ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 554/5053/24

Описова частина

13 травня 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до директора Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Полтаві (далі - ТУ ДБР, розташоване у місті Полтаві), ОСОБА_2 про визнання дій протиправними, стягнення майнової та моральної шкоди.

Позов обґрунтовано тим, що у директора ТУ ДБР, розташованого у місті Полтаві, відсутня компетенція на укладення цивільно-правового договору щодо надання послуг з охорони приміщення управління, укладеного останнім з іншою юридичною особою.

Також позивач стверджував, що витрати, понесені на виконання зазначеного договору щодо надання послуг з охорони приміщення, завдали йому як платнику податків шкоди.

17 та 24 листопада 2025 року до суду надійшли заяви ОСОБА_1 про збільшення та уточнення позовних вимог, відповідно. Заявник просив:

визнати дії директора ТУ ДБР, розташованого у місті Полтаві, щодо укладення договору від 22 лютого 2023 року № 28 з приватною охоронною фірмою на суму 1 211 884,80 грн протиправними та такими, що порушують майнові та немайнові права позивача як громадянина і співвласника державного бюджету та суперечать вимогам статті 19 Конституції України щодо обов`язку посадових осіб діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачений законом;

визнати, що внаслідок вказаних дій відповідача було порушено майнові права позивача як співвласника державного бюджету, сформованого з доходів, отриманих від використання природних ресурсів, що належать Українському народу, часткою якого він є, оскільки бюджетні кошти, призначені для виконання функцій ДБР, були передані приватній юридичній особі на виконання тих самих функцій, що покладені на ДБР законом; порушено його немайнове право на виконання посадовою особою зобов`язання діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачений законом;

визнати, що дії відповідача призвели до нецільового використання бюджетних коштів, що становить порушення принципів ефективності, економності та законності використання публічних фінансів, а також порушення права позивача на участь у публічному фонді через втрату частки, яка мала бути використана на виконання державної функції, а не передана приватному суб`єкту;

стягнути з державного бюджету України на його користь відшкодування завданої майнової та моральної шкоди, спричиненої протиправними діями відповідача у розмірі 3 211 884,80 грн, з яких: відшкодування моральної шкоди, завданої порушенням його права на участь у публічному фонді, приниженням гідності як співвласника державного ресурсу та втратою довіри до органу влади - 2 000 000 грн; відшкодування майнової шкоди, що відповідає сумі, витраченій з бюджету на оплату послуг, які мали бути виконані самим органом влади - 1 211 884,80 грн.

20 листопада 2025 року до суду надійшло клопотання ТУ ДБР, розташованого у місті Полтаві, про закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України в частині позовних вимог про визнання відсутності повноважень у директора ТУ ДБР, розташованого у місті Полтаві, ОСОБА_2 , оскільки справа не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства.

Шевченківський районний суд міста Полтави ухвалою від 26 січня 2026 року клопотання директора ТУ ДБР, розташованого у місті Полтаві, ОСОБА_2 про закриття провадження у справі задовольнив.

Провадження у справі № 554/5053/24 закрив на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України.

Ухвалу суду мотивовано тим, що позов ОСОБА_1 не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а спір між ним та директором ТУ ДБР, розташованим в місті Полтаві, ОСОБА_2 про визнання дій протиправними, визнання порушення майнових прав, визнання дій такими, що призвели до нецільового використання бюджетних коштів, стягнення майнової та моральної шкоди підлягає вирішенню в порядку адміністративного судочинства.

Не погодившись з вказаною ухвалою суду першої інстанції, ОСОБА_1 оскаржив її в апеляційному порядку.

ОСОБА_1 вказав, що він не є стороною договору між ТУ ДБР, розташованого у місті Полтаві, та Товариством з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) «Укр-Сервіс-Безпека», його інтереси порушені в межах майнових прав на спільне майно - бюджетні кошти, розпорядником яких є відповідач.

Спір стосується захисту його майнових прав через визнання дій відповідача з укладення договору охорони протиправними, а не оскарження владних управлінських рішень чи приписів.

Крім того, клопотання про закриття провадження у справі було подане неналежним представником.

Полтавський апеляційний суд постановою від 25 серпня 2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення. Ухвалу Шевченківського районного суду міста Полтави від 26 січня 2026 року залишив без змін.

Апеляційний суд погодився з рішенням суду першої інстанції та зазначив, що позовні вимоги про відшкодування майнової та моральної шкоди заявлені в одному провадженні з вимогою про визнання протиправної бездіяльності держави, що полягає у незабезпеченні розгляду справи судом, а тому відповідно до частини п`ятої статті 21 КАС України також повинні розглядатися адміністративним судом.

У касаційній скарзі, поданій у серпні 2026 року, ОСОБА_1 просить ухвалу суду першої інстанції та постанову апеляційного суду скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

У касаційній скарзі як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявник посилається на порушення судами норм процесуального права.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди першої та апеляційної інстанцій порушили норми процесуального права, оскільки правові підстави для закриття провадження у справі були відсутні.

Позивач звернувся з позовом до ОСОБА_2 саме як до фізичної особи.

Суди безпідставно посилалися на висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 813/1045/18.

Позивач захищає свій майновий інтерес, оскільки є власником частини коштів державного бюджету, яким розпорядився директор ТУ ДБР, розташованого в місті Полтаві, без повноважень.

У вересні 2026 року ТУ ДБР, розташоване у місті Полтаві, подало відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в якому просить відхилити доводи позивача як безпідставні, просить залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

У вересні 2026 року ОСОБА_1 подав відповідь на відзив відповідача, в якому просить залишити його без розгляду як такий, що поданий неналежним суб`єктом або відхилити у зв`язку з безпідставністю та необґрунтованістю.

Фактичні обставини справи, що встановили суди

22 лютого 2023 року між ТУ ДБР, розташованим у місті Полтаві, та ТОВ «Укр-Сервіс-Безпека» укладено договір № 28, предметом якого є надання послуг з фізичного захисту, забезпечення збереження та цілісності майна ТУ ДБР, розташованого у місті Полтаві. Зазначений договір від імені управління підписаний його директором ОСОБА_2.

Мотивувальна частина

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення судів відповідають.

Право на доступ до правосуддя є одним з основоположних прав людини. Воно передбачене у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка ратифікована Україною.

Поняття «суд, встановлений законом» стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність (пункт 24 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України», заяви № 29458/04 та № 29465/04).

Доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

Крім того, у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції право на судовий розгляд справи означає право кожної особи на звернення до суду та право на те, що її справа буде розглянута і вирішена судом.

Наведене дає підстави для висновку про те, що «суд, встановлений законом» охоплює поняття юрисдикції суду, визначеної процесуальним законодавством.

Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом (частина перша статті 125 Конституції України).

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України).

Судова юрисдикція - це інститут права, покликаний розмежувати між собою як компетенцію різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського й адміністративного.

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції судів, які розглядають справи за правилами цивільного, кримінального, господарського й адміністративного судочинства. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання, тобто діяти в межах установленої законом компетенції.

Визначальною ознакою для правильного визначення юрисдикції спору є характер правовідносин, з яких виник спір: зміст прав та обов`язків його учасників, правовий статус сторін правовідносин та їх матеріально-правове регулювання тощо (постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 травня 2020 року у справі № 761/21898/16-ц, від 09 лютого 2021 року у справі № 520/17342/18, від 09 листопада 2023 року у справі № 420/2411/19).

Частиною першою статті 19 ЦПК України передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Справою адміністративної юрисдикції за змістом пунктів 1, 2 частини першої статті 4 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.

Суб`єкт владних повноважень - орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, орган військового управління, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України).

Відповідно до частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Велика Палата Верховного Суду у постановах від 07 листопада 2018 року у справі № 826/18896/16, від 19 лютого 2020 року у справі № 200/10822/18-а, від 23 вересня 2020 року у справі № 0740/993/18 та інших неодноразово висловлювала правові позиції щодо правил віднесення спорів до адміністративної юрисдикції, які полягають у такому:

«До компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.

Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу (як правило майнового) конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.».

Із наведеного вбачається, що до адміністративної юрисдикції належить справа, яка виникає зі спору в публічно-правових відносинах, що стосується цих відносин, коли один з його учасників є суб`єктом владних повноважень, здійснює владні управлінські функції, у цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує її права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин.

Подібні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 серпня 2023 року у справі № 925/1741/21.

У справі, що переглядається, ОСОБА_1 обґрунтував позовну вимогу про визнання дій протиправними тим, що відповідач як посадова особа - директор ТУ ДБР, розташованого у місті Полтаві, неправильно реалізує повноваження щодо цільового використання коштів державного бюджету, а саме на організацію «охорони приватною фірмою державного охоронного органу».

Отже, у справі, що переглядається, позов стосується оскарження дій керівника державного правоохоронного органу щодо реалізації його публічних функцій та повноважень, аналізу компетенції ТУ ДБР, розташованого у місті Полтаві, на відповідність статті 19 Конституції України, а саме щодо порядку розпорядження коштами державного бюджету та можливості самостійно проводити охоронну діяльність.

Позивач не оскаржує договір щодо надання послуг з охорони, йогоумови, порядок укладення чи дійсність, а не погоджується з доцільністю використання коштів державного бюджету, виділеного на фінансування державного правоохоронного органу, на укладення такого договору.

Будь-яких приватноправових відносин між позивачем як фізичною особою та директором ТУ ДБР, розташованого у місті Полтаві, чи самим Бюро у спірних правовідносинах не виникло.

Щодо вимог про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, то колегія суддів зазначає таке.

У частині п`ятій статті 21 КАС України передбачено, що вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб`єктів публічно-правових відносин, або вимоги про витребування майна, вилученого на підставі рішення суб`єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше такі вимоги вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства.

Оскільки вимоги про відшкодування матеріальної та моральної шкоди заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір, Верховний Суд вважає правильними висновки судів першої й апеляційної інстанцій щодо належності спору до юрисдикції адміністративного суду.

Заявник у касаційній скарзі посилається на те, що він звернувся з позовом до ОСОБА_2 як до фізичної особи, однак це спростовується змістом його позовної заяви та зазначення відповідачем ОСОБА_2 не як фізичною особою, а як директором ТУ ДБР, розташованого у місті Полтаві, із реалізацією повноважень якого позивач не згоден.

Посилання у касаційній скарзі на неправильне застосування апеляційним судом висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 813/1045/18, колегія суддів не бере до уваги, оскільки загальні висновки про те, що у рамках цивільного процесу суд не може досліджувати та встановлювати правомірність дій, рішень чи бездіяльності службовця або посадовця, оскільки така можливість передбачена лише в адміністративному процесі в силу приписів статті 19 КАС України, є застосовними у цій справі.

Посилання позивача на те, що він ніколи не перебував у відносинах публічної служби, тому спір є цивільним, не заслуговують на увагу, оскільки ОСОБА_1 заявив позов до директора ТУ ДБР, розташованого у місті Полтаві, який є посадовою особою державного правоохоронного органу.

Верховний Суд також відхиляє доводи касаційної скарги про те, що клопотання про закриття провадження у справі було подано неналежним суб`єктом, а саме ТУ ДБР, розташованого у місті Полтаві, як юридичною особою, а не ОСОБА_2 , який є відповідачем у справі, оскільки відзив, у якому заявлено клопотання про закриття провадження у справі, підписано директором ТУ ДБР, розташованого у місті Полтаві, ОСОБА_2., який є відповідачем у цій справі.

Зазначення у поштовому відправленні, яким надіслано відзив відповідача до суду, адреси ТУ ДБР, розташованого у місті Полтаві (за місцем роботи посадової особи та директора цього органу ОСОБА_2.) не спростовує того, що клопотання підписано та подано саме відповідачем у цій справі.

Інші доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають, є аналогічні доводам апеляційної скарги, на які апеляційний суд надав повні та вичерпні відповіді, додаткової мотивації не потребують.

Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судового рішення, касаційний суд не встановив.

Також Верховний Суд враховує, що, як неодноразово відзначав ЄСПЛ, рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29-30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» («Ruiz Torija v. Spain»), заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» («Hirvisaari v. Finland»), заява № 49684/99).

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З підстав вказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду