ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 454/3538/21

1. Описова частина

У вересні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Пиця А. А. (далі - приватний виконавець Пиць A. A.), Державного підприємства «Сетам» (далі - ДП «Сетам»), ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , Приватне акціонерне товариство «Універсал Банк» (далі - ПрАТ «Універсал Банк»), приватний нотаріус Сокальського районного нотаріального округу Сироїд Г. І. (приватний нотаріус Сироїд Г. І.), про визнання договору купівлі-продажу, який укладений у процедурі проведення електронних торгів, та свідоцтва про право власності недійсними, витребування майна із чужого незаконного володіння.

Позов обґрунтовано тим, що йому належав на праві власності майновий комплекс нежитлових приміщень, загальною площею 649,1 кв. м, та земельна ділянка площею 0,6203 га, кадастровий номер 4624810100:01:001:0018, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі договору купівлі-продажу комплексу та земельної ділянки від 27 жовтня 2006 року, посвідченого приватним нотаріусом Сокальського районного нотаріального округу Бойчук Н. І. (далі - приватний нотаріус Бойчук Н. І.), зареєстрованого в реєстрі за №5937.

29 жовтня 2007 року він продав ОСОБА_3 вказаний майновий комплекс нежитлових приміщень та земельну ділянку на підставі договорів купівлі-продажу, що посвідчені приватним нотаріусом Бойчук Н. І. та зареєстровані в реєстрі за № 6373 та № 6375 відповідно.

Того самого дня, 29 жовтня 2007 року, ОСОБА_3 уклав з ПАТ «Універсал Банк» іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Hop Н. М. (далі - приватний нотаріус Hop Н. М.), зареєстрований в реєстрі за № 8422, згідно з умовами якого передав в іпотеку банку майновий комплекс нежитлових приміщень та земельну ділянку, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішенням Сокальського районного суду Львівської області від 20 листопада 2017 року у справі № 454/2228/15-ц за його ( ОСОБА_1 ) позовом визнано недійсним договір купівлі-продажу майнового комплексу нежитлових приміщень, зобов`язано ОСОБА_3 повернути йому нерухоме майно, яке було предметом договору.

19 вересня 2018 року йому стало відомо, що спірне нерухоме майно виставлено на продаж з прилюдних торгів у межах виконавчого провадження № НОМЕР_1 з виконання виконавчого напису № 86 від 16 лютого 2009 року, вчиненого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Винярською С. М. (далі - приватний нотаріус Винярська С. М). Цього ж дня він повідомив продавця майна - ДП «Сетам», про визнання договорів купівлі-продажу недійсними та неналежність ОСОБА_3 цього нерухомого майна.

Крім того, до проведення торгів ПАТ «Універсал Банк» було відомо про наявність спору та рішення суду щодо незаконності отримання ОСОБА_3 у власність нерухомого майна, яке було передано банку в іпотеку.

Незважаючи на це, торги з реалізації нежитлових приміщень і земельної ділянки відбулися, переможцем торгів визнано ОСОБА_2 .

Оскільки електронні торги відбулися щодо належного йому, а не боржнику ОСОБА_3 майна, він ( ОСОБА_1 ) не був стороною виконавчого провадження НОМЕР_2, не перебував у жодних правовідносинах із банком, відповідачі не мали права проводити електронні торги цього майна. З огляду на це, електронні торги з примусової реалізації наведеного вище майна та укладений в ході їх проведення правочин є недійсними.

Також зазначає, що виконавче провадження № НОМЕР_1 було відкрито приватним виконавцем Пиць A. A. Незаконно, з порушенням положень Закону України «Про виконавче провадження» щодо строку на пред`явлення виконавчого листа до виконання, оскільки ПАТ «Універсал Банк» пред`явило виконавчий напис від 16 лютого 2009 року № 86 до виконання приватному виконавцю лише 27 лютого 2018 року, тобто через 9 років з моменту його вчинення.

Крім того, до моменту проведення оспорюваних електронних торгів ОСОБА_2 було відомо про те, що відносно спірного нерухомого майна між ним ( ОСОБА_1 ) та ОСОБА_3 існував спір, що підтверджується матеріалами кримінального провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12020140310000176 від 16 березня 2020 року за фактом зловживання владою та службовим становищем посадовими особами, під час реалізації майнового комплексу за адресою: АДРЕСА_1 , за ознаками частини другої статті 364 КК України.

Враховуючи те, що ОСОБА_2 міг та повинен був дізнатись про визнання недійсним договору купівлі-продажу, на підставі якого спірне нерухоме майно вибуло з мого володіння, він не є добросовісним набувачем.

На підставі викладеного та уточнивши 31 травня 2023 року позовні вимоги, ОСОБА_1 просив суд:

- визнати недійсними договори купівлі-продажу від 20 вересеня 2018 року, укладені у процедурі проведення електронних торгів з реалізації майна, що оформлені протоколом проведення електронних торгів № 358570 від 20 вересня 2018 року, за результатами проведення яких 10 жовтня 2018 року приватним виконавцем Пиць А. А. складено акт про проведення електронних торгів 20 вересня 2018 року ДП «Сетам» із реалізації комплексу будівель, загальною площею 649,1 кв. м, що складається з: цегляного цеху сухого молока, загальною площею 411,5 кв. м, цегляних гаражів, загальною площею 215,2 кв. м, цегляної трансформаторної, загальною площею 22,4 кв. м, споруди 1-3, та земельної ділянки з кадастровим номером 4624810100:01:001:0018, на якій знаходяться будівлі, цільове призначення земельної ділянки - для обслуговування виробничого приміщення площею 0,6203 га за адресою: АДРЕСА_1 ;

- визнати недійсним свідоцтво про право власності на комплекс будівель, споруд, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 649,1 кв. м, що складається з: цегляного цеху сухого молока, загальною площею 411,5 кв. м, цегляних гаражів, загальною площею 215,2 кв. м, цегляної трансформаторної, загальною площею 22,4 кв. м, споруди 1-3, та земельної ділянки з кадастровим номером 4624810100:01:001:0018, на якій знаходяться будівлі, цільове призначення земельної ділянки - для обслуговування виробничого приміщення площею 0,6203 га за адресою: АДРЕСА_1 , від 30 листопада 2018 року № 2653, що видане на ім`я ОСОБА_2 ;

- витребувати від ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 нерухоме майно:

- комплекс будівель, споруд, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1708369046248;

- земельну ділянку для обслуговування виробничого приміщення, загальною площею 0,6203 га, кадастровий номер 4624810100:01:001:0018, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1708305446248;

- стягнути з відповідачів на його користь понесені судові витрати.

Рішенням Червоноградського (нині Шептицького) міського суду Львівської області від 25 березня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що передане на електронні торги нерухоме майно не належало ОСОБА_1 , а належало ОСОБА_3 , який допустив заборгованість за кредитним договором перед ПАТ «Універсал Банк».

Виконавчий напис нотаріуса Винярської С. В. від 16 лютого 2009 року було передано на виконання в органи ДВС та приватного виконавця з дотриманням вимог Закону України «Про виконавче провадження», виконавчий напис позивачем не оскаржувався.

ОСОБА_1 не надав належні та допустимі докази на підтвердження позовних вимог, зокрема порушення порядку реалізації майна на електронних торгах на момент їх проведення і порушення у зв`язку з цим його прав та законних інтересів, а також обставин недобросовісності дій набувача ОСОБА_2 .

Додатковим рішенням Червоноградського міського суду Львівської області від 24 квітня 2025 рокузаяву приватного виконавця Пиця А. А. задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь приватного виконавця Пиця А. А. 10 000 грн витрат на правничу допомогу.

Ухвалюючи додаткове рішення, суд першої інстанції виходив з того, що рішення суду по суті спору ухвалено на користь відповідачів. Представник приватного виконавця Пиця А. А. - адвокат Репак В. В., брав участь у восьми судових засіданнях, подавав відзиви, додаткові пояснення. Врахувавши оцінку сторони відповідача щодо вартості наданих послуг (12 000 грн, одне судове засідання - 1 500 грн), наявність заперечень ОСОБА_1 щодо обґрунтованості суми витрат на професійну правничу допомогу, критерії обов`язковості та розумності судових витрат, суд першої інстанції дійшов висновку про зменшення суми витрат на професійну правничу допомогу, надану відповідачу Пицю А. А. , до 10 000 грн.

Постановою Львівського апеляційного суду від 09 лютого 2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Червоноградського міського суду Львівської області від 25 березня 2025 року та додаткове рішення Червоноградського міського суду Львівської області від 24 квітня 2025 року залишено без змін.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Пиця А. А. витрати на професійну правничу допомогу у суді апеляційної інстанції в розмірі 10 000 грн.

Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що з досліджуваних судами договорів не встановлено підстав недійсності, зазначених в частинах першій-третій, п`ятій та шостій статті 203 ЦК України, які мали би існувати саме в момент укладення правочину, про що зазначено у частині першій статті 215 ЦК України.

ОСОБА_1 добровільно відчужив ОСОБА_3 спірне майно на підставі договорів купівлі-продажу, сплатив позивачу грошові кошти.

ОСОБА_1 не довів порушення його цивільного права на об`єкт нерухомого майна.

Продаж майна через електронні торги відбулося приватним виконавцем з дотриманням Закону України «Про виконавче провадження», Законом України «Про іпотеку» та Порядку реалізації арештованого майна.

Після проведення електронних торгів та визначення його переможця ( ОСОБА_2 ), який є добросовісним набувачем, право власності на об`єкти нерухомості зареєстровані за ним та внесені у Державний реєстр речових прав.

Відтак, спірне нерухоме майно вибуло з володіння власника (позивача по справі) з його волі, що виключає можливість застосування до спірних правовідносин положень частини першої статті 388 ЦК України.

Враховуючи те, що позивачем ОСОБА_1 не наведено порушень проведення електронних торгів належними, допустимими, достовірними та достатніми доказами відповідно до статей 76-80 ЦПК України та порушення внаслідок проведення електронних торгів його прав та законних інтересів, апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції щодо відсутності підстав для задоволення позову.

Враховуючи подання представником Пиц я А. А. - адвокатом Репаком В. В., до судових дебатів доказів на підтвердження його участі у судових засіданнях, квитанцій про оплату клієнтом гонорару за виконану роботу, відсутність заперечень із сторони позивача, суд апеляційної інстанції, керуючись критеріями обов`язковості та розумності судових витрат, дійшов висновку про стягнення з позивача,понесених відповідачем витрат, в розмірі 10 000 грн.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

06 березня 2026 року до Верховного Суду через засоби поштового зв`язку ОСОБА_1 подав касаційну скаргу на рішення Червоноградського (нині - Шептицького) міського суду Львівської області від 25 березня 2025 року та постанову Львівського апеляційного суду від 09 лютого 2026 року.

Ухвалою Верховного Суду від 25 березня 2026 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без руху, зазначено строк виконання ухвали суду, попереджено про наслідки її невиконання.

У наданий судом строк ОСОБА_1 направив до суду матеріали на усунення недоліків, зазначених в ухвалі Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 25 березня 2026 року.

Ухвалою Верховного Суду від 27 квітня 2026 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано з Шептицького міського суду Львівської області цивільну справу № 454/3538/21.

06 травня 2026 року матеріали цивільної справи № 454/3538/21 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 16 вересня 2026 року справу призначено до судового розгляду у складі колегії із п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення Червоноградського міського суду Львівської області від 25 березня 2025 року та постанову Львівського апеляційного суду від 09 лютого 2026 року скасувати, прийняти нову постанову про задоволення його позову.

Підставою касаційного оскарження судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від: 05 грудня 2018 року у справі № 520/15970/16-ц, 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц, 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20; постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16; постановах Верховного Суду від: 29 січня 2019 року у справі № 903/41/18, 04 вересня 2019 року у справа № 520/548/18, 11 грудня 2019 року у справі № 320/4938/17, 06 червня 2021 року в справі № 554/4741/19 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Крім того, заявник указує на порушення судом норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суд не дослідив зібрані у справі докази та не надав їм належної правової оцінки (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційну скаргу мотивовано тим, що висновки судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позовних вимог суперечать встановленим обставинам справи та наявним у її матеріалах доказам. Суд першої інстанції знехтував преюдиційним рішенням Сокальського районного суду від 20 листопада 2017 року у справі № 454/2228/15-ц та фактично ухвалив рішення, яке унеможливлює виконання зазначеного судового рішення.

Відмовляючи у позові, суд першої інстанції неправомірно послався на рішення Сокальського районного суду Львівської області від 16 лютого 2011 року у справі № 2-351/11 (про розірвання договорів) та вирок Галицького районного суду від 30 грудня 2013 року у справі № 1-227/11 (щодо обвинувачення ОСОБА_3 ), які не стосуються предмета судового спору та доказування у справі, що переглядається.

Також судом неправильно застосовано положення статті 388 ЦК України, помилково ототожнено виконавчий напис з рішенням суду, не застосовано принцип пропорційності відповідно до статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції.

Усупереч пунтку 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі» мотивувальна частина рішення суду апеляційної інстанйції не містить обґрунтування щодо кожного доводу сторін по суті позову, що є складовою вимогою частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

Апеляційний суд не врахував доводи позивача про: неправильне застосування статті 388 ЦК України; формальний підхід до питання добросовісності набувача; відсутність аналізу виконавчого напису; не врахував, що банк був учасником справи про визнання договорів недійсними; порушення процесуальних норм; ігнорування стандартів ЄСПЛ та постанов Верховного Суду; ухвалення судом першої інстанції рішення, яке по суті не відповідає заявленим позовним вимогам.

Апеляційний суд порушив вимоги статей 12, 13, 76-81, 89, 263, 367 ЦПК України.

З огляду на недійсність первинних правочинів ОСОБА_3 без належних правових підстав передав належне позивачу майно в іпотеку ПАТ «Універсал Банк», яке надалі було реалізоване та набуте ОСОБА_2 .

Беручи до уваги зміст статті 388 ЦК України та висновки Верховного Суду, можна констатувати: якщо первинні правочини, на підставі яких майно вибуло поза волею власника, визнано недійсними, визнання недійсним наступного правочину з реалізації на торгах не є необхідним, а належним способом захисту є вимога про витребування майна.

Спірне майно було придбано на торгах на виконання виконавчого напису нотаріуса, який втратив чинність, а не на виконання судового рішення. Отже частина друга статті 388 ЦК України до спірних правовідносин не застосовується.

Витрати на правничу допомогу стягнуто незаконно, без належних доказів і з ігноруванням факту попередньої сплати.

У матеріалах відсутні належні та допустимі докази витрат, а саме: акт виконаних робіт; розрахунок: банківські документи; підтвердження обсягу та вартості послуг; документи, які відповідають Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні».

Апеляційний суд визнав допустимою усну заяву про витрати, що суперечить статті 141 ЦПК України і позбавило іншу сторону можливості надати заперечення.

У відзиві на касаційну скаргу, поданому до суду 12 травня 2026 року, АТ «Універсал Банк» заперечує проти доводів ОСОБА_1 , просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Червоноградського міського суду Львівської області від 25 березня 2025 року та постанову Львівського апеляційного суду від 09 лютого 2026 року - без змін.

У відзиві на касаційну скаргу, поданому до суду 13 травня 2026 року, приватний виконавець Пиць A. A. заперечує проти доводів ОСОБА_1 , просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Червоноградського міського суду Львівської області від 25 березня 2025 року та постанову Львівського апеляційного суду від 09 лютого 2026 року - без змін.

Також порушує питання про стягнення витрат, пов`язаних з наданням правової допомоги.

15 травня 2026 року до Верховного Суду надійшла заява представника приватного виконавця Пиця A. A. - адвоката Репака В. В., про компенсацію витрат на професійну правничу допомогу.

25 травня 2026 року до Верховного Суду від ОСОБА_1 надійшли відповіді на відзиви АТ «Універсал Банк» та приватного виконавця Пиця A. A.

Також01 червня 2026 року, 11 червня 2026 року, 05 жовтня 2026 року до Верховного Суду від ОСОБА_1 надійшли додаткові пояснення на касаційну скаргу, щодо яких слід зазначити таке.

Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено лише скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне судове рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, якщо касаційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому такого судового рішення (частини перша, друга статті 390 ЦПК України).

Суд може дозволити учаснику справи подати додаткові пояснення щодо окремого питання, яке виникло при розгляді справи, якщо визнає це за необхідне (частина п`ята статті 174 ЦПК України).

09 лютого 2026 року суд апеляційної інстанції прийняв постанову, додаткові пояснення подано після спливу строку на подання касаційної скарги. Дозволу на їх подання заявник не просив, а Верховний Суд не визнав необхідним подання цих пояснень і не надав дозволу позивачеві їх подати після спливу строку для подання касаційної скарги.

Тому ці додаткові пояснення слід повернути заявнику без розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Відповідно до договорів купівлі-продажу від 29 жовтня 2007 року ОСОБА_1 продав ОСОБА_3 комплекс будівель, загальною площею 649,1 кв. м, що складається з трьох будівель: цегляного цеху виробництва сухого молока, цегляних гаражів, цегляної трансформаторної та споруди № 1-3, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , та земельну ділянку для обслуговування виробничого приміщення за тією ж адресою.

Згідно з пунктом 8 договору купівлі-продажу комплексу будівель та пункту 7 договору купівлі-продажу земельної ділянки від 29 жовтня 2007 року розрахунок за придбану нерухомість мав бути проведений покупцем ОСОБА_3 після укладення ним кредитної угоди з банком.

У той самий день, 29 жовтня 2007 року, на забезпечення виконання взятих на себе зобов`язань за кредитним договором від 25 жовтня 2007 року ОСОБА_3 передав ВАТ «Банк Універсальний» в іпотеку вказаний комплекс будівель та земельну ділянку, належні йому на підставі договорів купівлі-продажу, укладених 29 жовтня 2007 року з ОСОБА_1 .

Внаслідок невиконання позичальником ОСОБА_3 умов кредитного договору від 25 жовтня 2007 року ВАТ «Банк Універсальний» звернулося до приватного нотаріуса Винярської С. В. про видачу виконавчого напису. За змістом виконавчого напису від 16 лютого 2009 року звернуто стягнення на нежитлові приміщення та земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 , які були передані ОСОБА_3 в іпотеку в якості забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором від 26 жовтня 2007 року № 11-1/792к-07.

Рішенням Сокальського районного суду Львівської області від 16 лютого 2011 року, яке набрало законної сили у справі № 2-351/11 (залишено без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 09 квітня 2014 року), відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про розірвання договорів купівлі-продажу комплексу будівель та земельної ділянки для обслуговування виробничого приміщення від 29 жовтня 2007 року, визнання недійсними свідоцтва про право власності та державного акта на право власності на земельну ділянку.

Цим судовим рішенням встановлено, що згідно з кредитним договором № 11-1/792-07 ОСОБА_3 у ВАТ «Банк Універсальний» (тепер АТ «Універсал Банк») отримав кредит у сумі 300 000 дол. США 26 жовтня 2007 року (на підставі заяви про видачу готівки № 1090), що еквівалентно 1 515 000 грн. Відповідно до оспорюваних договорів купівлі-продажу від 29 жовтня 2007 року загальна вартість відчужуваного майна становила 1 520 050 грн.

З посиланням на показання свідків ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 у справі № 2-351/11 місцевий суд встановив, що 29 жовтня 2007 року (в день укладення спірних договорів) ОСОБА_3 передав ОСОБА_1 300 000 дол. США за спірну нерухомість. Одержавши кошти від ОСОБА_3 , ОСОБА_1 погасив власний кредит у ПАТ «Укрсиббанк», тим самим знявши заборону на спірну нерухомість, після чого сторони уклали спірні договори у нотаріуса в м. Сокаль Львівської області.

Згідно з витягами з реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна 29 жовтня 2007 року о 10.21 год. заборона (арешт) спірної нерухомості стосувалася особи власника - ОСОБА_1 , а о 13.09 год. цього ж числа іншого власника - ОСОБА_3 .

Вироком Галицького районного суду міста Львова від 30 грудня 2013 року у справі № 1-227 ОСОБА_3 визнано винним у вчиненні злочинів, передбачених частиною четвертою статті 190, частиною другою статті 209 КК України.

Цим вироком встановлено, що ОСОБА_3 , отримавши кредитні кошти без мети їх повернення у ВАТ «Банк Універсальний» згідно з кредитним договором від 26 жовтня 2007 року № 11-1/792к-07 у розмірі 300 000 дол. США, шляхом шахрайських дій з метою надання їм правомірного вигляду, використав ці кошти на придбання у ОСОБА_1 виробничого комплексу площею 649,1 кв. м та земельної ділянки площею 0,6203 га, кадастровий номер 4224810100:01:001:0018, на якій розташований зазначений комплекс за адресою: АДРЕСА_1 , тобто шляхом передачі ОСОБА_1 грошових коштів в сумі 300 000 дол. США в якості розрахунку за придбане майно. Факт проведення розрахунку за придбаний комплекс на суму 300 000 дол. США між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 підтверджено рішенням Сокальського районного суду Львівської області від 16 лютого 2011 року та поясненнями свідків в межах кримінального провадження.

Заочним рішенням Сокальського районного суду Львівської області від 20 листопада 2017 року у цивільній справі № 454/2228/15-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 визнано недійсними договори купівлі-продажу майнового комплексу нежитлових приміщень, загальною площею 649,1 кв. м, та земельної ділянки площею 0,6203 га, кадастровий номер 4624810100:01:001:0018, за адресою: АДРЕСА_1 , укладені 29 жовтня 2007 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 . Зобов`язано ОСОБА_3 повернути у власність ОСОБА_1 вказані нежитлові приміщення комплексу та земельну ділянку. Скасовано державну реєстрацію права власності на вказане майно та земельну ділянку.

Постановою Львівського апеляційного суду від 29 січня 2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено. Рішення Сокальського районного суду Львівської області від 20 листопада 2017 року скасовано і ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання договорів недійсними, зобов`язання повернути майно та скасування державної власності відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. З 29 січня 2026 року рішення суду набрало законної сили.

У межах виконавчого провадження щодо примусового виконання виконавчого напису нотаріуса від 16 лютого 2009 року приватним виконавцем виконавчого округу Львівської області Пиць А. А. у порядку, визначеному Законом України «Про виконавче провадження», Законом України «Про іпотеку» та Порядком реалізації арештованого майна, затвердженого наказом МЮ України 29 вересня 2016 року № 2831/5? було описано та передано на реалізацію спірне нерухоме майно та земельну ділянку.

Згідно з протоколом проведення електронних торгів від 20 вересня 2018 року № 358570 комплекс будівель загальною площею 649,1 кв.м та земельна ділянка, на якій розташовані будівлі площею 0,6203 га, кадастровий номер 4624810100:01:001:0018, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , було реалізовано за 746 060,00 грн. Переможцем торгів став ОСОБА_2 .

2. Мотивувальна частина

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзивів на неї, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19).

Приватно-правовими нормами визначено обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23).

За змістом частини першої статті 650 ЦК України особливості укладення договорів на біржах, аукціонах, конкурсах тощо встановлюються відповідними актами цивільного законодавства.

Відповідно до частини четвертої статті 656 ЦК України до договору купівлі-продажу, що укладається на організованих ринках капіталу та організованих товарних ринках, конкурсах, аукціонах (публічних торгах), застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої суті.

Верховний Суд неодноразово зазначав про те, що правова природа процедур реалізації майна на прилюдних торгах полягає в продажу майна, тобто у вчиненні дій, спрямованих на виникнення в покупця зобов`язання зі сплати коштів за продане майно та передання права власності на майно боржника, на яке звернено стягнення, до покупця - учасника прилюдних торгів. Аналіз частини першої статті 650, частини першої статті 655 та частини четвертої статті 656 ЦК України дає підстави дійти висновку, що процедура набуття майна на прилюдних торгах є різновидом договору купівлі-продажу, який може визнаватися недійсним у судовому порядку (висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17, від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17, від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 та від 15 вересня 2022 року у справі № 910/12525/20).

Частиною першою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до частини третьої статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Дотримання нормативно встановлених правил призначення та проведення прилюдних торгів є обов`язковою умовою правомірності правочину.

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню в разі невиконання їх у добровільному порядку, регламентуються Законом України «Про виконавче провадження».

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій, визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Статтею 48 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації.

Про звернення стягнення на майно боржника виконавець виносить постанову.

За змістом статті 61 Закону України «Про виконавче провадження» реалізація арештованого майна (крім майна, вилученого з цивільного обороту, обмежено оборотоздатного майна та майна, зазначеного у частині восьмій статті 56 цього Закону) здійснюється шляхом електронних торгів або за фіксованою ціною.

Процедура реалізації арештованого майна визначається Порядком реалізації арештованого майна, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 29 вересня 2016 року № 2831/5(далі - Порядок № 2831/5), який діяв на час проведення оспорюваних електронних торгів.

Верховний Суд у спорах про визнання електронних торгів недійсними неодноразово наголошував на тому, що у вирішенні такого спору обов`язковому встановленню підлягають обставини: 1) чи мало місце порушення вимог Порядку № 2831/5 та інших норм законодавства шляхом проведення електронних торгів; 2) чи вплинули ці порушення на результати електронних торгів; 3) чи мало місце порушення прав і законних інтересів позивача, який оспорює результати електронних торгів (постанови Верховного Суду від 14 березня 2018 року у справі № 910/1454/17, від 20 листопада 2019 року у справі № 925/796/18, від 10 березня 2020 року у справі № 927/1184/15).

Суд зазначає, що відповідно до змісту статей 15, 16 ЦК України матеріально-правовий аспект захисту цивільних прав та інтересів насамперед полягає в з`ясуванні, чи має особа таке право або інтерес та чи були вони порушені або було необхідним їх правове визначення. Подібні за змістом висновки, викладено у постановах Верховного Суду від 05 квітня 2018 року у справі № 910/9256/17 та від 28 листопада 2018 року у справі № 924/374/17.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.

Таким чином, з урахуванням обґрунтування наведеного позивачем у позові, у цьому спорі підлягають встановленню обставини щодо наявності/відсутності порушень зі сторони відповідачів положень Порядку № 2831/5 під час проведення оспорюваних торгів, у тому числі встановлення обставин щодо наявності/відсутності впливу таких порушень на результати електронних торгів. Крім того, обов`язковому встановленню підлягають обставини щодо наслідків та впливу таких порушень на права та інтереси позивача, який оспорює результати електронних торгів.

Обґрунтовуючи позов, ОСОБА_1 посилався на те, що суди не врахували факт повернення спірного майна до його власності на підставі судового рішення, що, на його думку, узгоджується зі змістом статті 216 ЦК України, тоді як реалізація майна на електронних торгах перешкоджає такому поверненню майна від ОСОБА_3 . Суди взяли до уваги преюдиційне рішення у справі № 454/2228/15, не перевірили, чи було насправді вчинено приватним нотаріусом Винярською С. М. виконавчий напис 16 лютого 2009 року № 86 про звернення стягнення на майно боржника ОСОБА_3 та чому його вчинено до закінчення строку виконання ОСОБА_3 боргового зобов`язання, чому приватний виконавець Пиць А.А. прийняв до виконання виконавчий напис з пропуском річного строку його пред`явлення, а саме 06 березня 2018 року, тобто через дев`ять років після його видачі. Також наголошує, що спірне майно перейшло до недобросовісного набувача ОСОБА_2 , а тому має бути витребуване від нього.

У зв`язку з цим ОСОБА_1 просив суд визнати недійсними договори купівлі-продажу від 20 вересеня 2018 року, укладені у процедурі проведення електронних торгів з реалізації майна, а також визнати недійсним свідоцтво про право власності на комплекс будівель, споруд, витребувати від ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 нерухоме майно.

Обов`язок доказування в цивільному процесі встановлений статтею 81 ЦПК України, відповідно до якого кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Як на правову підставу, позивач ОСОБА_1 посилається на наявність заочного рішення Сокальського районного суду Львівської області від 20 листопада 2017 року у справі № 454/2228/15-ц про визнання договорів недійсними, спонукання до вчинення дій та скасування державної реєстрації права власно, яким його позов до ОСОБА_3 задоволено.

Суди попередніх інстанцій під час розгляду справи встановили, що заочне рішення Сокальського районного суду Львівської області від 20 листопада 2017 року у справі № 454/2228/15-ц було предметом апеляційного перегляду за апеляційною скаргою ОСОБА_3 .

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року в справі № 922/2416/17 (провадження № 12-44гс20) зазначено, що:

- скасоване судове рішення не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення, але його скасування саме по собі (тобто без встановлення інших обставин, що, зокрема, можуть підтверджувати недобросовісність дій, які були вчинені на підставі цього рішення) не є підставою для перегляду всіх юридичних фактів, що виникли, змінилися чи припинилися на підставі відповідного рішення;

- виключення відомостей про право іпотеки з відповідного Державного реєстру, зокрема, на підставі судового рішення, не є правовим наслідком такого рішення, не впливає на чинність іпотеки. Скасування того судового рішення, що мало наслідком внесення до Державного реєстру іпотек запису про припинення іпотеки, не відновлює дію останньої, оскільки іпотека зберігає чинність незалежно від відсутності певний час відомостей про неї у відповідному державному реєстрі;

- за відсутності в реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень (пункт 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 за провадженням № 12-127гс19).

Постановою Львівського апеляційного суду від 29 січня 2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено. Рішення Сокальського районного суду Львівської області від 20 листопада 2017 року у справі № 454/2228/15-ц скасовано і ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. З 29 січня 2026 року рішення апеляційного суду набрало законної сили.

Таким чином, нерухоме майно фактично не вибувало із власності ОСОБА_3 на користь позивача.

Незважаючи на ухвалення Сокальським районним судом Львівської області заочного рішення від 20 листопада 2017 року, його скасування саме по собі не є підставою для перегляду всіх юридичних фактів, що виникли, змінилися чи припинилися на підставі відповідного рішення.

Отже, суди правильно виходили з того, що станом на момент проведення електронних торгів щодо реалізації предмета іпотеки, а також на день вирішення спору у справі № 454/3538/21, рішення Сокальського районного суду від 20 листопада 2017 року у справі № 454/2228/15-ц не набрало законної сили, про наслідки ухвалення цього рішення суду з державних реєстрів приватному виконавцю відомо не могло бути, ОСОБА_1 не був стороною виконавчого провадження, а тому ухвалення вказаного рішення саме по собі не вплинуло та не порушувало права і законні інтереси позивача, що могло б указувати на незаконність проведених електронних торгів.

Разом з цим, суди правомірно врахували обставини, які стосувалися правовідносин з набуття ОСОБА_3 у власність спірного майно та передачу його в іпотеку, встановлені судовими рішеннями у справах № 2-351/11, № 1-227/11 та № 454/3538/21.

Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 18 квітня 2018 року, справа № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17), зазначив, що преюдиціальність - це обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/17 (провадження № 12-144гс18) зазначено, що преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи.

Наведеними вище судовими рішеннями, які набрали законної сили, встановлено:

- добровільне відчуження ОСОБА_1 ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 29 жовтня 2007 року майнового комплексу та земельної ділянки на АДРЕСА_1 (№ 454/3538/21);

- обізнаність ОСОБА_1 про наміри ОСОБА_3 передати спірне майно в іпотеку ПАТ «Універсал Банку»;

- отримання ОСОБА_1 грошових коштів за продане майно;

- встановлення вироком (щодо обвинуваченого ОСОБА_3 , справа № 1-227/11) з посиланням на рішення Сокальського районного суду Львівської області від 16 лютого 2011 року у справі № 2-351/11 (про розірвання договорів) обставин використання кредитних коштів (без мети їх повернення) на придбання майна у ОСОБА_1 .

З огляду на це, суди правильно виходили з того, що ОСОБА_1 не має речових прав на спірні об`єкти нерухомого майна і,відповідно, не довів порушеного цивільного права на ці об`єкти.

Верховний Суд у постанові від 12 червня 2019 року у справі № 914/2867/16 вказав, що реституція застосовується виключно між сторонами недійсного правочину. Також в ухвалі Верховного Суду від 21 травня 2021 у справі № 756/8056/19 прямо вказано, що повернення сторін правочину у попередній стан не відновить порушеного права третьої особи, яка не є стороною такого правочину.

ОСОБА_1 не є стороною договору, укладеного за результатами торгів, що були проведені в порядку звернення стягнення на його майно. Сторонами такого договору є відповідний орган державної виконавчої служби і організатор торгів (сторона продавця) та переможець торгів (сторона покупця) (аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 16 вересня 2020 року у справі № 1522/21119/12).

Також позивач не довів те, що продаж майна через електронні торги відбувся без дотримання Закону України «Про виконавче провадження», Законом України «Про іпотеку» та Порядку реалізації арештованого майна.

Враховуючи те, що позивач ОСОБА_1 відповідно до статей 76-80 ЦПК України не довів належними, допустимими, достовірними та достатніми доказами порушення внаслідок проведення електронних торгів його прав та законних інтересів, проведення електронних торгів без дотримання Закону України «Про виконавче провадження», Закону України «Про іпотеку» та Порядку реалізації арештованого майна, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні вимог про визнання недійсними договорів купівлі-продажу від 20 вересеня 2018 року.

Питання дійсності/недійсності спірних електронних торгів зумовлює необхідність розглянути вимоги позивача щодо витребування майна, які у контексті цього судового спору є похідними позовними вимогами.

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України у разі якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 29 квітня 2020 року у справі №906/655/18, від 19 вересня 2019 у справі №756/13683/16-ц, від 15 травня 2019 року у справі №522/7636/14-ц, від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16, постанові Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року у справі 6-140цс14).

Незаконним володільцем може бути і добросовісний, і недобросовісний набувач. Добросовісним набувачем є особа, яка не знала і не могла знати про те, що майно придбане в особи, яка не мала права його відчужувати. Недобросовісний набувач, навпаки, на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна знав або міг знати, що річ відчужується особою, якій вона не належить і яка на її відчуження не має права. Слід зазначити, що від недобросовісного набувача майно може бути витребувано в будь-якому випадку. Від добросовісного - лише в передбачених законом випадках, а саме відповідно до статті 388 ЦК України.

Чинне законодавство України не пов`язує можливість витребування майна у добросовісного набувача з обставинами щодо наявності волі у відчужувача за останнім у ланцюгу договорів договором. Витребування майна від добросовісного набувача у такому випадку залежить від наявності волі на передачу цього майна у власника майна - відчужувача за першим договором у ланцюгу договорів (аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 15.03.2017 у справі №3-1515гс16, від 25.01.2017 у справі №3-1533гс16, від 23.11.2016 у справі №3-1058гс16, від 05.10.2016 у справі №3-604гс16).

Суди правильно вказали, що вибуття спірного нерухомого майна з володіння власника (позивача) з його волі виключає можливість застосування до спірних правовідносин положень частини першої статті 388 ЦК України.

Переглядаючи справу в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції врахував аргументи позивача, викладені у апеляційній скарзі, які є аналогічними доводам касаційної скарги, врахувавши наведені норми матеріального права, правильно встановивши обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, обґрунтованого погодився з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову.

Підсумовуючи викладене, Верховний Суд констатує, що доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність судових рішень не впливають, а спрямовані на зміну оцінки доказів, здійсненої судами, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції та не може бути здійснене цим судом під час перегляду оскаржуваних судових рішень.

Повноваження суду касаційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України», заява № 3236/03).

Оцінюючи рівень вмотивованості оскаржуваних рішень, Верховний Суд зазначає, що сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникли при кваліфікації спірних правовідносин. Доводи касаційної скарги не спростовують обґрунтованих висновків судів попередніх інстанцій та не дають підстав для скасування рішень.

Щодо витрат на правничу допомогу, понесених відповідачем Пицем А. А. в суді апеляційної інстанції

Право на професійну правничу допомогу гарантовано статтею 59 Конституції України, офіційне тлумачення якої надано Конституційним Судом України у рішеннях від 16 листопада 2000 року № 13-рп/2000, від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009.

Так, у рішенні Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року

№ 23-рп/2009 зазначено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема, в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо.

Згідно з частиною першою, пунктом 1 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Статтею 134 ЦПК України передбачено, що разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв`язку із розглядом справи.

Згідно з частинами першою-п`ятою статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідно до частин першої-третьої, восьмої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися. Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

У пункті 4 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» визначено, що договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Згідно з частиною першою статті 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.

Відповідно до статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Згідно з правовими висновками, викладеними в додаткових постановах Верховного Суду від 16 червня 2022 року у справі № 873/244/21, від 19 липня 2022 року у справі № 910/6807/21, від 16 березня 2023 року у справі № 927/153/22, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх вартість уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 751/3840/15-ц (провадження № 14-280цс18) зазначено, що склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування в справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), розрахунок наданих послуг, документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Наявність документального підтвердження витрат на правову допомогу та їх розрахунок є підставою для задоволення вимог про відшкодування таких витрат.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 представник Пиця А. А. - адвокат Репак В. В., просив стягнути з ОСОБА_1 на користь відповідача судові витрати на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції в розмірі 10 000 грн, а 26 вересня 2025 року надіслав суду заяву про компенсацію витрат на професійну правничу допомогу із додатками.

На підтвердження надання правової допомоги Пицю А. А. і розміру витрат на правову допомогу, понесених відповідачем у зв`язку з розглядом цієї справи в судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій, його адвокат Репак В. В. надав суду:

- договір про надання правової допомоги № 25 від 14 травня 2020 року, укладений між АБ «Віталія Репака» та приватним виконавцем Пицем А. А.;

- додаткову угоду № 2 від 13 травня 2024 року до договору № 25, укладену між АБ «Віталія Репака» та приватним виконавцем Пицем А. А.;

- рахунок № 91 від 25 вересня 2025 року для оплати послуг за правничі послуги у справі № 454/3538/21 у розмірі 10 000 грн;

- платіжну інструкцію від 25 вересня 2025 року № 6980 про сплату Пицем А. А. АБ «Віталія Репака» за правничі послуги згідно рахунку № 91 від 25 вересня 2025 року 10 000,00 грн.

ОСОБА_1 не надав суду заперечень щодо заявленої вимоги відповідача.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) зроблено висновок, що «саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони. Принцип змагальності знайшов свої втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності».

Зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19 та від 06 грудня 2019 року у справі № 910/353/19, постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 25 травня 2021 року у справі № 910/7586/19, постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 січня 2022 року у справі № 757/36628/16-ц.

Вирішуючи питання компенсації витрат на правову допомогу, суд апеляційної інстанції правильно виходив із того, що витрати відповідача Пиця А. А. , понесені на правничу допомогу, підтверджені належними та допустимими доказами, а тому підлягають розподілу за правилами, установленими статтею 141 ЦПК України.

Щодо судових витрат, понесених відповідачем Пицем А. А. під час розгляду справи у Верховному Суді

У відзиві на касаційну скаргу, поданому до суду 12 травня 2026 року, приватний виконавець Пиць A. A., серед іншого, просив вирішити питання про відшкодування витрат на правову допомогу у зв`язку з касаційним переглядом справи, орієнтовно у розмірі 8 000 грн.

15 травня 2026 року до Верховного Суду надійшла заява представника приватного виконавця Пиця A. A. про компенсацію витрат на професійну правничу допомогу.

На підтвердження понесення витрат на правничу допомогу у розмірі 8 000 грн представник Пиця A. A. надав суду:

- ордер про надання адвокатом Репаком В. В. правничої допомоги відповідачу Пиц ю А. А. у Верховному Суді від 13 травня 2026 року;

- договір про надання правової допомоги № 25 від 14 травня 2020 року, укладений між АБ «Віталія Репака» та приватним виконавцем Пицем А. А.;

- додаткову угоду № 1 від 13 травня 2022 року до договору № 25, укладену між АБ «Віталія Репака» та приватним виконавцем Пицем А. А.;

- рахунок № 99 від 13 травня 2026 року для оплати послуг за правничі послуги у справі № 454/3538/21 у розмірі 8 000 грн;

- платіжну інструкцію від 13 травня 2026 року № 57118 про сплату Пицем А. А. АБ «Віталія Репака» за правничі послуги згідно рахунку № 99 від 13 травня 2026 року 8 000,00 грн.

ОСОБА_1 не надав до касаційного суду заперечення на стягнення з нього витрат на правову допомогу на користь відповідача у визначеному останнім розмірі.

Колегія суддів, врахувавши складність справи та обсяг виконаних адвокатом робіт і наданих послуг, час, витрачений адвокатом, зміст відзиву на касаційну скаргу, відсутність заперечень позивача щодо неспівмірності витрат, вважає, що відповідачем доведено понесення ним витрат на надання правничої допомоги у суді касаційної інстанції у заявленому розмірі.

Переглянувши у касаційному порядку судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, з урахуванням того, що суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій, Верховний Суд дійшов висновку, що місцевий та апеляційний суди правильно застосували норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, з урахуванням доказів, наданих сторонами, зробили обґрунтовані висновки по суті спору, не допустили порушень норм процесуального права, які б давали підстави для скасування оскаржених судових рішень судом касаційної інстанції.

Згідно із пунктом 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскільки колегія суддів встановила, що оскаржувані рішення місцевого суду та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому їх, відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України, необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 415-419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду