ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 488/2619/24

У червні 2024 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до Миколаївської обласної військової адміністрації про визнання бездіяльності неправомірною та зобов`язання вчинити певні дії.

Позовні вимоги мотивовані тим, що ОСОБА_1 є власником житлового будинку

АДРЕСА_1 , загальною площею 419,6 кв. м, житловою площею 145,2 кв. м.

Зазначений житловий будинок розташований на земельній ділянці, площею 0,10 га, з кадастровим номером 4810136600:05:001:0033, з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, категорія земель - землі житлової та громадської забудови.

01 квітня 2024 року позивач звернувся до Миколаївської обласної військової адміністрації із заявою про приватизацію цієї земельної ділянки, проте листом від 25 квітня 2024 року № 05-65/1086/5-24 відповідач повідомив, що відсутня можливість передачі у власність позивача вказаної земельної ділянки у зв`язку із триваючими судовими спорами щодо неї.

Позивач вважав, що відповідач згідно з земельним законодавством повинен був прийняти рішення, зокрема, про затвердження технічної документації та передачу земельної ділянки у власність або винести вмотивоване рішення про відмову у вчиненні таких дій.

Разом з тим відповідач фактично самоусунувся від прийняття відповідного рішення, обмежившись лише направленням на адресу позивача вказаного листа, в якому відсутнє належне правове обґрунтування відмови у задоволенні заяви ОСОБА_1 .

Отже, такою протиправною бездіяльністю відповідача було допущено порушення прав позивача.

З урахуванням викладеного ОСОБА_2 просив суд:

- визнати протиправною бездіяльність Миколаївської обласної військової адміністрації щодо неприйняття рішення за результатами розгляду заяви позивача про приватизацію земельної ділянки з кадастровим номером 4810136600:05:001:0033, площею 0,10 га, за адресою:

АДРЕСА_1 , для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд;

- зобов`язати відповідача розглянути заяву позивача повторно та прийняти рішення відповідно до положень закону.

Ухвалою Корабельного районного суду міста Миколаєва від 12 березня

2026 року провадження в справі за позовом ОСОБА_1 до Миколаївської обласної військової адміністрації про визнання бездіяльності неправомірною та зобов`язання вчинити певні дії, закрито.

Ухвалу суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_2 у позовній заяві посилався на те, що Миколаївська обласна військова адміністрація, як орган, до повноважень якого належить вирішення питання надання у власність спірної земельної ділянки, не розглянув заяву позивача у визначеному законом порядку, зокрема, не прийняв вмотивоване рішення згідно зі своєю компетенцією, обмежившись направленням листів, які не є рішеннями (розпорядчими актами), чим вчинив бездіяльність.

У справі має місце спір між позивачем, як фізичною особою, та відповідачем, як суб`єктом владних повноважень, з приводу реалізації останнім владних управлінських повноважень. При цьому спір про право власності на земельну ділянку не вирішується та не відноситься до предмету позову, і позивачем оспорюється саме недотримання відповідачем процедури розгляду його заяви про передачу у власність земельної ділянки.

Отже, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що цей спір за своєю правовою природою та характером спірних правовідносин є адміністративним спором.

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 21 квітня 2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана його представником - адвокатом Родіоновою В. Є., залишено без задоволення, ухвалу Корабельного районного суду міста Миколаєва від 12 березня 2026 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом на захист свого інтересу щодо отримання земельної ділянки у власність. Позивач вважав, що його право не було реалізоване, оскільки Миколаївська обласна військова адміністрація не розглянула подану ним заяву у передбаченому ЗК України та Законом України «По місцеві адміністрації» порядку, а саме він отримав відповіді на свої заяви першого заступника начальника обласної військової адміністрації, тоді як з питань надання у власність громадянину земельної ділянки державної власності має бути прийнято розпорядження головою місцевої державної адміністрації.

Апеляційний суд дійшов висновку про те, що непроведення у встановленому законом порядку розгляду заяви позивача про надання йому у власність земельної ділянки саме по собі не є порушенням цивільного права за відсутності обставин, які свідчать про наявність у позивача або інших заінтересованих осіб відповідного речового права щодо такої земельної ділянки.

Про наявність існуючого речового права позивача або інших осіб на земельну ділянку в позовній заяві не зазначено, судами існування такого права не встановлене. Також ОСОБА_1 не заявляв вимоги про визнання за ним права власності на земельну ділянку.

Отже, апеляційний суд погодився з висновком суд першої інстанції про те, що цей судовий спір не має ознак приватноправового і підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.

У травні 2026 року надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Родіонова В. Є., на ухвалу Корабельного районного суду міста Миколаєва від 11 березня 2026 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 21 квітня 2026 року.

У касаційній скарзі заявник просив скасувати оскаржувані судові рішення і направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Ухвалою Верховного Суду від 22 червня 2026 рокувідкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Родіонова В. Є., на ухвалу Корабельного районного суду міста Миколаєва від 12 березня 2026 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 21 квітня 2026 року, витребувано справу із суду першої інстанції.

У серпні 2026 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 16 жовтня 2026 рокусправу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у складі колегії з п`яти суддів.

Підставою касаційного оскарження заявник вказує на неврахування судами висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанова Верховного Суду від13 листопада 2019 року у справі №823/1984/16, від 19 жовтня 2022 року у справі №447/232/22.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що справа підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства.

Листами Миколаївської обласної військової адміністрації від 25 квітня

2024 року та 27 травня 2024 року про результати розгляду заяв позивача про приватизацію землі відмовлено останньому у здійсненні такої приватизації.

Проте позивач вважав, що вказану відмову не оформлено у встановленому законом порядку.

Отже, зазначені обставини свідчать про те, що між сторонами виник спір про право, оскільки позивачем також було заявлено вимогу про передачу йому у власність спірної земельної ділянки, тому ця справа підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства. Суди помилково віднесли спірні правовідносини до публічно-правових.

У вересні 2026 року Миколаївська обласнавійськоваадміністрація направила до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити без задоволення касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Родіонова В.Є., а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки вони є законними і обґрунтованими, доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на їх законність не впливають.

Мотивувальна частина

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Касаційне провадження відкрито з підстав, передбачених пунктами 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з таких підстав.

За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

Судова юрисдикція - це інститут права, покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Це і компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин (постанова Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 638/14011/16).

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції (постанова Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 712/9272/17).

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ (постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 січня 2021 року у справі № 127/21764/17, від 23 березня 2021 року у справі № 367/4695/20).

Правила про предметну юрисдикцію передбачають розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожний суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законом, тобто діяти в межах встановленої компетенції.

Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України).

У частині першій статті 2 КАС України визначено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір; публічно-правовий спір - спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи (пункти 1, 2 частини першої статті 4 КАС України).

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

Суб`єкт владних повноважень - орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України).

Суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України).

Статтею 24 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише в межах повноважень та у спосіб, передбачений Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а в Автономній Республіці Крим - також нормативно-правовими актами Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про адміністративну процедуру» цей Закон регулює відносини органів виконавчої влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, інших суб`єктів, які відповідно до закону уповноважені здійснювати функції публічної адміністрації, з фізичними та юридичними особами щодо розгляду і вирішення адміністративних справ шляхом прийняття та виконання адміністративних актів.

Згідно з частиною першою статті 18 Закону України «Про адміністративну процедуру» особа має право на оскарження рішень, дій чи бездіяльності адміністративного органу в порядку адміністративного оскарження відповідно до цього Закону та/або в судовому порядку.

Особа не може посилатися на законний інтерес, якщо не закінчився строк звернення до адміністративного суду із позовною заявою щодо адміністративного акта, а також якщо не завершено розгляд відповідної судової справи (частина четверта статті 89 Закону України «Про адміністративну процедуру»).

До адміністративної юрисдикції відносяться справи, які виникають зі спору в публічно-правових відносинах, що стосується цих відносин, коли один з його учасників - суб`єкт владних повноважень здійснює владні управлінські функції в цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує їх права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин. Спір набуває ознак публічно-правового за умов не лише наявності серед суб`єктів спору публічного органу чи посадової особи, а й здійснення ним (ними) у цих відносинах владних управлінських функцій. Визначальними ознаками приватноправових відносин є юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового, особистого інтересу суб`єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права (як правило майнового) певного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб`єкта владних повноважень. При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити зі змісту права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. До таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в постановах: від 13 березня 2019 року у справі № 202/30/17, від 19 червня 2019 року у справі № 826/5806/17, від 23 листопада 2021 року у справі №175/1571/15.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі №1519/2-787/11 зроблено висновок, що «спори, які виникають за участю суб`єкта владних повноважень з метою реалізації у спірних відносинах наданих йому законодавством владних управлінських функцій, є публічно-правовими».

Схожі висновки зробила Велика Палата Верховного Суду у постановах від 15 травня 2018 року у справі № 463/4564/16-а, від 30 травня 2018 року у справі № 464/5495/13-ц, від 11 червня 2019 року у справі № 917/375/18.

Спірні правовідносини в цій справі зумовлені, на думку позивача, бездіяльністю відповідача, а саме у зв`язку з невинесенням Миколаївською обласноювійськовоюадміністрацією вмотивованого рішення щодо заяви ОСОБА_1 про надання дозволу на приватизацію спірної земельної ділянки.

Аналіз позову свідчить, що позивач фактично вказував на порушення його прав шляхом нездійснення у визначеному законом порядку відповідачем наданих йому владних управлінських функцій.

Тобто такі висновки спростовують доводи заявника у касаційній скарзі про те, що він звернувся до суду за захистом своїх приватних прав та інтересів.

Ураховуючи викладене, Верховний Суд погоджується з висновками судів про те, що спір у цій справі виник за участю суб`єкта владних повноважень з метою реалізації наданих йому законом владних управлінських функцій, а тому є публічно-правовим.

Отже, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, обґрунтовано вважав, що позов ОСОБА_1 до Миколаївської обласної військової адміністрації про визнання бездіяльності неправомірною та зобов`язання вчинити певні дії не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Посилання заявника у касаційній скарзі на відповідні постанови Верховного Суду є безпідставними, оскільки вони є нерелевантними до спірних правовідносин.

Відповідно до частини третьої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, не підтвердилися, висновки судів першої та апеляційної інстанцій є законними та обґрунтованими, тому колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду