ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 381/2025/23

1. Описова частина

У травні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, який було уточнено, до ОСОБА_2 , третя особа - Дарницький відділ державної реєстрації актів цивільного стану Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції України (м. Київ), про виключення відомостей з актового запису про народження дитини.

Позовна заява мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 він народився від спільного проживання його матері - ОСОБА_3 та відповідача - ОСОБА_2 . Оскільки на той час його мати перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4 , його батьком відповідно до положень статті 122 СК України було записано останнього.

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 помер.

ІНФОРМАЦІЯ_3 померла його мати - ОСОБА_3 .

Позивач зазначав, що він звернувся до Київського міського клінічного бюро судово-медичної експертизи із заявою про надання медичної послуги (генетичної ідентифікації) та отримав висновок, згідно з яким вірогідність підтвердження біологічного батьківства ОСОБА_2 складає величину не менше, ніж 99,9%.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просив суд:

- визнати ОСОБА_2 його батьком;

- виключити із актового запису про його народження, складеного відділом державної реєстрації актів цивільного стану Дарницького районного управління юстиції у м. Києві, відомості про батька дитини - ОСОБА_4 ;

- внести зміни до актового запису про його народження, складеного відділом державної реєстрації актів цивільного стану Дарницького районного управління юстиції у м. Києві, вказавши батьком дитини ОСОБА_2 .

Рішенням Фастівського міськрайонного суду Київської області від 02 серпня 2023 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, незважаючи на те, що відповідач визнав позов, суд першої інстанції зазначив, що позивачем при зверненні до суду із цим позовом було обрано неналежний і неефективний спосіб захисту порушеного права, так як такий позов міг бути пред`явлений лише тоді, коли відомості про батька було б вчинено за заявою матері (частина перша статті 135 СК України). Проте за обставинами цієї справи на час народження позивача, його мати перебувала у зареєстрованому шлюбі, а тому запис про народження дитини здійснено згідно з положеннями статті 122 СК України. Отже, позов не ґрунтується на вимогах чинного законодавства України, а тому задоволенню не підлягає.

Постановою Київського апеляційного суду від 16 листопада 2023 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_5 задоволено частково. Рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 02 серпня 2023 року змінено, викладено мотивувальну частину рішення суду першої інстанції у редакції цієї постанови. В іншій частині рішення суду залишено без змін.

Змінюючи мотивувальну частину рішення суду першої інстанції, апеляційний суд зазначив, що 01 січня 2004 року набрав чинності СК України, у зв`язку із чим, вирішуючи питання про те, якою нормою слід керуватися під час розгляду цієї справи, слід ураховувати, що позивач народився до 01 січня 2004 року, а саме 09 квітня 1987 року, а відтак, необхідно було застосовувати норми КпШС України.

Суд першої інстанції на викладене уваги не звернув, тому помилково застосував до спірних правовідносин норми права, що не регулюють спірні правовідносини.

Згідно зі статтею 52 КпШС України походження дитини від батьків, які перебувають між собою в шлюбі, засвідчується записом про шлюб батьків.

Відповідно до частини другої статті 53 КпШС України у разі народження дитини у батьків, які не перебувають у шлюбі, при відсутності спільної заяви батьків батьківство може бути встановлене в судовому порядку за заявою одного з батьків або опікуна (піклувальника) дитини, особи, на утриманні якої знаходиться дитина, а також самої дитини після досягнення нею повноліття.

Таким чином, передумовою звернення до суду із заявою про встановлення батьківська є запис про батька дитини у книзі записів народжень за вказівкою матері.

Проте за обставинами цієї справи встановлено, що позивач народився у осіб, які перебували в шлюбі, при цьому, згідно зі статті 54 КпШС України батько і мати, які перебувають у шлюбі між собою, записуються батьками дитини в книзі записів народжень за заявою будь-кого з них.

Отже, положеннями КпШС України було унормовано можливість установлення батьківства в судовому порядку, у тому числі за заявою самої дитини після досягнення нею повноліття, лише у разі, коли запис про батька дитини у книзі записів народжень здійснено за вказівкою матері.

Правильно відмовивши у задоволенні позову, суд першої інстанції навів помилкові мотиви прийняття такого рішення.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати й ухвалити нове рішення, яким його позов задовольнити.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 січня 2024 року відкрито касаційне провадження у вищевказаній справі та витребувано її матеріали з Фастівського міськрайонного суду Київської області.Підставами касаційного оскарження зазначено пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

У січні 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 лютого 2024 року у задоволені клопотання ОСОБА_1 про розгляд справи за його участю відмовлено. Справу за позовомОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Дарницький відділ державної реєстрації актів цивільного стану Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції України (м. Київ), про виключення відомостей з актового запису про народження дитини, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 02 серпня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 листопада 2023 рокупризначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що апеляційний суд дійшов вірного висновку, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми КпШС України, проте, як і суд першої інстанції, дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні позову. Саме положення частини другої статті 53 КпШС України підлягає застосуванню до спірних правовідносин, яку апеляційний суд невірно витлумачив. Застосування положень вказаної статті можливе і у випадку вчинення запису про батька дитини зі слів матері, і у випадку вчинення такого запису згідно зі свідоцтвом про шлюб. Зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постановах: від 06 лютого 2019 року у справі № 607/10982/16, провадження № 61-14642св18; від 11 листопада 2022 року у справі № 488/3006/17, провадження № 61-17097св21.

Крім того, суди не врахували, що відповідач визнав позов, що згідно з частиною четвертою статті 206 ЦПК України є підставою для задоволення позову, якщо таке визнання позову не суперечить закону й не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб.

У лютому 2024 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_2 на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в якому зазначено, що він погоджується із доводами касаційної скарги.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ІНФОРМАЦІЯ_1 народився ОСОБА_1 , що підтверджується свідоцтвом про народження від 12 травня 2021 року Серія НОМЕР_1 . Батьками ОСОБА_1 записано ОСОБА_4 та ОСОБА_3 (а. с. 18).

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть від 05 грудня 2022 року Серія НОМЕР_2 (а. с. 25).

ІНФОРМАЦІЯ_3 померла ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про смерть від 05 травня 2021 року Серія НОМЕР_3 (а. с. 24).

Згідно з висновку експертного дослідження №104-3-2022 (дослідження почато: 22 серпня 2022 року, дослідження закінчено: 25 серпня 2022 року), складеного фахівцем у галузі судово-медичної генетичної ідентифікації ОСОБА_6 , вірогідність підтвердження біологічного батьківства ОСОБА_2 відносно ОСОБА_1 складає величину не менше, ніж 99,9%; за вимогами Другого Міжнародного Симпозіуму з Ідентифікації людини - біологічне батьківство уважається доведеним (а. с. 14-17).

2. Мотивувальна частина

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню частково.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Постанова апеляційного суду вищезазначеним вимогам закону не відповідає.

За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України) норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набрання ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року.

Згідно роз`яснень, наданих судам у пункті 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім`ю України», яка діяла на час виникнення спірних правовідносин, при розгляді справ, які виникають у зв`язку з укладенням, припиненням шлюбу та перебування у ньому, встановленням, оспорюванням і позбавленням батьківства, усиновленням, вихованням неповнолітніх дітей, а також з інших сімейних правовідносин необхідно виходити з положень Конституції України про шлюб, права й обов`язки у шлюбі та сім`ї, охорону дитинства, материнства, батьківства, додержувати норм КпШС України, ЦПК України, Закону України «Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх», інших нормативно-правових актів, що регулюють сімейні правовідносини.

Оскільки підстави для визнання батьківства за рішенням суду, зазначені у статті 128 СК України, істотно відрізняються від підстав його встановлення, передбачених у статті 53 КпШС України, при вирішенні питання про те, якою нормою необхідно керуватися при розгляді справ цієї категорії, слід виходити з дати народження дитини.

Оскільки ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 , то спірні правовідносини регулюються нормами КпШС України, про що правильно зазначено судом апеляційної інстанції.

Щодо суті спору

У справі, яка переглядається, ОСОБА_1 (який є дитиною) просив суд визнати ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , його батьком на підставі судового рішення та виключити оспорені відомості про батька з актового запису про народження дитини, внесеного на підставі статті 52 КпШС України, тобто на підставі запису про шлюб батьків.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем при зверненні до суду із цим позовом було обрано неналежний і неефективний спосіб захисту порушеного права, а позов не ґрунтується на вимогах законодавства України.

Змінюючи мотивувальну частину рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виснував про відсутність правових підстав для розгляду позовних вимог ОСОБА_1 по суті, оскільки передумовою звернення до суду із заявою про встановлення батьківська (частина друга статті 53 КпШС України) є запис про батька дитини у книзі записів народжень за вказівкою матері. Проте, позивач народився у осіб, які перебували в шлюбі, при цьому, згідно зі статті 54 КпШС України батько і мати, які перебувають у шлюбі між собою, записуються батьками дитини в книзі записів народжень за заявою будь-кого з них. Отже, положеннями КпШС України було унормовано можливість установлення батьківства в судовому порядку, у тому числі за заявою самої дитини після досягнення нею повноліття, лише у разі, коли запис про батька дитини у книзі записів народжень здійснено за вказівкою матері.

Таким чином, рішення суду першої інстанції по суті спору апеляційний суд не переглядав, докази та обставини справи на підтвердження позиції позивача не досліджував, відмовивши у задоволенні позову з посиланням на відсутність права на визнання батьківства у порядку частини другої статті 53 КпШС України, не зазначив ефективний спосіб захисту прав позивача на приватне життя.

Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність.

Верховний Суд зауважує, що розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватноправових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (див.: постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, провадження № 61-7013св20, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16, провадження № 61-28728сво18, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20, провадження № 14/182цс21, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року у справі № 519/2-5034/11, провадження № 61-175сво21).

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (частини перша та друга статті 2 ЦПК України).

Загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти сімейного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється у тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах сімейного законодавства (див.: постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 січня 2021 року у справі № 758/10761/13, провадження № 61?19815сво19).

Нормами, які регулюють питання визнання батьківства у разі народження дитини у батьків, які не перебувають у шлюбі, є стаття 53 КпШС України, з компаративного (порівняльного) аналізу якої установлено відсутність регулятора, який визначав би уніфіковане правило поведінки учасників сімейних відносин для випадку, коли дитина після досягнення нею повноліття ініціює перед судом питання про визнання батьківства чоловіка, який в момент зачаття та народження дитини не перебував у шлюбі з матір`ю дитини, а запис про батька дитини у Книзі записів народжень зроблено на підставі статті 54 КпШС України, так як мати на час народження дитини перебувала у зареєстрованому шлюбі з іншим чоловіком.

З`ясовуючи зміст частини другої статті 53 КпШС України, чи встановлюється тут вимога про обов`язкову наявність у Книзі реєстрації народжень запису про батька дитини, вчиненого за вказівкою матері, саме на момент вирішення судом питання про прийняття позову до розгляду (що не врегульовано нормами чинного законодавства), необхідно враховувати частину десяту статті 10 ЦПК України, згідно з якою забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні правовідносини.

Неможливість визнання батьківства у такому випадку не залежить від волі та бажання ймовірного біологічного батька, а також дитини, яка досягла повноліття, а стоїть у залежності лише від умов, визначених законодавцем, за яких особа може подавати відповідний позов.

Разом з тим, відсутність регулятора, що визначав би правило поведінки позивача, який є самою дитиною та вважає відповідача своїм біологічним батьком, у зазначеному випадку саме по собі не може бути підставою для відмови у задоволенні позову, оскільки приватноправовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, широке тлумачення якого свідчитиме про порушення права особи на доступ до правосуддя.

Відповідно до статті 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.

Обов`язки держави, які випливають із конвенційних прав і свобод, можна поділити на дві групи: негативний обов`язок і позитивні обов`язки. Негативний полягає в утриманні від неправомірного втручання у права та свободи. Позитивні обов`язки - створення законодавчих та інституційних механізмів для гарантування кожному, хто перебуває під юрисдикцією держави, ефективного використання прав і свобод та їх відновлення в разі порушення. Усі позитивні обов`язки держави можна поділити на матеріальні та процедурні.

Матеріальні (субстанційні, сутнісні) зобов`язання - це основні заходи, які необхідні з боку держави для повного здійснення гарантованих прав людини, тоді як процедурні зобов`язання полягають у встановленні державою внутрішніх процедур, які спрямовані на забезпечення більш ефективного захисту осіб, яке вимагає в кінцевому результаті достатніх засобів для порушених прав людини.

Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Право на справедливий судовий розгляд, закріплене у пункті 1 статті 6 Конвенції, потрібно розглядати як право на доступ до правосуддя.

Визнання батьківства за рішенням суду розглядається як засіб захисту прав дитини, спрямований на відновлення, визнання порушених або оспорених прав дитини. Визнання батьківства дитини є підставою виникнення батьківських обов`язків, зокрема обов`язку з утримання дитини.

Відповідно до частини четвертої статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (далі - ЄСПЛ).

При цьому при вирішенні спору про визнаннябатьківства суди повинні не допускати порушення статті 8 Конвенції, яка гарантує кожному право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції, оскільки нормативні, процедурні і процесуальні обмеження, що не дозволяють установити біологічне батьківство, можуть свідчити про порушення гарантійного права особи на повагу до сімейного життя, що неодноразово визнавалося ЄСПЛ.

Суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні позову з посиланням на відсутність права на визнання батьківства на підставі частини другої статті 53 КпШС України, однак не зазначив ефективний спосіб захисту прав позивача на приватне життя, що порушує конституційні гарантії і не узгоджується з вищенаведеними приписами ЦПК України та суперечить практиці ЄСПЛ.

У рішенні від 13 жовтня 2020 рокуу справі «KOYCHEV v. Bulgaria» (заява № 32495/15) ЄСПЛ виснував про те, що неможливість стверджуваного біологічного батька дитини домогтися розгляду по суті питання про визнання його батьківства є порушенням статті 8 Конвенції. Хоча національні органи та суди у своїх рішеннях навели конкретні причини, які, на їхню думку, виправдовували відмову у наданні дозволу заявникові встановити своє батьківство, процес прийняття цих рішень, як вбачається, не гарантував належного захисту інтересів заявника та не дав змоги детально оцінити факти і збалансувати відповідні інтереси. Як наслідок, ЄСПЛ визнав, що, незважаючи на широкі межі свободи розсуду, наданої державам у таких справах, право на повагу заявника до його приватного життя було порушено.

Порушення статті 8 Конвенції установлено також тоді, коли національні органи влади відмовляли у розгляді позову ймовірного біологічного батька про встановлення його батьківства, лише пославшись на визнання батьківства іншим чоловіком та не розглянувши при цьому фактичні обставини справи (рішення від 18 травня 2006 року у справі «Ружанські проти Польщі» («Rozanski v. Poland», заява № 55339/00, § 78, 79). На противагу, стаття 8 Конвенції не була порушена у випадах, коли національні органи влади відмовляли у розгляді такого позову після ретельного вивчення інтересів зацікавлених осіб, приділивши особливу увагу інтересам дитини та не проігнорувавши при цьому інтереси ймовірного біологічного батька (рішення ЄСПЛ від 12 лютого 2013 року у справі «Кріштіан Барнабас Тот проти Угорщини» («Krasztian Barnabas Tot v. Hungary», заява № 48494/06, § 33-38).

Той факт, що національні органи влади, дозволяючи або відхиляючи позов про встановлення батьківства, користуються дискреційними повноваженнями, спрямованими на захист найкращих інтересів дитини та збалансування інтересів як дитини, так і передбачуваного біологічного батька, як такий не суперечить гарантіям, які містяться у статті 8 Конвенції (див.: «Krasztian Barnabas Tot v. Hungary», № 48494/06, 12 лютого 2013 року, § 33). Тим не менш, абсолютна неможливість передбачуваного біологічного батька намагатися встановити своє законне батьківство лише на тій підставі, що інший чоловік уже визнав батьківство дитини, про яку йде мова, без розгляду конкретних обставин справи та різноманітних інтересів, що поставлені на карту, було визнано Судом таким, що порушує статтю 8 Конвенції (див.: «Rozanski v. Poland», № 55339/00, 18 травня 2006 року, §§ 77-79)».

У справах, в яких чоловік бажає ініціювати провадження про оспорювання батьківства щодо дитини, суть позову заявника полягає не у тому, що держава повинна була утриматися від дій, а радше у неспроможності національних судів вирішити питання його біологічних відносин з дитиною, тим самим забезпечивши «повагу» до «приватного життя» заявника. Хоча основною ціллю статті 8 Конвенції є захист особи від свавільного втручання органів державної влади, вона не лише зобов`язує державу утримуватися від такого втручання, на додаток до цього негативного зобов`язання можуть існувати позитивні зобов`язання, притаманні ефективній повазі до приватного або сімейного життя. Ці зобов`язання можуть передбачати вжиття заходів, спрямованих на забезпечення поваги до приватного життя навіть у сфері відносин осіб між собою (див.: рішення у справі «Фон Ганновер проти Німеччини (№ 2)» [ВП] (Von Hannover v. Germany (no. 2) [GC], заяви № 40660/08 та № 60641/08, пункт 98, ЄСПЛ 2012). Межа між позитивними та негативними зобов`язаннями держави за статтею 8 Конвенції не підлягає чіткому визначенню, проте застосовні принципи є подібними. В обох контекстах слід враховувати справедливий баланс, який має бути встановлений між конкуруючими інтересами (там само, пункт 99) (YAKUSHEV v. UKRAINE, № 15978/09, § 16, 21, 22, ЄСПЛ, від 14 грудня 2018 року);

Право на спілкування генетичних (біологічних) батьків із дитиною так само захищено положеннями статті 8 Конвенції, але таке спілкування і контакти безумовно повинні відбуватися у спосіб, що відповідає найкращим інтересам дитини, оскільки при ухваленні всіх рішень, що стосуються дітей, їх найкращі інтереси мають першорядне значення і повинні повністю й ефективно дотримуватися, держава має позитивні зобов`язання щодо дітей, щоб будь-які вжиті заходи ніколи не шкодили їхньому здоров`ю та розвитку (забезпечує у максимально можливій мірі безпечне життя і здоровий розвиток дитини).

У системній сукупності із відсутністю заборони застосування частини другої статті 53 КпШС України у випадку, коли дитина народилася у чоловіка та жінки, які у шлюбі не перебували, а запис про батька дитини у Книзі записів народжень зроблено на підставі статті 54 КпШС України, так як мати на час народження дитини перебувала у зареєстрованому шлюбі з іншим чоловіком, немає нормативних перешкод для визнання батьківства за рішенням суду.

Таким чином, колегія суддів, екстраполюючи свої висновки в площину встановлених фактичних обставин цієї справи, вважає, що позов самої дитини, яка досягла повноліття та вважає відповідача своїм біологічним батьком, який в момент зачаття та народження дитини не перебував у шлюбі з матір`ю дитини, а запис про батька дитини у Книзі записів народжень зроблено на підставі статті 54 КпШС України, так як мати на час народження дитини перебувала у зареєстрованому шлюбі з іншим чоловіком, підлягає розгляду судом по суті, оскільки такі обставини вже існували на момент подання вказаного позову.

При цьому слід зауважити, що сімейні правовідносини є надчутливими, предметом спорів часто виступає доля дитини, а тому судам слід уникати уніфікованого підходу та надмірного формалізму при тлумаченні та застосуванні норм права.

Розглядаючи спірні правовідносини судам необхідно належним чином встановити, чи було порушено право позивача на приватне життя, визначити найкращі інтереси дитини, оцінити баланс інтересів ймовірного батька, сім`ї та дитини.

Вказані правові висновки висловлено Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 19 лютого 2024 рокуу справі № 639/2026/17, провадження № 61-6282сво23.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Ураховуючи висновки, викладені вище у цій постанові Верховного Суду, у випадку звернення із позовною заявою самої дитини, яка досягла повноліття та вважає відповідача своїм біологічним батьком, який в момент зачаття та народження дитини не перебував у шлюбі з матір`ю дитини, а запис про батька дитини у Книзі записів народжень зроблено на підставі статті 54 КпШС України, так як мати на час народження дитини перебувала у зареєстрованому шлюбі з іншим чоловіком, позов підлягає розгляду судом по суті згідно з частиною другою статті 53 КпШС України, а тому висновок апеляційного суду про відмову у задоволенні позову з посиланням на відсутність права на визнання батьківства у порядку частини другої статті 53 КпШС України, є передчасним.

Суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону щодо екстраординарності касаційного перегляду, не здійснює оцінку доказів у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень (стаття 400 ЦПК України).

Із метою дотримання принципів справедливості, добросовісності та розумності, що є загальними засадами цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України), а також основоположних засад (принципів) цивільного судочинства (частина третя статті 2 ЦПК України), Верховний Суд дійшов висновку про передачу справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції для повної, всебічної та об`єктивної перевірки фактичних обставин, які встановлені судом першої інстанції та інших обставин, так як апеляційний суд не перевіряв рішення міськрайонного суду по суті.

Відповідно до пунктів 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Щодо судових витрат

Згідно із частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки касаційний суд дійшов висновку про передачу справи на розгляд суду апеляційної інстанції, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у судах апеляційної та касаційної інстанцій немає.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,