ПОСТАНОВА Касаційний господарський суд ВС у справі № 904/3412/24

Головне управління ДПС у Дніпропетровській області (далі - позивач) звернулось до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Фермерського господарства "АГРОР" (далі - відповідач - 1), Товариства з обмеженою відповідальністю "СЕ-НАТ ТРЕЙД" (далі - відповідач - 2, скаржник) та Приватного акціонерного товариства "Сумський завод продовольчих товарів" (далі - відповідач - 3) про визнання недійсними:

1) договору поставки № 04/01-2020 від 10.03.2020, укладеного між відповідачем - 1 та відповідачем 2;

2) договору поставки № 167 від 31.03.2020, укладеного між відповідачем - 1 та відповідачем - 3.

Позов обґрунтовано тим, що за результатами аналізу позивачем вказаних договорів поставки, документів, оформлених сторонами угод щодо їх виконання, інших документів (отриманих від сторін угод, органів державної влади та місцевого самоврядування тощо) позивач дійшов висновків про наявність у сторін цих угод на момент їх укладання ознак умислу на укладення угод, що суперечать інтересам держави та суспільства.

10.03.2020 між відповідачем - 1 (далі - постачальник) та відповідачем - 2 (далі - покупець) було укладено договір поставки № 04/01-2020 (далі - договір поставки від 10.03.2020).

Згідно із пунктом 1.2 договору поставки від 10.03.2020 під «товаром» в цьому договорі розуміється продукція - зерно українського походження (далі - товар).

Відповідно до пункту 1.3 договору поставки від 10.03.2020 найменування товару, його вартість, кількість оговорюється сторонами та відображається у рахунках-фактурах та у видаткових накладних, які є його невід`ємною частиною, або в специфікаціях.

Згідно з специфікаціями № 1 від 10.03.2020, № 2 від 17.03.2020, № 3 від 20.03.2020, № 4 від 25.03.2020, № 5 від 26.03.2020, № 6 від 01.04.2020, № 7 від 02.04.2020, № 8 від 03.04.2020, № 9 від 04.04.2020, №№ 10, 11 від 07.04.2020, № 12 від 08.04.2020, № 13 від 11.04.2020, № 14 від 13.04.2020, № 15 від 14.04.2020, № 16 від 16.04.2020, № 17 від 17.04.2020, № 18 від 24.04.2020 (т.5, а.с. 3-12) товаром зазначені пшениця озима, пшениця, пшениця 3 класу та пшениця 4 класу.

У пункті 1.5 договору поставки від 10.03.2020 передбачено, що продавець гарантує, що він є сільськогосподарським товаровиробником відповідно до статті 14.1.235 Податкового кодексу України (далі - ПК України), товар, що є предметом поставки за цим договором, вироблений (вирощений) безпосередньо продавцем і належить до категорії товарів, визначених статтею 14.1.234 ПК України.

На підтвердження виконання умов договору поставки від 10.03.2020 відповідачем - 1 надано на розгляд Комісії Головного управління ДПС у Київській області та до Київського окружного адміністративного суду разом із позовною заявою у справі №320/1016/21 наступні видаткові накладні: №№ 170, 174 від 04.04.2020, №№175, 176 від 07.04.2020, № 177 від 08.04.2020, № 180 від 11.04.2020, № 181 від 13.04.2020, № 184 від 14.04.2020, № 190 від 15.04.2020, № 192 від 16.04.2020, № 194 від 17.04.2020, № 201 від 24.04.2020, № 208 від 29.04.2020.

Факти постачання товару відповідач - 1 підтверджував наступними товарно-транспортними накладними: - №№ 1, 2, 3, 4 від 04.04.2020; - №№ 1, 1/2, 1/3, 2 від 07.04.2020; - № 1 від 08.04.2020; - №№ 1/1, 2/1, 3/1 від 11.04.2020; - №№ 1/1, 2/1, 3/1 від 13.04.2020; - № 1 від 14.04.2020; - №№ 1, 2 від 15.04.2020; - № 1 від 16.04.2020; - № 1/1 від 17.04.2020; - № 1 від 24.04.2020.

До матеріалів справи також долучено копію платіжного доручення № 1009 від 08.04.2020 на суму 1 000 000 грн.

На підставі договору поставки від 10.03.2020 складені податкові накладні №№ 12, 13 від 04.04.2020, №№ 16, 17 від 07.04.2020, № 18 від 08.04.2020, № 25 від 11.04.2020, № 26 від 13.04.2020, № 28 від 14.04.2020, № 29 від 15.04.2020, № 30 від 16.04.2020, № 46 від 17.04.2020, № 50 від 24.04.2020, № 52 від 29.04.2020.

31.03.2020 між відповідачем - 1 (далі - постачальник) та відповідачем - 3 (далі - покупець) було укладено договір постачання № 167 (далі - договір поставки від 31.03.2020).

Згідно із пунктом 1.2 договору поставки від 31.03.2020 найменування товару/номенклатура: насіння соняшника, зібраного з сільськогосподарських угідь постачальника, що відповідає вимогам ГОСТу 22391-89: ДСТУ 7011:2009. Товар придбається покупцем з метою подальшого використання у господарській діяльності.

Відповідно до пункту 1.3 договору поставки від 31.03.2020 документи на товар, які постачальник повинен передати покупцю при поставці кожної парті товару: - видаткову накладну; - податкову накладну; - рахунок-фактуру.

На підтвердження виконання умов договору поставки від 31.03.2020 відповідачем -1 надано на розгляд Комісії Головного управління ДПС у Київській області та до Київського окружного адміністративного суду разом із позовною заявою у справі № 320/1016/21 наступні видаткові накладні: № 183 від 05.04.2020, № 185 від 06.04.2020, № 186 від 09.04.2020, № 187 від 10.04.2020, №188 від 11.04.2020, № 189 від 14.04.2020, № 191 від 16.04.2020, № 198 від 17.04.2020, № 199 від 18.04.2020, № 200 від 22.04.2020, № 207 від 24.04.2020.

Факти постачання товару відповідач - 1 підтверджував наступними товарно-транспортними накладними: - №№ 970053, 970054 від 05.04.2020; - № 970055 від 06.04.2020; - № 970056 від 08.04.2020; - №№ 970057, 970058 від 09.04.2020; - №№ 970059, 970060 від 10.04.2020; - № 970061 від 13.04.2020; - № 970062 від 16.04.2020; - №№ 970063, 970064 від 17.04.2020; - № 970065 від 22.04.2020; - № 970066 від 24.04.2020.

До матеріалів справи також долучено копію платіжного доручення № 12915 від 06.04.2020 на суму 500 000 грн.

На підставі договору поставки від 31.03.2020 складені податкові накладні № 14 від 05.04.2020, №15 від 06.04.2020, № 20 від 09.04.2020, № 22 від 10.04.2020, № 24 від 11.04.2020, № 27 від 14.04.2020, №31 від 15.04.2020, № 32 від 16.04.2020, № 47 від 17.04.2020, № 48 від 18.04.2020, № 49 від 22.04.2020, № 51 від 24.04.2020.

Головним управлінням ДПС у Дніпропетровській області на підставі зазначених вище договорів поставки, документів, оформлених сторонами угод щодо їх виконання, інших документів (отриманих від сторін угод, органів державної влади та місцевого самоврядування тощо) зроблено висновки про наявність у сторін указаних угод на момент їх укладання ознак умислу на укладення угод, що суперечать інтересам держави та суспільства.

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 26.12.2024 у задоволенні позову відмовлено.

Суд дійшов висновку про недоведеність позивачем порушення його прав та інтересів спірними договорами.

03.06.2026 Центральний апеляційний господарський суд ухвалив постанову, якою апеляційну скаргу позивача задовольнив, а рішення суду першої інстанції скасував й ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги задовольнив, визнав недійсними договори поставки № 04/01-2020 від 10.03.2020 та № 167 від 31.03.2020.

Спростовуючи висновок суду першої інстанції про недоведеність позивачем порушення його прав та інтересів спірними договорами, апеляційний господарський суд зазначив, що ДПС звернулася до суду не на захист своїх корпоративних прав, а на захист інтересів держави, реалізуючи надані ПК України повноваження. При цьому, позивач зазначав, що за оспорюваними правочинами виникли підстави для складання та реєстрації податкових накладних на загальну суму податку на додану вартість у розмірі 1 560 502,54 грн, що, на його переконання, безпосередньо стосується інтересів держави у сфері формування доходної частини бюджету.

Разом з тим, апеляційний господарський суд встановив, що дії відповідачів, спрямовані на отримання незаконної податкової вигоди, які відповідно суперечать інтересам держави і суспільства, оскільки порушують встановлений правовий порядок як у сфері господарської діяльності, так і в податкових правовідносинах, відповідно, укладені договори не направлені на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними.

Відтак, апеляційний господарський суд дійшов висновку, що оспорювані правочини є недійсними на підставі статті 228 ЦК України.

Відповідач - 2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить постанову суду апеляційної інстанції скасувати й постановити нову, якою провадження у справі закрити.

На виконання вимог пункту 5 частини другої статті 290 ГПК України підставою касаційного оскарження судового рішення скаржник визначає випадок, передбачений пунктом 1 частини другої статті 287 цього Кодексу.

На обґрунтування скаржник зазначає, що суди попередніх інстанцій не врахували висновків щодо застосування норми права, а саме:

- статей 2, 4, 20 ГПК України, статей 2, 5, 19 КАС України, і не врахували висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.05.2025 у справі № 420/12471/22, щодо визначення юрисдикції даного спору;

- статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", пункт 112.2 статті 112 ПК України, в розрізі реалізації принципу індивідуальної відповідальності кожного з платників податків, передбаченого частиною другою статті 61 Конституції України, і не врахували висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.07.2022 у справі №160/3364/19;

- статті 173 ГПК України, і не врахували висновки, викладені в постановах Верховного Суду від 24.04.2023 у справі № 916/1522/22, від 04.04.2023 у справі № 911/1757/21, від 30.03.2023 у справі № 910/4501/22, від 19.12.2022 у справі № 921/318/22, від 12.02.2019 у справі № 911/414/18;

- статей 203, 216, 228 ЦК України (щодо обрання неефективного способу захисту), і не врахували висновки, викладені в постановах Верховного Суду від 26.05.2023 у справі №905/77/21, від 21.09.2022 у справі №908/976/19, від 01.03.2023 у справі №522/22473/15, від 24.08.2023 по справі №904/688/19 (904/9496/21), від 02.04.2025 у справі №911/1119/22 (911/3838/23) та, за наслідком їх застосування, від 22.06.2021 у справі №334/3161/17, від 23.09.2021 у справі №904/1907/15, від 09.09.2021 у справі №925/1276/19, від 11.09.2018 у справі №905/1926/16, від 30.01.2019 у справі №569/17272/15, від 01.10.2019 у справі №910/3907/18, від 19.01.2021 у справі №916/1415/19, від 26.01.2021 у справі №522/1528/15-ц, від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20, від 13.02.2024 у справі №910/2592/19, від 22.09.2020 у справі N? 910/3009/18, від 13.02.2024 у справі №910/2592/19;

- статей 76-79 ГПК України, статті 215 ЦК України, статті 208 ГК України, і не врахували висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 23.05.2019 у справі № 826/9653/17, від 03.04.2018 у справі № 820/13380/13-а, від 17.04.2018 у справі № 808/1543/17, від 24.04.2018 у справі № 813/8500/13.

Позивач подав відзив на касаційну скаргу відповідача - 2, в якому просить відмовити у її задоволенні, а постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін.

Відзив мотивовано тим, що:

- у справі № 420/12471/22 Велика Палата Верховного Суду сформулювала висновок саме щодо справ за позовами контролюючого органу про визнання недійсними правочинів, укладених підприємствами, які не здійснювали господарської діяльності, що встановлено вироком суду. Натомість у справі № 904/3412/24 відсутні встановлені вироком суду обставини щодо того, що відповідачі були підприємствами, які взагалі не здійснювали господарської діяльності;

- щодо наведених у даній справі спірних правовідносин позивач 23.08.2023 вже звертався із позовом до тих же відповідачів до суду адміністративної юрисдикції (справа № 160/21451/23), проте внаслідок того, що під час розгляду вказаної справи судом першої інстанції позиція Верховного Суду щодо предметної підсудності таких спорів змінилась, провадження у справі № 160/21451/23 було закрито і позивач вимушений був подати аналогічний позов вже до господарського суду;

- доводи касаційної скарги про порушення судами попередніх інстанцій статті 173 ГПК України фактично зводяться до незгоди скаржника з процесуальним порядком розгляду справи, який він сам своєчасно не оскаржував, при цьому скаржник не довів ані відсутності зв`язку між заявленими вимогами, ані порушення своїх процесуальних прав, ані того, що спільний розгляд вимог перешкодив правильному вирішенню спору;

- доводи касаційної скарги щодо неефективності обраного позивачем способу захисту ґрунтуються на неправильному застосуванні правових висновків Верховного Суду без урахування фактичних обставин цієї справи;

- доводи відповідача - 2 про неврахування судами попередніх інстанцій висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 07.07.2022 у справі № 160/3364/19, є безпідставними, оскільки касатор фактично поширює висновки, сформульовані у справах щодо податкових правовідносин та оцінки податкового правопорушення, на правовідносини, які є предметом розгляду у цій справі, а саме, на питання дійсності правочинів та їх відповідності інтересам держави і суспільства;

- касатор не може посилатися на те, що недостовірні відомості були внесені іншою стороною договору. У цій частині йдеться не про покладення на відповідача - 2 відповідальності за дії відповідача - 1, а про оцінку власної поведінки касатора, який, будучи безпосереднім учасником господарських операцій, підписав документи, що містили сумнівні відомості щодо осіб, які нібито здійснювали перевезення;

- твердження касатора про бездіяльність позивача у сфері податкового контролю не відповідає дійсності: саме в межах передбаченої законом процедури контролю за реєстрацією податкових накладних контролюючий орган отримав та дослідив документи, на підставі яких дійшов висновку про наявність підстав для судового захисту інтересів держави.

Відповідач - 3 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить постанову суду апеляційної інстанції скасувати й залишити рішення суду першої інстанції в силі.

На виконання вимог пункту 5 частини другої статті 290 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень скаржник визначає випадки, передбачені пунктами 1 та 4 частини другої статті 287 цього Кодексу у поєднанні з пунктами 1 та 3 частини третьої статті 310 ГПК України.

Обґрунтовуючи наявність підстави касаційного оскарження відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України скаржник зазначає, що суд апеляційної інстанції застосував норми статті 228 ЦК України без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 25.02.2026 у справі № 922/2986/24, від 25.02.2026 у справі № 912/1769/24 та від 11.02.2026 у справі № 905/329/25.

Скаржник вважає, що неправильне застосування норм матеріального права (статті 228 ЦК України) було допущено у поєднанні з порушенням норм процесуального права, зокрема, статей 73, 74, 86, 236, 238 ГПК України, без врахування висновків у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 23.05.2019 у справі № 826/9653/17, що виразилося у неповному встановленні обставин справи, неналежній оцінці доказів та відсутності належного мотивування висновків суду апеляційної інстанції щодо встановлення умислу в діях осіб, що уклали такий правочин.

Скаржник також зазначає, що суд неправильно застосував норми статей 203, 215, 228 ЦК України без урахування висновків щодо застосування зазначених норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 18.05.2023 у справі № 910/7975/21 та від 16.02.2024 у справі № 917/1173/22; статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" без реалізації принципу індивідуальної відповідальності кожного з платників податків, передбаченого частиною другою статті 61 Конституції України, та не врахував висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.07.2022 у справі № 160/3364/19.

Обґрунтовуючи наявність підстави касаційного оскарження відповідно до пункту 4 частини другої статті 287 ГПК України з урахуванням пунктів 1 та 4 частини третьої статті 310 ГПК України скаржник зазначає, що суд апеляційної інстанції порушив норми статей 73, 74, 86, 236, 238 ГПК України, не надав оцінки доказам щодо поведінки відповідача-3 при укладенні та виконанні договору поставки № 167 від 31.03.2020, а висновок про недійсність правочину зробив на підставі обставин, пов`язаних із діяльністю іншого учасника правовідносин; не дослідив належним чином докази щодо наявності або відсутності у скаржника умислу, наміру, обізнаності щодо обставин діяльності Фермерського господарства "АГРОР" та спрямованості дій при укладенні договору поставки.

Позивач подав відзив на касаційну скаргу відповідача - 3, в якому просить відмовити у її задоволенні, а постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін.

Відзив мотивовано наступним:

- сам Верховний Суд визначив необхідну мінімальну умову для застосування частини третьої статті 228 ЦК України - наявність умислу «хоча б у однієї зі сторін»; наявність умислу у кожного контрагента не є обов`язковою умовою для застосуваня даної правової норми;

- доводи касатора про відсутність встановлених обставин, які б свідчили про його умисел, не відповідають матеріалам справи та фактично спрямовані на переоцінку доказів;

- доводи відповідача - 3 про неврахування судами попередніх інстанцій висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 07.07.2022 у справі № 160/3364/19, є безпідставними, оскільки касатор фактично поширює висновки, сформульовані у справах щодо податкових правовідносин та оцінки податкового правопорушення, на правовідносини, які є предметом розгляду у цій справі, а саме, на питання дійсності правочинів та їх відповідності інтересам держави і суспільства.

Положення частини другої статті 16 ЦК України передбачають такий спосіб захисту порушеного права, як визнання недійсним правочину.

ЦК України визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків; шляхом укладання правочинів суб`єкти цивільних відносин реалізують свої правомочності, суб`єктивні цивільні права за допомогою передачі цих прав іншим учасникам.

Статтею 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до частин першої, третьої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно із підпунктом 20.1.30 пункту 20.1 статті 20 ПК України контролюючі органи, визначені підпунктом 41.1.1 пункту 41.1 статті 41 цього Кодексу, мають право звертатися до суду, у тому числі, подавати позови до підприємств, установ, організацій та фізичних осіб, щодо визнання оспорюваних правочинів недійсними та застосування визначених законодавством заходів, пов`язаних із визнанням правочинів недійсними, а також щодо стягнення в дохід держави коштів, отриманих за нікчемними договорами.

У постанові від 14.02.2020 у справі №640/18643/18 Верховний Суд вказав, що за буквальним змістом цієї норми право контролюючого органу подавати позови до підприємств, установ, організацій та фізичних осіб про визнання правочинів недійсними пов`язане із застосуванням встановлених законом наслідків недійсності правочину, визначення позовних вимог, необхідних і достатніх для виконання функцій, покладених на контролюючий орган, є правом цього органу. Обрання способу захисту інтересів держави у сфері оподаткування в межах виконання встановлених законом завдань та функцій є дискреційними повноваженнями контролюючого органу. В усіх випадках, однак, звернення контролюючого органу до суду з позовною заявою про визнання правочину недійсним повинно відповідати його завданням.

Контролюючими органами є податкові органи (центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, його територіальні органи) - щодо дотримання законодавства з питань оподаткування (крім випадків, визначених підпунктом 41.1.2 цього пункту), законодавства з питань сплати єдиного внеску, а також щодо дотримання іншого законодавства, контроль за виконанням якого покладено на центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, чи його територіальні органи (підпункт 41.1.1. пункту 41.1 статті 41 ПК України).

Отже, законодавством визначено та надано право контролюючому органу звертатися з подібними позовними вимогами до судів, навіть якщо державний орган не є безпосередньо стороною (учасником) оспорюваних правочинів (правочину). Проте роль такого органу полягає в доведенні тієї обставини, що такий правочин було укладено між учасниками господарських відносин з метою ухилення від сплати податків або з іншими цілями, які суперечать інтересам держави.

Частинами першою, другою статті 53 ГПК України визначено, що у випадках, встановлених законом, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатися до суду в інтересах інших осіб, державних чи суспільних інтересах та брати участь у цих справах. Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, які звертаються до суду за захистом прав і інтересів інших осіб, повинні надати суду документи, які підтверджують наявність передбачених законом підстав для звернення до суду в інтересах таких осіб.

У справі, що розглядається, позивач як контролюючий орган, відповідно до повноважень, наданих підпунктом 20.1.30 пункту 20.1 статті 20 ПК України, оспорює дійсність укладених відповідачами договорів поставки з підстав недодержання вимоги щодо відповідності вказаного правочину інтересам держави і суспільства (частина третя статті 228 ЦК України).

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, господарський суд повинен встановити наявність обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначити в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (пункт 54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі №905/1227/17, підпункт 5.20 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.11.2019 у справі №918/204/18).

Так, за приписами частини третьої статті 228 ЦК України у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.

Колегія суддів зауважує, що у законодавстві відсутні визначення понять "інтерес" загалом та "інтерес держави і суспільства" зокрема. Законодавство України не містить ані орієнтовного переліку сфер, у яких існують державні інтереси, ані критеріїв чи способів їх визначення.

Натомість, Конституційний Суд України у своєму рішенні від 08.04.1999 №3-рп/99 з`ясовуючи поняття "інтереси держави" визначив, що державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорони землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо.

У постанові від 30.10.2025 у справі №910/9522/24 Верховний Суд наголосив, що встановлюючи правовий наслідок правочину, який вчинено без додержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, частина третя статті 228 ЦК України, так само, як і інші правові норми, не визначають ознаки такого правочину. До кола таких правочинів належать, зокрема правочини, які вчинені з метою ухилення від оподаткування, отримання незаконної податкової вигоди.

Виходячи з наведеного, колегія суддів погоджується із висновками суду апеляційної інстанції, що у спірних правовідносинах позивач, як контролюючий орган, наділений законним правом на звернення до суду з позовом про визнання недійсними укладених відповідачами договорів поставки, оскільки такі вимоги обґрунтовані виявленими обставинами щодо безпідставного формування податкового кредиту з податку на додану вартість, що може вплинути на сплату податкового зобов`язання до Державного бюджету України або на право вимагати бюджетне відшкодування сплаченої суми такого податку, відтак безумовно стосується прав та інтересів держави і суспільства в питаннях добросовісного ведення господарської діяльності та належної сплати податків, які, в свою чергу, є базою для існування усіх державних інституцій, соціального забезпечення, підтримання інфраструктури і тп.

Крім того, відповідно до частини першої статті 712 ЦК України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін (частина друга статті 712 ЦК України).

Згідно зі статтею 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Статтею 663 ЦК України передбачено, що продавець зобов`язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 692 ЦК України покупець зобов`язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Двосторонній характер договору поставки зумовлює взаємне виникнення у кожної зі сторін прав та обов`язків. З укладенням такого договору постачальник бере на себе обов`язок передати у власність покупця товар належної якості і водночас набуває права вимагати його оплати, а покупець зі свого боку набуває права вимагати від постачальника передачі цього товару та зобов`язаний здійснити оплату.

Відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, регулює ПК України, який, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.

Згідно із положенням пункту 44.1 статті 44 ПК України для цілей оподаткування платники податків зобов`язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов`язаних з визначенням об`єктів оподаткування та/або податкових зобов`язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов`язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством. Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами, що визначені абзацом першим цього пункту.

Правові засади регулювання, організації, ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності в Україні визначає Закон України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні".

Відповідно до статті 1 цього Закону первинний документ - це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Аналіз цієї норми дає підстави вважати, що первинний документ згідно із цим визначенням містить дві обов`язкові ознаки: він має містити відомості про господарську операцію і підтверджувати її реальне (фактичне) здійснення.

Підпунктом 14.1.36 пункту 14.1 статті 14 ПК України визначено, що господарська діяльність - це діяльність особи, що пов`язана з виробництвом (виготовленням) та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, спрямована на отримання доходу і проводиться такою особою самостійно та/або через свої відокремлені підрозділи, а також через будь-яку іншу особу, що діє на користь першої особи, зокрема за договорами комісії, доручення та агентськими договорами.

Згідно із статтею 1 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" господарська операція - це дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов`язань, власному капіталі підприємства.

Тобто визначальною ознакою господарської операції є те, що вона має спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.

Здійснення господарської операції і власне її результат підлягають відображенню в бухгалтерському обліку.

За змістом частин першої та другої статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі та повинні мати такі обов`язкові реквізити: назву документа (форми), дату складання, назву підприємства, від імені якого складено документ, зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції, посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення, особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Отже, для бухгалтерського обліку мають значення лише ті документи, які підтверджують фактичне здійснення господарських операцій.

Вимога щодо реальних змін майнового стану платника податків як обов`язкова ознака господарської операції кореспондує з нормами ПК України.

Відповідно до пункту 198.3 статті 198 ПК України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів / послуг та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв`язку з: придбанням або виготовленням товарів та наданням послуг; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи); ввезенням товарів та/або необоротних активів на митну територію України.

За змістом пункту 198.6 статті 198 ПК України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв`язку з придбанням товарів / послуг, не підтверджені зареєстрованими в ЄРПН податковими накладними чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

Аналіз наведених норм свідчить про те, що господарські операції для визначення податкового кредиту мають бути фактично здійсненими та підтвердженими належним чином оформленими первинними бухгалтерськими документами, які відображають реальність таких операцій, та спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.

Апеляційний суд встановив, що 10.03.2020 між відповідачем - 1 та відповідачем - 2 було укладено договір поставки № 04/01-2020.

Умовами договору визначено, що товар, який є предметом поставки за цим договором, вироблений (вирощений) безпосередньо продавцем і належить до категорії товарів, визначених статтею 14.1.234 ПК України.

На підтвердження виконання умов договору поставки від 10.03.2020 сторонами складено видаткові накладні: №№ 170, 174 від 04.04.2020, №№175, 176 від 07.04.2020, № 177 від 08.04.2020, № 180 від 11.04.2020, № 181 від 13.04.2020, № 184 від 14.04.2020, № 190 від 15.04.2020, № 192 від 16.04.2020, № 194 від 17.04.2020, № 201 від 24.04.2020, № 208 від 29.04.2020.

Факти постачання товару відповідач - 1 підтверджував наступними товарно-транспортними накладними: - №№ 1, 2, 3, 4 від 04.04.2020; - №№ 1, 1/2, 1/3, 2 від 07.04.2020; - № 1 від 08.04.2020; - №№ 1/1, 2/1, 3/1 від 11.04.2020; - №№ 1/1, 2/1, 3/1 від 13.04.2020; - № 1 від 14.04.2020; - №№ 1, 2 від 15.04.2020; - № 1 від 16.04.2020; - № 1/1 від 17.04.2020; - № 1 від 24.04.2020.

Також, судом апеляційної інстанції встановлено, що 31.03.2020 між відповідачем - 1 та відповідачем 3 було укладено договір постачання № 167.

Умовами договору визначено, що товар, який є предметом поставки за цим договором, зібраний з сільськогосподарських угідь постачальника.

На підтвердження виконання умов договору поставки від 31.03.2020 сторонами складено наступні видаткові накладні: № 183 від 05.04.2020, № 185 від 06.04.2020, № 186 від 09.04.2020, № 187 від 10.04.2020, №188 від 11.04.2020, № 189 від 14.04.2020, № 191 від 16.04.2020, № 198 від 17.04.2020, № 199 від 18.04.2020, № 200 від 22.04.2020, № 207 від 24.04.2020.

Факти постачання товару відповідач - 1 підтверджував наступними товарно-транспортними накладними: - №№ 970053, 970054 від 05.04.2020; - № 970055 від 06.04.2020; - № 970056 від 08.04.2020; - №№ 970057, 970058 від 09.04.2020; - №№ 970059, 970060 від 10.04.2020; - № 970061 від 13.04.2020; - № 970062 від 16.04.2020; - №№ 970063, 970064 від 17.04.2020; - № 970065 від 22.04.2020; - № 970066 від 24.04.2020.

Водночас позивач, звертаючись до суду з цим позовом, стверджував, що господарські операції з поставки товару між відповідачами, які оформлені наведеними вище документами, мають ознаки безтоварності та фактично ними не здійснювалися.

У справах №927/833/18 та №918/1026/20 Верховний Суд виснував, що визначальною ознакою господарської операції є те, що внаслідок її здійснення має відбутися реальний рух активів, тобто судам під час розгляду справи належить досліджувати, окрім обставин оформлення первинних документів, наявність або відсутність реального руху такого товару (обставини здійснення перевезення товару, поставленого за спірною видатковою накладною, обставини зберігання та використання цього товару у господарській діяльності покупця тощо). Водночас неналежне документальне оформлення господарської операції відповідними первинними документами не може свідчити про їх безумовну невідповідність змісту господарської операції (поставки товару). Правові наслідки створює саме господарська операція (реальна поставка товару), а не первинні документи.

Подібна правова позиція викладена також у постановах Верховного Суду від 28.12.2022 у справі №520/1284/19, від 06.09.2022 у справі №916/1195/21, від 08.06.2022 у справі №912/1414/21, від 26.05.2022 у справі №910/14900/19, від 21.09.2021 у справі №918/1026/20, від 18.08.2020 у справі №927/833/18, від 29.11.2019 у справі №914/2267/18, від 04.11.2019 у справі №905/49/15.

Отже, узагальнений зміст наведених правових позицій Верховного Суду свідчить про те, що коли існує спір щодо того, чи дійсно мала місце господарська операція, і одна із сторін спору заперечує обставини реального руху активів за операціями, які оформлені первинними документами, суд має перевірити відповідні обставини не обмежуючись лише змістом таких документів.

З урахуванням таких висновків Верховного Суду апеляційний господарський суд встановив відсутність у володінні або користуванні відповідача - 1 земельних ділянок, необхідних для вирощування продукції, яка була предметом спірних договорів. В той час як, відповідно до умов спірних договорів насіння соняшника та пшениця, які були предметом поставки, мали бути вирощені безпосередньо відповідачем - 1.

Крім того, за доводами відповідача - 1 зерно, яке було предметом спірних договорів, зберігалося на території третіх осіб, з яких переважно здійснювалося його навантаження та частково розвантаження, однак, як встановлено судом апеляційної інстанції, до матеріалів справи не надано ані договорів складського зберігання зерна, ані складських документів, передбачених статтею 37 Закону України "Про зерно та ринок зерна в Україні".

Водночас, суд апеляційної інстанції зазначив, що всі видаткові накладні, складені відповідачем - 1, не містять відомостей про посаду, прізвище, ім`я та по батькові осіб, які отримали товар, а також не містять відомостей щодо довіреностей чи інших документів, які б підтверджували їх повноваження. Відтак, такі документи не дозволяють ідентифікувати учасників господарських операцій та перевірити повноваження осіб, які діяли від імені покупців.

Суд апеляційної інстанції також врахував аргументи позивача про недоліки товарно-транспортних накладних, зокрема, відсутність повних відомостей про транспортні засоби та причепи; незазначення повних адрес пунктів навантаження; відсутність інформації про час прибуття та вибуття транспортних засобів; невідповідність відомостей щодо водіїв порівняно з інформацією, отриманою від компетентних державних органів; відсутність підтвердження правових підстав використання транспортних засобів перевізниками; відсутність фіксації руху окремих транспортних засобів засобами відеоспостереження у відповідні дати перевезення.

Враховуючи встановлені обставини в сукупності, колегія суддів вважає, що апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що у правовідносинах, які виникли за оспорюваними договорами поставки, має місце лише формальне складення первинних документів, без реального руху товару.

Надаючи оцінку аргументам, викладеним у касаційних скаргах, колегія суддів зазначає таке.

Відповідач - 2 у касаційній скарзі зазначає про наявність підстав для закриття провадження у справі, зважаючи на правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.05.2025 у справі № 420/12471/22.

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.05.2025 у справі №420/12471/22 дійшла висновку про те, що справи за позовами контролюючого органу про визнання правочинів, укладених підприємствами, які не здійснювали господарської діяльності, що встановлено вироком суду, недійсними та застосування визначених законом наслідків їх недійсності підлягають розгляду адміністративними судами за правилами КАС України, оскільки такі спори пов`язані з реалізацією органами Державної податкової служби України компетенції щодо здійснення податкового контролю, а отже, є публічно-правовими.

Отже, за вказаною правовою позицією Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що адміністративні суди мають юрисдикцію щодо розгляду справ за позовами контролюючого органу про визнання правочинів недійсними, укладених підприємствами, які не здійснювали господарської діяльності, що встановлено вироком суду.

Разом з тим, в постанові від 29.02.2024 у справі № 580/4531/23 Велика Палата Верховного Суду виснувала про підвідомчість судам господарської юрисдикції справ за позовом контролюючого органу до суб`єктів господарювання про визнання недійсним правочину (договору) через невідповідність інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, та застосування наслідків недійсності правочину відповідно до частини третьої статті 228 ЦК України.

У справі № 420/12471/22 Велика Палата Верховного Суду у постанові зауважила, що обставини у справі № 420/12471/22 відмінні від справи № 580/4531/23 відсутністю фактичної господарської діяльності товариства, що свідчить про неподібність правовідносин у порівнюваних ситуаціях та, як наслідок, відсутність підстав для відступу від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленій постанові Великої Палати Верховного Суду від 29.02.2024 року у справі № 580/4531/23.

Враховуючи, що такі обставини (оспорювані правочини укладені між суб`єктами господарювання, які не здійснювали господарської діяльності, наявність вироку суду щодо цих обставин) не доводились позивачем в заявленому у справі №904/3412/24 позові та не були встановлені судами під час вирішення спору, зазначена справа належить до юрисдикції господарських судів.

Такі ж висновки викладено у постановах Верховного Суду від 30.10.2025 у справі № 910/9522/24, від 25.02.2026 у справі № 912/1769/24.

Посилання скаржників на неврахування висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 07.07.2022 у справі № 160/3364/19, колегія суддів відхиляє, оскільки в адміністративній справі № 160/3364/19 спірні правовідносини виникли між Товариством та органом податкової служби про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень. Однак, у справі, що переглядається, предметом спору є вимоги органу податкової служби про визнання недійсними договорів. Зазначене свідчить про неподібність правовідносин як за суб`єктним, так і за змістовним критеріями.

З аналогічних підстав колегія суддів відхиляє посилання відповідача - 2 на висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 03.04.2018 у справі № 820/13380/13-а, від 17.04.2018 у справі № 808/1543/17, від 24.04.2018 у справі № 813/8500/13, оскільки у цих справах також спірні правовідносини виникли між Товариством та органом податкової служби про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень.

Крім того, відповідач - 2 та відповідач - 3 посилаються на неврахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 23.05.2019 у справі № 826/9653/17.

Так, у справі № 826/9653/17, яка переглядалась Верховним Судом, предметом спору були вимоги органу податкової служби до ТОВ "Калабрія Плюс" та ТОВ "Хаскі Аутсорсинг" про визнання недійсним правочину на підставі частини третьої статті 228 ЦК України. Позов обґрунтовано тим, що вироком Дніпровського районного суду м. Києва від 12 квітня 2017 року у справі № 755/4734/17 керівника ТОВ "Калабрія Плюс" було визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого частиною першою статті 205-1 Кримінального кодексу України (підроблення документів, які подаються для проведення державної реєстрації юридичної особи та фізичних осіб - підприємців). Верховний Суд, залишаючи в силі рішення суду першої інстанції про відмову у позові, погодився із висновком суду першої інстанції, що вирок Дніпровського районного суду міста Києва від 12 квітня 2017 року у кримінальній справі №755/4734/17 не є належним доказом недійсності правочину, оскільки не доведено причетність до укладення (оформлення) правочинів з ТОВ "Хаскі Аутсорсинг", обвинуваченої за вироком особи.

Натомість, у справі, що переглядається, позов обґрунтовано тим, що господарські операції з поставки товару між відповідачами, які оформлені документами, мають ознаки безтоварності та фактично ними не здійснювалися.

Отже, судові рішення у справі, яка переглядається, та у справі № 826/9653/17 хоча й прийняті за схожого правового регулювання, однак за іншої фактично-доказової бази (інших обставин та поданих на їх підтвердження і досліджених судами доказів).

Водночас, доводи відповідача - 2 з посиланням на висновки Верховного Суду щодо неефективності обраного позивачем способу захисту у зв`язку із незаявленням вимоги про реституцію ґрунтуються на неправильному застосуванні правових висновків Верховного Суду та без урахування фактичних обставин цієї справи, з огляду на таке.

Наслідки, передбачені реченнями 2-3 частини третьої статті 228 ЦК України, не спрямовані на поновлення майнової сфери постраждалого учасника цивільно-правових правовідносин. Передбачені законом санкції мають за мету покарати осіб, які вчинили заборонений законодавством правочин. Це єдина норма ЦК України, яка містить каральні заходи (санкції).

За загальним правилом правовим наслідком недійсності правочинів є повернення сторін в стан, що передував укладенню правочину (абзац 2 частини першої статті 216 ЦК України). Такий правовий наслідок спрямований на те, аби нівелювати все, що відбулося і зробити його юридично незначущим.

Супроводжувальним правовим наслідком недійсності правочину є можливість відшкодування винною стороною правочину збитків та моральної шкоди, завданої другій стороні правочину. Такий правовий наслідок спрямований на те, аби досягти компенсації понесених такою стороною втрат, тобто є проявом дії компенсаційних засад цивільного права.

Оскільки відшкодування збитків та моральної шкоди є видом цивільно- правової відповідальності, їх стягнення відбувається на користь приватної особи, в її інтересах і саме задля неї.

Разом з тим, у частині третій статті 228 ЦК України передбачаються зовсім інші правові наслідки: - які спрямовані не на позначене вище, а на реакцію з боку держави на правопорушення сторони/сторін правочину; - ініціатором цих правових наслідків є держава, а не сторона правочину; - ці правові наслідки встановлені в публічних інтересах (як їх розуміє держава), а не в приватноправових; - наслідки полягають не у відновленні становища, що існувало до вчинення правочину, а на вилучення майна; - ці правові наслідки не можна розцінювати як відшкодування збитків.

Такі правові наслідки не можна віднести до компенсаційних, адже вони є сутнісно іншими і являють собою різновид конфіскації майна державою.

У цій справі податковий орган звернувся до суду з метою захисту інтересів держави від неправомірних дій, які полягають у безпідставному отриманні учасниками спірних правовідносин сум податкового кредиту з ПДВ, які нараховувалися за операціями, проведеними на підставі оспорюваних договорів.

Колегія суддів вважає, що вирішення цього спору може бути самостійною підставою для відновлення прав та інтересів держави, на захист яких подано позов, оскільки встановлення судом факту безтоварності господарських операцій та визнання недійсними оспорюваних договорів, є підставою для скасування податкових нарахувань.

Тобто вирішення спору у справі № 904/3412/24 є ефективним способом захисту прав, що спростовує відповідні доводи про протилежне.

Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 25.02.2026 у справі № 912/1769/24.

Щодо аргументів відповідача - 2 на порушення судами попередніх інстанцій положень статті 173 ГПК України з посиланням на висновки Верховного Суду, колегія суддів зазначає наступне.

Статтею 173 ГПК України визначено підстави та порядок об`єднання і роз`єднання позовних вимог.

Відповідно до частин четвертої та п`ятої цієї статті не допускається об`єднання в одне провадження кількох вимог, які належить розглядати в порядку різного судочинства, якщо інше не встановлено законом. Не допускається об`єднання в одне провадження кількох вимог, щодо яких законом визначена виключна підсудність різним судам.

Згідно із частиною шостою статті 173 ГПК України суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи вправі до початку розгляду справи по суті роз`єднати позовні вимоги, виділивши одну або декілька об`єднаних вимог в самостійне провадження, якщо це сприятиме виконанню завдання господарського судочинства. Розгляд позовних вимог, виділених у самостійне провадження, здійснює суддя, який прийняв рішення про роз`єднання позовних вимог.

Отже, за приписами частини шостої статті 173 ГПК України суд, з урахуванням конкретних обставин, має право роз`єднати позовні вимоги, виділивши одну або декілька об`єднаних вимог в самостійне провадження, якщо це сприятиме виконанню завдання господарського судочинства.

Проте вчинення відповідної процесуальної дії є дискрецією господарського суду, яка застосовується (або не застосовується) ним з урахуванням конкретних обставин справи за власним переконанням та з урахуванням конкретних обставин справи. Такий висновок Верховного Суду викладений у постанові від 09.12.2022 у справі № 921/318/22.

Отже, застосування чи незастосування місцевим судом своїх повноважень щодо об`єднання чи роз`єднання позовних вимог не є самостійною підставою для скасування судового рішення.

При цьому помилкове об`єднання судом позовних вимог, які не пов`язані підставою виникнення та не співвідносяться між собою як основна та похідна вимоги, у підготовчому засіданні та розгляд їх по суті з ухваленням рішення судом, не є обов`язковою підставою для скасування судового рішення. Подібний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 24.04.2024 у справі № 657/1024/16-ц.

Разом з тим, відповідач - 2 у суді першої інстанції не звертався із клопотанням про роз`єднання позовних вимог.

Також відповідач - 2 не оскаржував в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції з підстав порушення положень статті 173 ГПК України. Відповідно суд апеляційної інстанції не надавав оцінку обставинам дотримання місцевим господарським судом статті 173 ГПК України.

Водночас, у касаційній скарзі відповідачем - 2 не наведено обґрунтування того, яким саме чином об`єднання позовних вимог призвело до порушення його процесуальних прав, ускладнило реалізацію права на захист або перешкодило суду повно та всебічно встановити обставини справи.

Щодо аргументів відповідача - 3 про неврахування судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 18.05.2023 у справі № 910/7975/21, від 16.02.2024 у справі № 917/1173/22, від 25.02.2026 у справі № 922/2986/24, від 25.02.2026 у справі № 912/1769/24 та від 11.02.2026 у справі № 905/329/25, колегія суддів зазначає таке.

У справі № 910/7975/21, яка переглядалась Верховним Судом, позовні вимоги про визнання недійсним договору обґрунтовані тим, що спірний договір містить всі ознаки договору про спільну діяльність, у зв`язку з чим згідно з Порядком укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 11.04.2012 № 296 (далі - Порядок № 296), укладення договорів, зокрема про спільну діяльність, державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, потребує погодження Кабінету Міністрів України у формі відповідного розпорядження. Лише після цього суб`єкт господарювання може здійснювати заходи щодо забезпечення укладення такого договору. Оскільки ДП "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця" погодження Кабінету Міністрів України на укладення спірного договору не отримувало, на думку позивача, договір укладено із перевищенням повноважень, без належного обсягу дієздатності, що суперечить положенням частин 1, 2 статті 203, частини першої статті 215 ЦК України. Крім того, беручи до уваги положення частини першої статті 207 ГК України, а також оскільки за умовами спірного договору передбачено відчуження земельної ділянки державної власності без погодження Фонду державного майна України на укладення такого договору, ДП "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця" вважає, що це спричиняє істотні збитки Державі, а також суперечить інтересам держави і суспільства.

У справі № 917/1173/22, яка переглядалась Верховним Судом, позовні вимоги про визнання недійсним договору обґрунтовані тим, що договір оренди від 08.01.2014 не відповідає положенням частини п`ятої статті 63 Закону України № 1060-XII, та Закону України від 10.04.1992 № 2269-ХІІ "Про оренду державного та комунального майна", чинного до 31.01.2020, оскільки передане в оренду нерухоме майно, яке є приміщенням державного навчального закладу, не може бути об`єктом оренди з метою його використання в господарській діяльності, тобто не за призначенням, пов`язаним з навчально-виховним процесом, а тому оспорюваний договір підлягає визнанню недійсним на підставі статей 203, 215 ЦК України. Право на звернення з цим позовом Прокурор аргументував тим, що після його звернення до позивачів з приводу виявленого порушення, яке полягає у незаконному використанні приміщення навчально-виховного комплексу не за його цільовим призначенням, вони не вжили заходів щодо захисту інтересів держави в судовому порядку.

Отже, у справі, що переглядається, на відміну від справ №№ 910/7975/21, 917/1173/22, зовсім інші підстави позову, зміст позовних вимог, матеріально-правове регулювання спірних правовідносин та встановлені фактичні обставини.

У справі № 922/2986/24 Верховний Суд зазначив, що суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про те, що склавши первинні документи бухгалтерського обліку, які не підтверджують реальний рух активів, відповідачі діяли узгоджено, переслідуючи мету створення формальних підстав для виникнення у Фірми "Здобушка" права на податковий кредит з податку на додану вартість. Таким чином, в даному випадку дії відповідачів щодо документального оформлення оспорюваних правочинів, направлення податкових накладних для реєстрації в ЄРПН, направлення до Управління та до суду первинних документів, що містять завідомо неправдиві відомості, свідчать про наявність у відповідачів мети зі створення штучних підстав для незаконного отримання права на податковий кредит і, як наслідок, для зменшення податкових зобов`язань перед Державним бюджетом України. При цьому, Верховний Суд погодився з доводами Управління та суду першої інстанції про те, що у правовідносинах, які виникли за оспорюваними договорами поставки № 01/07-1 від 01.07.2021 і № 05/25-1 від 25.05.2021, мають місце безтоварні господарські операції з формальним складенням первинних документів та з метою формування безпідставної податкової вигоди, що безумовно суперечить інтересам держави і суспільства та в розумінні частини першої статті 203, частини першої статті 215, частини третьої статті 228 ЦК України є підставою для визнання таких договорів недійсними.

У справі № 912/1769/24 Верховний Суд погодився із висновками судів попередніх інстанцій про те, що дії відповідачів, пов`язані з укладенням оспорюваних правочинів, спрямовані на отримання незаконної податкової вигоди, які, відповідно, суперечать інтересам держави і суспільства, оскільки порушують встановлений правовий порядок як у сфері господарської діяльності, так і в податкових правовідносинах, а тому укладені договори не направлені на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними.

Як і у справах №№ 922/2986/24, 912/1769/24, суд апеляційної інстанції встановив, що у правовідносинах, які виникли за оспорюваними договорами поставки, має місце лише формальне складення первинних документів, без реального руху товару. При цьому, дослідивши наявні у справі докази, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що прослідковуються дії відповідачів, спрямовані на отримання незаконної податкової вигоди, які відповідно суперечать інтересам держави і суспільства, оскільки порушують встановлений правовий порядок, як у сфері господарської діяльності, так і в податкових правовідносинах, відповідно укладені договори не направлені на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними. Отже, висновки апеляційного господарського суду не суперечать висновкам Верховного Суду, що викладені у постановах від 25.02.2026 у справі № 922/2986/24, від 25.02.2026 у справі № 912/1769/24, а навпаки узгоджуються з ними.

У справі № 905/329/25 Верховний Суд, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та передаючи справу на новий розгляд, виходив з того, що ані суд першої, ані суд апеляційної інстанції не надали оцінку доводам ГУ ДПС у Донецькій області щодо спрямованість намірів сторін за договором отримати незаконну податкову вигоду, не дослідили подані на підтвердження відповідних обставин докази. При цьому, Верховний Суд зазначив, що суди фактично послалися виключно на обставини справи та висновки (які взагалі не є обов`язковими в силу частини сьомої статті 75 ГПК України) судів з адміністративної справи, у межах якої суд не досліджував і не повинен був досліджувати реальність та товарність здійснення господарських операцій між позивачем та його контрагентами.

У справі, що переглядається, на відміну від справи № 905/329/25, суд апеляційної інстанції дослідив реальність та товарність здійснення господарських операцій між позивачем та його контрагентами і дійшов висновку що у правовідносинах, які виникли за оспорюваними договорами поставки, має місце лише формальне складення первинних документів, без реального руху товару.

З огляду на викладене, наведена скаржниками підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження.

Крім того, відповідно до пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.

За змістом пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України достатньою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є не саме по собі порушення норм процесуального права, а зазначене процесуальне порушення у сукупності з належним обґрунтуванням скаржником заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.

Однак, підстава касаційного оскарження постанови суду апеляційної інстанції, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наведена відповідачем 3 у касаційній скарзі, у цьому випадку, не отримала підтвердження, після відкриття касаційного провадження, у зв`язку із чим такі доводи як неналежне дослідження зібраних у справі доказів відхиляються судом касаційної інстанції.

Разом з тим, відповідач - 3 у касаційній скарзі визначив підставою касаційного оскарження пункт 3 частини третьої статті 310 ГПК України, та процитував цей пункт: "Відповідно до пункту 3 частини третьої статті 310 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є, зокрема, якщо суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.".

Колегія суддів зазначає, що встановлення обставин, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів врегульовано пунктом 4 частини третьої статті 310 ГПК України, а не пунктом 3 частини третьої стаття 310 ГПК України (як помилково зазначає відповідач 3).

За положенням пункту 4 частини третьої статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

У разі посилання на встановлення судами обставин, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів, скаржник повинен вказати, який із доказів, на його думку, є недопустимим, та обґрунтувати таке твердження, а також зазначити, які обставини встановлено на підставі цього доказу, чому вони є суттєвими або як вони вплинуть на прийняття оскаржуваного рішення.

Згідно із приписами частини першої статті 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, що входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до статті 77 ГПК України допустимість доказів полягає у тому, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Допустимість доказів має загальний і спеціальний характер. Загальний характер полягає в тому, що незалежно від категорії справ слід дотримуватися вимоги щодо отримання інформації з визначених законом засобів доказування з додержанням порядку збирання, подання і дослідження доказів. Спеціальний характер полягає в обов`язковості певних засобів доказування для окремих категорій справ чи забороні використання деяких із них для підтвердження конкретних обставин справи. Таким чином, для визначення допустимості доказу суд має встановити, зокрема, відповідність самого доказу вимогам законодавства та дотримання порядку подання доказів до суду (постанови Верховного Суду постанові від 05.12.2023 у справі № 920/659/22, від 14.08.2025 у справі № 911/639/24, від 10.09.2025 у справі № 904/1528/24).

Отже, недопустимі докази - це докази, які отримані внаслідок порушення закону, або докази, які не можуть підтверджувати ті обставини, які в силу приписів законодавства мають підтверджуватись лише певними засобами доказування. При цьому тягар доведення недопустимості доказу лежить на особі, яка наполягає на тому, що судом використано недопустимий доказ (постанови Верховного Суду від 02.03.2021 у справі № 922/2319/20, від 16.02.2021 у справі № 913/502/19, від 13.08.2020 у справі № 916/1168/17, від 16.03.2021 у справі № 905/1232/19).

Відповідач - 3 не обґрунтовує таких тверджень та не доводить наявності встановлених законом обставин, які б зумовлювали визнання доказів недопустимими. Отже, такі доводи не можна визнати аргументованими, тому вони відхиляються колегією суддів як такі, що спрямовані на переоцінку доказів, наявних у справі, з метою встановлення інших фактичних обставин справи, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Отже, доводи скаржника щодо наявності підстав для скасування судових рішень відповідно до пунктів 1, 4 частини третьої статті 310 ГПК України не підтвердились.

Пунктом 1 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення.

Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (стаття 309 ГПК України).

З огляду на наведене, Верховний Суд дійшов висновку про необхідність залишення касаційних скарг без задоволення, а постанови суду апеляційної інстанції без змін через відсутність передбачених процесуальним законом підстав для її скасування.

З огляду на те, що Верховний Суд залишає касаційні скарги без задоволення, судові витрати, пов`язані з оплатою судового збору за подання касаційних скарг, покладаються на скаржників.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд