ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 748/581/26

26 лютого 2026 року ОСОБА_1 через Електронний суд звернулася з позовом до ТОВ «Агрофірма «Іванівка АГ» про визнання відсутнім права оренди та зобов`язання повернути земельну ділянку.

Позов мотивовано тим, що між позивачем та відповідачем 25 січня 2016 року укладено договір оренди землі за умовами якого позивач передала відповідачу в оренду земельну ділянку строком на 8 років. Термін дії договору закінчився 25 січня 2023 року.

ТОВ «Агрофірма «Іванівка АГ» продовжує користуватися земельною ділянкою позивача після закінчення строку дії договору оренди, чим порушує його права, оскільки спірна земельна ділянка знаходяться у фактичному користуванні відповідача без установлених законом або договором підстав.

Позивака вказувала, що жодних пропозицій щодо укладення договору оренди землі на новий строк відповідач не висловлював, систематично порушував терміни сплати орендної плати. Запис про реєстрацію за відповідачем права оренди на земельну ділянку позивача після закінчення строку оренди землі не відповідає вимогам закону та порушує права позивача.

ОСОБА_1 просила:

визнати відсутнім право оренди земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства площею 4,9200 га, кадастровий номер 7425589700:03:000:0374, розташованої на території Шестовицької сільської ради Чернігівського району Чернігівської області за ТОВ «Агрофірма «Іванівка АГ»;

зобов`язати ТОВ «Агрофірма «Іванівка АГ» повернути ОСОБА_1 земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства площею 4,9200 га, кадастровий номер 7425589700:03:000:0374, розташовану на території Шестовицької сільської ради Чернігівського району Чернігівської області;

стягнути з ТОВ «Агрофірма «Іванівка АГ» на користь ОСОБА_1 понесені нею судові витрати (в т. ч. витрати на оплату професійної правничої допомоги адвоката);

повернути ОСОБА_1 1 357,44 грн сплаченого судового збору.

У березні 2026 року ТОВ «Агрофірма «Іванівка АГ» подало відзив на позовну заяву, в якому просило закрити провадження у справі на підставі пункту 2 частини першої статті 255 ЦПК України та покласти судові витрати на позивача.

Відзив ТОВ «Агрофірма «Іванівка АГ» на позовну заяву мотивовано тим, що відповідач отримав ухвалу суду першої інстанції від 04 березня 2026 року про відкриття провадження у справі але до відкриття провадження у справі право оренди було самостійно припинено відповідачем, а тому на дату відкриття провадження у справі був відсутній предмет спору.

У березні 2026 року ОСОБА_1 подала відповідь на відзив, в якому просила суд прийняти відмову від позову у зв`язку з фактичним задоволенням позовних вимог відповідачем та стягнути з відповідача 2422,40 грн судового збору та 15 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу адвоката.

Відповідь на відзив мотивована тим, що позов представником позивача подано до суду 26 лютого 2026 року через підсистему Електронний суд. Відповідачем подано до суду Витяг з державного реєстру речових прав від 02 березня 2026 року, відповідно до якого інше речове право припинено 27 лютого 2026 року, відомості внесені до реєстру 02 березня 2026 року. Матеріали справи підтверджують, що предмет спору існував на час пред`явлення позову. Якщо позивач не підтримує своїх вимог унаслідок задоволення їх відповідачем після пред`явлення позову, суд за заявою позивача присуджує стягнення понесених ним у справі витрат з відповідача.

Ухвалою Чернігівського районного суду Чернігівської області від 24 квітня 2026 року:

провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ТОВ «Агрофірма «Іванівка АГ» про визнання відсутнім права оренди та повернення земельної ділянки закрито у зв`язку з відмовою позивача від позову;

повернуто ОСОБА_1 з Державного бюджету України 1 357,44 грн;

стягнуто з ТОВ «Агрофірма «Іванівка АГ»на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу адвоката у розмірі 3 000,00 грн.

Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що:

як вбачається з витягу з Державного реєстру речових прав від 02 березня 2026 року, доданого до відзиву, право оренди зазначеної у позові земельної ділянки було припинене. Реєстрація припинення відбулася 27 лютого 2026 року о 12:45. Разом з тим, за даними системи «Електронний суд» позов був сформований 26 лютого 2026 року о 17:17. Авторозподіл позову, згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями, було здійснено 27 лютого 2026 року о 09:22. Отже, на час пред`явлення позову право оренди відповідача на земельну ділянку позивачки залишалося зареєстрованим;

про закриття провадження у справі суд постановляє ухвалу, а також вирішує питання про розподіл між сторонами судових витрат, повернення судового збору з державного бюджету. Позивачка звернулася до суду із заявою про відмову від позову, чим реалізувала своє право, передбачене пунктом 1 частини другої статті 49 ЦПК України. За частинами першою та третьою статті 206 ЦПК України позивач може відмовитися від позову, а відповідач - визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві. У разі відмови позивача від позову суд постановляє ухвалу про закриття провадження у справі. Тому провадження у справі підлягає закриттю за відмовою позивачки від позову, а не через відсутність предмета позову;

за частиною першою статті 142 ЦПК України у разі укладення мирової угоди до прийняття рішення у справі судом першої інстанції, відмови позивача від позову, визнання позову відповідачем до початку розгляду справи по суті суд у відповідній ухвалі чи рішенні у порядку, встановленому законом, вирішує питання про повернення позивачу з державного бюджету 50 відсотків судового збору, сплаченого при поданні позову, а в разі якщо домовленості про укладення мирової угоди, відмову позивача від позову або визнання позову відповідачем досягнуто сторонами за результатами проведення медіації - 60 відсотків судового збору, сплаченого при поданні позову. При подачі позову позивачка мала сплатити 2 129,92 грн. У зв`язку з відмовою від позову їй слід повернути 50 відсотків цієї суми тобто 1 064,96 грн. Також позивачкою фактично було сплачено 2422,40 грн судового збору при подачі позову, а тому надмірно сплачений судовий збір, який підлягає поверненню становить 292,48 грн. тож загальна сума, яка підлягає поверненню позивачці становить 1357,40 грн;

відповідно до частини третьої статті 142 ЦПК України у разі відмови позивача від позову понесені ним витрати відповідачем не відшкодовуються, а витрати відповідача за його заявою стягуються з позивача. Однак якщо позивач не підтримує своїх вимог унаслідок задоволення їх відповідачем після пред`явлення позову, суд за заявою позивача присуджує стягнення понесених ним у справі витрат з відповідача. Таким чином, понесені позивачкою витрати на правничу допомогу у справі підлягають стягненню з відповідача, оскільки її вимоги були задоволені відповідачем після пред`явлення позову, унаслідок чого позивачка не підтримала свої позовні вимоги, це стало підставою для відмови від позову та представник позивачки заявила про стягнення цих витрат. Витрати на професійну правничу допомогу адвоката позивачкою заявлені у розмірі 15 000 грн. На підтвердження витрат на професійну правничу допомогу позивач прикріпила до поданої нею позовної заяви такі копії документів: 1) договір про надання професійної правничої допомоги; 2) свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю представника позивачки; 3) ордер на надання правничої допомоги; 4) попередній (орієнтовний) розрахунок суми витрат на професійну правничу допомогу (стаття 137 ЦПК України), які понесені позивачем у зв`язку з розглядом справи у розмірі 15 000 грн; 5) акт приймання-передачі правових послуг від 7 листопада 2025 року, з якого вбачається сума витрат на правову допомогу у розмірі 15 000 грн та 20 годин, які затрачені на роботу адвоката. Отже, невиконання відповідачем вимог позивача до звернення до суду зумовило необхідність подання позову та понесення витрат на професійну правничу допомогу, а те, що відповідач виконав свої обов`язки лише після відкриття провадження у справі, не звільняє його від обов`язку компенсувати позивачу такі витрати. Разом із тим суд дійшов висновку, що з урахуванням складності справи, наявності заперечень відповідача щодо судових витрат, обсягу виконаних адвокатом робіт та принципів розумності й справедливості, заявлений розмір витрат є неспівмірним, у зв`язку з чим суд вирішив визначити витрати на правничу допомогу у розмірі 3 000 грн. При цьому суд врахував підхід, який сформувався у судовій практиці при розгляді аналогічних спорів із подібними обставинами, де спів мірним визнається саме такий розмір витрат, що також обґрунтовує необхідність зменшення заявленої суми у цій справі. Таким чином, із відповідача на користь позивачки слід також стягнути судові витрати на професійну правничу допомогу адвоката у розмірі 3 000 грн.

Постановою Чернігівського апеляційного суду від 07 серпня 2026 року:

апеляційну скаргу ТОВ «Агрофірма «Іванівка АГ» залишено без задоволення;

апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково;

ухвалу Чернігівського районного суду Чернігівської області від 24 квітня 2026 року в частині розподілу судового збору скасовано;

стягнуто з ТОВ «Агрофірма «Іванівка АГ» на користь ОСОБА_1 1 064,96 грн судового збору за подання позовної заяви до суду першої інстанції;

у іншій частині ухвалу Чернігівського районного суду Чернігівської області від 24 квітня 2026 року залишено без змін;

стягнуто з ТОВ «Агрофірма «Іванівка АГ» на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу в суді апеляційної інстанції в розмірі 3 000,00 грн;

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що:

закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції, посилаючись на положення частин першої, третьої статті 206 ЦПК України, дійшов висновку, що оскільки позивачка звернулася до суду із заявою про відмову від позову, реалізувавши своє право, передбачене пунктом 1 частини другої статті 49 ЦПК України, провадження у справі підлягає закриттю у зв`язку з відмовою позивача від позову, а не через відсутність предмета спору. Також за висновком суду, за даними системи «Електронний суд» позов був сформований 26 лютого 2026 року о 17:17, авторозподіл позову згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями здійснено 27 лютого 2026 року о 09:22, а згідно з витягом з Державного реєстру речових прав право оренди припинено 27 лютого 2026 року о 12:45, тому на час пред`явлення позову право оренди відповідача на земельну ділянку позивачки було зареєстрованим. Судом здійснено розподіл судових витрат на підставі положень статті 142 ЦПК України та Закону України «Про судовий збір». Апеляційний суд частково не погодився з такими висновками суду першої інстанції;

щодо ухвалення судом рішення про закриття провадження у справі апеляційний суд вказав, що закриття провадження у справі - це форма закінчення розгляду цивільної справи без винесення судового рішення, у зв`язку з виявленням після відкриття провадження обставин, з якими закон пов`язує неможливість судового розгляду справи;

відповідно до частини першої статті 206 ЦПК України позивач може відмовитися від позову на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві. До ухвалення судового рішення, у зв`язку з відмовою позивача від позову або визнанням позову відповідачем, суд роз`яснює сторонам наслідки відповідних процесуальних дій, перевіряє, чи не обмежений представник відповідної сторони у повноваженнях на їх вчинення. У разі відмови позивача від позову суд постановляє ухвалу про закриття провадження у справі, що визначено частиною третьою статті 206 ЦПК України;

положення статті 206 ЦПК України є загальною нормою, якою врегульовано наслідки відмови позивача від позову, визнання позову відповідачем. Цією нормою визначено, що в разі відмови позивача від позову суд постановляє ухвалу про закриття провадження у справі. Водночас спеціальною статтею 255 ЦПК України визначено підстави закриття провадження у справі, серед яких наявна підстава - позивач відмовився від позову і відмова прийнята судом;

суд першої інстанції дійшов правильного висновку про прийняття відмови від позову і закрив провадження у справі;

підстави для скасування оскаржуваної ухвали в частині підстави для закриття провадження у справі відсутні, оскільки вона постановлена з урахуванням вимог заяви позивача про відмову від позову та з додержанням норм процесуального права;

щодо вирішення питання про розподіл судового збору, апеляційний суд вказав, що як убачається з частини третьої статті 7 Закону України «Про судовий збір», у разі відмови позивача від позову до початку розгляду справи по суті суд у відповідній ухвалі чи рішенні у порядку, встановленому законом, вирішує питання про повернення позивачу з державного бюджету 50 відсотків судового збору, сплаченого при поданні позову. Статтею 142 ЦПК України визначено, яким чином відбувається розподіл витрат у разі визнання позову, закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду. Відповідно до частини першої цієї статті визначено, що у разі відмови позивача від позову до початку розгляду справи по суті суд у відповідній ухвалі чи рішенні у порядку, встановленому законом, вирішує питання про повернення позивачу з державного бюджету 50 відсотків судового збору, сплаченого при поданні позову. Водночас частиною третьою цієї статті передбачено, що у разі відмови позивача від позову понесені ним витрати відповідачем не відшкодовуються, а витрати відповідача за його заявою стягуються з позивача. Однак якщо позивач не підтримує своїх вимог унаслідок задоволення їх відповідачем після пред`явлення позову, суд за заявою позивача присуджує стягнення понесених ним у справі витрат з відповідача;

тлумачення частини третьої статті 142 ЦПК України свідчить про те, що суд може покласти на відповідача обов`язок відшкодувати позивачу понесені ним витрати лише в тому разі, якщо провадження у справі закрито у зв`язку з відмовою позивача від позову (пункт 4 частини першої статті 255 ЦПК України) внаслідок задоволення відповідачем його вимог після пред`явлення позову. Такі правові висновки викладено Верховним Судом у постанові від 6 травня 2026 року у справі № 726/2253/25 (провадження № 61-13391св25);

відповідно до квитанції АТ КБ «ПриватБанк» від 17 грудня 2025 року позивачем за подання позовної заяви до суду сплачено судовий збір у розмірі 2 422,40 грн. Звертаючись із заявою про закриття провадження у справі, представник ОСОБА_1 - адвокат Кульгейко Л. Ю. просила суд стягнути на користь позивача судовий збір з відповідача, з огляду на те, що відповідач поновив її права на стадії розгляду справи. На вказані обставини та наведені норми суд першої інстанції уваги не звернув та дійшов помилкового висновку про повернення позивачу 50 відсотків сплаченого судового збору з Державного бюджету України в розмірі 1 364,44 грн. Оскільки закриття провадження відбулося на підставі того, що позивач не підтримує своїх вимог унаслідок задоволення їх відповідачем після пред`явлення позову, то при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд мав застосувати частину третю статті 142 ЦПК України та стягнути сплачений позивачем судовий збір з відповідача. Отже, ухвала суду в цій частині не відповідає вимогам закону, а тому підлягає скасуванню з прийняттям апеляційним судом рішення про стягнення витрат позивачу на сплату судового збору за подання до суду позовної заяви з відповідача;

суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про повернення ОСОБА_1 судового збору в розмірі 1 357,44 грн з Державного бюджету України, оскільки відповідно до положень пункту 5 частини першої статті 7 Закону України «Про судовий збір» у разі закриття (припинення) провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв`язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях, сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила, за ухвалою суду. Проте, представник ОСОБА_1 - адвокат Кульгейко Л. Ю. у поданій відповіді на відзив, в якій просила закрити провадження у справі, вимоги про повернення надмірно сплаченого судового збору з Державного бюджету України не заявляла. З урахуванням частини третьої статті 142 ЦПК України, оскільки позивач відмовився від позову у зв`язку з добровільним припиненням права оренди після пред`явлення позову, а предметом позову було саме стягнення заборгованості, у цій справі наявні правові підстави для стягнення з відповідача понесених позивачем судових витрат, зокрема судового збору. Однак суд першої інстанції під час вирішення питання про стягнення витрат зі сплати судового збору в цій справі на вказане належної уваги не звернув, що призвело до постановлення помилкової ухвали в частині розподілу судового збору;

судом першої інстанції під час вирішення питання про стягнення витрат на правову допомогу було враховано, що на підтвердження витрат на професійну правничу допомогу позивачем надано: договір про надання професійної правничої допомоги № 7/10/25 від 07 жовтня 2025 року; свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю серії ЧН № 000535; ордер на надання правничої допомоги серії СВ № 1133191 від 07 жовтня 2025 року; попередній (орієнтовний) розрахунок суми витрат на професійну правничу допомогу (стаття 137 ЦПК України), які понесені позивачем у зв`язку з розглядом справи, у розмірі 15 000,00 грн; акт приймання-передачі правових послуг від 7 жовтня 2025 року, з якого вбачається сума витрат на правову допомогу у розмірі 15 000,00 грн та 18 годин, які затрачені на роботу адвоката. З урахуванням того, що невиконання відповідачем вимог позивача до звернення до суду зумовило необхідність подання позову та понесення витрат на професійну правничу допомогу і відповідач поновив права позивача лише після відкриття провадження у справі, суд першої інстанції дійшов висновку про обов`язок відповідача компенсувати позивачу такі витрати. Водночас з урахуванням складності справи, обсягу виконаних адвокатом робіт та принципів розумності й справедливості, суд першої інстанції дійшов висновку про неспівмірність заявленого розміру витрат, у зв`язку з чим визначив витрати на правничу допомогу у сумі 3 000,00 грн. Із вказаними висновками також погодився і суд апеляційної інстанції, враховуючи, що справа не є складною, позивач відмовився від позову і такий розмір витрат на правничу допомогу є співмірним, а зменшення суми витрат на правничу допомогу - обґрунтованим. За таких обставин, оскільки доводи апеляційної скарги частково знайшли своє підтвердження, на підставі пункту 4 частини першої статті 376 ЦПК України ухвала Чернігівського районного суду Чернігівської області від 24 квітня 2026 року у частині розподілу судових витрат підлягає скасуванню з ухваленням у цій частині нового судового рішення про стягнення частини судового збору з відповідача, а також слід роз`яснити ОСОБА_1 її право звернутися до суду першої інстанції із заявою про повернення надмірно сплаченого судового збору відповідно до пункту 5 частини першої статті 7 Закону України «Про судовий збір». В іншій частині ухвала суду першої інстанції постановлена з додержанням норм процесуального права та підстави для її скасування в межах доводів та вимог апеляційних скарг відсутні;

оскільки апеляційну скаргу щодо закриття провадження у справі залишено без задоволення, підстави для нового розподілу судових витрат, зокрема судового збору за розгляд справи в суді апеляційної інстанції, відсутні;

в апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Кульгейко Л. Ю. просила стягнути з ТОВ «Агрофірма «Іванівка АГ» витрати на правничу допомогу в суді апеляційної інстанції у розмірі 5 000,00 грн. На підтвердження понесених витрат було надано: копію додаткової угоди № 1 від 01 червня 2026 року до договору про надання професійної правничої допомоги № 7/10/25 від 07 жовтня 2025 року, копію ордера серії СВ № 1175473, копію акта про прийняття-передачу правових послуг від 15 червня 2026 року, копію квитанції до прибуткового касового ордера № 84 від 15 червня 2026 року. Враховуючи норми чинного законодавства, що регулюють питання сплати, дослідження та розподілу судових витрат між сторонами судового процесу, характер та обсяг виконаної адвокатом роботи, принципи співмірності та розумності судових витрат, виходячи з конкретних обставин справи, а також наявність заперечень ТОВ «Агрофірма «Іванівка АГ» проти заявленого позивачем розміру судових витрат на правничу допомогу в суді апеляційної інстанції та часткове задоволення апеляційної скарги ОСОБА_1 (в частині розподілу судового збору), колегія суддів зробила висновок, що витрати на правничу допомогу в сумі 5 000,00 грн є неспівмірними з розумною необхідністю витрат для цієї справи, а тому витрати, які підлягають стягненню з ТОВ «Агрофірма «Іванівка АГ», слід зменшити до 3 000,00 грн.

Аргументи учасників справи

10 вересня 2026 року ТОВ «Агрофірма «Іванівка АГ» через підсистему Електронний суд подало касаційну скаргу на ухвалу Чернігівського районного суду Чернігівської області від 24 квітня 2026 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 07 серпня 2026 року (повне судове рішення складено 11 серпня 2026 року), в якій просило:

скасувати ухвалу Чернігівського районного суду Чернігівської області від 24 квітня 2026 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 07 серпня 2026 року;

постановити нове рішення, яким змінити підставу закриття провадження: замінити посилання на пункт 4 частини першої статті 255 ЦПК України (відмова позивача від позову) на пункт 2 частини першої статті 255 ЦПК України (відсутність предмета спору);

відмовити у стягненні судових витрат з відповідача у повному обсязі.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

договір оренди земельної ділянки кадастровий номер 7425589700:03:000:0374 між ОСОБА_1 та ТОВ «Агрофірма «Іванівка АГ» було укладено 25 січня 2016 року строком на 7 років;

договір оренди землі № 3 від 25 січня 2016 року зобов`язує орендаря лише повернути земельну ділянку у стані, не гіршому порівняно з тим, у якому він її одержав. Обов`язку орендаря ініціювати державну реєстрацію припинення права оренди ні договір, ні чинне законодавство не містять;

для договорів, зареєстрованих після оновлення програмного забезпечення ДРРП (після 11 вересня 2020 року), передбачено автоматичне припинення реєстрації. Заявником може бути будь-яка зацікавлена особа - отже орендодавець мав право самостійно звернутися до реєстратора з договором оренди. Позивач цим правом не скористалась: до матеріалів справи не долучено жодних доказів звернення до реєстратора чи до відповідача до подання позову;

на момент подання позову позивачу було відомо, що право оренди товариства зареєстроване в ДРРП у «старих полях» реєстру і після спливу строку договору (25 січня 2023 року) автоматично не припинилося. Ця ситуація виникла не внаслідок активних протиправних дій товариства, а внаслідок технічних особливостей роботи ДРРП. Позивач мала прямий, простий та швидкий спосіб самостійно усунути цю обставину: звернутися до державного реєстратора з заявою про реєстрацію припинення права оренди, додавши лише договір оренди;

суди дійшли вірного висновку, про те що у справі відсутній предмет спору, проте не було без відповіді лишилося питання чи дійсно відповідачем була задоволена позовна вимога позивача;

судові рішення прийняті з порушенням норм процесуального права з підстав помилкового застосування судами першої та апеляційної інстанції частини третьої статті 142 ЦПК України в частині, що стосується стягнення судових витрат з відповідача при відмові від позову.

09 жовтня 2026 року ОСОБА_1 через підсистему Електронний суд подала відзив на касаційну скаргу, підписаний представником Кульгейко Л. Ю., в якому просила:

касаційну скаргу залишити без задоволення;

стягнути з ТОВ «Агрофірма «Іванівка АГ» на користь ОСОБА_1 понесені нею судові витрати на професійну правничу допомогу адвоката в суді касаційної інстанції.

Відзив на касаційну скаргу мотивований тим, що:

обов`язок орендаря повернути земельну ділянку після закінчення строку договору оренди виник у орендаря 25 січня 2023 року;

земельна ділянка вважається повернутою орендарем - з моменту державної реєстрації припинення речового права;

апеляційний суд перевірив лише законність та обґрунтованість самої процесуальної дії - тобто чи законно суд першої інстанції закрив провадження і чи дійсно відмова від позову відповідала вимогам закону. Апеляційний суд переглянув судове рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Оскільки ухвала суду першої інстанції про закриття провадження не вирішувала спір по суті, апеляційний суд перевірив лише законність та обґрунтованість самої процесуальної дії - тобто чи законно суд першої інстанції закрив провадження і чи дійсно відмова від позову відповідала вимогам закону. Робити переоцінку доказів і наводити аргументи по суті спору у відзиві апеляційний суд не мав права, оскільки з моменту закриття провадження зник сам предмет судового розгляду. У зв`язку з цим вимога відповідача до касаційного суду переглянути рішення апеляційного суду та рішення суду першої інстанції може бути подана лише в межах розгляду судом спору, тобто на предмет законності закриття провадження судом. Все вищевикладене у своїй сукупності свідчить про те, що в касаційній скарзі відповідачем не наведено жодних законних і обґрунтованих аргументів, які можуть бути взяті до уваги судом касаційної інстанції;

попередній розрахунок суми витрат на професійну правничу допомогу позивачу в касаційній інстанції складає - 10000,00 грн, що відповідає вимогам рекомендованих (мінімальних) ставок адвокатського гонорару, які затверджені рішенням Ради адвокатів Чернігівської області від 16 травня 2025 року № 142 та підтверджується доданими до відзиву копією договору про надання професійної правничої допомоги № 2/10/26 від 02 жовтня 2026 року, акту приймання-передачі правових послуг від 09 жовтня 2026 року, квитанції до прибуткового касового ордера № 103 від 02 жовтня 2026 року.

13 жовтня 2026 року ТОВ «Агрофірма «Іванівка АГ» через підсистему Електронний суд подало до Верховного Суду додаткові пояснення у справі.

Додаткові пояснення мотивовано тим, що:

законодавець передбачив, що відомості про речові права на земельну ділянку, похідні від права власності, що припиняються після завершення строку дії відповідного договору, містяться в Державному реєстрі прав з дня державної реєстрації набуття речового права до дня закінчення строку дії договору, що обраховується відповідно до Цивільного кодексу України. Після закінчення строку дії договору державна реєстрація речового права припиняється за допомогою програмних засобів ведення Державного реєстру прав. Це означає, що законодавець свідомо не покладав цього обов`язку на орендаря навіть у загальному випадку. Для договорів оренди землі, запис щодо яких внесено до «старих» полів ДРРП, де автоматично через технічні особливості програмного забезпечення реєстрація речового права автоматично не припиняється, Мін`юст роз`яснив, що заявником може бути будь-яка зацікавлена особа - тобто знову жодного спеціального обов`язку орендаря. Позивачка у відзиві не відповідає на це розмежування по суті. Те, що відсутність реєстрації припинення права оренди є порушенням прав власника не означає, що саме орендар зобов`язаний ініціювати відповідну реєстраційну процедуру;

позивачка посилається на висновки Верховного суду у справах № 663/1651/21 та № 921/613/17-г. Щодо справи № 663/1651/21, скаржник уже наводив свої аргументи з приводу актуальності застосування вказаної судової практики у касаційній скарзі. У справі № 921/613/17-г, на яку також посилається позивачка предметом спору є стягнення збитків, завданих використанням земельної ділянки без правовстановлюючих документів, тоді як у справі № 748/581/26, яка розглядається - визнання відсутнім права оренди та повернення земельної ділянки з урахуванням розгляду питання щодо закриття провадження у справі і розподілу судових витрат. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц зазначила, що правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та надавати оцінку релевантності та необхідності застосування правових висновків Великої Палати Верховного Суду в кожній конкретній справі;

скаржник у своїй касаційний скарзі, як і в інших процесуальних документах посилається на можливість припинення речового права оренди, як реалізацію позовної вимоги «повернення земельної ділянки» шляхом звернення до реєстратора, доказів того, що відповідач чинив перешкоди у реалізації такого права чи наданні додаткових документів на можливий запит реєстратора позивачка не наводить, при цьому посилаючись, що дане питання взагалі не підлягає дослідженню судами;

предмет касаційного перегляду у цій справі - правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій частини третьої статті 142 ЦПК України, а саме: чи були наявні підстави для кваліфікації дій товариства як «задоволення позовних вимог» у розумінні цієї норми, і чи досліджували суди питання наявності у відповідача правового обов`язку вчинити відповідні реєстраційні дії та питання вичерпання позивачкою доступних позасудових способів захисту;

у відзиві на касаційну скаргу позивачкою заявлено вимогу про стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу у суді касаційної інстанції. У прохальній частині розмір витрат на правничу допомогу у суді касаційної інстанції не визначено, проте з доданого до відзиву акта приймання-передачі правових послуг вбачається, що їх розмір становить 10 000 грн. Згідно з частиною другою статті 138 ЦПК України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу. У додатковій постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 18 лютого 2022 року у справі № 925/1545/20 вказано, що для вирішення питання про розподіл судових витрат суд має враховувати: складність справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); час, витрачений адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; пов`язаність цих витрат із розглядом справи; обґрунтованість та пропорційність предмета спору; ціну позову, значення справи для сторін; вплив результату її вирішення на репутацію сторін, публічний інтерес справи; поведінку сторони під час розгляду справи (зловживання стороною чи її представником процесуальними правами тощо); дії сторони щодо досудового врегулювання справи та врегулювання спору мирним шляхом. У додатковій постанові Верховного Суду від 08 вересня 2021 року у справі № 206/6537/19 (провадження № 61-5486св21) зазначено, що попри волю сторін договору визначати розмір гонорару адвоката, суд не позбавлений права оцінювати заявлену до відшкодування вартість правничої допомоги на підставі критеріїв співмірності, визначених частиною четвертою статті 137 ЦПК України. Представником позивачки Кульгейко Л. Ю. до відзиву на касаційну скаргу на підтвердження понесення витрат на професійну правничу допомогу надано попередній (орієнтовний) розрахунок витрат та акт приймання-передачі правових послуг, відповідно до яких вона просить стягнути з відповідача 10 000 грн витрат на правничу допомогу. Відповідач вважає, що розмір витрат на правничу допомогу у розмірі 10 000 грн є завищеним і неспівмірним із предметом спору, виходячи з наступного. Беручи до уваги складність справи, зважаючи на принципи співмірності судових витрат та співвідношення їх розміру до предмета позову, відповідач вважає такі витрати неспівмірними до предмета позову і просить суд врахувати ці заперечення при розгляді справи.

27 жовтня 2026 року ОСОБА_1 через підсистему Електронний суд подала до Верховного Суду заперечення, які підписані представником Кульгейко Л. Ю., в яких просила залишити подані відповідачем «Додаткові пояснення у справі» без розгляду, та не враховувати їх при розгляді касаційної скарги.

Заперечення мотивовані тим, що:

по своїй суті подані відповідачем «Додаткові пояснення у справі» є заявою про спростування відзиву на касаційну скаргу, а отже є по своїй суті прихованою «Відповіддю на відзив», тобто документом, який не передбачений ЦПК України на стадії касаційного провадження;

єдиним документом, в якому касант може висловити свої аргументи є касаційна скарга, якщо інше не встановлено ухвалою суду;

дії відповідача щодо подання додаткового процесуального документу «Додаткові пояснення у справі» продовжують стадію обміну процесуальними документами між сторонами провадження, і спонукають позивача подавати додаткову зустрічну заяву, яка по своїй суті буде запереченням на подану відповідачем заяву «Додаткові пояснення у справі»;

дії відповідача з подання додаткового процесуального документу «Додаткові пояснення у справі» є прямим порушенням порядку перегляду судового рішення в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 25 вересня 2026 року відкрито касаційне провадження у справі.

14жовтня 2026 року справа передана судді-доповідачу Крат В. І.↗

Ухвалою Верховного Суду від 21 жовтня 2026 рокусправу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 25 вересня 2026 року зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: порушення норм процесуального права.

Фактичні обставини

26 лютого 2026 року через підсистему «Електронний суд» адвокат Кульгейко Л. Ю. в інтересах ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ТОВ «Агрофірма «Іванівка АГ» про визнання відсутнім права оренди та повернення земельної ділянки.

Ухвалою Чернігівського районного суду Чернігівської області від 04 березня 2026 року позов прийнято до розгляду та призначено розгляд справи за правилами спрощеного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

19 березня 2026 року від ТОВ «Агрофірма «Іванівка АГ» надійшов відзив на позовну заяву, в якому просило закрити провадження на підставі пункту 2 частини першої статті 255 ЦПК України.

25 березня 2026 року від представника ОСОБА_1 - адвоката Кульгейко Л. Ю. надійшла відповідь на відзив, у якому просила прийняти відмову від позову у зв`язку з фактичним задоволенням позовних вимог ТОВ «Агрофірма «Іванівка АГ» після пред`явлення позову до суду; закрити провадження у справі на підставі пункту 4 частини першої статті 255 ЦПК України та стягнути з ТОВ «Агрофірма «Іванівка АГ» на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 2 422,40 грн та витрати на професійну правничу допомогу адвоката у розмірі 15 000,00 грн згідно частини третьої статті 142 ЦПК України.

Згідно поданого відповідачем витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 4662488068 від 02 березня 2026 року, згідно якого право оренди було припинено 27 лютого 2026 року і 02 березня 2026 року відомості були внесені до реєстру, а позов був поданий 26 лютого 2026 року.

Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (DIYA 97 v. UKRAINE, №19164/04, § 47, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року).

Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність (пункт 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Принцип диспозитивності у цивільному судочинстві реалізується шляхом вільного використання та розпорядження процесуальними правами, які, зокрема, впливають на виникнення, рух, розвиток і закінчення судового розгляду (див. пункт 26 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року в справі № 611/507/18 (провадження № 14-590цс19)).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).

Позивач вправі відмовитися від позову (всіх або частини позовних вимог) на будь-якій стадії судового процесу (пункт 1 частини другої статті 49 ЦПК України).

Позивач може відмовитися від позову на будь-якій стадії провадження, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві. У разі відмови позивача від позову суд постановляє ухвалу про закриття провадження у справі (частини перша, третя статті 206 ЦПК України).

Суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо позивач відмовився від позову і відмова прийнята судом. Про закриття провадження у справі суд постановляє ухвалу, а також вирішує питання про розподіл між сторонами судових витрат, повернення судового збору з державного бюджету (пункт 4 частини першої та частини другої статті 255 ЦПК України).

У разі відмови позивача від позову понесені ним витрати відповідачем не відшкодовуються, а витрати відповідача за його заявою стягуються з позивача. Якщо позивач не підтримує своїх вимог унаслідок задоволення їх відповідачем після пред`явлення позову, суд за заявою позивача присуджує стягнення понесених ним у справі витрат з відповідача (частина третя статті 142 ЦПК України).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 липня 2026 року у справі № 345/5838/25 (провадження № 61-3489св26) вказано, що:

«Відповідно до правового висновку, висловленого Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 13/51-04 (провадження № 12-67гс19), прикладами відсутності предмета спору можуть бути дії сторін, чи настання обставин, якщо між сторонами у зв`язку з цим не залишилося неврегульованих питань або самими сторонами врегульовано спірні питання. Суд закриває провадження у справі у зв`язку з відсутністю предмета спору, зокрема у випадку припинення існування предмета спору, якщо між сторонами у зв`язку з цим не залишилося неврегульованих питань. З огляду на підхід, який Велика Палата Верховного Суду застосувала у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 13/51-04 (провадження № 12-67гс19), Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 20 вересня 2021 року у справі № 638/3792/20 (провадження № 61-3438сво21), на яку послався суд апеляційної інстанції, разом із іншим, зробив висновок про те, що закриття провадження у справі на підставі пункту 2 частини першої статті 255 ЦПК України можливе, якщо предмет спору був відсутній як на час пред`явлення позову, так і на час ухвалення судом першої інстанції судового рішення. Верховний Суд ураховує, що у цій справі позивач подав до суду першої інстанції заяву про відмову від позову. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо позивач відмовився від позову і відмова прийнята судом. Про закриття провадження у справі суд постановляє ухвалу, а також вирішує питання про розподіл між сторонами судових витрат, повернення судового збору з державного бюджету (частина друга статті 255 ЦПК України). Суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, закрив провадження у справі у зв`язку з відмовою позивача від позову (пункт 4 частини першої статті 255 ЦПК України), так як один із відповідачів після відкриття провадження у справі погасив заборгованість перед позивачем у заявленій ним сумі. Згідно з частиною другою статті 256 ЦПК України у разі закриття провадження у справі повторне звернення до суду з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається. Наявність ухвали про закриття провадження у зв`язку з прийняттям відмови позивача від позову не позбавляє відповідача в цій справі права на звернення до суду за вирішенням цього спору. Отже, відмова від позову є одностороннім вільним волевиявлення позивача шляхом здійснення процесуальної дії, спрямованої на завершення розгляду судом справи. У разі подання позивачем такої заяви суд зобов`язаний перевірити, чи відповідає подана заява дійсній волі позивача та роз`яснити позивачу наслідки вчинення такої дії. Наведене узгоджується з правовими висновками Верховного Суду, викладеними у постановах: від 14 вересня 2020 року у справі № 520/13115/16, від 10 лютого 2021 року у справі № 2-5015/10, від 02 лютого 2022 року у справі № 538/1818/20, від 28 квітня 2022 року у справі № 138/2763/20 та інших. Вирішуючи питання про закриття провадження у справі, суд першої інстанції та суд апеляційної інстанції виходили із того, що позивач подав до суду заяву про відмову від позову, така відмова позивача від позову не суперечить вимогам закону, не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, а тому її необхідно прийняти, а провадження у справі закрити на підставі пункту 4 частини першої статті 255 ЦПК України (позивач відмовився від позову і відмова прийнята судом). Верховний Суд наголошує, що учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина третя статті 13 ЦПК України). Принцип диспозитивності цивільного судочинства - це свобода заінтересованих осіб розпоряджатися на свій розсуд матеріальними і процесуальними правами. Тобто диспозитивність процесу надає можливість заінтересованим особам самим визначати матеріальні та процесуальні межі судового захисту. У пункті 1 частини другої статті 49 ЦПК України передбачено, що, крім прав та обов`язків, визначених у статті 43 цього Кодексу, позивач вправі відмовитися від позову (всіх або частини позовних вимог), відповідач має право визнати позов (всі або частину позовних вимог) на будь-якій стадії судового процесу. Відповідно до статті 206 ЦПК України позивач може відмовитися від позову, а відповідач - визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві. Отже, суди попередніх інстанцій вірно закрили провадження у зв`язку із відмовою позивача від позову, про що останній подав письмову заяву, так як указе є волевиявленням позивача і він розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (стаття 13 ЦПК України). Зроблені судами попередніх інстанцій висновки у цій частині не суперечать судовій практиці Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду у вищенаведених справах. Доводи касаційної скарги вказаних висновків не спростовують, а тому відхиляються. Верховним Судом. Суд касаційної інстанції не може змінити диспозитивне волевиявлення позивача, так як воно не суперечить закону. При цьому відсутність предмета спору це, як уже зазначалося, відсутність між сторонами будь-яких неврегульованих питань. Позивач не указував на такі обставини і суд таких обставин не встановив.

Тлумачення частини третьої 142 ЦПК України свідчить про те, що суд може покласти на відповідача обов`язок відшкодувати позивачу понесені ним витрати лише в тому разі, якщо провадження у справі закрито у зв`язку з відмовою позивача від позову (пункт 4 частини першої статті 255 ЦПК України) внаслідок задоволення відповідачем його вимог після пред`явлення позову. Такі правові висновки викладено Верховним Судом у постанові від 06 травня 2026 року у справі № 726/2253/25 (провадження № 61-13391св25). У справі, яка переглядається Верховним Судом, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, закрив провадження у справі у зв`язку з відмовою позивача від позову (пункт 4 частини першої статті 255 ЦПК України) саме внаслідок задоволення відповідачем його вимог після пред`явлення позову. Разом із цим, вирішуючи питання розподілу судових витрат у частині судового збору, судом стягнуто з відповідачів на користь позивача 50 відсотків сплаченого при поданні позову судового збору, а також компенсовано інші 50 відсотків із держави. Указане не узгоджується з вищевказаними нормами процесуального закону та сталою судовою практикою Верховного Суду. Такий алгоритм розподілу судового збору поєднує взаємовиключні підстави відшкодування судових витрат (див.: постанова Верховного Суду від 17 грудня 2025 року у справі № 526/2929/24, провадження № 61-9883св25). Таким чином, з урахуванням частини третьої статті 142 ЦПК України, оскільки позивач відмовився від позову у зв`язку із добровільною сплатою відповідачем заборгованості, а предметом позову було саме стягнення заборгованості, тому у цій справі наявні правові підстав для стягнення з відповідачів понесених позивачем судових витрат».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 травня 2021 року в справі № 688/3546/19 (провадження № 61-5975св20) вказано, що:

«частиною третьою статті 142 ЦПК України визначено, що у разі відмови позивача від позову понесені ним витрати відповідачем не відшкодовуються, а витрати відповідача за його заявою стягуються з позивача. Однак якщо позивач не підтримує своїх вимог унаслідок задоволення їх відповідачем після пред`явлення позову, суд за заявою позивача присуджує стягнення понесених ним у справі витрат з відповідача. Подаючи у січні 2020 року до суду заяву про відмову від позову, ТОВ «Лотівка Еліт» посилалось на те, що 02 січня 2020 року між відповідачами укладено додаткові угоди про розірвання оспорюваних договорів оренди землі, які є предметом пред`явленого позову, а тому на підставі частини третьої статті 142 ЦПК України, частин першої, третьої статті 206 ЦПК України, пункту 4 частини першої статті 255 ЦПК України просило суд закрити провадження у справі та стягнути на свою користь з ТОВ «Єлисейські поля» і ОСОБА_2 судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 7 684,00 грн та витрати на правову допомогу у розмірі 9 031,50 грн. Разом з тим, розірвання договорів оренди земельної ділянки шляхом укладання між сторонами додаткових угод за своєю суттю є цивільно-правовими угодами, а не процесуальною дією, яка передбачає задоволення позовних вимог відповідачами після пред`явлення позову у розумінні положень цивільного процесуального законодавства України. Розірвання договору не є тотожним за змістом та наслідками з тими, що настають унаслідок визнання договору недійсним, а тому у разі заявлення у справі вимог щодо визнання недійсності правочину будь-хто із відповідачів може лише визнати ці вимоги повністю або частково, але задовольнити такі вимоги відповідачі не можуть.

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для скасування ухвали суду першої інстанції в частині стягнення судового збору та повернення на користь позивача з державного бюджету 50 % судового збору, сплаченого ним при поданні позовної заяви, що становить 3 842,00 грн.

Суд касаційної інстанції погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що досягнення відповідачами згоди про розірвання договору, після пред`явлення позову про визнання цього договору недійсним, не є добровільним задоволенням вимог позивача відповідачами, а тому відсутні підстави для покладення обов`язку на сторону відповідача по відшкодуванню усіх витрат, понесених позивачем у справі відповідно до положень частини третьої статті 142 ЦПК України. Такий висновок узгоджується із висновками, викладеними у постановах Верховного Суду від 02 липня 2020 року у справі № 688/3712/19 (провадження № 61-6211св20), від 08 липня 2020 року у справі № 688/3320/19-ц (провадження № 61-6830св20), від 24 липня 2020 року у справі № 688/3361/19 (провадження № 61-6828св20), від 09 липня 2020 року у справі № 688/3556/19-ц (провадження № 61-7919 св 20); від 23 липня 2020 року у справі № 688/3708/19 (провадження № 61-6758 св 20), від 11 січня 2021 року у справі № 688/3359/19 (провадження № 61-6973св20)».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 вересня 2021 року у справі № 383/808/19 (провадження № 61-13116св21) вказано, що:

«позивач пред`явила позовну вимогу про усунення перешкоди у користуванні житлом шляхом визнання відповідача таким, що втратив право користування будинком по АДРЕСА_1;

відповідач самостійно вчинив дії щодо зняття з реєстрації місця проживання по АДРЕСА_1 у березні 2021 року;

позивач відмовилася від позову, оскільки відповідач знявся з реєстрації місця проживання у житловому будинку позивачки і повністю усунув існуючи для неї перешкоди у розпорядженні своїм майном, та суд апеляційної інстанції закрив провадження в справі;

у разі заявлення у справі вимоги про усунення перешкод у користуванні житлом шляхом визнання відповідача таким, що втратив право користування будинком відповідач може лише визнати цю вимогу повністю або частково, але задовольнити таку вимогу відповідач не може. Вчинення дій відповідачем щодо зняття з реєстрації місця проживання до винесення рішення суду першої інстанції не є задоволенням вимог позивача;

за таких обставин, відсутні підстави для покладення обов`язку на сторону відповідача по відшкодуванню усіх витрат, понесених позивачем у справі відповідно до частини третьої статті 142 ЦПК України».

У постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 05 березня 2026 року у справі № 917/1161/25 зазначено, що:

«60. Об`єднана палата формує такий висновок щодо застосування частини 3 статті 130 та пункту 4 частини 1 статті 231 ГПК України:

(1) у позивача виникає право на відшкодування йому за рахунок відповідача понесених ним витрат, пов`язаних з розглядом справи не лише у випадку відмови позивача від позову у зв`язку із задоволенням позовних вимог відповідачем після пред`явлення позову, але й у випадку закриття провадження у справі на підставі пункту 4 частини 1 статті 231 ГПК України у разі, якщо відсутність предмета спору виникла у зв`язку із задоволенням позовних вимог відповідачем;

(2) при цьому немає значення, чи було провадження закрито за клопотанням позивача, відповідача чи з ініціативи суду;

(3) у разі задоволення позовних вимог третьою особою, а не відповідачем, право на відшкодування витрат залежить від підстав здійснення такого задоволення третьою особою, які підлягають дослідженню та оцінці судом. При цьому за загальним правилом добросовісний позивач вправі розраховувати на можливість відшкодування йому витрат на правничу допомогу, понесених ним до моменту закриття провадження у справі».

У разі укладення мирової угоди до прийняття рішення у справі судом першої інстанції, відмови позивача від позову, визнання позову відповідачем до початку розгляду справи по суті суд у відповідній ухвалі чи рішенні у порядку, встановленому законом, вирішує питання про повернення позивачу з державного бюджету 50 відсотків судового збору, сплаченого при поданні позову, а в разі якщо домовленості про укладення мирової угоди, відмову позивача від позову або визнання позову відповідачем досягнуто сторонами за результатами проведення медіації - 60 відсотків судового збору, сплаченого при поданні позову (частина перша статті 142 ЦПК України).

У додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 в справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) зазначено, що:

«40. Із запровадженням з 15 грудня 2017 року змін до ЦПК України законодавцем принципово по новому визначено роль суду у позовному провадженні, а саме: як арбітра, що надає оцінку тим доказам та доводам, що наводяться сторонами у справі, та не може діяти на користь будь-якої із сторін, що не відповідатиме основним принципам цивільного судочинства.

41. Відповідно до пунктів 1, 2, 4, 5, 6, 12 частини третьої статті 2 ЦПК України основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, верховенство права; повага до честі і гідності, рівність усіх учасників судового процесу перед законом та судом; змагальність сторін; диспозитивність; пропорційність; відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

42. Зі змісту статей 10, 11, 12, 13 ЦПК України в узагальненому вигляді, при вирішенні цивільного спору, у тому числі і при вирішенні питання щодо розподілу судових витрат, суд керується Конституцією України, законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, застосовує інші правові акти, враховує завдання цивільного судочинства, забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами, особливості предмета спору та ціну позову, складність справи, її значення для сторін та час, необхідний для розгляду справи, покладення доведення обставин, які мають значення для справи, саме сторонами, права яких є рівними, як і покладення саме на кожну сторону ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій та з урахуванням меж заявлених вимог та заперечень та обсягу поданих доказів.

43. При розгляді справи судом учасники справи викладають свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення, міркування щодо процесуальних питань у заявах та клопотаннях, а також запереченнях проти заяв і клопотань (частина перша статті 182 ЦПК України).

44. Тобто саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.

45. Це підтверджується і такими нормами ЦПК України.

46. Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

47. Принцип змагальності знайшов свої втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявність підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності».

У додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) вказано, що з аналізу частини третьої статті 141 ЦПК України можна виділити такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи. Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що принцип змагальності знайшов своє втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності, тому при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення. Отже, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.

У справі, що переглядається:

позивачка пред`явила позовні вимоги про визнання відсутнім права оренди земельної ділянкита зобов`язання ТОВ «Агрофірма «Іванівка АГ» повернути ОСОБА_1 земельну ділянку;

у відповіді на відзив (а. с. 41) позивачка відмовилася від позову, оскільки відповідач на другий день після пред`явлення позову звернувся з заявою про реєстрацію припинення права оренди;

суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, закрили провадження в справі у зв`язку з відмовою позивачки від позову;

касаційний суд зауважує, що у разі пред`явлення позовної вимоги про визнання відсутнім права оренди земельної ділянки відповідач може лише визнати цю вимогу повністю або частково, але задовольнити таку вимогу відповідач не може; вчинення відповідачем дій щодо реєстрації припинення права оренди не є задоволенням позовних вимог позивачки про визнання відсутнім права оренди земельної ділянки та/або зобов`язання ТОВ «Агрофірма «Іванівка АГ» повернути ОСОБА_1 земельну ділянку. З урахуванням того, що позивачка одностороннім вільним волевиявленням шляхом здійснення процесуальної дії, спрямованої на завершення розгляду судом справи, відмовилась від позову, така дія відповідає дійсній волі позивачки, а тому судові рішення в цій частині ухвалені з додержанням норм процесуального права і їх належить залишити без змін;

аргумент касаційної скарги про те, що слід було закрити провадження в справі внаслідок відсутності предмета спору, касаційний суд відхиляє, адже відмова від позову є одностороннім вільним волевиявлення позивача шляхом здійснення процесуальної дії, спрямованої на завершення розгляду судом справи. У разі подання позивачем такої заяви суд зобов`язаний перевірити, чи відповідає подана заява дійсній волі позивача та роз`яснити позивачу наслідки вчинення такої дії, чи така відмова позивача від позову не суперечить вимогам закону, не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 липня 2026 року у справі № 345/5838/25 (провадження № 61-3489св26));

оскільки касаційний суд зробив висновок про залишення без змін судових рішень в частині закриття провадження в справі, то підстави для розподілу судового збору сплаченого ТОВ «Агрофірма «Іванівка АГ» за подання апеляційної та касаційної скарги відсутні, і цей судовий збір покладається на відповідача;

з урахуванням того, що касаційний суд зробив висновок про те, що то дії відповідача не є виконанням позовних вимог про визнання відсутнім права оренди земельної ділянки та зобов`язання ТОВ «Агрофірма «Іванівка АГ» повернути ОСОБА_1 земельну ділянку, то не має підстав для стягнення з ТОВ «Агрофірма «Іванівка АГ» на користь ОСОБА_1 1 064,96 грн судового збору за подання позовної заяви до суду першої інстанції, та стягнення з ТОВ «Агрофірма «Іванівка АГ» судових витрат на професійну правничу допомогу, які понесені в суді першої інстанції, у розмірі 3 000,00 грн. Тому судові рішення в частині стягнення з ТОВ «Агрофірма «Іванівка АГ» судових витрат на професійну правничу допомогу, які понесені в суді першої інстанції, у розмірі 3 000,00 грн належить скасувати та в їх стягненні відмовити;

апеляційний суд не врахував, що в позові (а. с. 6) містилося клопотання про повернення судового збору, тому зробив неправильний висновок про його відсутність. Натомість суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок на підставі частини першої статті 142 ЦПК України про повернення 50 % судового збору сплаченого позивачкою в суді першої інстанції. Тому постанову апеляційного суду в частині покладення судового збору за подання позову на відповідача скасувати, а ухвалу суду першої інстанції в частині повернення ОСОБА_1 з Державного бюджету України 1 357,44 грн залишити в силі;

в касаційній скарзі відповідач пов`язував відмову у стягненні з нього судових витрат за подання відповідачкою відзиву на апеляційну скаргу із скасуванням оскаржених судових рішень та закриттям провадження в справі. В касаційній скарзі відсутні аргументи щодо незаконності постанови апеляційного суду в частині стягнення з ТОВ «Агрофірма «Іванівка АГ» судових витрат на професійну правничу допомогу за подання відповідачкою відзиву на апеляційну скаргу. Тому в цій частині постанову апеляційного суду належить залишити без змін.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Правило про те, що «не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань» стосується випадків, коли такі недоліки не призводять до порушення основних засад (принципів) цивільного судочинства (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 522/18010/18 (провадження № 61-13667сво21)).

Постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції (підпункт «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України). Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України.

До відзиву на касаційну скаргу представник відповідачки додав докази понесених судових витрат на професійну правничу допомогу з подання відзиву на касаційну скарги в розмірі 10 000 грн (копію договору про надання професійної правничої допомоги № 2/10/26 від 02 жовтня 2026 року, копію акту приймання-передачі правових послуг від 09 жовтня 2026 року, копію квитанцію до прибуткового касового ордера № 103 від 02 жовтня 2026 року). ТОВ «Агрофірма «Іванівка АГ» у додаткових поясненнях від 13 жовтня 2026 року заперечило щодо розміру, оскільки розмір витрат на правничу допомогу у розмірі 10 000 грн є завищеним і неспівмірним із предметом спору. З урахуванням часткового задоволення касаційної скарги, заперечень позивача касаційний суд вважає, що із ТОВ «Агрофірма «Іванівка АГ» на користь ОСОБА_1 належить стягнути судові витрати на професійну правничу допомогу, які понесені у зв`язку з подання відзиву на касаційну скаргу, в розмірі 4 000 грн.

Керуючись статтями 141, 400, 406, 409, 410, 412, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду