), зокрема й спірне нерухоме майно на підставі спірного договору.

Велика Палата Верховного Суду впостанові від 16 квітня 2025 року всправі № 924/971/23 (провадження № 12-25гс24) сформулювала правовий висновок щодо правової кваліфікації договору, укладеного КПУ з метою відчуження майна партії.

Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (частина перша статті 203 ЦК України).

Згідно з положеннями статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Стаття 216 ЦК України визначає правові наслідки недійсності правочину. Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю (абзац перший частини першої статті 216 ЦК України).

Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи (частина п`ята статті 216 ЦК України).

Отже, якщо правочин є оспорюваним, то такий правочин визнається недійсним судом (якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом). Натомість нікчемним є правочин, недійсність якого встановлена законом, такий правочин не породжує будь-яких прав та обов`язків. Нікчемний правочин є недійсним в силу закону з моменту його вчинення, не потребує окремого судового рішення про визнання його недійсним. Суд констатує нікчемність правочину у межах розгляду конкретної справи та застосовує наслідки недійсності нікчемного правочину.

Відповідно до частин першої та другої статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Термін «публічний порядок» необхідно розуміти як оціночний критерій, елементи якого закріплені в публічно-правових нормативних актах держави, що визначають основи державного ладу, політичної системи та економічної безпеки держави. Тому правовий захист не надається жодним правам чи інтересам, які могли б виникнути з дії, що порушує публічний порядок.

Виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, ЦК України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину. Водночас категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо суттєвих основ правопорядку.

Публічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави. Отже, положеннями статті 228 ЦК України визначено перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок. Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об`єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об`єктів цивільного права тощо.

Велика Палата Верховного Суду підкреслила, що у правовій державі інтереси держави повинні відповідати інтересам суспільства та не можуть їм суперечити. Ті з інтересів суспільства, які становлять власне його фундамент, становлять публічний порядок. Тобто інтереси суспільства і публічний порядок співвідносяться як родове і видове поняття: забезпечення публічного порядку завжди в інтересах суспільства, однак не все, що становить інтерес суспільства, становить публічний порядок. Його становлять лише фундаментальні цінності.

Для цінностей, які охоплюються категорією публічного порядку, також характерна більша стабільність. Як правило, відсутня соціальна дискусія стосовно зміни цих цінностей, а держава без ініціювання такої дискусії не може навіть законом втрутитись у них. Кожен член суспільства як колективний носій цих засадничих цінностей, що становлять публічний порядок, усвідомлює їх значення. Очевидність цих цінностей для кожного члена суспільства обумовлює те, що правочин, який їх порушує, є нікчемним, тобто будь-яка особа може дійти висновку про його недійсність без потреби у рішенні суду, яким би той визнавав його недійсним, зважуючи приватний і публічний інтереси.

До таких цінностей безумовно належать суверенітет, територіальна цілісність і конституційний лад держави, безпека життя і здоров`я населення, основоположні права і свободи людини.

Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на особливість правовідносин, в яких беруть участь політичні партії.

Загальні засади утворення і діяльності політичних партій визначені Конституцією України.

Громадяни України мають право на свободу об`єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. Політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах (частини перша, друга статті 36 Конституції України).

Статтею 37 Конституції України встановлено, що утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров`я населення, забороняються.

Конституційний Суд України у Рішенні від 12 червня 2007 року № 2-рп/2007 зазначив, що політичні партії забезпечують участь громадян України в політичному житті суспільства, впливають на державну владу, беруть участь у формуванні органів влади і контролі за їх діяльністю.

Відповідно до статті 2 Закону № 2365-III (тут і далі - в редакції на дату укладення спірного договору) політична партія - це зареєстроване згідно з законом добровільне об`єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.

Основний статус політичної партії - публічно-правовий. Політична партія є важливим інститутом представницької демократії, за допомогою якого громадяни беруть участь в політичному житті суспільства та управлінні державою. Політичні партії беруть участь у виборах та формуванні влади, сприяють вираженню політичної волі громадян.

За змістом пункту 11 статті 92 Конституції України засади утворення і діяльності політичних партій віднесено до найважливіших суспільних відносин, які визначаються виключно законами України. Конституційний Суд України зазначає, що політичні партії забезпечують участь усіх громадян України у політичному житті суспільства, впливають на державну владу, беруть участь у формуванні органів влади і контролі за їх діяльністю. Можливість належного функціонування політичних партій у суспільстві є однією із загальних засад конституційного ладу держави, складовою якого є суспільний лад.

Отже, діяльність політичних партій спрямована на реалізацію публічного інтересу, зокрема вплив на формування державної політики та управління, та безумовно пов`язана з основними політичними процесами у державі, невід`ємною частиною яких є збереження та розвиток української державності в умовах незалежності з урахуванням закріплених у Конституції України принципів, порушення яких у діяльності політичних партій в силу приписів статті 37 Конституції України не допускається.

Діяльність політичних партій підлягає державному контролю. Право політичних партій набувати, володіти та розпоряджатися майном піддається законодавчим обмеженням, що зважаючи на значимість політичних партій в політичному житті суспільства повинно слугувати додатковою гарантією їх законної діяльності.

Враховуючи те, що основною метою діяльності політичних партій є сприяння формуванню та вираженню політичної волі громадян, участь у виборах та інших політичних заходах, здійснення володіння, користування та розпоряджання майном політичних партій повинно здійснюватися для досягнення зазначеної мети.

Згідно з частиною четвертою статті 11 Закону № 2365-IIIпісля реєстрації політична партія набуває статусу юридичної особи.

Закон № 2365-III наділяє політичну партію статусом юридичної особи для виконання політичною партією передусім публічно-правових функцій, спрямованих на досягнення мети створення політичної партії.

Правосуб`єктність політичної партії як юридичної особи є спеціальною, вона підпорядкована меті участі такої організації у публічних відносинах, пов`язаних зі здобуттям публічної влади, та інших суспільно важливих для держави відносинах.

Статтею 14 Закону № 2365-III визначено, що держава гарантує політичним партіям право на кошти та інше майно для здійснення своїх статутних завдань. Політичні партії є неприбутковими організаціями. Політичні партії для здійснення своїх статутних завдань мають право на власне рухоме і нерухоме майно, кошти, обладнання, транспорт, інші засоби, набуття яких не забороняється законами України.

Використання належного політичній партії майна (коштів) не з метою реалізації її статутних завдань суперечить приписам статті 14 Закону № 2365-III. Це означає, що відчуження майна політичної партії повинно відповідати публічним цілям партії, тобто фінансувати її політичну, організаційну чи соціальну діяльність.

Згідно з частиною першою статті 23 Закону № 2365-IIIполітичні партії припиняють свою діяльність шляхом реорганізації чи ліквідації (саморозпуску) або в разі заборони її діяльності чи анулювання реєстраційного свідоцтва в порядку, встановленому цим та іншими законами України.

Рішення про реорганізацію чи саморозпуск приймається з`їздом (конференцією) політичної партії відповідно до статуту політичної партії. Одночасно з прийняттям такого рішення з`їзд (конференція) політичної партії приймає рішення про використання майна та коштів політичної партії на статутні чи благодійні цілі (частина друга статті 23 Закону № 2365-III).

Велика Палата Верховного Суду виснувала, що законодавство встановлює обмеження та заборони щодо розпорядження майном політичних партій. Майно, що належить політичній партії, повинно використовуватися з метою реалізації статутних завдань політичної партії, таке майно може передаватися на благодійні цілі лише у разі припинення діяльності політичної партії шляхом реорганізації чи саморозпуску. Законодавство виключає можливість розподілу майна, що належить політичній партії як неприбутковій організації, між її засновниками або учасниками (членами). Учасники політичних партій не мають майнових прав на майно політичної партії, навпаки, вони вносять обов`язкові членські внески на створення та діяльність партії. Майно політичної партії не може переходити її членам, зокрема в разі припинення діяльності політичної партії.

Пославшись на висновки Великої Палати Верховного Суду в постанові від 16 квітня 2025 року в справі № 924/971/23 (провадження № 12-25гс24),суди в цій справі виснували, що передача КПУ спірного нерухомого майна в дар ОСОБА_1 , яка є пов`язаною з дарувальником особою, свідчить про недобросовісну поведінку сторін спірного правочину. Укладення спірного договору дарування спрямоване на збереження контролю над майном політичної партії пов`язаною особою, яка входить до складу керівних органів політичної партії. Спірний договір дарування укладений 01 вересня 2014 року, тобто вже після відкриття провадження в справі № 826/9751/14 та після настання обставин (здійснення політичною партією забороненої діяльності), які стали підставою для порушення питання про заборону КПУ. Укладаючи спірний договір, КПУ знала про звернення МЮУ з позовом про заборону діяльності КПУ та усвідомлювала наслідки можливого задоволення адміністративного позову (втрата контролю над майном та іншими активами партії). Внаслідок вчинення правочину відбулося відчуження майна, призначеного для здійснення статутної діяльності політичної партії, всупереч закону, з умислом на укладення правочину з протиправною метою. У цій справі достеменно встановлено, що сторони спірного договору дарування усвідомлювали протиправність вчинення такого правочину і суперечність його мети публічному порядку (публічно-правовим відносинам, які визначають основи суспільного ладу держави) та свідомо допускали настання протиправних наслідків, що спростовує доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що правочин вчинено з метою забезпечення житлом осіб, які потребують поліпшення житлових умов. Апеляційний суд виснував (з урахуваннямпостанови Великої Палати Верховного Суду від 16 квітня 2025 року в справі № 924/971/23 (провадження № 12-25гс24)) про те, щоспірний договір є нікчемним на підставі приписів частин першої, другої статті 228 ЦК України як такий, що порушує публічний порядок.

Ухвалою від 12 серпня 2026 року Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду передав цю справу № 583/4502/23 на розгляд Великої Палати Верховного Суду для конкретизації сформульованих нею висновків у постанові від 16 квітня 2025 року у справі № 924/971/23. Ухвалу мотивував тим, що під час укладення правочину щодо отримання квартири в дар ОСОБА_1 покладалася на норми Закону № 2365-III, які не передбачали конфіскації майна політичної партії у разі заборони її діяльності, та визначали обов`язкову наявність рішення суду щодо заборони політичної партії. Відповідні приписи закону набули чинності лише 18 травня 2022 року.Натомість ОСОБА_1 уклала договір дарування 01 вересня 2014 року, що ставить під сумнів узагальнений висновок Великої Палати Верховного Суду про наявність в учасників правочину щодо відчуження майна політичної партії мети уникнути передачі цього майна у власність держави, адже відповідні наслідки законодавчо запроваджені лише у 2022 році. Колегія суддів зауважувала, що в справі № 924/971/23 Велика Палата Верховного Суду надавала правову кваліфікацію договору дарування нежитлового приміщення, укладеного між КПУ та Благодійною організацією «Благодійний фонд «Відродження Хмельниччини», тобто стосовно відповідача, який є юридичною особою. Водночас у цій справі наслідки щодо звернення стягнення на майно КПУ застосовані до фізичної особи, яка перебуває під правовим захистом статті 58 Конституції України, що потребує додаткових висновків Великої Палати Верховного Суду щодо можливості зворотної дії Закону України від 03 травня 2022 року № 2243-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони політичних партій» (далі - Закон № 2243-ІХ) стосовно фізичних осіб. Велика Палата Верховного Суду здійснила аналіз наявності визначених законом підстав для втручання держави в право власності юридичної особи й зазначила, що встановлені обставини пов`язаності КПУ та БФ «Відродження Хмельниччини», які, укладаючи правочин, діяли недобросовісно та порушили публічний порядок, свідчать, що втручання у право власності БФ «Відродження Хмельниччини» не становитиме для нього надмірного тягаря й відповідатиме сталій практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ). Однак правомірність втручання держави у право власності фізичної особи не була предметом оцінки Великої Палати Верховного Суду в постанові від 16 квітня 2025 року в справі № 924/971/23. В ухвалі також зазначалося, що Велика Палата Верховного Суду кваліфікує дату набрання чинності рішенням Восьмого апеляційного адміністративного суду від 05 липня 2022 року в справі № 826/9751/14 як момент, з якого позивач набув об`єктивної можливості виявити майно,кошти та інші активи забороненої політичної партії, і саме від цієї дати починає відлік перебігу позовної давності, що дисонує з її висновками щодо наявності заборони відчуження майна КПУ ще в 2014 році з обов`язковим поверненням до державної власності такого майна.Колегія суддів просила забезпечити єдність судової практики шляхом конкретизації висновків Великої Палати Верховного Суду в постанові від 16 квітня 2025 року в справі № 924/971/23 щодо правової кваліфікації договору, укладеного КПУ з метою відчуження майна партії, зокрема в частині можливості зворотної дії Закону № 2243-ІХ стосовно фізичних осіб; тлумачення наведеної в статті 14 Закону № 2365-III мети використання коштів і майна партії «для здійснення своїх статутних завдань», зокрема в контексті того, чи входить у це поняття забезпечення житлом члена партії для можливості здійснення партійної діяльності; оцінки відповідності втручання у право власності фізичної особи на житло, отримане в порядку дарування від КПУ до законодавчого запровадження заборони діяльності цієї політичної партії і повернення її майна державі.

16 вересня 2026 року Велика Палата Верховного Суду повернула справу на розгляд Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, посилаючись на те, що Велика Палата Верховного Суду в справі № 924/971/23 не могла оцінювати пропорційність втручання в право фізичної особи на мирне володіння майном та перевіряти дотримання приписів статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) щодо недоторканності житла, оскільки в згаданій господарській справі КПУ відчужило майно на користь благодійного фонду, а не члена політичної партії. Водночас у постанові від 16 квітня 2025 року в справі № 924/971/23 напрацьовано загальні орієнтири правозастосування у подібних правовідносинах, які не обмежуються суб`єктним складом, притаманним винятково господарському судочинству. Зокрема, в цій постанові зазначено, що оцінка відповідності втручання у право власності повинна відбуватись із застосуванням таких критеріїв, які необхідно оцінювати у сукупності: 1) законність втручання; 2) легітимна мета (виправданість втручання загальним інтересом); 3) справедлива рівновага між інтересами захисту права власності та загальними інтересами (дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою та уникнення покладення на власника надмірного тягаря). Наведені критерії є універсальними, усталеними в багаторічній судовій практиці національних судів і ЄСПЛ та не залежать від суб`єктного складу учасників справи.Та обставина, що відчужене політичною партією майно відповідачка використовувала як житло, не змінює загальних принципів застосування трискладового тесту під час розгляду подібних справ та не перешкоджає судам послуговуватися висновками Великої Палати Верховного Суду, зокрема з урахуванням приписів статті 30 Конституції України та статті 8 Конвенції.

Велика Палата Верховного Суду виснувала, що питання, порушене в ухвалі від 12 серпня 2026 року в справі № 583/4502/23, може вирішити Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду без конкретизації висновків, сформульованих Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 16 квітня 2025 року в справі № 924/971/23.

З урахуванням наведеного колегія суддів висновує про таке.

В Україні визнається і діє принцип верховенства права (стаття 8 Конституції України).

Суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права (стаття 129 Конституції України).

Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.

У розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції «якість закону» означає, що закон має бути достатньо доступним, чітко сформульованим і передбачуваним у своєму застосуванні для убезпечення від будь-якого ризику свавілля (зокрема справа «Новік проти України» (заява № 48068/06). Так само уніфіковано ЄСПЛ інтерпретував «якість законодавства» і в рішенні в справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05): якість законодавства - доступне для зацікавлених осіб, чітке і передбачуване у застосуванні. Відсутність необхідної передбачуваності та чіткості національного законодавства з важливого питання, що призводило до його суперечливого тлумачення судом, є причиною порушення вимог положень Конвенції щодо «якості закону».

Отже, національне законодавство має бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей.

ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів із урахуванням змін у повсякденній практиці (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах «Кантоні проти Франції» від 11 листопада 1996 року (Cantoni v. France, заява № 17862/91, § 31, 32), «Вєренцов проти України» від 11 квітня 2013 року (Vyerentsov v. Ukraine, заява № 20372/11, § 65)).

На момент укладення спірного договору дарування квартири на користь ОСОБА_1 від 01 вересня 2014 року статті 5 й 14 Закону № 2365-III містили такі положення: діяльність політичної партії може бути заборонена лише за рішенням суду. Держава гарантує політичним партіям право на кошти та інше майно для здійснення своїх статутних завдань.

Тобто під час укладення правочину щодо отримання квартири в дар ОСОБА_1 покладалася на норми Закону № 2365-III, які не передбачали конфіскації майна політичної партії у разі заборони її діяльності, та визначали обов`язкову наявність рішення суду щодо заборони політичної партії.

Закон № 2243-ІХ, яким статтю 21 Закону № 2365-III доповнено частиною четвертою такого змісту: «У разі заборони судом політичної партії майно, кошти та інші активи політичної партії, її обласних, міських, районних організацій, первинних осередків та інших структурних утворень переходять у власність держави, про що зазначається у рішенні суду…», набув чинності 18 травня 2022 року.

ОСОБА_1 уклала договір дарування від 01 вересня 2014 року, що суди не оцінили в контексті наявності в учасників правочину щодо відчуження майна політичної партії мети уникнути передачі цього майна у власність держави, адже відповідні наслідки законодавчо запроваджені лише у 2022 році.

Відповідно до статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.

Конституційний Суд України в Рішенні від 09 лютого 1999 року в справі № 1-7/99 (про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) надав офіційне тлумачення частини першої статті 58 Конституції України та вказав, що положення цієї норми про те, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи, треба розуміти так, що воно стосується людини і громадянина (фізичної особи).

Крім того, принцип незворотності дії в часі законів означає, що дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом (пункт 4 Рішення Конституційного Суду України від 05 квітня 2001 року в справі № 3-рп/2001).

У цій справі наслідки щодо звернення стягнення на майно комуністичної партії застосовані до фізичної особи, яка перебуває під правовим захистом статті 58 Конституції України, що унеможливлює зворотну дію Закону № 2243-ІХ стосовно відповідачки.

Станом на 01 вересня 2014 року не існувало ні рішення про заборону діяльності комуністичної партії, ні закону про звернення стягнення на її майно.

Діяльність КПУ заборонено лише рішенням Восьмого апеляційного адміністративного суду від 05 липня 2022 року в справі № 826/9751/14, яке набрало законної сили 27 липня 2022 року.

ОСОБА_1 на момент укладення спірного договору дарування була першим секретарем Охтирського міського комітету КПУ.

Із грудня 2012 року до листопада 2014 року від КПУ (№ 22 в списку) ОСОБА_1 була обрана народним депутатом Верховної Ради України 7-го скликання, отримала безоплатно у дарунок від КПУ житлове приміщення (квартиру) на території Сумської області.

Задовольняючи позову, суди не вказали правову підставу заборони у 2014 році відчуження майна комуністичної партії шляхом забезпечення житлом свого учасника для можливості провадження партійної діяльності з обов`язковим поверненням до державної власності такого майна.

Крім того, у статті 1 Першого протоколу та сформовані у прецедентній практиці ЄСПЛ закріплені критерії оцінки правомірності втручання держави у право власності.

Зокрема, у статті 1 Першого протоколу встановлено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ приписи статті 1 Першого протоколу містять три правила: перше правило має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друге - стосується позбавлення майна і визначає певні умови для визнання правомірним втручання у право на мирне володіння майном; третє - визнає за державами право контролювати використання майна за наявності певних умов для цього. Зазначені правила мають тлумачитися у світлі загального принципу першого правила, але друге та третє стосуються трьох найважливіших суверенних повноважень держави: права вилучати власність у суспільних інтересах, регулювати використання власності та встановлювати систему оподаткування. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало заходів втручання у право мирного володіння майном.

Отже, оцінка відповідності втручання у право власності повинна відбуватись із застосуванням таких критеріїв, які мають оцінюватися у сукупності: 1) законність втручання; 2) легітимна мета (виправданість втручання загальним інтересом); 3) справедлива рівновага між інтересами захисту права власності та загальними інтересами (дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою та уникнення покладення на власника надмірного тягаря).

У касаційній скарзі відповідачка посилається на те, що судами проігноровано факт того, що вона на той час була депутатом Верховної Ради України, проживала у м. Києві та отримувала компенсацію оренди житла, якого не мала в м. Києві. Спірну квартиру вона отримала в порядку забезпечення житлом для продовження політичної діяльності в м. Охтирці Сумскої обл. Під час надання їй житла було ураховано, що вона розірвала шлюб, на її утриманні перебував син, вона перенесла важку хірургічну операцію (їй видалено нирку). Суди позбавили її житла, набутого на законних підставах.

Кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду (стаття 47 Конституції України).

Згідно зі статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатися у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Правова позиція ЄСПЛ гарантує кожній особі, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист поширюється й на власника квартири (рішення в справі «Ґіллоу проти Сполученого Королівства» (Gillow v. the U. K.) від 24 листопада 1986 року).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, які визначені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатися як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року в справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, пункт 47).

До того ж втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення ЄСПЛ у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, пункт 56). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82).

Ураховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, ЄСПЛ надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (рішення в справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, пункт 60). Навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом з огляду на відповідні принципи статті 8 Конвенції (рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60 - 63; рішення у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50; рішення від 15 січня 2009 року у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальних вимог було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги під час вирішення питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення в справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), заява № 33202/96, пункт 110).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50).

Як убачається з матеріалів справи, відповідачка є особою з інвалідністю ІІ групи з 07 травня 2014 року та зазначає, що квартира, яка є предметом оспорюваного договору дарування, є її єдиним житлом та єдиним житлом її сина. Отже, вирішення питання про правові наслідки визнання договору дарування недійсним безпосередньо може вплинути не лише на майнові права відповідачки, а й на реалізацію нею та її сином права на повагу до житла.

За таких обставин суди не могли обмежитися встановленням формальних передумов для задоволення позову та правовою оцінкою дійсності оспорюваного правочину, не дослідивши фактичних наслідків такого рішення для відповідачки та її сина. Зокрема, належало встановити, чи призведе задоволення позову до припинення права ОСОБА_1 на єдине житло, чи має вона та її син можливість забезпечити себе іншим житлом, яким є їхній фактичний житловий стан, а також які конкретні наслідки матиме можливе вибуття квартири з їхнього володіння.

Необхідність такого дослідження зумовлена не наданням відповідачці будь-якого імунітету від застосування закону у зв`язку з її інвалідністю, а вимогою дотримання державою гарантованих Конвенцією прав під час вирішення спору, наслідком якого може стати позбавлення особи житла.

Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції гарантує право кожної фізичної або юридичної особи на мирне володіння своїм майном. Водночас стаття 8 Конвенції гарантує право на повагу до приватного і сімейного життя та до житла. У випадку, коли судове рішення безпосередньо впливає на право особи користуватися житлом або тягне його втрату, зазначені гарантії мають застосовуватися у їх взаємозв`язку.

Саме тому навіть за встановлення законності та обґрунтованості вимог про визнання недійсним договору дарування не вичерпується предмет судового розгляду. У разі якщо наслідком задоволення позову може стати втрата відповідачкою єдиного житла, суд має надати оцінку пропорційності такого втручання з урахуванням усіх істотних обставин, зокрема характеру та підстав набуття майна, часу набуття права власності, добросовісності поведінки відповідачки, її особистого та сімейного становища, стану здоров`я, наявності іншого житла та можливості забезпечити ним себе і сина.

Сам факт набуття квартири за договором дарування не може бути відокремлений від історичного та нормативного контексту такого набуття. Як убачається з доводів касаційної скарги, квартира була подарована відповідачці від КПУ до законодавчого запровадження заборони діяльності цієї політичної партії та встановлення передбачених законом правових наслідків щодо її майна.

Тому судам належало встановити, за яких саме обставин було укладено договір дарування, яким було правове регулювання на момент його укладення, чи існували на той час законодавчі обмеження щодо розпорядження відповідним майном, а також чи могла відповідачка, набуваючи квартиру, передбачити можливість подальшого оспорювання правочину та втрати набутого нею житла.

Відповідно, оцінка правомірності втручання у право власності відповідачки не може здійснюватися виключно ретроспективно - через призму правових наслідків, запроваджених законодавцем уже після набуття нею права власності. Необхідно також оцінити, наскільки передбачуваним для відповідачки було таке втручання на момент набуття майна та чи може покладення на неї наслідків зміни правового режиму майна відповідати вимозі справедливого балансу.

Однак оскаржувані судові рішення не містять належної оцінки зазначеним обставинам. Суди не встановили, чи є спірна квартира єдиним житлом відповідачки та її сина, не з`ясували наявності або відсутності іншого житла, не надали оцінки доводам щодо інвалідності відповідачки, не встановили фактичних наслідків можливого задоволення позову для її житлових прав та не здійснили перевірки пропорційності втручання у її право власності та право на повагу до житла.

Також суди не надали належної правової оцінки обставинам набуття відповідачкою квартири, зокрема тому, що договір дарування було укладено до законодавчого запровадження заборони діяльності КПУ та зміни правового режиму її майна. За відсутності такої оцінки неможливо зробити висновок про те, що втручання у право власності відповідачки відповідає вимогам законності, легітимної мети та пропорційності.

Отже, суди попередніх інстанцій не встановили всіх обставин, необхідних для вирішення питання про допустимість втручання у гарантовані Конвенцією право власності та право на повагу до житла, і не перевірили, чи не покладає можливе задоволення позову на відповідачку індивідуальний та надмірний тягар.

Такі порушення становлять підставу скасування оскаржуваних судових рішень з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Стосовно способів захисту порушеного права в касаційній скарзі доводів не наведено, тому Верховний Суд це питання не досліджує.

Виходячи з вимог статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем.

Отже, застосування позовної давності є похідним від встановлення судом факту порушення права або охоронюваного законом інтересу та не може передувати вирішенню питання про обґрунтованість позовних вимог по суті.

Оскільки у цій справі не встановлено обґрунтованості заявлених вимог через недослідження судами істотних для правильного вирішення справи обставин, колегія суддів не вбачає підстав для дослідження доводів касаційної скарги щодо позовної давності та перевірки правильності її застосування судами попередніх інстанцій.

У касаційній скарзі також зазначено, що ОСОБА_1 є інвалідом ІІ групи, судами неправомірно вирішено питання про стягнення з неї судового збору.

Відповідно до пункту 9 частини першої статті 5 Закону України від 08 липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір» (далі - Закон № 3674-VI) від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються особи з інвалідністю I та II груп, законні представники дітей з інвалідністю і недієздатних осіб з інвалідністю.

Згідно з частиною шостою статі 141 ЦПК України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Ураховуючи те, що відповідно до доданого до касаційної скарги пенсійного посвідчення серії НОМЕР_1 , виданого 03 липня 2024 року, ОСОБА_1 є інвалідом ІІ групи загального захворювання та звільнена від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях, суди безпідставно вирішували питання про стягнення з неї на користь позивача судового збору як із співвідповідачки.

Стосовно інших доводів касаційної скарги, колегія суддів уважає необґрунтованими посилання заявниці на постанови Верховного Суду від 15 травня 2020 року в справі № 904/3938/18, від 31 березня 2021 року в справі № 201/2832/19, від 24 листопада 2021 року в справі № 905/2030/19 щодо правових наслідків визнання фіктивного правочину недійсним, з огляду на таке.

Відповідно до положень пункту 1 частини другої статті 389 ЦПКУкраїни касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі недостатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами всправі, яка переглядається.

У постанові Верховного Суду від 15 травня 2020 року в справі № 904/3938/18сформульовано правовий висновок про те, що фіктивний правочин не спрямований на набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, він не створює цивільно-правових наслідків незалежно від того, чи він був визнаний судом недійсним. У розгляді відповідних справ суд має враховувати, що ознака фіктивності має бути притаманна діям усіх сторін правочину. Якщо хоча б одна з них намагалася досягти правового результату, то даний правочин не може визнаватися фіктивним. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що всі учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент його вчинення. Наявність умислу у сторін угоди означає, що вони усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність угоди, що укладалася, та сторони прагнули або свідомо допускали ненастання правових наслідків, обумовлених договором.Отже, для визнання зобов`язання таким, що вчинене фіктивно, закон вимагає наявність таких умов: вина осіб, що проявляється у формі умислу, який спрямований на вчинення фіктивного договору; такий умисел повинен виникнути у сторін до моменту укладення договору; метою укладення такого договору є відсутність правових наслідків, обумовлених договором.

У постанові Верховного Суду від 31 березня 2021 року в справі № 201/2832/19 зазначено, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. У фіктивних правовідносинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

У постанові від 24 листопада 2021 року в справі № 905/2030/19 Верховний Суд вказав, що договір, який укладений з метою уникнути виконання договору та зобов`язання зі сплати боргу, є зловживанням правом на укладання договору та розпорядження власністю, оскільки унеможливлює виконання зобов`язання і завдає шкоди кредитору. Такий договір може вважатися фраудаторним та може бути визнаний судом недійсним за позовом особи, право якої порушено, тобто кредитора.

Пославшись на постанови Верховного Суду від 15 травня 2020 року в справі № 904/3938/18, від 31 березня 2021 року в справі № 201/2832/19, від 24 листопада 2021 року в справі № 905/2030/19 як на відмінну судову практику щодо вирішення спірних правовідносин, заявниця не вказала в касаційній скарзі, яким чином наведені правові висновки не враховані судами в цій справі.

Наведені правові висновки не становлять самостійної підстави скасування оскаржуваних судових рішень.

Відповідно до пунктів 2, 4 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані в справі докази.

Втручання держави в право власності ОСОБА_1 у контексті законності та легітимності такого втручання не оцінене на предмет відповідності втручання у право власності фізичної особи на житло (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції у її взаємозв`язку зі статтею 8 Конвенції), отримане в порядку дарування від КПУ до законодавчого запровадження заборони діяльності комуністичної партії і повернення її майна державі.

Верховний Суд висновує, що оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню із направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції для встановлення істотних для її вирішення обставин, що входять до предмета доказування.

Щодо клопотання МЮУ здійснювати розгляд справи за участю його представника, необхідно зауважити, що відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. У разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі.

Виклик учасників справи для надання пояснень у справі вирішується Верховним Судом з урахуванням встановленої необхідності таких пояснень. Верховним Судом не приймалось рішення про виклик осіб, які беруть участь у справі, для надання пояснень, і така необхідність відсутня, а тому відсутні правові підстави длярозгляду справив судовому засіданні за участі представника МЮУ.

Керуючись статтями 389, 400, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду