ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 466/3732/20

У травні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та просила визнати недійсними договір про відступлення права вимоги № 30/06/2017 та договір про відступлення прав за іпотечним договором, укладені між ними 30 червня 2017 року.

В обґрунтування позовних вимог зазначала, що 18 січня 2016 року між нею та ОСОБА_2 було укладено договір позики, згідно з яким вона прийняла в борггрошові кошти в сумі 1 620 000,00грн. З метою забезпечення виконання зобов`язань за цим договором 18 січня 2016 року між ними було укладено договір іпотеки.

30 червня 2017 року між відповідачами були укладені договір відступлення права вимоги № 30/06/2017 та договір відступлення прав за іпотечним договором, за умовами якого ОСОБА_2 відступила ОСОБА_3 право вимоги до неї, яке виникло за вищевказаними договорами позики та іпотеки.

Вважала, що договори про відступлення права вимоги та відступлення прав за іпотечним договором є незаконними та такими, що підлягають визнанню недійсними, оскільки відступлення права вимоги на користь фізичної особи суперечить положенням частині третій статті 512 та статті 1054 ЦК України.

Рішенням Шевченківського районного суду міста Львова від 15 лютого 2021 року позов задоволено.

Визнано недійсним договір про відступлення права вимоги № 30/06/2017, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 30 червня 2017 року.

Визнано недійсним договір про відступлення прав за іпотечним договором, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 30 червня 2017 року, реєстровий № 1993.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відступлення права вимоги за договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини третьої статті 512 та статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов`язань, які виникли на підставі договору відступлення права вимоги, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме кредитор-банк або фінансова установа, якій законом надано право надавати фінансові послуги.

Постановою Львівського апеляційного суду від 29 липня 2021 року рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 15 лютого 2021 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції про задоволення позову та ухвалюючи нове про відмову в його задоволенні, суд апеляційної інстанції виходив з недоведеності позивачем порушення її прав та відсутності підстав для визнання оскаржуваних договорів недійсними.

15 серпня 2022 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_4 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, а 05 вересня 2021 року надіслала доповнення до неї, у яких просить скасувати постанову Львівського апеляційного суду від 29 липня 2021 року й залишити в силі рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 15 лютого 2021 року.

Підставами касаційного оскарження зазначає неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 21 лютого 2018 року в справі № 910/2489/17, від 31 жовтня 2018 року в справі № 465/646/11, від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17, від 27 листопада 2018 року в справі № 905/2260/17, від 17 березня 2021 року в справі № 125/2157/19, від 09 квітня 2020 року в справі № 534/1809/16-ц, від 04 серпня 2021 року в справі № 554/2088/20, від 03 червня 2020 року в справі № 318/89/18, від 08 липня 2020 року в справі № 214/5314/17, від 11 серпня 2021 року в справі № 344/15764/15-ц, від 24 лютого 2021 року в справі № 263/4338/14-ц, від 11 грудня 2019 року в справі № 755/12702/16-ц, від 27 липня 2021 року в справі № 629/2720/20, від 14 липня 2021 року в справі № 686/22070/15-ц, від 11 серпня 2021 року в справі № 646/866/20, від 30 червня 2021 року в справі № 742/3238/17, від 09 червня 2021 року в справі № 2-200/09, від 12 серпня 2020 року в справі № 299/957/14-ц, від 28 квітня 2021 року в справі № 755/3293/16-ц, від 04 серпня 2021 року в справі № 711/3032/19, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року в справі № 523/9076/16-ц, від 11 вересня 2018 року в справі № 909/968/16, від 11 грудня 2019 року в справі № 265/5040/13-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

В обґрунтування доводів касаційної скарги зазначає, що суд апеляційної інстанції не врахував, що ОСОБА_3 є фізичною особою, яка не наділена правом надавати фінансові послуги, а тому відступлення на її користь прав за договором позики та іпотечним договором суперечить вимогам закону та порушує її права, оскільки вирішення цього спору безпосередньо впливає на наявність підстав для стягнення з неї новим кредитором заборгованості за договором позики.

Ухвалою Верховного Суду від 03 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

21 вересня 2021 року справа № 466/3732/20 надійшла до Верховного Суду.

Відповідач ОСОБА_3 надіслала відзив на касаційну скаргу, у якому просить залишити її без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду без змін.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Фактичні обставини, встановлені судами

Суди встановили, що 18 січня 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір позики, за умовами якого ОСОБА_2 передала, а позивач прийняла грошові кошти в розмірі 1 620 000,00 грн.

З метою забезпечення виконання зобов`язань за цим договором позики 18 січня 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено нотаріально посвідчений договір іпотеки.

30 червня 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір відступлення права вимоги № 30/06/2017, відповідно до якого первісний кредитор ОСОБА_2 відступила, а новий кредитор ОСОБА_3 набула право вимоги до ОСОБА_1 за вищевказаним договором позики на загальну суму 5 189 998, 83 грн. Сторони домовились, що ціна договору становить 5 000,00 грн.

Також 30 червня 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено нотаріально посвідчений договір про відступлення прав за іпотечним договором, на підставі якого ОСОБА_3 набула право вимоги за договором іпотеки від 18 січня 2016 року.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (частина третя статті 215 ЦК України).

Пунктом 1 частини першої статті 512 ЦК України передбачено, що кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

За правилом статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

При цьому необхідно враховувати, що у зв`язку з заміною кредитора в зобов`язанні саме зобов`язання зберігається цілком і повністю, змінюється лише його суб`єктний склад у частині кредитора.

У частині першій статті 516 ЦК України зазначено, що заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.

Отже, у разі відступлення прав вимоги новий кредитор замінює собою особу у всіх правах, що існували на момент здійснення відступлення і не припинилися внаслідок такої заміни кредитора у зобов`язанні.

Установивши, що укладені відповідачами договори відступлення права вимоги та прав за іпотечним договором не суперечать вимогам закону і є такими, що не порушують права позивача, оскільки ніякою мірою не погіршують становище боржника, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для визнання їх недійсними.

Інші аргументи касаційної скарги не дають підстав для скасування оскаржуваного судового рішення, оскільки зводяться до незгоди заявника з висновками суду та стосуються переоцінки доказів. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судового рішення, касаційний суд не встановив.

Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскаржувана постанова апеляційного суду відповідає вимогам закону й підстав для їх скасування немає.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову апеляційного судубез змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, немає підстав для нового розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду