ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 947/19393/20

У липні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» (далі - ПАТ «Дельта Банк»), товариства з обмеженою відповідальністю «Вердикт Капітал» (далі - ТОВ «Вердикт Капітал»), третя особа - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, про визнання зобов`язання припиненим, визнання договору частково недійсним та відшкодування моральної шкоди.

Позовна заява мотивована тим, що вона виконала зобов`язання за кредитним договором від 01 листопада 2006 року № 11061779000, шляхом укладення 27 червня 2014 року договору про задоволення вимог іпотекодержателя, який був посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Сегеченко І. М. за № 957.

Вважала, що договір про відступлення права вимоги від 30 липня 2020 року № 2298/К в частині відступлення права вимоги за договором від 01 листопада 2006 року № 11061779000, укладений між ПАТ «Дельта Банк» і ТОВ «Вердикт Капітал», суперечить нормам матеріального права, оскільки не був спрямований на реальне настання правових наслідків. Зазначала, що діями банку їй завдано моральну шкоду.

ОСОБА_1 , з урахуванням уточнених позовних вимог, просила: визнати припиненими її зобов`язання перед ПАТ «Дельта Банк» за договором про надання споживчого кредиту від 01 листопада 2006 року № 11061779000 внаслідок укладення 27 червня 2014 року договору про задоволення вимог іпотекодержателя; зобов`язати ПАТ «Дельта Банк» списати залишок заборгованості за договором про надання споживчого кредиту від 01 листопада 2006 року № 11061779000, внаслідок укладення 27 червня 2014 року між ПАТ «Дельта Банк» і ОСОБА_1 договору про задоволення вимог іпотекодержателя в порядку Закону України «Про іпотеку»; визнати недійсним укладений між ПАТ «Дельта Банк» і ТОВ «Вердикт Капітал» договір про відступлення права вимоги від 30 липня 2020 року № 2298/К в частині відступлення права вимоги за договором від 01 листопада 2006 року № 11061779000; відшкодувати моральну шкоду в розмірі 30 000 грн.

Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 08 жовтня 2020 року прийнято відмову представника позивача - ОСОБА_2 від позову в частині позовної вимоги щодо зобов`язання ПАТ «Дельта Банк» списати залишок заборгованості за договором про надання споживчого кредиту від 01 листопада 2006 року № 1106177900, внаслідок укладення 27 червня 2014 року між ПАТ «Дельта Банк» та ОСОБА_1 договору про задоволення вимог іпотекодержателя, провадження у справі в цій частині закрито.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 17 листопада 2020 рокув задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що згідно з пунктом 4.2 договору про задоволення вимог іпотекодержателя право власності на об`єкт нерухомості виникає у іпотекодержателя з моменту нотаріального посвідчення цього договору та державної реєстрації права власності на об`єкт нерухомості за іпотекодержателем. Проте позивач не надала суду доказів державної реєстрації за іпотекодержателем - ПАТ «Дельта Банк» права власності на об`єкт нерухомості, розташований на АДРЕСА_1 , що є обов`язковою вимогою припинення зобов`язання за вказаним договором. Стороною позивача не доведено обставин, на які вона посилалася, як на підставу своїх вимог в частині визнання недійсним договору про відступлення права вимоги, тому відсутні підстави для задоволення позову в цій частині. Оскільки вимоги щодо стягнення моральної шкоди є похідними від інших позовних вимог, то у задоволенні позову в цій частині суд першої інстанції також відмовив.

Постановою Одеського апеляційного суду від 21 листопада 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 17 листопада 2020 року скасовано. Прийнято постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано припиненими зобов`язання ОСОБА_1 перед ПАТ «Дельта Банк» за договором про надання споживчого кредиту від 01 листопада 2006 року № 11061779000, внаслідок укладення 27 червня 2014 року між ПАТ «Дельта Банк» і ОСОБА_1 договору про задоволення вимог іпотекодержателя в порядку статті 37 Закону України «Про іпотеку».

Зобов`язано ПАТ «Дельта Банк» списати залишок заборгованості за договором про надання споживчого кредиту від 01 листопада 2006 року № 11061779000, внаслідок укладення 27 червня 2014 року між ПАТ «Дельта Банк» і ОСОБА_1 договору про задоволення вимог іпотекодержателя в порядку Закону України «Про іпотеку».

Визнано недійсним укладений між ПАТ «Дельта Банк» і ТОВ «Вердикт Капітал» договір про відступлення прав вимоги за кредитним договором від 30 липня 2020 року № 2298/К, зазначених у додатку № 1 до цього договору, в частині відступлення права вимоги за договором про надання споживчого кредиту від 01 листопада 2006 року № 11061779000, укладеного між ПАТ «Дельта Банк» і ОСОБА_1 .

Стягнено з ПАТ «Дельта Банк» на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 3 000 грн.

Стягнено з ПАТ «Дельта Банк» на користь держави судовий збір у розмірі 5 465 грн.

Стягнено з ОСОБА_1 на користь держави судовий збір у розмірі 1 892 грн.

Стягнено з ТОВ «Вердикт Капітал» на користь держави судовий збір у розмірі 1 051 грн.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що між ОСОБА_1 і ПАТ «Дельта Банк» 27 червня 2014 року укладено договір про задоволення вимог іпотекодержателя у порядку статті 37 Закону України «Про іпотеку», який був посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Сегеченко І. М. за реєстровим № 957, тому на виконання умов вказаного правочину кредитні зобов`язання ОСОБА_1 перед ПАТ «Дельта Банк» були погашені. Позасудове звернення стягнення на предмет іпотеки вважається таким, що погашає всі вимоги кредитора до боржника, незалежно від того, чи перевищує вартість предмета іпотеки розмір вимог кредитора.

Договір про відступлення права вимоги, зокрема за договором від 01 листопада 2006 року № 11061779000, укладений 30 липня 2020 року між ПАТ «Дельта Банк» і ТОВ «Вердикт Капітал», суперечить нормам матеріального права, зокрема статті 36 Закону України «Про іпотеку», оскільки кредитне зобов`язання, що є предметом спірного правочину, припинилось внаслідок укладення договору про задоволення вимог іпотекодержателя, ОСОБА_1 виконала свої кредитні зобов`язання перед ПАТ «Дельта Банк».

Під час посвідчення договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 27 червня 2014 року, який зареєстрований у реєстрі за № 957, нотаріус вчиняла дії щодо реєстрації права власності на нерухоме майно за іпотекодержателем - ПАТ «Дельта Банк». Факт припинення зобов`язання за договором про надання споживчого кредиту від 01 листопада 2006 року № 11061779000 підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, з якої вбачається, що 27 червня 2014 року право власності ОСОБА_1 на нежиле приміщення офісу загальною площею 57,1 кв. м на АДРЕСА_1 припинено. Того ж дня - 27 червня 2014 року зареєстровано право власності на вказаний об`єкт нерухомості за ПАТ «Дельта Банк». Крім того, приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Главацький В. А. 24 жовтня 2014 року посвідчив договір купівлі-продажу, відповідно до якого ПАТ «Дельта Банк» відчужило спірний об`єкт нерухомості на користь ОСОБА_3 , за якою і зареєстровано право власності на це майно.

Колегія суддів апеляційного суду вважала, що позивач має право на відшкодування моральної шкоди у розмірі 3 000 грн.

У касаційній скарзі ПАТ «Дельта Банк», посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить суд касаційної інстанції скасувати постанову Одеського апеляційного суду від 21 листопада 2022 року, та залишити в силі рішення Київського районного суду м. Одеси від 17 листопада 2020 року.

У касаційній скарзі як на підставу оскарження судового рішення ПАТ «Дельта Банк» посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Вважає, що суд апеляційної інстанції не врахував висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 31 липня 2019 року у справі № 910/4816/18.

Касаційна скарга мотивована тим, що доводи позивача щодо виконання у 2014 році зобов`язання за кредитним договором відповідно до договору про задоволення вимог іпотекодержателя є припущеннями та не підтверджені належними і допустимими доказами, тому не можуть бути підставою для визнання недійсним договору відступлення, укладеного між відповідачами, стороною якого не є ОСОБА_1 . Позивач не довела порушення її прав чи інтересів зі сторони відповідачів внаслідок укладення спірного правочину. Відступлення права вимоги відбувається без згоди боржника.

У вересні 2023 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

Зазначає, що позивач надала належні та допустимі докази щодо виконання договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 27 червня 2014 року. Апеляційний суд, дотримуючись норм процесуального права, обґрунтовано врахував висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18 та постанові Верховного Суду від 03 серпня 2022 року у справі № 756/10266/15-ц. Разом з тим предметом правочину не може бути кредитне зобов`язання, що припинилось внаслідок укладення договору про задоволення вимог іпотекодержателя.

Інші учасники справи не скористалися своїми правами на подання до суду касаційної інстанції відзиву на касаційну скаргу протягом строку, встановленого судом касаційної інстанції в ухвалі про відкриття касаційного провадження.

Провадження у суді касаційної інстанції

16 грудня 2022 року ПАТ «Дельта Банк» звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Одеського апеляційного суду від 21 листопада 2022 року.

Верховний Суд ухвалою від 09 січня 2023 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ПАТ «Дельта Банк» на постанову Одеського апеляційного суду від 21 листопада 2022 року.

06 березня 2023 року вказана справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 18 серпня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій обставини справи

Суди встановили, що акціонерний комерційний інноваційний банк «УкрСиббанк» (далі - АКІБ «УкрСиббанк») та ОСОБА_1 01 листопада 2006 року уклали договір про надання споживчого кредиту № 11061779000, в забезпечення виконання якого указані особи уклали іпотечний договір, який посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Главацьким В. А. за реєстровим № 3010. Предметом іпотечного договору було нежиле приміщення офісу, розташоване на АДРЕСА_1 .

ПАТ «Дельта банк» 08 грудня 2011 року придбало за договором купівлі-продажу у АКІБ «УкрСиббанк», зокрема, право вимоги за договором від 01 листопада 2006 року № 11061779000.

ПАТ «Дельта Банк» та ОСОБА_1 27 червня 2014 року уклали договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який був посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Сегеченко І. М. за реєстровим № 957.

Пунктом 2 договору про задоволення вимог іпотекодержателя передбачено, що сума вимог іпотекодержателя за кредитним договором задовольняється за рахунок прийняття у власність об`єкта нерухомості і за умовами договору становить 217 201,76 дол. США, що за курсом Національного банку України складає 2 568 051,56 грн. Зобов`язання іпотекодержателя за кредитним договором перед іпотекодержателем по поверненню кредиту в зазначеному розмірі вважаються виконаними з моменту нотаріального посвідчення цього договору та проведення державної реєстрації права власності на об`єкт нерухомості за іпотекодержателем.

ПАТ «Дельта Банк» і ТОВ «Вердикт Капітал» 30 липня 2020 року уклали договір про відступлення права вимоги № 2298/к, зокрема за договором від 01 листопада 2006 року № 11061779000, укладеним між ОСОБА_1 та АКІБ «УкрСиббанк».

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково, враховуючи наступне.

Підстави для припинення зобов`язання визначені у статтях 598-609 ЦК України. Разом з тим частина перша статті 598 ЦК України визначає, що зобов`язання може бути припинено і з підстав, визначених договором або законом, а отже, вказує на невичерпність переліку підстав припинення зобов`язання, наведених у ЦК України.

Вказані висновки викладено у постанові Верховного Суду від 22 червня 2022 року у справі № 523/12336/18.

Зокрема, Закон України «Про іпотеку» як акт цивільного законодавства визначає правові підстави для припинення не тільки іпотеки як додаткового зобов`язання, а й основного зобов`язання, що випливає з кредитного договору.

Частина перша статті 36 Закон України «Про іпотеку» передбачає, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки (частина друга статті 36 Закону України «Про іпотеку»).

Згідно з частиною третьою статті 36 Закон України «Про іпотеку» (в редакції, чинній на час укладення договору про задоволення вимог іпотекодержателя) договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.

Відповідно до частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинній на час укладення договору про задоволення вимог іпотекодержателя) після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов`язання є недійсними.

У постанові Верховного Суду від 29 червня 2022 року у справі № 757/52475/18 викладено висновок, що «частина четверта статті 36 Закону України «Про іпотеку» вказує на недійсність будь-яких наступних вимог іпотекодержателя щодо виконання саме боржником основного зобов`язання після завершення позасудового врегулювання шляхом звернення стягнення на іпотечне майно, передане в іпотеку саме боржником, за відсутності інших забезпечувальних договорів».

Норма права, яка міститься в зазначеній частині Закону, передбачає недійсність вимог іпотекодержателя, які можуть виникнути до боржника після будь-якого позасудового врегулювання, зокрема після звернення стягнення на предмет іпотеки, а отже, має обмежувальний характер регулювання, тому не може тлумачитися розширено.

Із цього випливає неможливість для кредитора вимагати виконання боржником основного зобов`язання в розмірі, який перевищує визначену суб`єктом оціночної діяльності вартість такого предмета іпотеки, якщо кредитор (іпотекодержатель) звернув стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання за цією ціною.

У той же час виходячи з розуміння зобов`язання як правовідношення, у якому боржнику належить юридичний обов`язок вчинити певну дію на користь кредитора (або ж утриматися від її вчинення), а також і право кредитора вимагати від боржника виконання такого обов`язку, відсутність кореспондуючого праву обов`язку призводить до припинення існування між кредитором та боржником цього зобов`язання в цілому, тобто до припинення зобов`язання з підстав, визначених законом.

Зазначені висновки викладено у постанові Верховного Суду від 07 вересня 2022 року у справі № 161/9633/20.

Суди встановили, що 27 червня 2014 року ПАТ «Дельта Банк» і ОСОБА_1 уклали договір про задоволення вимог іпотекодержателя відповідно до статті 37 Закону України «Про іпотеку», у пункті 2 якого погодили, що сума вимог іпотекодержателя за кредитним договором задовольняється за рахунок прийняття у власність об`єкта нерухомості і за умовами договору становить 217 201,76 дол. США, що за курсом Національного банку України складає 2 568 051,56 грн, і зобов`язання іпотекодержателя за кредитним договором перед іпотекодержателем по поверненню кредиту в зазначеному розмірі вважаються виконаними з моменту нотаріального посвідчення цього договору та проведення державної реєстрації права власності на об`єкт нерухомості за іпотекодержателем.

Відповідно до пункту 2.5 договору про задоволення вимог іпотекодержателя сторони цього правочину домовились, що у відповідності до статті 36 Закону України «Про іпотеку» після укладення договору та виконання умов будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання іпотекодавцем основного зобов`язання є недійсними.

Встановлено, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, укладений між ПАТ «Дельта Банк» і ОСОБА_1 , був посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Сегеченко І. М. 27 червня 2014 року за реєстровим № 957.

Факт переходу права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, з якої вбачається, що 27 червня 2014 року право власності ОСОБА_1 на нежиле приміщення офісу загальною площею 57,1 кв. м на АДРЕСА_1 припинено. Одночасно (27 червня 2014 року) зареєстровано право власності на вказаний об`єкт нерухомості за ПАТ «Дельта Банк», номер запису 6167227.

Крім того, приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Главацький В. А. 24 жовтня 2014 року посвідчив договір купівлі-продажу, відповідно до якого ПАТ «Дельта Банк» відчужило спірний об`єкт нерухомості на користь ОСОБА_3 , за якою і зареєстровано право власності на це майно за номером 746153.

Допускаючи можливість задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, законодавець тим встановлює правило про те, що після завершення позасудового врегулювання, зокрема стягнення на предмет іпотеки, переданий боржником, будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов`язання є недійсними.

Позасудове звернення стягнення на предмет іпотеки вважається таким, що погашає всі вимоги кредитора до боржника, незалежно від того, чи перевищує вартість предмета іпотеки розмір вимог кредитора.

До такого висновку слід дійти з огляду на правову природу забезпечувальних заходів, спрямованість їх на повне забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором та добросовісність поведінки сторін кредитного договору. Саме на кредитора законодавством покладено контроль за тим, щоб заборгованість за кредитним договором не перевищувала забезпечувальні заходи, і саме для цього законодавець передбачив спрощені процедури звернення стягнення на заставне майно та солідарну відповідальність поручителя з боржником.

Законодавець у такий спосіб встановив баланс між майновими правами та інтересами кредитора-іпотекодержателя і боржника, надавши можливість швидкого та ефективного задоволення його вимог, запобігаючи при цьому можливості зловживання кредитором своїм становищем та вимагаючи добросовісної поведінки всіх учасників правовідносин.

Разом із цим при тлумаченні вказаних норм права враховується принцип свободи договору як загальної засади цивільного законодавства, оскільки сторони є вільними при укладенні договору, що означає можливість забезпечення основного зобов`язання як у повному обсязі, так і в його частині відповідно до умов забезпечувального правочину, а кредитор при укладенні іпотечного договору не позбавлений можливості оцінити всі звичайні ризики, у тому числі і вірогідність того, що за рахунок вартості іпотечного майна (як забезпечувального правочину) не буде забезпечено основне зобов`язання в повному обсязі.

Такі висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18, Верховного Суду від 24 квітня 2023 року у справі № 715/72/22.

У постанові Верховного Суду від 03 серпня 2022 року у справі № 756/11478/19 викладено висновок, що «іпотекодержатель сам обрав такий спосіб захисту, як звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання, на підставі застереження про задоволення його вимог як іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, і зареєстрував за собою право власності на предмет іпотеки. Діючи добросовісно та обачливо, відповідач повинен був застосувати заходи досудового врегулювання та звернення стягнення на предмет іпотеки таким чином, щоб вартість предмета іпотеки повністю або в більшій частині погасила заборгованість за кредитним договором, розуміючи, що наступні будь-які вимоги в цих правовідносинах будуть неможливі. Неможливість наступних вимог кредитора до боржника за змістом норми закону, чинної на той момент, і таких фактичних обставин, які встановлено в цій справі, свідчить про припинення зобов`язання боржника у кредитних правовідносинах виконанням. У зазначеному випадку неможливість пред`явлення наступних вимог у будь-якому обсязі до боржника свідчить про неможливість подальших правовідносин між кредитором та боржником, а тому слід дійти висновку, що зобов`язання боржника у таких кредитних правовідносинах припиняється. Отже, за вказаних обставин позивач мав право заявити позов про припинення зобов`язання за кредитним договором у зв`язку з його виконанням (зверненням стягнення на предмет іпотеки). Такий спосіб захисту є належним і за своєю суттю є позовом про визнання відсутнього права».

На підставі викладеного апеляційний суд дійшов правильного висновку, що сторони кредитного зобов`язання вирішили питання щодо погашення кредитної заборгованості шляхом позасудового врегулювання спору на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 27 червня 2014 року, зміст умов якого свідчить про виконання кредитних зобов`язань та недійсність будь-яких наступних вимог іпотекодержателя щодо виконання іпотекодавцем основного зобов`язання, тому зобов`язання позивача за вказаним кредитним договором припинилися. При цьому позасудове звернення стягнення на предмет іпотеки вважається таким, що погашає всі вимоги кредитора до боржника, незалежно від того, чи перевищує вартість предмета іпотеки розмір вимог кредитора.

Суд апеляційної інстанції також обґрунтовано зазначив, що приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Сегеченко І. М. відповідно до норм матеріального права під час посвідчення договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 27 червня 2014 року, що зареєстрований у реєстрі за № 957, одночасно вчиняла дії державного реєстратора щодо реєстрації права власності на нерухоме майно за іпотекодержателем - ПАТ «Дельта Банк».

Апеляційний суд правильно врахував висновки щодо застосування норм права, які викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18 та постанові Верховного Суду від 03 серпня 2022 року у справі № 756/10266/15-ц.

Водночас заслуговують на увагу доводи касаційної скарги щодо неправильного застосування апеляційним судом норм права в частині вирішення позовної вимоги про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги, враховуючи наступне.

Зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою недійсності відповідного правочину (частина перша статті 203, частина перша статті 215 ЦК України).

Згідно з частинами другою та третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Недійсність переданої вимоги, про яку йдеться в статті 519 ЦК України, не може ототожнюватися із недійсністю правочину в розумінні норм розділу IV «Правочини. Представництво» ЦК України. Законодавець не пов`язує питання дійсності/недійсності правочину про заміну кредитора із дійсністю вимоги, яка передається новому кредитору, і безпосередньо визначає правовий наслідок передачі права вимоги, якого не існує.

Натомість за прямою вказівкою статті 519 ЦК України первісний кредитор відповідає за недійсність вимоги перед новим кредитором. У випадку відступлення недійсної вимоги договір, на підставі якого мало бути здійснене таке відступлення, не виконується первісним кредитором, оскільки розпорядчий ефект не настає з огляду на відсутність у первісного кредитора права, що підлягає передачі.

Права кредитора у зобов`язанні переходять до іншої особи (набувача, нового кредитора), якщо договір відступлення права вимоги з такою особою укладений саме кредитором. Отже, якщо такий договір був укладений особою, яка не володіє правом вимоги з будь-яких причин (наприклад, якщо право вимоги було раніше відступлене третій особі або якщо права вимоги не існує взагалі, зокрема у зв`язку з припиненням зобов`язання виконанням), тобто якщо ця особа не є кредитором, то права кредитора в зобов`язанні не переходять до набувача (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2022 року у справі № 910/12525/20).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 серпня 2023 року у справі № 910/19199/21 звертала увагу, що «договір про відступлення права вимоги може бути визнаний недійсним у випадку наявності відповідної правової підстави. Наприклад, якщо такий договір укладено під впливом помилки (частина перша статті 229 ЦК України), обману (частина перша статті 230 ЦК України), насильства (частина перша статті 231 ЦК України) тощо. Той факт, що первісний кредитор передає новому кредитору вимогу, яка припинилася, є підставою для відповідальності первісного кредитора перед новим кредитором, а не підставою недійсності відповідного договору, за яким була передана така вимога».

Таким чином, питання наявності та/або розміру заборгованості за кредитним договором не є предметом доказування у розглядуваній вимозі (визнання недійсним договору про відступлення права вимоги в частині), оскільки не впливає на дійсність оспорюваного правочину на момент його укладення.

Подібні за змістом висновки викладено у постанові Верховного Суду від 12 грудня 2023 року у справі № 755/20953/21.

Встановлено, що відповідачами дотримано норми матеріального права при укладенні договору про відступлення прав вимоги в частині відступлення права вимоги за договором від 01 листопада 2006 року № 11061779000, а права позивача внаслідок укладення оспорюваного договору порушені не були. Суд першої інстанції дійшов правильного по суті висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову частині визнання недійсним договору про відступлення права вимоги, проте помилився щодо мотивів такої відмови, тому його рішення необхідно змінити в цій частині.

Відповідно до вказаного, прийнята судом апеляційної інстанції постанова в частині визнання недійсним договору про відступлення права вимоги не може вважатися законною і обґрунтованою, тому вона у цій частині підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції у зазначеній частині зі зміною мотивів відмови такої вимоги.

Суд касаційної інстанції погоджується з висновками апеляційного суду про наявність підстав для стягнення на користь позивача моральної шкоди у розмірі 3 000 грн. Визначаючи розмір відшкодування моральної шкоди, суд апеляційної інстанції навів у постанові відповідні мотиви та правильно виходив із засад розумності, виваженості та справедливості.

Суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про необхідність вирішення позовної вимоги про зобов`язання ПАТ «Дельта Банк» списати залишок заборгованості за договором про надання споживчого кредиту від 01 листопада 2006 року № 11061779000, внаслідок укладення 27 червня 2014 року між ПАТ «Дельта Банк» і ОСОБА_1 договору про задоволення вимог іпотекодержателя в порядку Закону України «Про іпотеку», оскільки представник позивача відмовився від указаної позовної вимоги, така відмова прийнята судом першої інстанції та закрито провадження у справі в цій частині, що підтверджується ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 08 жовтня 2020 року.

Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Частиною першою статті 412 ЦПК України визначено, що суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування постанови суду апеляційної інстанції в частині вирішення позовних вимог про визнання зобов`язання припиненим за договором про надання споживчого кредиту та відшкодування моральної шкоди, тому її необхідно залишити без змін в указаній частині.

Верховний Суд також дійшов висновку про наявність підстав для скасування постанови суду апеляційної інстанції в частині визнання недійсним договору про відступлення прав вимоги та залишення в силі в цій частині рішення суду першої інстанції зі зміною мотивів.

Постанову апеляційного суду необхідно скасувати в частині зобов`язання списати залишок заборгованості за договором про надання споживчого кредиту.

Щодо судових витрат

За частинами першою та другою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов`язані з порушенням їх прав.

За результатом касаційного перегляду справи позовні вимоги задоволено частково, а саме: визнано зобов`язання за договором про надання споживчого кредиту припиненим та відшкодовано моральну шкоду у розмірі 3 000 грн із 30 000 грн заявлених до стягнення (тобто на 10 %).

Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина шоста статті 141 ЦПК України.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

За подання до суду позовної заяви майнового характеру, яка подана фізичною особою, ставка судового збору становить 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (підпункт 1 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір»).

Підпунктом 2 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» визначено, що за подання до суду позовної заяви немайнового характеру, яка подана фізичною особою, ставка судового збору становить 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Відповідно до статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» установлено у 2020 році прожитковий мінімум на працездатних осіб з 01 січня 2020 року - 2 102 грн.

За подання до суду апеляційної скарги на рішення суду ставка судового збору становить 150 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги (підпункт 6 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір»).

За подання до суду касаційної скарги на рішення суду ставка судового збору становить 200 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги в розмірі оспорюваної суми (підпункт 6 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір»).

За результатом касаційного перегляду справи позовні вимоги задоволено частково, а саме: визнано зобов`язання за договором про надання споживчого кредиту припиненим та відшкодовано моральну шкоду у розмірі 3 000 грн.

Якщо позивача, на користь якого ухвалено рішення, звільнено від сплати судового збору, він стягується з відповідача в дохід держави пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, якщо його також не звільнено від сплати цих витрат.

При пред`явленні позову до кількох відповідачів одним або кількома позивачами, звільненими від сплати судового збору, він стягується в дохід держави за рішенням суду окремо з кожного відповідача пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При пред`явленні позову кількома звільненими від сплати судового збору позивачами до одного відповідача судовий збір з відповідача стягується в дохід держави з урахуванням загальної суми всіх вимог.

При повному або частковому задоволенні позову майнового характеру до кількох відповідачів судовий збір, сплачений позивачем, відшкодовується ними пропорційно до розміру задоволених судом позовних вимог до кожного з відповідачів.

Солідарне стягнення суми судових витрат законом не передбачено.

У разі залишення позову без задоволення, закриття провадження у справі або залишення без розгляду заяви позивача, звільненого від оплати судових витрат, судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок держави.

Таким чином, з урахуванням норм ЦПК України та Закону України «Про судовий збір», судові витрати у вигляді судового збору за розгляд справи в суді першої інстанції у розмірі 924,88 грн (840,80 грн + 840,80 грн ? 10 %) та в суді апеляційної інстанції у розмірі 1 387,32 грн (924,88 грн ? 150 %), а загалом - 2 312,20 грн підлягають стягненню з ПАТ «Дельта Банк» і ТОВ «Вердикт Капітал» (по 1 156,10 грн з кожного) на користь держави.

Звертаючись касаційною скаргою, ПАТ «Дельта Банк» оскаржило постанову апеляційного суду, якою вирішено три вимоги немайнового характеру, а також частково задоволено вимогу про стягнення моральної шкоди у розмірі 3 000 грн із 30 000 грн заявлених до стягнення (тобто на 10 %).

Отже, розмір судового збору за подання ПАТ «Дельта Банк» до суду касаційної скарги на постанову Одеського апеляційного суду від 21 листопада 2022 року становив 5 212,96 грн ((840,80 грн ? 3 + 840,80 грн ? 10 %) ? 200 %).

Встановлено, що ПАТ «Дельта Банк» сплатило 11 208 грн судового збору за подання до суду касаційної скарги на постанову суду апеляційної інстанції.

Сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі, зокрема, внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом (пункт 1 частини першої статті 7 Закону України «Про судовий збір»).

ПАТ «Дельта Банк» не зверталося до суду з клопотанням про повернення судового збору, сплаченого в більшому розмірі, ніж встановлено законом.

Водночас, враховуючи результат касаційного перегляду постанови апеляційного суду, судові витрати, понесені ПАТ «Дельта Банк» при сплаті судового збору за подання касаційної скарги, на загальну суму 3 363,20 грн (840,80 грн ? 2 ? 200 %) підлягають компенсації за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду