ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 753/11302/21

У червні 2021 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до

ОСОБА_2 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Гречана Р. Т., приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Змисловська Т. В., ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , законний представник ОСОБА_3 - ОСОБА_2 , про визнання нікчемним заповіту та визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину за заповітом.

Позов мотивований тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер батько позивача ОСОБА_7 , який на момент смерті перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 .

Під час перевірки 03 травня 2019 року приватним нотаріусом Гречаною Р. Т. встановлено відсутність у спадковому реєстрі заповіту ОСОБА_7

03 грудня 2019 року приватний нотаріус Гречана Р. Т. у процесі оформлення права на спадщину за законом зробила повторний запит до спадкового реєстру та виявила запис про заповіт ОСОБА_7 , посвідчений приватним нотаріусом Змисловською Т. В. 26 квітня 2019 року, який зареєстровано

17 травня 2019 року.

ОСОБА_1 зазначала, що її батько за життя жодних заповітів не складав, такого наміру не мав.

ОСОБА_1 вказувала, що заповіт ОСОБА_7 складено з порушенням вимог щодо його оформлення та посвідчення. Відомості про заповіт внесено до спадкового реєстру більш ніж через 20 днів з моменту його посвідчення, лише 17 травня 2019 року, а тому приватний нотаріус неправомірно видала свідоцтво про право на спадщину ОСОБА_2 на підставі оспорюваного заповіту.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просила: визнати нікчемним заповіт ОСОБА_7 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , посвідчений приватним нотаріусом Змисловською Т. В. 26 квітня 2019 року та зареєстрований 17 травня 2019 року; визнати відсутнім у ОСОБА_2 права на спадкування за заповітом ОСОБА_7 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , посвідченим приватним нотаріусом Змисловською Т. В. 26 квітня 2019 року та зареєстрованим 17 травня 2019 року; визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 09 грудня 2019 року, складене на бланку серії НОЕ

№ 654288, зареєстроване у спадковому реєстрі за № 65197555, видане ОСОБА_2 ; визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 09 грудня 2019 року, складене на бланку серії НОЕ № 654289, зареєстроване у спадковому реєстрі за № 65197689, видане ОСОБА_2 .

Суди розглядали справу неодноразово.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 13 липня 2023 року, яке залишене без змін постановою Київського апеляційного суду від 16 липня

2024 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що вказаний заповіт відповідає вимогам ЦК України щодо форми та порядку посвідчення, а тому немає підстав для його кваліфікації як нікчемного, відповідно, немає підстав для застосування наслідків нікчемного правочину.

Суди першої та апеляційної інстанцій посилались на обставини, які встановлені постановою Верховного Суду від 20 липня 2022 року у справі № 761/49151/19, які, за висновком суду, мають преюдиційне значення для цієї справи.

Постановою Верховного Суду від 29 січня 2025 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_8 задоволено.

Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 13 липня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 липня 2024 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова мотивована тим, що, розглядаючи спір, який виник між сторонами у цій справі, суди попередніх інстанцій посилались у судових рішеннях на правову оцінку, надану Верховним Судом у справі № 761/49151/19 про визнання заповіту недійсним, та не зробили власних правових висновків щодо наявності чи відсутності правових підстав для визнання заповіту нікчемним та застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 09 липня 2025 року у задоволенні позову відмовлено.

Скасовано заходи забезпечення позову, що містяться в ухвалі Дарницького районного суду м. Києва від 31 серпня 2021 року, про накладення арешту на транспортний засіб «PEUGEOT», модель 3008, загальний легковий універсал-В, 1997 року випуску, коричневого кольору, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_1 , який належить на праві власності ОСОБА_3 і ОСОБА_2 .

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції зазначив, що приватний нотаріус Гречана Р. Т. видала ОСОБА_2 свідоцтво про право на спадщину на законних підставах та без будь-яких порушень чинного законодавства. Відсутні рішення суду щодо визнання заповіту ОСОБА_7 від 26 квітня

2019 року недійсним, заповіт не має ознак нікчемності.

Постановою Київського апеляційного суду від 10 грудня 2025 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_6 залишено без задоволення.

Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 09 липня 2025 року залишено без змін.

Залишаючи апеляційну скаргу без задоволення, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції.

19 січня 2026 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_6 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Дарницького районного суду м. Києва від 09 липня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 грудня 2025 рокуй ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити.

Касаційна скарга мотивована тим, що обсяг фактичних обставин справи, встановлений судом першої інстанції, був цілком достатнім для того, щоб зробити правильну кваліфікацію щодо недотримання нотаріальної форми у зв`язку з тим, що заповіт не було виконано та посвідчено на спеціальному бланку нотаріальних документів. Заявник вказує, що суди не врахували висновків Верховного Суду щодо дійсності заповіту, а також необхідності самостійної перевірки заповіту на предмет наявності у нього ознак нікчемності.

Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень представник заявника зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 23 липня

2024 року у справі № 369/3412/17, від 03 липня 2024 року у справі

№ 465/2710/20, від 18 грудня 2024 року у справі № 154/342/23, від 29 листопада 2024 року у справі № 199/8568/18, від 30 жовтня 2024 року у справі

№ 738/218/23, від 24 липня 2023 року у справі № 533/50/20, від 24 липня

2025 року у справі № 570/2752/23, від 22 січня 2020 року у справі

№ 674/461/16-ц, від 17 листопада 2021 року у справі № 755/8776/18, від 18 вересня 2019 року у справі № 204/9143/13-ц, від 16 травня 2018 року у справі № 564/1226/16-ц, постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Також підставою касаційного оскарження судових рішень представник заявника зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах (пункти 3 частини другої статті 389 ЦПК України).

Крім того, підставою касаційного оскарження судових рішень представник заявника зазначає порушення судами норм процесуального права, оскільки суд не дослідив зібрані у справі докази, суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Аргументи інших учасників справи

22 лютого 2026 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_10 подала до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Дарницького районного суду м. Києва від 09 липня

2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 грудня 2025 року - без змін.

Відзив мотивований тим, що заявник хибно визначив наведені в касаційній скарзі постанови Верховного Суду, як підставу для касаційного оскарження, оскільки всі правові висновки з указаних постанов були застосовані в оскаржуваних судових рішеннях. Вказує, що суди попередніх інстанцій вжили всіх заходів для виконання постанови Верховного Суду від 29 січня

2025 року. Також вказує, що навіть якщо при посвідчені заповіту була помилка нотаріуса, то це не може призводити до нікчемності заповіту, яке є волевиявленням заповідача, і не свідчить про порушення щодо форми і порядку посвідчення заповіту, що підтверджується сталою практикою Верховного Суду.

Рух касаційної скарги та матеріалів справи

Ухвалою Верховного Суду від 06 лютого 2026 року представнику ОСОБА_1 - ОСОБА_6 поновлено строк на касаційне оскарження рішення Дарницького районного суду м. Києва від 09 липня 2025 року та постанови Київського апеляційного суду від 10 грудня 2025 року. Відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Дарницького районного суду м. Києва.

10 березня 2026 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

У частині першій статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши доводи касаційної скарги, урахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

ІНФОРМАЦІЯ_1 помер батько позивача ОСОБА_7 , спадкоємцями якого є його дружина - ОСОБА_2 і діти: ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3

03 травня 2019 року приватний нотаріус Гречана Р. Т. за заявою ОСОБА_2 завела спадкову справу № 4/2019.

21 червня 2019 року ОСОБА_1 звернулась до приватного нотаріуса із заявою про прийняття спадщини після смерті батька.

Інші спадкоємці в установлений строк подали заяви про прийняття спадщини за законом.

03 грудня 2019 року приватний нотаріус Гречана Р. Т. в процесі оформлення права на спадщину за законом зробила повторний запит до спадкового реєстру та виявила запис про заповіт спадкодавця ОСОБА_7 , посвідчений приватним нотаріусом Змисловською Т. В. 26 квітня 2019 року, який зареєстровано 17 травня 2019 року о 17:18 год.

Згідно з відомостями Єдиного реєстру спеціальних бланків нотаріальних документів для реєстрації нотаріальних дій та копії заповіту нотаріальна дія

№ 544 з посвідчення заповіту вчинена на бланку серії НОМЕР_2 .

Відповідно до копії дубліката заповіту від 26 квітня 2019 року ОСОБА_7 заповів усе своє майно ОСОБА_2 .

На підставі заповіту ОСОБА_2 видано два свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 09 грудня 2019 року, складені на бланках серії

НОМЕР_3 і серії НОЕ № 654289.

У грудні 2019 року позивач звернулась до Шевченківського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_2 про визнання заповіту, складеного

26 квітня 2019 року від імені ОСОБА_7 та посвідченого приватним нотаріусом Змисловською Т. В., недійсним (справа № 761/49151/19).

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 08 липня 2021 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 21 грудня 2021 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсним заповіт, укладений ОСОБА_7 , посвідчений приватним нотаріусом

Змисловською Т. В. 26 квітня 2019 року та зареєстрований у спадковому реєстрі 17 травня 2019 року. У задоволенні позовних вимог до приватного нотаріуса Змисловської Т. В. відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 20 липня 2022 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 08 липня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 21 грудня 2021 року в частині задоволення позову ОСОБА_1 до

ОСОБА_2 про визнання заповіту недійсним скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

Верховний Суд у справі № 761/49151/19 вказав, що «суди не врахували, що якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто, якщо цей правочин нікчемний, то позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину. Суди не встановили обставин, які б дозволяли кваліфікувати заповіт ОСОБА_7 як нікчемний; суди зробили помилкові висновки про те, що відсутність оригіналу заповіту та здійснення оплати за його посвідчення після вчинення нотаріальної дії відносяться до передбачених частиною другою статті 1257 ЦК України підстав для визнання заповіту недійсним; суди не врахували, що внесення відомостей про заповіт

ОСОБА_7 до спадкового реєстру 17 травня 2019 року, а не в день його складання 26 квітня 2019 року як не зумовлює його нікчемність, так і не може бути підставою для його оспорення, оскільки вказані обставини не впливають на визначення волевиявлення спадкодавця. Не впливає на визначення волевиявлення і встановлена судами невідповідність у номерах нотаріальних бланків і вчинених нотаріальних дій».

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржувані судові рішення зазначеним вимогам закону відповідають.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив із того, що приватний нотаріус Гречана Р. Т. видала ОСОБА_2 свідоцтво про право на спадщину на законних підставах та без будь-яких порушень чинного законодавства. Відсутні рішення суду щодо визнання заповіту ОСОБА_7 від 26 квітня 2019 року недійсним, заповіт не має ознак нікчемності.

Колегія суддів погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій з таких підстав.

Обґрунтовуючи позовну заяву, ОСОБА_1 зазначала, що заповіт

ОСОБА_7 є нікчемним, оскільки його складено з порушенням вимог щодо його оформлення та посвідчення, а саме: оригінал заповіту відсутній, що вказує на порушення вимог щодо його форми та посвідчення; заповіт не внесено до реєстру для реєстрації нотаріальних дій під реєстровим № 544 та не вчинявся на нотаріальному бланку серії НОМЕР_4 , станом на 26 квітня 2019 року не існувало нотаріального бланка, на якому нотаріус могла посвідчити заповіт; відомості щодо бланка серії НОМЕР_2 були змінені на заповіт в реєстрі бланків лише 17 травня 2019 року, тоді як на вказаному бланку 26 квітня

2019 року посвідчено заяву іншої фізичної особи; відомості про заповіт внесено до спадкового реєстру лише 17 травня 2019 року, тобто більш ніж через 20 днів з моменту його посвідчення; у період складання заповіту ОСОБА_7 не перебував в офісі приватного нотаріуса Змисловської Т. В.; платіж «Реєстрація/зміна/скасування/дублікат заповіту» ОСОБА_7 здійснено

17 травня 2019 року, тобто після смерті заповідача.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року у справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21)).

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.

Недійсність договору як приватно-правова категорія покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати.

До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто правовим наслідком недійсності договору є по суті «нівелювання» правового результату, зумовленого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу / набуття / зміни / встановлення / припинення прав взагалі) (постанова Верховного Суду від 21 грудня 2021 року у справі № 148/2112/19 (провадження № 61-18061св20)).

У ЦК України закріплений підхід, за якого оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, рецисорний позов).

Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (постанова Верховного Суду від

17 червня 2021 року у справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18)).

Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах (постанова Верховного Суду від 18 травня 2022 року у справі № 613/1436/17 (провадження № 61-17583св20)).

Наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов`язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов`язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним (постанова Верховного Суду від 22 червня 2020 року у справі № 177/1942/16-ц (провадження № 61-2276св19)).

Тлумачення частини першої статті 203 ЦК України свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Зміст правочину, насамперед, має відповідати нормам цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Втім більшість законодавчих актів мають комплексний характер, і в них поряд із приватно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у приватно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства. Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах (постанова Верховного Суду від

18 травня 2022 року у справі № 613/1436/17 (провадження № 61-17583св20)).

Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним» (постанова Верховного Суду від 09 січня 2019 року у справі № 759/2328/16 (провадження № 61-5800зпв18)). Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов`язків.

Нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто не зумовлює переходу / набуття / зміни / встановлення / припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (постанова Верховного Суду від

08 лютого 2023 року у справі № 359/12165/14-ц (провадження № 61-13417св21), постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року у справі № 398/1796/20 (провадження

№ 61-432сво22)).

Згідно зі статтями 1233-1235 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається. Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин.

Згідно зі статтею 1247 ЦК України заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу. Заповіти, посвідчені особами, зазначеними у частині третій цієї статті, підлягають державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до статті 1248 ЦК України нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним. Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках (стаття 1253 цього Кодексу).

Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним (частина перша статті 1257 ЦК України).

Нормами Книги шостої ЦК України визначені вимоги до особи заповідача (стаття 1234 ЦК України), змісту заповіту (статті 1236-1240, 1246 ЦК України), загальні вимоги до форми заповіту (стаття 1247 ЦК України), порядку його посвідчення нотаріусом (статті 1248, 1249, 1253 ЦК України), для яких законодавцем визначені і наслідки їх порушення. Порушеннями вимог до форми і посвідчення заповіту є лише ті, які прямо зазначені у главі 85 ЦК України, її статтях 1247-1249, 1253 (див.: пункти 60, 64 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 522/9893/17 (провадження № 14-173цс20)).

Право на заповіт може бути здійснене протягом всього життя особи і включає в себе як право на складення заповіту або кількох заповітів, так і права на їх зміну чи скасування. Усі наведені правомочності заповідача в сукупності із засобами їх правової охорони та захисту є реалізацією свободи заповіту, яка є принципом спадкового права. Свобода заповіту охоплює особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача.

Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов`язковість її виконання.

Кваліфікація заповіту як нікчемного із мотивів розширеного розуміння вимог до форми і порядку його посвідчення, про які згадується у частині першій статті 1257 ЦК України, порушить принцип свободи заповіту.

За відсутності дефектів волі та волевиявлення заповідача при складанні і посвідченні заповіту кваліфікація останнього як нікчемного з підстав, що прямо не передбачені ані цією статтею, ані взагалі нормами глави 85 ЦК України, по суті скасовує вільне волевиявлення заповідача без можливості виразити свою волю шляхом складання іншого заповіту у зв`язку з його смертю.

Такий правовий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 522/9893/17 (провадження

№ 14-173цс20) та у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного судувід 29 січня 2024 року у справі № 369/7921/21 (провадження № 61-5293сво23).

У постанові Верховного Суду від 20 липня 2022 року у справі № 761/49151/19 (провадження № 61-965св22) зроблено висновок, що «внесення відомостей про заповіт ОСОБА_7 до спадкового реєстру 17 травня 2019 року, а не в день його складання 26 квітня 2019 року як не зумовлює його нікчемність, так і не може бути підставою для його оспорення, оскільки вказані обставини не впливають на визначення волевиявлення спадкодавця. Не впливає на визначення волевиявлення і встановлена судами невідповідність у номерах нотаріальних бланків і вчинених нотаріальних дій».

У постанові Верховного Суду від 17 листопада 2021 року у справі № 755/8776/18 (провадження № 61-4841св20) зроблено висновок, що «тлумачення норм цивільного законодавства свідчить, що несвоєчасне здійснення державної реєстрації посвідченого заповіту в Спадковому реєстрі не зумовлює його нікчемність та не є підставою для оспорюваності заповіту».

У постанові Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 564/1226/16-ц (провадження № 61-1342св18) вказано, що «висновок апеляційного суду про те, що доводи позивача щодо несплати державного мита за посвідчення заповіту не є правовою підставою для визнання заповіту недійсним - обґрунтований, оскільки ці обставини не спростовують волевиявлення заповідача та не свідчать про порушення вимог щодо форми і порядку посвідчення заповіту».

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Встановивши, що заповіт ОСОБА_9 не має ознак нікчемності, а тому приватний нотаріус Гречана Р. Т. видала свідоцтва про право на спадщину за заповітом ОСОБА_2 на законних підставах без будь-яких порушень діючого законодавства, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, зробив правильний висновок про відсутність підстав для задоволення позову.

з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Переглянувши оскаржувані судові рішення в межах доводів касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення Дарницького районного суду м. Києва від 09 липня 2025 року та постанови Київського апеляційного суду від 10 грудня 2025 року - без змін, оскільки підстав для їх скасування немає.

З огляду на те, що Верховний Суд залишає касаційну скаргу без задоволення, розподіл судових витрат відповідно до статті 141 ЦПК України не здійснюється.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду