ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 464/8589/15

У жовтні 2015 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ТОВ «Факторингова компанія «Омега», ОСОБА_2 , приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Барбуляк Х. М., третя особа - відділ державної реєстрації речових прав на нерухоме майно РС Львівського МУЮ Львівської області, про визнання недійсним договору купівлі-продажу предмета іпотеки, зобов`язання вчинити певні дії.

Позовні вимоги мотивовані тим, що договір укладено з порушенням вимог закону, а саме, вимог статті 38 Закону України «Про іпотеку» та пунктів 2.7, 2.13 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України 22.02.2012 №296/5. Приватним нотаріусом порушено вимоги пункту 1 Розділу 2 вказаного Порядку, оскільки при посвідченні оспорюваного договору нотаріус не витребувала та не перевірила оригіналу свідоцтва про право власності на відчужувану квартиру, а внесла в оспорюваний договір ті дані про право власності іпотекодавця, які були вказані в договорі іпотеки.

В обґрунтування недійсності правочину позивач посилався на встановлену Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» заборону примусового звернення стягнення на заставлене майно, оскільки кредит був наданий в іноземній валюті для споживчих цілей і відчужувана за договором купівлі-продажу квартира є єдиним постійним місцем його проживання. Відповідно до звіту розподілу коштів від продажу предмета іпотеки, розмір заборгованості перед кредитором становить 2 000 519,24 грн, а не 1 242 103,93 грн, як йому було відомо, і жодних відомостей про складові частини заборгованості, періоду її нарахування та способу проведення розрахунку вказаний звіт не містить, про наявність такої суми заборгованості його не було повідомлено, а, натомість, покладено на нього витрати за посвідчення оспорюваного договору у розмірі 20 000,00 грн, чим порушено його права та законні інтереси.

ОСОБА_1 просив:

визнати недійсним договір купівлі-продажу предмета іпотеки, а саме, належної йому, як іпотекодавцеві, на праві власності кв. АДРЕСА_1 , іпотекодержателем ТОВ «Факторингова компанія «Омега» від свого імені, відповідно до статті 38 Закону України «Про іпотеку» на користь ОСОБА_2 , який посвідчено 07 листопада 2014 року приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Барбуляк Х. М., зареєстрованого за реєстровим №3997;

зобов`язати приватного нотаріуса виключити з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис про реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на вказану квартиру.

Рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 15 листопада 2016 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване відсутністю підстав для визнання договору купівлі-продажу предмета іпотеки недійсним, і у зв`язку із цим відсутністю підстав для зобов`язання приватного нотаріуса вчинити певні дії, оскільки ця вимога є похідною.

Постановою апеляційного суду Львівської області від 26 грудня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Сихівського районного суду м. Львова від 15 листопада 2016 року без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що відсутні визначені законом підстави для визнання оспорюваного договору купівлі-продажу предмета іпотеки недійсним. Також апеляційний суд відхилив клопотання ТОВ «Факторингова компанія «Омега» про стягнення з позивача витрат на правову допомогу, оскільки в апеляційного суду відсутні визначені процесуальним законом правові підстави для проведення розподілу судових витрат за наслідками апеляційного розгляду справи.

Аргументи учасників справи

У січні 2018 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу на рішення Сихівського районного суду м. Львова від 15 листопада 2016 року та постанову апеляційного суду Львівської області від 26 грудня 2017 року, в якій просить скасувати оскаржені рішення та ухвалити нове про задоволення позовних вимог.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди неправильно застосували пункт 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», оскільки кредит наданий у іноземній валюті. Вважає, що договір купівлі-продажу предмета іпотеки в порядку статті 38 Закону України «Про іпотеку» укладений в порушення вимог Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».

У лютому 2018 року ТОВ «Факторингова компанія «Омега» подало касаційну скаргу на постанову апеляційного суду Львівської області від 26 грудня 2017 року, в якій просить змінити оскаржене рішення в частині відмови стягнути судові витрати та стягнути судові витрати на користь ТОВ «Факторингова компанія «Омега», які понесені на стадії апеляційного розгляду справи.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд безпідставно відмовив у розподілі судових витрат, понесених у зв`язку із переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

У квітні 2018 року ТОВ «Факторингова компанія «Омега» через представника Василиш О. С. надало відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені рішення без змін.

Відзив мотивований тим, що Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» поширюється на випадки примусового звернення стягнення на предмет іпотеки, тоді як звернення стягнення у порядку статті 38 Закону України «Про іпотеку» не є примусовим стягненням. Вказує, що на момент звернення стягнення на предмет іпотеки зобов`язання боржника було виражене у національній валюті.

У травні 2019 року ОСОБА_1 надав письмові пояснення, в яких при розгляді справи просить врахувати постанову Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 726/1538/16-ц (провадження 14-111цс19).

Ухвалами Верховного Суду від 07 березня 2018 року та від 12 березня 2018 року відкрито касаційні провадження у справі.

Ухвалою Верховного Суду від 04 квітня 2019 року справу призначено до судового розгляду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 квітня 2019 року справу передано на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Ухвала суду касаційної інстанції мотивована тим, що існує різних підхід щодо застосування Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» у разі звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідного застереження в іпотечному договорі), що викликає необхідність усунення виявлених розбіжностей у практиці розгляду подібних спорів Верховним Судом.

Так, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/1310/17 (провадження № 61-29771св18) вказано, що:

«звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку у спосіб реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, має наслідком відчуження предмету іпотеки на користь іпотекодержателя без згоди власника такого нерухомого майна. Отже, визначальним при вирішення спору щодо можливості звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку протягом строку дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» є настання правового наслідку, що в даному конкретному випадку передбачає фактичний перехід до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки, без згоди власника майна. Зважаючи на наведене, висновок суду апеляційної інстанції про те, що Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» встановлено заборону органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнень на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, лише щодо вжиття заходів примусового виконання рішень, що допускає набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки у порядку статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку», є помилковим. Натомість, суд першої інстанції правильно встановивши фактичні обставини справи та характер спірних правовідносин, дійшов обґрунтованого висновку, що за наслідками прийнятого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кобелєвою А. М. рішення про проведення державної реєстрації права власності на однокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_2 за ТОВ «Кей-Колект» за відповідним застереженням в іпотечному договорі, фактично відбулося примусове стягнення зазначеного майна без згоди власника, незважаючи на заборону, встановлену Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».

Разом із тим у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 червня 2018 року у справі № 645/5280/16-ц (провадження № 61-155св17) зазначено, що

«… безпідставними доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не застосував до спірних правовідносин закон, який підлягав застосуванню, а саме - Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». […] У справі, що переглядається, звернення стягнення на квартиру ОСОБА_3 як предмет іпотеки шляхом прийняття рішення про державну реєстрацію права власності за іпотекодержателем здійснено не у примусовому порядку, оскільки ОСОБА_3 надала іпотекодержателю згоду на перехід права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя за рішенням іпотекодержателя. Так, відповідно до пункту 5.4.1 договору іпотеки рішення про прийняття у власність предмета іпотеки приймається іпотекодержателем одноосібне. Підписанням цього договору іпотекодавець засвідчує, що він надає іпотекодержателю згоду на перехід права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя за рішенням іпотекодержателя. Іпотекодавець засвідчує, що достатньою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки є цей договір та письмове рішення іпотекодержателя про прийняття у власність предмета іпотеки. Цей договір та письмове рішення іпотекодержателя мають силу договору купівлі-продажу предмета іпотеки між іпотекодержателем та іпотекодавцем. Тобто, реєстрація права власності на предмет іпотеки за ТОВ «Кредекс Фінанс» здійснена за згодою ОСОБА_3 , що висловлена у пункті 5.4.1 договору іпотеки, а тому Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не підлягає застосуванню до цих правовідносин».

Аналогічний висновок міститься у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 липня 2018 року у справі № 372/977/16-ц (провадження № 61-30624св18), в якій колегія суддів зазначила, що:

«Враховуючи заявлені позовні вимоги, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що не є підставою для задоволення позовних вимог і положення Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», оскільки за спірним договором від 28 листопада 2012 року, укладеним між ПАТ «Сведбанк» та ТОВ «ФК «Вектор Плюс», нерухоме майно не відчужувалось. Вимоги указаного Закону розповсюджуються на примусову реалізацію майна, а стягнення на предмет іпотеки було звернуто у позасудовому порядку у відповідності до умов іпотечного застереження, добровільно погодженого сторонами при укладенні іпотечного договору від 09 вересня 2008 року. Отже, доводи ОСОБА_3 про те, що вона як іпотекодавець не надавала згоди на перехід права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя за рішенням іпотекодержателя, є безпідставними».

Ухвалою Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 04 липня 2019 року прийнято та призначено до розгляду справу Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Ухвалою Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року клопотання ТОВ «Факторингова компанія «Омега» про повернення оригіналів документів задоволено, повернуто ТОВ «Факторингова компанія «Омега» оригінали документів; зупинено касаційне провадження у справі № 464/8589/15-ц до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 607/19075/15-ц.

Ухвалою Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року поновлено касаційне провадження у справі № 464/8589/15-ц.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду заслухав суддю-доповідача, перевірив, наведені у касаційних скаргах доводи, за результатами чого робить висновок про часткове прийняття аргументів, викладених у касаційних скаргах, з таких мотивів.

Суди встановили, що 20 липня 2005 року між АТ «Кредобанк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 3367/Р, відповідно до умов якого позивач отримав кредит у розмірі 54 330,00 дол. США строком до 20 липня 2020 року з цільовим призначенням - інвестування будівництва нерухомості, а саме, квартири за адресою: АДРЕСА_1 , третій поверх, перший під`їзд, для здійснення часткової оплати за договором №30 від 18 листопада 2004 року, укладеним між позичальником та ТОВ ВКФ «Кремінь».

Додатковим договором № 2 від 29 лютого 2008 року до кредитного договору №3367/Р від 20 липня 2005 року, укладеним між ВАТ «Кредобанк» та ОСОБА_1 , внесено зміни до пункту 6.1 щодо способів забезпечення зобов`язань за цим договором.

З метою забезпечення виконання зобов`язань за цим кредитним договором, між ОСОБА_1 та ВАТ «Кредобанк» 11 березня 2008 року укладено договір іпотеки, який посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Кулиняком І. Я., зареєстрований в реєстрі за № 1508, згідно з яким позивач передав банку в іпотеку кв. АДРЕСА_1 .

14 березня 2008 року між ВАТ «Кредобанк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 7883/Р, відповідно до умов якого позивач отримав кредит у розмірі 100 000,00 доларів США строком до 01 березня 2023 року з цільовим призначенням - ремонт житла.

З метою забезпечення виконання зобов`язань за цим кредитним договором, між ОСОБА_1 та ВАТ «Кредобанк» 17 березня 2008 року укладено договір іпотеки, який посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Кулиняком І. Я., зареєстрований в реєстрі за № 1705, згідно з яким позивач передав банку в іпотеку кв. АДРЕСА_1 .

18 серпня 2009 року між ВАТ «Кредобанк» та ОСОБА_1 укладено додатковий договір № 1 до кредитного договору № 7883/Р від 14 березня 2008, а також додатковий договір № 2 до кредитного договору № 3367/Р від 20 липня 2005 року, якими сторони змінили валюту зобов`язання позичальника перед банком за кредитними договорами: з доларів США на гривню.

У зв`язку із внесенням цих змін до кредитних договорів, 18 березня 2009 року між ОСОБА_1 та ВАТ «Кредобанк» укладено договори про внесення змін до договору іпотеки від 11 березня 2008 року та договору іпотеки від 17 березня 2008 року, якими теж внесено зміни в частині валюти зобов`язань за кредитними договорами.

Рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 29 грудня 2010 року з ОСОБА_1 та ОСОБА_4 стягнуто на користь ПАТ «Кредобанк» заборгованість за кредитним договором № 3367/Р від 20 липня 2005 у розмірі 368 956,90 грн.

Згідно з договором факторингу від 29 листопада 2011 року, укладеним між ПАТ «Кредобанк» та ТОВ «Фінансова компанія «Приватні інвестиції», ТОВ «Фінансова компанія «Приватні інвестиції» набуло право грошової вимоги за вказаними кредитними договорами.

16 грудня 2011 року між ПАТ «Кредобанк» та ТОВ «Фінансова компанія «Приватні інвестиції» укладено договір про відступлення прав за договорами іпотеки, серед яких, і договори іпотеки, укладені з позивачем.

Згідно з договорами факторингу від 10 жовтня 2013 року № 23/О, № 24/О, укладеними між ТОВ «Фінансова компанія «Приватні інвестиції» та ТОВ «Факторингова компанія «Омега», остання набула право грошової вимоги до ОСОБА_1 за невиконання зобов`язань, що виникли з кредитних договорів № 3367/Р від 20 липня 2005 року, № 7883/Р від 14 березня 2008 року, а також усі права вимоги за усіма зобов`язаннями, що забезпечують належне виконання боржником умов кредитних договорів, у тому числі, договорів іпотеки від 11 березня 2008 року, зареєстрованого в реєстрі за № 1508, та 17 березня 2008 року за реєстровим № 1705.

24 жовтня 2013 року між ТОВ «Фінансова компанія «Приватні інвестиції» та ТОВ «Факторингова компанія «Омега» укладено договори про відступлення права вимоги за договорами іпотеки, згідно з якими новий іпотекодержатель набув усі права за договором іпотеки від 11 березня 2008 року, зареєстрованого в реєстрі за № 1508, та договором іпотеки від 17 березня 2008 року за реєстровим № 1705, укладеними між іпотекодавцем та ВАТ «Кредобанк».

ТОВ «Факторингова компанія «Омега» повідомляло позивача про зміну кредитора та зміну іпотекодержателя, що підтверджується письмовими повідомленнями від 25 жовтня 2013 року та рекомендованими повідомленнями про вручення поштового відправлення адресату.

ТОВ «Факторингова компанія «Омега» 23 травня 2014 року зверталася до ОСОБА_1 із письмовими вимогами про усунення порушень щодо невиконання зобов`язань за кредитними договорами № 3367/Р від 20 липня 2005 року та № 7883/Р від 14березня 2008 та повідомляло про наслідки невиконання цих вимог, зокрема, про стягнення суми невиконаних зобов`язань за договорами шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме, квартиру АДРЕСА_1 , які були вручені адресату, про що є відповідні відмітки.

07 листопада 2014 року між ТОВ «Факторингова компанія «Омега» та ОСОБА_2 укладено оспорюваний договір купівлі-продажу предмета іпотеки іпотекодержателем від свого імені, у згідно статті 38 Закону України «Про іпотеку», який посвідчений приватним нотаріусом ЛМНО Барбуляк Х. М. за реєстровим номером 3997, відповідно до умов якого ТОВ «Факторингова компанія «Омега» продало, а ОСОБА_2 купив квартиру АДРЕСА_1 , яка належала на праві власності іпотекодавцеві ОСОБА_1 .

Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).

Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (пункт 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004).

Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.

Згідно частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Об`єднана палата нагадує, що у постанові від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) зроблено висновок, що«недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим».

У пункті 1 Закону України від 03 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» передбачено, що не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що:

- таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно;

- загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку.

У постанові Верховного Суду України від 06 липня 2016 року у справі № 6-969цс16 зроблено висновок, що «мораторій є відстроченням виконання зобов`язання, а не звільненням від його виконання. Відтак установлений Законом України від 03 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрати кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов`язань за договором, а лише тимчасово забороняє його примусово стягувати (відчужувати без згоди власника). Оскільки Закон України від 3 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов`язань, то й не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію положень цього Закону на період його чинності. Рішення ж суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону України від 3 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не підлягає виконанню».

Мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрати кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов`язань за договором, а лише тимчасово забороняє його примусово стягувати (відчужувати без згоди власника).

Згідно зі статтею 36 Закону України «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати:

- передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»;

- право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.

Отже, сторони в договорі чи відповідному застереженні можуть передбачити як передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, так і надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки як за рішенням суду, так і на підставі відповідного застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя чи застереження в іпотечному договорі на підставі договору купівлі-продажу.

У пунктах 58, 59 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (провадження № 14-112цс19) зазначено, що: «закон визначає такі способи звернення стягнення на предмет іпотеки (частина третя статті 33 Закону): судовий (звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду); позасудовий: захист прав нотаріусом (звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі виконавчого напису нотаріуса) або самозахист (згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя). Способами задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, є (частина третя статті 36 Закону): 1) передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону; 2) право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 Закону».

Об`єднана палата Касаційного цивільного суду нагадує, що у постанові від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18) зроблено висновок, що «у статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду)».

У договорі іпотеки від 17 березня 2008 року, укладеному між ОСОБА_1 та ВАТ «Кредобанк», сторони обумовили:

- іпотекодавець та іпотекодержатель домовились про вирішення питання звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідними застереженнями про задоволення вимог іпотекодержателя, що містяться в цьому іпотечному договорі), яким визначають можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до Закону України «Про іпотеку», право вибору якого належить іпотекодержателю, а саме:

передача іпотекодержателю прав власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»;

право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку встановленому статтею 38 Закону України «Про іпотеку» (пункт 5.5.);

- у випадку набуття права звернення стягнення на предмет іпотеки іпотекодержатель має право від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу з дотриманням умов, визначених Законом України «Про іпотеку». При цьому ціна продажу предмета іпотеки (частини предмета іпотеки) встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки суб`єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. Заборгованість (її відповідна частина) іпотекодавця по кредитному договору вважається погашеною в день отримання від покупця коштів за предмет іпотеки у повному обсязі (пункт 5.6.2.).

Суди встановили, що оспорюваний договір купівлі-продажу укладено між ТОВ «Факторингова компанія «Омега» та ОСОБА_2 на підставі статті 38 Закону України «Про іпотеку» (право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки) та відповідного застереження в іпотечному договорі.

Тлумачення статті 38 Закону України «Про іпотеку» свідчить, що звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідному застереженні в іпотечному договорі), який передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві не може вважатися примусовим стягненням (відчуженням без згоди власника). Оскільки таке право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки виникло на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідного застереження в іпотечному договорі), згоду на яке надано іпотекодавцем шляхом підписання відповідного договору.

Схожий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц (провадження № 14-203цс19), у якій зазначено: «продаж іпотекодержателем предмета іпотеки третій особі відповідно до статей 36, 38 цього Закону та згідно з умовами іпотечного застереження, визначеного у договорі іпотеки, є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду».

За таких обставин правильним є висновок судів про те, що положення Закону України від 03 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не поширюються на випадки звернення стягнення на предмет іпотеки в порядку статті 38 Закону України «Про іпотеку» на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідного застереження в іпотечному договорі).

У зв`язку із наведеним Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду відступає від висновку, викладеному у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/1310/17 (провадження № 61-29771св18).

Аргумент у касаційній скарзі, що суди неправильно застосували пункт 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», оскільки кредит наданий у іноземній валюті, Об`єднана палата відхиляє, оскільки норми цього закону не поширюються на випадки звернення стягнення на предмет іпотеки в порядку статті 38 Закону України «Про іпотеку» на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідного застереження в іпотечному договорі).

Об`єднана палата Касаційного цивільного суду відхиляє посилання ОСОБА_1 на постанову Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 726/1538/16-ц (провадження 14-111цс19).

У справі № 726/1538/16-ц (провадження 14-111цс19) укладення оспорюваного договору купівлі-продажу нерухомого майна (предмета іпотеки) відбулося на виконання рішення Садгірського районного суду м. Чернівці від 19 грудня 2008 року, яким задоволено позов банку та у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором звернуто стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу банком від імені іпотекодавця та укладення договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем. Разом із тим у цій справі укладення оспорюваного договору купівлі-продажу відбулося на підставі статті 38 Закону України «Про іпотеку» (право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки) та відповідного застереження в іпотечному договорі.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду приймає доводи касаційної скарги ТОВ «Факторингова компанія «Омега» про те, що апеляційний суд безпідставно відмовив у розподілі судових витрат, понесених у зв`язку із переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Відповідно до підпункту в) пункту 4) частини першої статті 382 ЦПК України (у редакції, чинній на момент ухвалення рішення судом апеляційної інстанції) у резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначається, зокрема розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Тому висновок апеляційного суду про те, що в апеляційного суду відсутні визначені процесуальним законом правові підстави для проведення розподілу судових витрат за наслідками апеляційного розгляду справи, є помилковим.

Відповідно до абзацу першого частини восьмої статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

У пунктах 1-4 частини третьої статті 141 ЦПК України встановлено, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

У заяві ТОВ «Факторингова компанія «Омега» від 22 грудня 2017 року (Т. 2, а. с. 227) зазначає, що між ТОВ «Факторингова компанія «Омега» та АО «Львівське обласне об`єднання адвокатів» 24 квітня 2017 року укладено договір про правову допомогу у справі № 464/8589/15-ц, згідно якого ТОВ «Факторингова компанія «Омега» здійснено оплату у розмірі 9 310 грн. До заяви додано: копія акту виконаних робіт (наданих послуг) від 10 жовтня 2017 року до договору 24/04/17 від 24 квітня 2017 року про надання правової допомоги, копію платіжного доручення № 532 від 09 жовтня 2017 року, копію правового висновку юридичної консультації наданої письмово ТОВ «Факторингова компанія «Омега» у справі № 464/8589/15-ц.

Аналіз заяви ТОВ «Факторингова компанія «Омега» від 22 грудня 2017 року та доданих до неї документів (Т. 2, а. с. 227-233), свідчить, що витрати на правову допомогу у розмірі 9 310 грн, пов`язані із переглядом судового рішення у суді апеляційної інстанції за апеляційною скаргою ОСОБА_1 .

За таких обставин, заяву ТОВ «Факторингова компанія «Омега» від 22 грудня 2017 року необхідно задовольнити.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду відступає від висновку, викладеному у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/1310/17 (провадження № 61-29771св18).

У зв`язку з наведеним, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційні скарги необхідно задовольнити частково: оскаржену постанову апеляційного суду скасувати у частині відмови в розподілі судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції та ухвалити у цій частині нове рішення про задоволення заяви про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції; оскаржену постанову апеляційного суду в іншій частині та рішення суду першої інстанції змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови.

Відповідно до частини другої статті 416 ЦПК України у постанові палати, об`єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду має міститися висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, із застосуванням якої не погодилася колегія суддів, палата, об`єднана палата, що передала справу на розгляд палати, об`єднаної палати, Великої Палати.

На підставі викладеного, частини другої статті 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду висловлює такий висновок про застосування норми права.

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.Тлумачення статті 38 Закону України «Про іпотеку» свідчить, що звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідного застереження в іпотечному договорі), який передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві не може вважатися примусовим стягненням (відчуженням без згоди власника). Оскільки таке право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки виникло на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідного застереження в іпотечному договорі), згоду на яке надано іпотекодавцем шляхом підписання відповідного договору.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду