ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 202/32361/13-ц

У вересні 2013 року Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк»), яке змінило назву на Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк»), звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , Публічного акціонерного товариства «Акцент-Банк» (далі - ПАТ «А-Банк») про стягнення заборгованості за кредитним договором, посилаючись на те, що 27 березня 2008 року між ним та ОСОБА_1 було укладено кредитно-заставний договір № ROHPAK22679605 (далі - Кредитний договір), за умовами якого позичальник отримала кредит у розмірі 23 376,86 доларів США під 10,56 % річних з кінцевим терміном повернення до 26 березня 2015 року. З метою забезпечення виконання зобов`язань за Кредитним договором 26 жовтня 2010 року ПАТ КБ «ПриватБанк» та ПАТ «А-Банк» уклали договір поруки № 167, за яким поручитель зобов`язався перед кредитором нести солідарну відповідальність за виконання позичальником договірних зобов`язань у розмірі 10 000 грн. У зв`язку з неналежним виконаннямОСОБА_1 своїх зобов`язань за Кредитним договором станом на 25 липня 2013 року в неї утворилася заборгованість перед банком у розмірі 32 823,42 доларів США, з яких: 14 739,48 доларів США - тіло кредиту; 5 111,59 доларів США - проценти; 942,33 доларів США - комісія; 10 437,21 доларів США - пеня; 31,28 доларів США - штраф (фіксована частина); 1 561,53 доларів США - штраф (процентна складова). Враховуючи викладене, ПАТ КБ «ПриватБанк» просило: стягнути з ОСОБА_1 на свою користь заборгованість за Кредитним договором в розмірі 31 571,86 доларів США; стягнути з відповідачів у солідарному порядку 10 000 грн.

Заочним рішенням Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 22 листопада 2013 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за Кредитним договором в сумі 31 571,86 доларів США, що станом на 25 липня 2013 року було еквівалентно 252 357,58 грн. Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 , ПАТ «А-Банк» на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» суму в розмірі 10 000 грн. В задоволенні вимоги про відшкодування витрат на правничу допомогу відмовлено. Стягнуто солідарно з ПАТ «А-Банк», ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» судовий збір в розмірі 262 357,58 грн.

У серпні 2016 року ОСОБА_1 подала заяву про перегляд вказаного заочного рішення суду.

Ухвалою Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 26 вересня 2016 року заяву ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення задоволено. Скасовано заочне рішення Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 22 листопада 2013 року та призначено розгляд справи в загальному порядку.

Рішенням Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 25 серпня 2020 року у складі судді Слюсар Л. П. позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за Кредитним договором, яка станом на 25 липня 2013 року склала 30 288,28 доларів США, з яких: 14 739,48 доларів США - тіло кредиту; 5 111,59 доларів США - проценти за користування кредитом; 10 437,21 доларів США - пеня за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором з відрахуванням 10 000 грн. Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 , ПАТ «А-Банк» на користь АТ КБ «ПриватБанк» заборгованість в розмірі 10 000 грн. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позов АТ КБ «ПриватБанк» доведено й обґрунтовано належним чином, тому наявні правові підстави для стягнення з позичальника ОСОБА_1 заборгованості за тілом кредиту, процентами та пенею, однак без штрафів, оскільки одночасне застосування двох видів неустойки за одне й те саме порушення призведе до подвійної цивільно-правової відповідальності, що заборонено законом. Крім того, позовна вимога про стягнення з ОСОБА_1 комісії також не підлягає задоволенню, так як умова Кредитного договору щодо встановлення щомісячної винагороди за обслуговування кредитної заборгованості суперечить вимогам статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів». ПАТ «А-Банк» надало поруку, а тому відповідачі мають солідарно відповідати перед кредитором за невиконання позичальником договірних зобов`язань, при цьому лише в межах суми, визначеної в договорі поруки.

01 лютого 2023 року, тобто з пропуском встановленого законом строку на апеляційне оскарження, представник ОСОБА_1 - адвокат Луцик К. В. подала засобами поштового зв`язку апеляційну скаргу на рішення Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 25 серпня 2020 року разом із клопотанням про поновлення строку на апеляційне оскарження вказаного рішення суду.

Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 23 лютого 2023 року відмовлено у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 25 серпня 2020 року на підставі частини другої статті 358 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у зв`язку з тим, що апеляційну скаргу подано після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що наведені адвокатом Луцик К. В. у клопотанні про поновлення строку на апеляційне оскарження обставини не є поважними причинами пропуску цього строку і не є підставами (виключними випадками), передбаченими пунктами 1, 2 частини другої статті 358 ЦПК України, за наявності яких суд може поновити строк на апеляційне оскарження рішення суду у разі подання апеляційної скарги після спливу одного року з дня складення його повного тексту, оскільки ОСОБА_1 була обізнана як з наявністю справи в суді першої інстанції, так і з її рухом.

У березні 2023 року представник ОСОБА_1 - адвокат Луцик К. В. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просила скасувати ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 23 лютого 2023 року і направити справу на розгляд до суду апеляційної інстанції, посилаючись на порушення цим судом норм процесуального права.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених абзацом 2 частини другої статті 389 ЦПК України, представник заявника вказала, що апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених в постанові Верховного Суду від 11 грудня 2019 року у справі № 664/2845/18 (провадження № 61-19928св19). Про існування рішення Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 25 серпня 2020 року ОСОБА_1 дізналася лише 17 січня 2023 року, отримавши від державної виконавчої служби повідомлення про відкриття виконавчого провадження за виконавчим листом, виданим на підставі вказаного рішення. Заявник не була повідомлена місцевим судом про розгляд цієї справи, оскільки в період з 29 травня 2020 року по 08 травня 2021 року перебувала на безперервному стаціонарному лікуванні, що є підставою для поновлення строку навіть після спливу одного року з дня складення повного судового рішення. Таким чином, відмовляючи у відкритті апеляційного провадження, суд апеляційної інстанції безпідставно застосував положення частини другої статті 358 ЦПК України.

У травні 2023 року АТ КБ «ПриватБанк» подало відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 березня 2023 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Індустріального районного суду місті Дніпропетровська.

10 квітня 2023 року справа № 202/32361/13-ц надійшла до Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку, зокрема ухвали суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті або закриття апеляційного провадження.

Згідно з абзацом 2 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Апеляційним судом встановлено, що справа за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 , ПАТ «А-Банк» про стягнення заборгованості за кредитним договором перебувала на розгляді місцевого суду з вересня 2013 року.

Заочним рішенням Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 22 листопада 2013 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за Кредитним договором в сумі 31 571,86 доларів США, що станом на 25 липня 2013 року було еквівалентно 252 357,58 грн. Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 , ПАТ «А-Банк» на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» суму в розмірі 10 000 грн. В задоволенні вимоги про відшкодування витрат на правничу допомогу відмовлено. Стягнуто солідарно з ПАТ «А-Банк», ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» судовий збір в розмірі 262 357,58 грн.

У серпні 2016 року ОСОБА_1 подала заяву про перегляд вказаного заочного рішення суду.

Ухвалою Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 26 вересня 2016 року заяву ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення задоволено. Скасовано заочне рішення Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 22 листопада 2013 року та призначено розгляд справи в загальному порядку.

Суд першої інстанції неодноразово повідомляв ОСОБА_1 про розгляд справи, про що свідчать наявні в матеріалах справи судові повістки та повідомлення про вручення поштового відправлення (том 1, а. с. 55, 56, 60, 61, 65, 69, 72, 74, 77, 81, 83, 84, 87, 91, 144, 148, 153, 155, 201, 203).

Разом з тим матеріали справи не містять ні зворотного повідомлення про вручення відповідачу ОСОБА_1 судової повістки-повідомлення про розгляд справи 25 серпня 2020 року (день ухвалення рішення місцевим судом), ні конверта, який мав би повернутися до суду у випадку невручення особі такого відправлення.

Рішенням Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 25 серпня 2020 року (повний текст якого складено 31 серпня 2020 року) позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за Кредитним договором, яка станом на 25 липня 2013 року склала 30 288,28 доларів США, з яких: 14 739,48 доларів США - тіло кредиту; 5 111,59 доларів США - проценти за користування кредитом; 10 437,21 доларів США - пеня за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором з відрахуванням 10 000 грн. Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 , ПАТ «А-Банк» на користь АТ КБ «ПриватБанк» заборгованість в розмірі 10 000 грн. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат (том 1, а. с. 213-221).

Копії вищезгаданого судового рішення, яке оприлюднене в Єдиному державному реєстрі судових рішень (далі - ЄДРСР) 03 вересня 2020 року, були направлені учасникам справи супровідним листом, зокрема відповідачу ОСОБА_1 - за адресою: АДРЕСА_1 (том 1, а. с. 222).

Рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення ОСОБА_1 в матеріалах справи відсутнє.

01 лютого 2023 року, тобто з пропуском встановленого законом строку на апеляційне оскарження, представник ОСОБА_1 - адвокат Луцик К. В. подала засобами поштового зв`язку апеляційну скаргу на рішення Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 25 серпня 2020 року.

Забезпечення права на апеляційний перегляд справи є однією з основних засад судочинства (пункт 8 статті 129 Конституції України).

При цьому забезпечення апеляційного оскарження рішення суду має бути здійснено судами з урахуванням принципу верховенства права і базуватися на справедливих судових процедурах, передбачених вимогами законодавства, які регулюють вирішення відповідних процесуальних питань.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Прецедентна практика Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) виходить з того, що, реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду, кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух (рішення ЄСПЛ від 16 грудня 1992 року у справі «Жоффр де ля Прадель проти Франції»).

Зокрема, ЄСПЛ вказав, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу «res judicata», тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов`язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (рішення ЄСПЛ від 03 грудня 2003 року у справі «Рябих проти Росії»).

Питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження (mutatis mutandis, пункт 27 рішення ЄСПЛ від 26 квітня 2007 року у справі «Олександр Шевченко проти України», рішення ЄСПЛ від 14 жовтня 2003 року у справі «Трух проти України»).

У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип «res judicata» (принцип юридичної визначеності), коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів ні у часі, ні в підставах для поновлення строків (пункт 41 рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України»).

Крім того, згідно з рішеннями ЄСПЛ від 25 липня 2002 року у справі «Совтрансавто-Холдинг» проти України» та від 28 жовтня 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії» Судом встановлено, що існує установча судова практика щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.

Частиною першою статті 352 ЦПК України передбачено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Відповідно до статті 354 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: 1) на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду; 2) на ухвали суду - якщо апеляційна скарга подана протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 358 ЦПК України незалежно від поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, крім випадків: 1) подання апеляційної скарги особою, не повідомленою про розгляд справи або не залученою до участі в ній, якщо суд ухвалив рішення про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки; 2) пропуску строку на апеляційне оскарження внаслідок виникнення обставин непереборної сили.

Аналіз вказаної правової норми дає підстави для висновку про те, що за відсутності виключних випадків сплив річного строку з дня складення повного тексту судового рішення є підставою для відмови у відкритті апеляційного провадження незалежно від причин пропуску строку на апеляційне оскарження, тобто законодавець імперативно встановив процесуальні обмеження для оскарження судового рішення зі спливом річного строку. В контексті наведеної статті під неповідомленням особи про розгляд справи розуміються випадки, коли учасник справи взагалі ніяким чином не повідомлявся судом і не знав про наявність справи у провадженні суду. Однак до таких випадків не може бути віднесено неповідомлення особи про окреме судове засідання у справі, навіть якщо в цьому засіданні було ухвалено рішення (за умови, що матеріалами справи безспірно підтверджується факт обізнаності особи про розгляд судом справи та її участь у ній).

Такі правові висновки викладені в постанові Верховного Суду від 27 січня 2021 року у справі № 201/13990/15-ц (провадження № 61-22496св19).

Постановляючи ухвалу про відмову у відкритті апеляційного провадження на підставі частини другої статті 358 ЦПК України, суд апеляційної інстанції правильно виходив з того, що ОСОБА_1 є відповідачем у справі, про її розгляд була обізнана, однак своєчасно не скористалася правом на оскарження судового рішення в апеляційному порядку, подавши апеляційну скаргу більш ніж через два роки з дня складення повного тексту судового рішення.

Аргументи касаційної скарги про те, що про існування рішення Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 25 серпня 2020 року ОСОБА_1 дізналася лише 17 січня 2023 року, отримавши від державної виконавчої служби повідомлення про відкриття виконавчого провадження за виконавчим листом, виданим на підставі вказаного рішення, і що заявник не була повідомлена місцевим судом про розгляд цієї справи, оскільки в період з 29 травня 2020 року по 08 травня 2021 року перебувала на безперервному стаціонарному лікуванні, не заслуговують на увагу, так як будучи одним із відповідачів, ОСОБА_1 неодноразово повідомлялася про день, час та місце розгляду справи, тобто була обізнана про розгляд справи, при цьому рішення Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 25 серпня 2020 року було оприлюднене в ЄДРСР 03 вересня 2020 року, однак більше двох років заявник не вживала заходів, щоб дізнатися про стан відомого їй судового провадження, що й призвело до порушення строків на апеляційне оскарження. Тому процесуальна бездіяльність відповідача не може ставити під сумнів здійснення судочинства судом апеляційної інстанції відповідно до вимог процесуального закону.

Оцінивши в сукупності вказані обставини, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що наведені адвокатом Луцик К. В. у клопотанні про поновлення строку на апеляційне оскарження обставини не є поважними причинами пропуску цього строку і не є підставами (виключними випадками), передбаченими пунктами 1, 2 частини другої статті 358 ЦПК України, за наявності яких суд може поновити строк на апеляційне оскарження рішення суду у разі подання апеляційної скарги після спливу одного року з дня складення його повного тексту, оскільки:

по-перше, ОСОБА_1 була обізнана як з наявністю справи в суді першої інстанції, так і з її рухом, по-друге, заявник не повідомила місцевий суд про її перебування на стаціонарному лікуванні в Комунальному некомерційному підприємсті «Центральна міська лікарня» Рівненської міської ради за адресою: вулиця Миколи Карнаухова 25-А, місто Рівне, а за приписами частини першої статті 131 ЦПК України учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться, по-третє, навіть після закінчення стаціонарного лікування заявник мала достатньо часу (майже п`ять місяців) для того, щоб до спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення дізнатися про стан відомого їй судового провадження та подати апеляційну скаргу.

За відсутності виключних випадків сплив річного строку з дня складення повного тексту судового рішення є підставою для відмови у відкритті апеляційного провадження незалежно від причин пропуску строку на апеляційне оскарження.

Доказів, які свідчили б про добросовісну реалізацію заявником своїх процесуальних прав та належне виконання процесуальних обов`язків, зокрема вчинення всіх можливих та залежних від неї дій, спрямованих на своєчасне подання апеляційної скарги, заявник не надала.

Аргументи касаційної скарги про неврахування апеляційним судом правових висновків, викладених в постанові Верховного Суду від 11 грудня 2019 року у справі № 664/2845/18 (провадження № 61-19928св19), не заслуговують на увагу, оскільки у вказаній справі апеляційна скарга була подана до спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення і, відмовляючи у відкритті апеляційного провадження, суд апеляційної інстанції застосував приписи пункту 4 частини першої статті 358 ЦПК України.

Натомість у справі, яка переглядається, при ухваленні оскаржуваного судового рішення суд апеляційної інстанції відмовив у відкритті апеляційного провадження на підставі частини другої статті 358 ЦПК України і його висновки відповідають правовим висновкам Верховного Суду, викладеним у вищенаведеній постанові від 27 січня 2021 року у справі № 201/13990/15-ц (провадження № 61-22496св19).

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржуване судове рішення відповідає вимогам закону й підстави для його скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду