ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 279/6637/25

Описова частина

У жовтні 2025 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до Державного спеціалізованого господарськогопідприємства «Ліси України»(далі - ДСГП «Ліси України»), у якому просив визнати незаконним та скасувати наказ директора філії «Коростенське лісомисливське господарство» ДСГП «Ліси України» № 409-к від 27грудня 2024 року про його звільнення та поновити його на посаді майстра лісу обходу № 4 Ушомирського лісництва філії «Коростенське лісомисливське господарство» ДСГП «Ліси України», а також стягнути з відповідача на його користь середню заробітну плату за час вимушеного прогулу за період з 28 грудня 2025 року по дату прийняття рішення судом за даним позовом.

На обґрунтування позовних вимог зазначав, що з 19 квітня 2023 року він працював на посаді майстра лісу обходу № 4 Ушомирського лісництва філії «Коростенське лісомисливське господарство» ДСГП «Ліси України».

24 жовтня 2024 року його було попереджено про звільнення у зв`язку із закриттям філії «Коростенське лісомисливське господарство» ДСГП «Ліси України».

27 грудня 2024 року видано наказ №409-К про його звільнення за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України.

На думку позивача, вказаний наказ підлягає скасуванню, а він - поновленню на роботі, оскільки йому відповідачем не було запропоновано жодної вакантноїпосади, на яку він міг би бути переведений.

Також вважає, що наявні підстави для стягнення з ДСГП «Ліси України» на його користь середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Рішенням Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 03 грудня 2025 року в задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом 29жовтня 2025 року (майже через рік після звільнення), тобто з пропуском встановленого статтею 233 КЗпП України місячного строку звернення до суду з позовом про поновлення на роботі, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні таких позовних вимог.

Оскільки вимога позивача про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу є похідною від вирішення вимоги про поновлення на роботі, а вимога ОСОБА_2 про поновлення на роботі задоволенню не підлягає через пропуск встановленого законом строку на звернення до суду, підстави для задоволення позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу також відсутні.

Не погоджуючись із вказаним рішеннямсуду, ОСОБА_2 через представника -адвоката Каченюка О. І. звернувся до суду з апеляційною скаргою.

Постановою Житомирського апеляційного суду від 27 квітня 2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 03 грудня 2025 року залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що відповідачем не вживалися належні заходи щодо працевлаштування позивача, працівнику не пропонувалися будь-які вакантні посади, які були наявні на підприємстві ДСГП «Ліси України», що свідчить про порушенням встановленого чинним законодавством порядку звільнення працівника за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України.

Водночас колегія суддів апеляційного суду погодилася із висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову через пропуск встановленого статтею 233 КЗпП України строку звернення до суду, який застосовується незалежно від заяви сторін.

При цьому суд апеляційної інстанції прийняв до уваги, що про своє звільнення з роботи позивач ОСОБА_2 дізнався в грудні 2024 року, коли був виданий наказ про його звільнення.

26 травня 2026 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, сформовану його представником - адвокатом Каченюком О. І. в системі «Електронний суд», у якій просить скасувати рішення Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 03 грудня 2025 року, постанову Житомирського апеляційного суду від 27 квітня 2026 року та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення ухвалені судами попередніх інстанцій з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи, та без урахування висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.

Зокрема, заявник не згоден із застосуванням судами положень статті 233 КЗпП України.

02 червня 2026 року до Верховного Суду через систему «Електронний суд» надійшов відзив ДСГП «Ліси України», в якому відповідач просить суд у задоволенні касаційної скарги відмовити, оскаржувані судові рішення залишити без змін.

Ухвалою Верховного Суду від 29 травня 2026 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою.

08 червня 2026 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 25 червня 2026 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи

Судами встановлено, що ОСОБА_2 з 19 квітня 2023 року працював на посаді майстра лісу обходу № 4 Ушомирського лісництва філії «Коростенське лісомисливське господарство» ДСГП «Ліси України», що підтверджується відомостями, які містяться в трудовій книжці.

25 жовтня 2024 року ОСОБА_3 під особистий підпис було ознайомлено з попередженням від 24 жовтня 2024 року про наступне звільнення на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України у зв`язку із закриттям філії «Коростенське лісомисливське господарство» ДСГП «Ліси України» згідно наказу ДСГП «Ліси України»від 18 жовтня 2024 року № 1871 «Про припинення філії «Коростенське лісомисливське господарство» ДСГП «Ліси України».

Відповідно до наказу №409-К від 27грудня 2024 року ОСОБА_2 звільнено з роботи на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України у зв`язку із припинення філії «Коростенське лісомисливське господарство» ДСГП «Ліси України» шляхом закриття.

В судовому засіданні представник позивача зазначив, що про своє звільнення ОСОБА_2 дізнався у грудні 2024 року. При цьому факт отримання позивачем копії наказу про звільнення № 409-К від 27грудня 2024 року він не підтвердив.

Матеріали справи не містять доказів щодо вручення ОСОБА_4 копії наказу про звільнення.

Також встановлено, що відповідно до наказу №1520 від 09вересня 2024 року створено філію «Столичний лiсовий офiс» ДСГП «Ліси України». Визначено наступні види економічної дiяльності філії «Столичний лiсовий офiс» ДСГП «Ліси України»: 02.10 лісництво та інша діяльність у лісовому господарстві; 02.20 лісозаготівлі; 2.40 надання допоміжних послуг у лісовому господарстві; 01.70 мисливство, відловлювання тварин i надання пов`язаних з ними послуг.

Згіднолиста-повідомлення від 02жовтня 2024 року, який розміщений на сайті ДСГП «Ліси України», з 01 січня 2025 року до нових філій перейдуть працівники 130 лісових філій. При цьому зазначено, що у результаті реорганізації працівники лісництва залишаються на місцях. Фахівці, пов`язані з лісовим господарством, переходять у нову об`єднану структуру. Частині працівників адміністративного апарату пропонуються альтернативні робочі місця, пов`язані з виробництвом. У ДП «Ліси України» є 5 тисяч вільних вакансій.

Мотивувальна частина

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова апеляційного суду не відповідає.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Частиною другою статті 2 КЗпП України передбачено, що працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом, у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Відповідно до частини другої статті 40 КЗпП України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Згідно з частинами першою, третьою статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

Однією з найважливіших гарантій для працівників при зміні в організації праці, в тому числі ліквідації, реорганізації підприємства, є обов`язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника.

Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантні посади чи роботу за відповідною професією або спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо та яка з`явилася на підприємстві протягом цього періоду й існувала на день звільнення (див. постанови Верховного Суду від 10 листопада 2022 року у справі № 525/983/21, від 10 січня 2024 року у справі № 333/4779/20).

Отже, роботодавець має запропонувати працівнику, якого він вивільняє, всі вакансії, які були (з`явилися) на підприємстві, аж до моменту звільнення (див. постанови Верховного Суду від 20 лютого 2023 року у справі № 199/4766/21, від 18 жовтня 2023 року у справі № 210/6543/21, від 06 травня 2020 року у справі № 487/2191/17, від 10 листопада 2022 року у справі № 525/983/21, від 24 червня 2020 року у справі № 742/1209/18, від 30 січня 2020 року у справі № 466/7604/17).

Сам факт зміни в організації праці створює для роботодавця позитивне зобов`язання щодо збереження трудових правовідносин з його працівниками.

Належним виконанням такого зобов`язання є здійснення визначених КЗпП України дій, які нададуть працівникові можливість продовжити виконання попередніх функціональних обов`язків, а в разі неможливості, - інших, які відповідають його кваліфікації.

Звільнення з роботи є крайнім заходом у зв`язку з об`єктивною неможливістю збереження трудових правовідносин або ж через небажання працівника продовжувати працювати на запропонованих умовах (найкращих умовах, які роботодавець об`єктивно має змогу запропонувати з урахуванням приписів трудового законодавства з дотриманням прав інших працівників, зокрема щодо переважного права на залишення на роботі).

До таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 28 серпня 2024 року у справі№ 641/1334/23 (провадження № 14-54цс24).

Розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, суди мають з`ясувати питання про те, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник, або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за 2 місяці про наступне вивільнення.

Звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника. За змістом частини першої статті 235 КЗпП України працівник підлягає поновленню на попередній роботі у разі незаконного звільнення, під яким слід розуміти як звільнення без законної підстави, так і звільнення з порушенням порядку, установленого законом.

За правилами частини другої статті 235 КЗпП України при ухваленні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Ухвалюючи оскаржувані судові рішення, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що відповідачем не вживалися належні заходи щодо працевлаштування позивача, працівнику не пропонувалися будь-які вакантні посади, які були наявні на підприємстві ДСГП «Ліси України», що свідчить про порушенням встановленого чинним законодавством порядку звільнення працівника за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України.

Касаційна скарга не містить доводів в частині вказаних висновків судів.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2024 року у справі № 201/15228/17, від 11 вересня 2024 року у справі № 554/154/22 зазначено, що суд касаційної інстанції під час розгляду справи є безумовно обмеженим доводами та вимогами касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження. Вихід за межі таких доводів та вимог є можливим лише у виняткових, прямо передбачених процесуальним законодавством випадках.

При таких обставинах оскаржувані судові рішення в частині висновків щодо наявності порушень встановленого чинним законодавством порядку звільнення працівника за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП Українине є предметом касаційного перегляду.

Водночас, звертаючись до суду з касаційної скаргою, ОСОБА_2 , в інтересах якого діє представник -адвокат Каченюк О. І., не погоджувався із застосуванням судами положень статті 233 КЗпП України.

Відповідно до частини першої статті 233 КЗпП України (тут і далі - в редакції, чинній на момент звернення ОСОБА_3 до суду з цим позовом) працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Згідно із частиною другою статті 233 КЗпП України, із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116). Домашній працівник має право звернутися до суду із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення в місячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Встановлені статтею 233 КЗпП України строки звернення працівника до суду за вирішенням трудового спору є складовою механізму реалізації права на судовий захист та однією із основних гарантій забезпечення прав і свобод учасників трудових правовідносин.

Перевірка дотримання вимог закону щодо строків звернення до суду за вирішенням трудового спору здійснюється судом за принципом «ex officio», незалежно від того, чи заявляє відповідач про пропуск позивачем строку звернення до суду, на відміну від застосування позовної давності при вирішені судом цивільного спору, коли застосування позовної давності судом здійснюється тільки за заявою сторони у спорі.

Подібний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі № 751/1198/18 (провадження № 61-5845св19), від 03 жовтня 2022 року у справі № 204/1724/20 (провадження № 61-18714св20).

Згідно з вимогами статті 234 КЗпП України уразі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки, якщо з дня отримання копії наказу (розпорядження) про звільнення або письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні (стаття 116), минуло не більше одного року.

У статті 234 КЗпП України не наведено переліку поважних причин для поновлення строку звернення з заявою про вирішення спору, оскільки їх поважність має визначається в кожному випадку, залежно від конкретних обставин. Поважними причинами пропуску строку, встановленого в частині другій статті 233 КЗпП України, мають кваліфікуватися ті, які об`єктивно перешкоджали чи створювали труднощі для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами.

Передбачений статтею 233 КЗпП України місячний строк поширюється на всі випадки звільнення незалежно від підстав припинення трудового договору та застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк.

За загальним правилом строк для звернення до суду за вирішенням трудового спору обчислюється з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення його права. Однак норма статті 233 КЗпП України (в редакції, чинній на момент звернення ОСОБА_3 до суду з цим позовом) деталізує це правило стосовно випадків звільнення працівника. У такому разі строк обчислюється з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення.

Отже, для встановлення початку перебігу строку у справах про звільнення визначальними є такі юридично значимі обставини, як вручення працівнику копії наказу (розпорядження) про звільнення.

Тобто для такої категорії трудових спорів встановлено спеціальне правило обрахунку початку строку виникнення права на звернення до суду, відмінне від загального правила, за яким виникнення цього права пов`язується з моментом, коли працівник дізнався або за всіма обставинами повинен був дізнатися про порушення свого права.

Аналогічні висновки містяться в постанові Верховного Суду від 22 січня 2025 року у справі № 757/5467/21 (провадження № 61-15004св24).

Матеріали справи не містять доказів щодо вручення ОСОБА_5 копії наказу (розпорядження) про його звільнення.

Фактичні обставини щодо вручення / не вручення такої копії та щодо дати її вручення судами не досліджувалися та не встановлені, що унеможливлює визначити день, з якого потрібно обчислювати строк для звернення до суду за вирішенням трудового спору у справі про звільнення позивача.

При цьому той факт, що про своє звільнення з роботи позивач ОСОБА_2 дізнався в грудні 2024 року, не має значення для обрахування визначеного частиною другою статті 233 КЗпП строку для звернення до суду у справіпро звільнення, оскільки, як зазначалося вище, для такої категорії трудових спорів встановлено спеціальне правило обрахунку початку строку виникнення права на звернення до суду, відмінне від загального правила, за яким виникнення цього права пов`язується з моментом, коли працівник дізнався або за всіма обставинами повинен був дізнатися про порушення свого права.

Переглядаючи справу в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції наведеного не врахував, у зв`язку з чим дійшов передчасного висновку про відсутність підстав для задоволення позову через пропуск встановленого статтею 233 КЗпП України строку звернення до суду.

За приписами частин третьої, четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Ураховуючи, що судом апеляційної інстанції не встановленні фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, колегія суддів суду касаційної інстанції дійшла висновку про наявність підстав для скасування постанови апеляційного суду з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду