ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 707/3/20

У січні 2020 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_2 , третя особа - Служба у справах дітей Червонослобідської сільської ради Черкаського району Черкаської області, про визначення місця проживання дитини з матір`ю, визначення способу участі в спілкуванні та вихованні дитини з батьком, стягнення моральної шкоди.

Позовні вимоги мотивовано тим, що між позивачкою та відповідачем 18 вересня 2015 року було укладено шлюб, який розірвано рішенням Черкаського районного суду Черкаської області від 09 серпня 2018 року.

Позивачка вказувала, що за час перебування у шлюбі, у сторін народився син ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Син постійно проживав з позивачем, відвідував садок та позивач займалася його вихованням та утриманням.

До 01 грудня 2019 року сторони доходили певної згоди щодо участі у спілкуванні та вихованні сина. В цей день позивач, сама особисто зателефонувала відповідачу і повідомила, що син вилікувався, і можна його забрати та погуляти з ним.

Відповідач забрав дитину о 12 годині дня і позивачу його не повернув та не давав можливості бачитись із дитиною.

Звернення з даного питання до компетентних органів та служб позитивного результату не дали.

06 грудня 2019 року Служба у справах дітей прийняла рішення № 8 яким було визначено місце проживання дитини з батьком, в цей же день комісія прийняла рішення № 9 яким було встановлено позивачу спосіб участі у вихованні та спілкуванні з сином кожного другого та четвертого тижня місяця, з понеділка по неділю, за місцем проживання матері без присутності батька, яке так і не виконувалось відповідачем.

ОСОБА_1 просила визначити місцем проживання малолітнього ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за місцем проживання матері - ОСОБА_1 ; встановити батьку - ОСОБА_2 спосіб участі у вихованні та спілкуванні з малолітнім ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , кожну п`ятницю, в кожному місяці, з 17 години до кожної неділі 20 години, за місцем проживання батька без присутності матері, але враховуючи обставини, які можуть виникнути (хвороба дитини, виїзд на відпочинок матері та дитини, інше), тобто всі вихідні дні кожного місяця; визначити, що дні народження членів сім`ї, в родині батька ОСОБА_6 , буде проводити в сім`ї батька, з врахуванням обставин, які можуть виникнути (хвороба дитини), державні свята за домовленістю батьків (почергово), дні народження в родині матері дитина буде проводити в родині матері; відпочинок: за попередньою домовленістю між сторонами; день народження ОСОБА_6 родини святкують почергово; стягнути з ОСОБА_2 на користь

ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 50 000,00 грн.

Рішенням Черкаського районного суду Черкаської області від 28 квітня

2021 року у задоволенні позову відмовлено.

З урахуванням встановлених обставин справи, зокрема ставлення матері та батька до своїх батьківських обов`язків, інтересів дитини, уваги і турботи батьків, розвитку дитини в спокійному та стійкому середовищі, в атмосфері любові, емоційної стабільності та матеріальної забезпеченості, суд прийшов до висновку про необхідність визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_6 за постійним місцем проживання батька, що відповідатиме якнайкращим інтересам дитини, сприятиме її повноцінному вихованню та розвитку. Дитина вже тривалий час проживає з батьком, який його забезпечує матеріально, необхідним харчуванням та медичним доглядом і виявила волю проживати з батьком.

Постановою Черкаського апеляційного суду від 25 листопада 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Змінено мотивувальну частину рішення Черкаського районного суду Черкаської області від 28 квітня 2021 року, виклавши її в редакції цієї постанови.

В іншій частині рішення суду залишено без змін.

Змінюючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив із якнайкращих інтересів дитини, ставлення кожної із сторін до виконання своїх батьківських обов`язків, більшу прихильність дитини до батька, належні умови проживання забезпечені зі сторони батька, та не доведеності позивачем забезпечення дитині навіть мінімальних умов проживання. При цьому, судом не було враховано рішення Служби у справах дітей Червонослобідської сільської ради Черкаського району Черкаської області від 16 грудня 2019 року № 8 та № 9, оскільки вказані два рішення, прийняті одним і тим же органом, в один день, тобто при повній ідентичності встановлених обставин, протирічать один одному, так як рішення № 9 передбачає порівну місце проживання як у батька, так і в матері, а рішення № 8 визначає місце проживання тільки в батька.

Що стосується позовних вимог, щодо встановлення батьку ОСОБА_2 способу участі у вихованні та спілкуванні з дитиною, апеляційний суд вказав, що з таким позовом саме він може звертатись до суду, оскільки такий спосіб та предмет позовних вимог стосується порушення його прав, а не прав позивача, яка не уповноважена звертатись до суду від імені ОСОБА_2 .

Оскільки стягнення моральної шкоди є похідним від задоволення вимоги щодо місця проживання дитини, а така вимога не підлягає задоволенню, то і позовні вимоги про стягнення завданої моральної шкоди також не підлягають задоволенню.

30 листопада 2021 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4 через засоби поштового зв?язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Черкаського районного суду Черкаської області від 28 квітня 2021 року та постанову Черкаського апеляційного суду від

25 листопада 2021 року та увалити нове судове рішення. яким позовні вимоги задовольнити.

Касаційна скарга мотивована тим, що рішення суду було ухвалено без висновку органу опіки та піклування, який у категорії цієї справи є обов?язковим. Суд протиправно відмови у долученні до матеріалів справи доказів. Суди порушили норму статті 162 СК України, згідно якої дії презумпція правомірності поведінки того з батьків, з ким проживає дитина. Судами не встановлено виняткові обставини, які перешкоджають залишенню дитини з матір?ю. Суди неправомірно встановили односторонність прихильності дитини до батька.

Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 16 грудня 2020 року в справі № 319/606/18, постанові Верховного Суду від 27 січня 2021 року в справі № 355/1857/18, постанові Верховного Суду від 29 вересня 2020 року в справі № 279/3970/18, постанові Верховного Суду від 22 жовтня 2020 року в справі № 358/37/19, постанові Верховного Суду від 30 березня 2021 року в справі № 542/1428/18, постанові Верховного Суду від 14 квітня 2021 року в справі № 716/591/19, постанові Верховного Суду від 30 вересня 2021 року в справі № 176/1955/20, постанові Верховного Суду від 09 листопада 2020 року в справі № 753/9433/17, постанові Верховного Суду від 08 вересня 2021 року в справі № 607/25451/19, постанові Верховного Суду від 23 червня 2020 року в справі № 754/9026/16, постанові Верховного Суду від 23 грудня 2020 року в справі № 712/11527/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

21 лютого 2022 року представник ОСОБА_2 - адвокат Филь О. М. через засоби поштового зв?язку подав до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Рух касаційної скарги та матеріалів справи

Ухвалою Верховного Суду від 21 січня 2022 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Черкаського районного суду Черкаської області.

18 лютого 2022 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 22 лютого 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Фактичні обставини справи

Сторони перебували в зареєстрованому шлюбі з 18 вересня 2015 року, який був розірваний рішенням Черкаського районного суду Черкаської області від

09 липня 2018 року.

За час перебування сторін у шлюбі, у них народився син - ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

При розірванні шлюбу питання визначення місця проживання дитини не вирішувалось.

30 січня 2020 року ОСОБА_7 та ОСОБА_8 зареєстрували шлюб, внаслідок чого ОСОБА_9 змінила прізвище на ОСОБА_10 .

На час розгляду справи ОСОБА_6 не досяг десяти років.

Судами встановлено, що як позивач, так і відповідач виконували свої обов`язки та піклувались про здоров`я та виховання ОСОБА_6 .

Позивачка добре характеризується по місцю проживання, до кримінальної відповідальності не притягувалась, , працює в ТОВ «Компанія Аль Хамуд» з

13 грудня 2018 року на посаді кондитер.

Відповідач також добре характеризується по місцю проживання, зареєстрований як фізична особа-підприємець.

Під час розгляду справи судами встановлено, що ОСОБА_6 є більш прихильнішим до батька, що підтверджується актом обстеження умов проживання № 42 від 09 грудня 2019 року в якому зафіксовано відмова йти до матері (т. 1, а. с. 231), висновком спеціаліста психолога від 15 грудня 2019 року яким зафіксовано бажання дитини проживати з татом (т. 1, а. с. 235-238), службовою запискою начальника служби у справах дітей від 16 грудня

2019 року, де йдеться про бажання жити дитини з батьком (т. 1, а. с. 241), висновком спеціаліста психолога від 06 липня 2020 року яким зафіксовано бажання дитини проживати з татом (т. 2, а. с. 137-141), актом обстеження умов проживання від 26 серпня 2020 року яким зафіксовано відмову дитини йти до матері (т. 2, а. с. 179, 180).

Згідно актів обстеження умов проживання, від 09 грудня 2019 року

(т. 1, а. с. 231), від 04 грудня 2019 року (т. 1, а. с. 242) , від 26 серпня 2020 року

(т. 2, а. с. 179, 180), ОСОБА_5 за адресою: АДРЕСА_1 встановлено, що за вказаною адресою проживають та мають постійне місце реєстрації: ОСОБА_11 дід дитини власник будинку, ОСОБА_12 баба дитини, ОСОБА_2 батько дитини та ОСОБА_6 дитина. Будинок має опалення, електро та водопостачання, санітарно-гігієнічні умови задовільні. В дитини мається облаштована окрема кімната, іграшки, одяг.

Позивачем як доказ власних умов проживання надано акт обстеження на підтвердження факту проживання від 12 листопада 2019 року за адресою:

АДРЕСА_2 , за яким встановлено, що в будинку сім?ї

ОСОБА_13 та ОСОБА_14 проживають але не зареєстровані ОСОБА_8 , неповнолітня дитина ОСОБА_6 .

Апеляційним судом встановлено відсутність у позивача постійного місця проживання.

Рішенням служби у справах дітей Червонослобідської сільської ради Черкаського району Черкаської області від 16 грудня 2019 року № 8, прийнятого на підставі висновку служби у справах дітей Червонослобідської сільської ради від 16 грудня 2019 року № 142/02-03, визначено місце проживання малолітнього ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з батьком ОСОБА_2 ; рекомендовано матері ОСОБА_8 та батькові ОСОБА_2 спільно з малолітнім ОСОБА_6 відвідувати психолога для налагодження психо-емоційного стану дитини та встановлення порозуміння між батьками в інтересах їх спільного сина (т. 1, а. с. 57-58).

Рішенням служби у справах дітей Червонослобідської сільської ради Черкаського району Черкаської області від 16 грудня 2019 року № 9, прийнятого на підставі висновку служби у справах дітей Червонослобідської сільської ради від 16 грудня 2019 року № 143/02-03, встановлено матері ОСОБА_8 спосіб участі у вихованні та спілкуванні з малолітнім ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (т. 1, а. с. 60-61).

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення в повній мірі не відповідають.

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд застосовує системний аналіз норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини.

Згідно з частинами другою, восьмою, дев`ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).

Згідно зі статтею 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.

Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Відповідно до частин четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає.

Згідно зі статтею 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини.

Відповідно до частини першої, другої статті 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.

Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.

У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «М. С. проти України» від 11 липня 2017 року, заява № 2091/13, суд зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (параграф 76).

У параграфі 54 рішення Європейського суду з прав людини «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року, заява № 31111/04, зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини.

Аналіз наведених норм права, практики Європейського суду з прав людини дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.

Міжнародні та національні норми не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.

При визначенні місця проживання дитини судами необхідно крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору.

Отже, при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов`язком батьків діяти в її інтересах.

Нормами статті 19 СК України встановлено, що при розгляді спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, визначення місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе, не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов`язковою є участь органу опіки та піклування. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних в результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.

Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2019 року в справі № 377/128/18 (провадження № 61-44680св18) вказано, що «тлумачення частини першої статті 161 СК України свідчить, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов`язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18) зроблено висновок, що «Декларація прав дитини не є міжнародним договором у розумінні Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року та Закону № 1906-IV, а також не містить положень щодо набрання нею чинності. У зв`язку із цим Декларація прав дитини не потребує надання згоди на її обов`язковість Верховною Радою України і не є частиною національного законодавства України. Разом з тим положення Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов`язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей».

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.При цьому, під час розгляду справи було враховано якнайкращі інтереси дитини та особисту прихильність дитини до батька.

При цьому, колегія суддів не може погодитися з мотивами відмови апеляційного суду в частині позовних вимог про встановлення батьку ОСОБА_2 способу участі у вихованні та спілкуванні з дитиною, оскільки позивачка вправі заявляти такі вимоги. Проте, визначивши місце проживання дитини з батьком, вимоги позивачки про встановлення батьку ОСОБА_2 способу участі у вихованні та спілкуванні з дитиною є безпідставними, так як дитина залишилася проживати разом з ним.

Оскільки висновок суду апеляційної інстанції щодо мотивів відмови в частині вимог про встановлення батьку ОСОБА_2 способу участі у вихованні та спілкуванні з дитиною не виплинув на правильність вирішення спору по суті, Верховний Суд дійшов висновку про зміну оскаржуваних судових рішень в цій частині в мотивувальних частинах з підстав, зазначених у цій постанові.

Є безпідставними аргументи заявника проте, що рішення суду було ухвалено без висновку органу опіки та піклування, оскільки як відомо з матеріалів справи, ОСОБА_3 , звертаючись до суду з позовом, долучила до позовної заяви рішення Служби у справах дітей Червонослобідської сільської ради Черкаського району Черкаської області від 16 грудня 2019 року № 8 та № 9, які були прийняті на підставі висновків служби у справах дітей Червонослобідської сільської ради від 16 грудня 2019 року № 142/02-03 та № 143/02-03 відповідно.

№ 279/3970/18, постанові Верховного Суду від 22 жовтня 2020 року в справі

№ 358/37/19, постанові Верховного Суду від 30 березня 2021 року в справі

№ 542/1428/18, постанові Верховного Суду від 14 квітня 2021 року в справі

№ 716/591/19, постанові Верховного Суду від 30 вересня 2021 року в справі

№ 176/1955/20, постанові Верховного Суду від 09 листопада 2020 року в справі

№ 753/9433/17, постанові Верховного Суду від 08 вересня 2021 року в справі

№ 607/25451/19, постанові Верховного Суду від 23 червня 2020 року в справі

№ 754/9026/16, постанові Верховного Суду від 23 грудня 2020 рокує безпідставними, оскільки зроблені Верховним Судом в них висновки є аналогічні тим, до яких дійшли суди у справі, яка переглядається.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі

№ 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18)викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Інші аргументи, наведені у касаційній скарзі, були предметом дослідження судом апеляційної інстанції та їм надана належна правова оцінка.

При цьому суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.(частина перша статті 412 ЦПК України).

Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частини друга та третя статті 412 ЦПК України).

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, колегія суддів дійшла висновку, що рішення Черкаського районного суду Черкаської області від

28 квітня 2021 року та постанова Черкаського апеляційного суду від

25 листопада 2021 року в частині вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , третя особа - Служба у справах дітей Червонослобідської сільської ради Черкаського району Черкаської області. про визначення способу участі в спілкуванні та вихованні дитини з батьком підлягають зміні в мотивувальних частинах з підстав, зазначених у цій постанові.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду,