ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 753/10366/15

У травні 2015 року Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Надра» (далі - ПАТ «КБ «Надра») звернулося з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості.

В обґрунтування позову вказувало, що 26 березня 2008 року Відкритим акціонерним товариством Комерційний банк «Надра» (далі - ВАТ «КБ «Надра»), правонаступником якого є ПАТ «КБ «Надра», ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір «Автопакет», відповідно до умов якого ОСОБА_1 отримала кредит на купівлю автомобіля у сумі 154 157 грн зі сплатою 19,9% річних строком до 25 березня 2015 року, а ОСОБА_2 зобов`язався відповідати перед позивачем за належне виконання позичальником кредитних зобов`язань.

У зв`язку з неналежним виконанням умов договору розмір заборгованості ОСОБА_1 на 21 травня 2015 року становить 381 973,49 грн, з яких:

138 809,05 грн - заборгованість за кредитом, 153 583,89 грн - проценти за користування кредитом, 89 480,55 грн - пеня.

Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 22 грудня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києві від 20 квітня 2016 року, позов задоволено. Стягнено солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «КБ «Надра» заборгованість за договором «Автопакет» від 26 березня 2008 року у сумі 381 973,49 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, виходив з доведеності факту неналежного виконання позичальником кредитних зобов`язань, забезпечених порукою, внаслідок чого відповідачі мають заборгованість, яка на 21 травня 2015 року становить 381 973,49 грн та складається з 138 809,05 грн заборгованості за кредитом, 153 583,89 грн процентів за користування кредитом, 89 480,55 грн пені.

Постановою Верховного Суду від 5 грудня 2018 року рішення Дарницького районного суду міста Києва від 22 грудня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 20 квітня 2016 року в частині задоволення позову ПАТ «КБ «Надра» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за тілом кредиту залишено без змін. Ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 20 квітня 2016 року в частині стягнення із ОСОБА_1 на користь ПАТ «КБ «Надра» кредитної заборгованості за процентами та пенею скасовано, справу в цій частині передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Останньою постановою Київського апеляційного суду від 28 лютого 2019 року задоволено частково апеляційну скаргу ОСОБА_1 , скасовано рішення Дарницького районного суду міста Києва від 22 грудня 2015 року в частині вирішення позовних вимог про солідарне стягнення заборгованості за кредитним договором, процентами та пенею, а також в частині розподілу судових витрат, ухвалено у цій частині нове рішення про часткове задоволення позовних вимог. Стягнено солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 заборгованість за кредитним договором № 65/АП/32/2008-980 від 26 березня 2008 року в розмірі 350 865,94 грн. Стягнено на користь держави з ОСОБА_2 839,11 грн, з ОСОБА_1 - 225,38 грн на відшкодування судового збору. У іншій частині рішення Дарницького районного суду міста Києва від 22 грудня

2015 року залишено без змін.

Апеляційний суд зазначив, що укладений сторонами договір діяв до 25 березня 2015 року. Після припинення дії договору у банка відсутнє право нараховувати проценти за користування кредитом та пеню. За таких обставин з відповідачів підлягають стягненню проценти за користування кредитом та пеня, нараховані до 25 березня 2015 року. Апеляційний суд зазначив, що банком під час дії укладеного сторонами договору правомірно нараховано проценти за користування кредитом у розмірі 149 386,98 грн та заборгованість за пенею у розмірі 62 669,91 грн. За таких обставин загальна сума заборгованості за кредитним договором становить 350 865,94 грн.

У квітні 2019 року представник ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - адвокат

Пушок С. В. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення процесуального права, просить скасувати рішення Дарницького районного суду міста Києва від 22 грудня 2015 року та постанову Київського апеляційного суду від 28 лютого 2019 року і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції в порушення норм процесуального права не перевірив належним чином повноваження представника позивача, який брав участь у судовому засіданні 22 грудня

2015 року, та не врахував, що строк довіреності представника банку закінчився 30 листопада 2015 року.

Також вказує, що суди попередніх інстанцій не надали належної оцінки заявленому ОСОБА_2 у судовому засіданні 22 грудня 2015 року усному клопотанню про застосування позовної давності, внаслідок чого суди не врахували, що останній платіж за кредитним договором внесено ОСОБА_1 на погашення процентів за користування кредитом 20 січня 2012 року, а на погашення кредиту - 15 травня 2009 року. На думку заявника, вимога про стягнення з відповідачів заборгованості заявлена поза межами позовної давності.

Банком неправильно здійснено розрахунок заборгованості відповідачів, оскільки на підтвердження поданого розрахунку не надано облікових реєстрів, які підтверджують рух коштів у касі банку та виписки за банківським рахунком № НОМЕР_1 , що призвело до неналежного з`ясування підстав виникнення заявленої банком заборгованості.

Крім того, банк не надав належних і допустимих доказів, що підтверджують факт видачі ОСОБА_1 кредитних коштів.

На думку заявника, у правовідносинах між банком та позичальником не дотримано розумного балансу між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків та охоронюваними законом інтересами споживачів.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 5 липня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі і ухвалою цього ж суду від 24 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій обставини справи

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 26 березня 2008 року

ВАТ «КБ «Надра», правонаступником якого є ПАТ «КБ «Надра», ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір «Автопакет», відповідно до умов якого

ОСОБА_1 отримала кредит на купівлю автомобіля у сумі 154 157 грн зі сплатою 19,9% річних строком до 25 березня 2015 року, а ОСОБА_2 зобов`язався відповідати перед позивачем у солідарному порядку за належне виконання позичальником кредитних зобов`язань.

Зі змісту пунктів 2.2.1 і 2.2.3 кредитного договору суди встановили, що позичальник повертає кредит та сплачує банку відповідні проценти шляхом сплати мінімально необхідного платежу у розмірі 3 412,94 грн до 18-го числа поточного щомісяця.

Судами встановлено, що останній платіж за договором сплачений позичальником у жовтні 2009 року.

Пунктом 1.1.4 кредитного договору сторони встановили строк його виконання до 25 березня 2015 року.

8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року

№ 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Частиною другою розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , поданої адвокатом Пушком С. В., на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 22 грудня 2015 року та постанову Київського апеляційного суду від 28 лютого 2019 року здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 8 лютого 2020 року.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України у редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України у тій же редакції під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, суд дійшов таких висновків.

Щодо касаційної скарги в частині оскарження ОСОБА_1 судових рішень

За змістом положень статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (стаття 530 ЦК України).

Відповідно до статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Відповідно до правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18), від 4 липня 2018 року у справі № 310/11534/13 (провадження № 14-154цс18), від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Встановивши, що строк укладеного 26 березня 2008 року ВАТ «КБ «Надра», правонаступником якого є ПАТ «КБ «Надра», ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договору «Автопакет» визначено сторонами до 25 березня 2015 року, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що після цієї дати у банка відсутнє право нараховувати проценти за користування кредитом та пеню.

Колегія суддів погоджується зі здійсненим судом апеляційної інстанції розрахунком заборгованості за процентами та пенею, який узгоджується з поданими сторонами доказами.

Касаційний суд відхиляє доводи касаційної скарги про відсутність повноважень у представника позивача в судовому засіданні 22 грудня 2015 року у зв`язку із закінчення строку дії довіреності як підставу для скасування постанови апеляційного суду, оскільки вказані обставини не вплинули на правильність вирішення справи по суті.

Посилання заявника про ненадання оцінки заявленому ОСОБА_2 в судовому засіданні 22 грудня 2015 року усному клопотанню про застосування позовної давності є безпідставними та спростовуються аудіозаписом цього судового засідання, в якому ОСОБА_2 заперечував проти задоволення позову з підстав його необґрунтованості і такого клопотання не заявляв.

Також підлягають відхиленню доводи касаційної скарги про помилковість поданого банком розрахунку, оскільки протягом розгляду справи судами попередніх інстанцій відповідачі не спростували вказаний розрахунок належними і допустимими доказами та свого розрахунку судам не надали.

Колегія суддів відхиляє доводи заявника про те, що ОСОБА_1 не отримувала кредит, оскільки остання не спростувала подані банком докази на підтвердження обставин отримання кредитних коштів. Крім того, матеріалами справи підтверджено, що в період з квітня 2008 року до жовтня 2009 року нею здійснювалися платежі в рахунок погашення заборгованості.

Не впливають на правильність висновку апеляційного суду і доводи заявника про недотримання розумного балансу між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків та охоронюваними законом інтересами споживачів, оскільки предметом позову у даній справі є стягнення заборгованості, а не визнання укладеного сторонами договору недійсним, тому відсутні підстави для надання оцінки обставинам дотримання сторонами вказаного балансу при укладенні договору.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК

України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено і на такі заявник не вказує.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України»). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судових рішень.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваного судового рішення апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог про солідарне стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за процентами у розмірі 149 386,98 грн та пенею у розмірі 62 669,91 грн, оскільки суд, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалив у цій частині судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, є підставою для залишення касаційної скарги у вказаній частині без задоволення, а постанови апеляційного суду у відповідній частині без змін.

В цей же час, колегія суддів не погоджується з висновком апеляційного суду щодо скасування рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про стягнення з ОСОБА_1 тіла кредиту у розмірі 138 809,05 грн.

Постановою Верховного Суду від 5 грудня 2018 року у даній справі задоволено частково касаційну скаргу ОСОБА_1 . Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 22 грудня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 20 квітня 2016 року в частині задоволення позову ПАТ «КБ «Надра» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за тілом кредиту залишено без змін. Ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 20 квітня 2016 року в частині вирішення позовних вимог стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «КБ «Надра» кредитної заборгованості за процентами та пенею скасовано, справу в цій частині передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Отже, апеляційний суд безпідставно переглянув рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог ПАТ «КБ «Надра» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за тілом кредиту, оскільки судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій в цій частині залишені без змін постановою Верховного Суду від 5 грудня 2018 року і справа у відповідній частині на новий апеляційний розгляд не направлялась.

За таких обставин постанова суду апеляційної інстанції у вказаній частині підлягає скасуванню; заборгованість ОСОБА_1 перед ПАТ «КБ «Надра» становить 350 865,94 грн та складається із:

- заборгованості за тілом кредиту у розмірі 138 809,05 грн (стягненої рішенням Дарницького районного суду міста Києві від 22 грудня 2019 року у цій справі, яке залишено без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 20 квітня 2016 року та постановою Верховного Суду від 5 грудня 2018 року);

- заборгованості за процентами за користування кредитом у розмірі 149 386,98 грн та пенею у розмірі 62 669,91 грн, розмір яких правильно визначено оскаржуваною постановою Київського апеляційного суду від 28 лютого 2019 року.

Крім того, апеляційний суд безпідставно переглянув рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог ПАТ «КБ «Надра» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості, виходячи з наступного.

У справі «Bellet v. France» («Белле проти Франції», рішення від 4 грудня

1995 року) Європейський суд з прав людини зазначив, що стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод містить гарантії справедливого судочинства, одним із аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається з двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, який одночасно становить спосіб захисту порушеного права, а підставою позову є факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу.

Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. При цьому позивач самостійно визначає та обґрунтовує в позовній заяві, в чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи і залежно від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту.

Відповідач має бути такою юридичною чи фізичною особою, за рахунок якої, в принципі, можливо було б задовольнити позовні вимоги.

Позов може бути пред`явлений до кількох відповідачів. Участь у справі кількох відповідачів (процесуальна співучасть) допускається, якщо: 1) предметом спору є спільні права чи обов`язки; 2) права та обов`язки кількох відповідачів виникли з однієї підстави; 3) предметом спору є однорідні права і обов`язки

(стаття 50 ЦПК України).

Тобто сторонами в судовому процесі є суб`єкти матеріально-правових відносин, які виступають на захист своїх прав та інтересів і на яких поширюється законна сила судового рішення.

Згідно з частиною першою статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Аналізуючи положення вказаної статті, можна зробити висновок, що завданням суду апеляційної інстанції є перевірка рішення місцевого суду лише в межах апеляційної скарги і відносно осіб, які подали таку скаргу.

У справі, яка переглядається, вимоги ПАТ «КБ «Надра» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості не зачіпали будь-яких прав, інтересів та/або обов`язків ОСОБА_1 , яка оскаржувала рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку. Оскільки ОСОБА_2 не подавав апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції щодо вирішення вказаних вимог, які звернуті до нього, тобто фактично погодився з цим судовим актом, суд апеляційної інстанції відповідно до принципу диспозитивності не мав права робити висновків щодо частини вимог, які не стосувалися заявника, ні в мотивувальній, ні в резолютивній частині свого судового рішення, а в його описовій частині повинен був зазначити, в якій частині вимог переглядає судове рішення.

Такий висновок викладений Верховним Судом у постанові від 8 вересня

2021 року у справі № 206/1853/18 (провадження № 61-4205св21).

За таких обставин апеляційний суд безпідставно дослідив докази та зробив висновки щодо вимог про стягнення заборгованості з ОСОБА_2 , які не порушували інтереси особи, що подала апеляційну скаргу, а отже помилково переглянув рішення суду першої інстанції в зазначеній частині.

Враховуючи, що рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог ПАТ «КБ «Надра» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості не могло бути предметом апеляційного перегляду, враховуючи, в тому числі, зміст постанови Верховного Суду від 5 листопада 2018 року, то оскаржувана постанова у вказаній частині підлягає скасуванню.

Щодо касаційної скарги в частині оскарження ОСОБА_2 судових рішень

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 1 частини першої статті 389 ЦПК України в редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги передбачено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині треті цієї статті.

Частиною другою статті 17 ЦПК України встановлено, що не допускається касаційне оскарження судового рішення суду першої інстанції без його перегляду в апеляційному порядку.

Аналіз вказаних норм процесуального законодавства дає підстави дійти висновку, що касаційному оскарженню підлягає рішення суду першої інстанції після його перегляду в апеляційному порядку.

Оскільки ОСОБА_2 не подавав апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції щодо вирішення вказаних вимог, які звернуті до нього, тобто фактично погодився з цим судовим актом, і постановою Верховного Суду від 5 грудня

2018 року справа направлена на новий розгляд до суду апеляційної інстанції в частині стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за процентами і пенею з вказівкою у мотивувальній частині постанови про те, що ОСОБА_2 рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційної інстанції не оскаржував, суд апеляційної інстанції відповідно до принципу диспозитивності та обов`язковості судового рішення не мав права робити висновків щодо частини вимог, які не стосувалися заявника, і в якій судові рішення набрали законної сили, ні в мотивувальній, ні в резолютивній частині свого судового рішення, а в його описовій частині повинен був зазначити, в якій частині вимог переглядає судове рішення.

Разом з цим ОСОБА_2 оскаржує у касаційному порядку рішення суду першої інстанції у частині вирішення вимог до нього, що не могло було предметом перегляду по суті судом апеляційної інстанції, оскільки апеляційна скарга на вказане судове рішення суду першої інстанції зазначена стороною не подавала.

Враховуючи, що учасники справи мають право на касаційне оскарження виключно у випадках, передбачених законом, а оскаржувані судові рішення не можуть бути предметом оскарження за касаційною скаргою ОСОБА_2 , касаційне провадження за його касаційною скаргою на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 22 грудня 2015 року та постанову Київського апеляційного суду від 28 лютого 2019 року підлягає закриттю.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Частинами першою, шостою цієї статті встановлено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до пункту 22 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» в редакції Закону, чинній на час пред`явлення позову, уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб - у справах, пов`язаних із здійсненням тимчасової адміністрації та ліквідації банку.

У зв`язку із тим, що позивач звільнений від сплати судового збору, такий підлягає стягненню з відповідачів на користь держави.

Враховуючи часткове задоволення касаційної скарги, скасування постанови апеляційного суду у відповідних частинах, та те, що суд першої інстанції не здійснив розподіл судових витрат, на користь держави підлягає відшкодуванню судовий збір за подання позову пропоційно задоволених вимог, а саме з ОСОБА_1 - 1 678,28 грн, з ОСОБА_2 - 1 827 грн.

Крім того, ОСОБА_1 за рахунок держави підлягає відшкодуванню судовий збір за подання апеляційної скарги пропорційно задоволених вимог (8,14%) у розмірі 256,51 грн та за подання касаційної скарги у травні 2016 року пропорційно задоволених вимог (8,14%) у розмірі 356,92 грн.

Частиною десятою статті 141 ЦПК України визначено, що при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов`язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.

За таких обставин з ОСОБА_1 необхідно стягнути судовий збір у розмірі компенсувати судовий збір за подання апеляційної та касаційної скарг у розмірі 1 064,85 грн (1 678,28 грн - 256,51 грн - 356,92 грн).

Керуючись статтями 400, 410, 411 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, статтею 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду