ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 216/2422/16ц

Описова частина

У травні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю, визнання майна спільною сумісною власністю, визнання права власності в порядку спадкування за законом.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, щоз 2008 року до 08 червня 2015 року вона проживала однією сім`єю без реєстрації шлюбу з ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Вказувала на те, що факт їхнього спільного проживання підтверджується відміткою в паспорті ОСОБА_3 про те, що він з 22 квітня 2011 року був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , а вказане домоволодіння належить їй на праві приватної власності. До 22 квітня 2011 року ОСОБА_3 мешкав у квартирі АДРЕСА_2 , що також належала їй.

Зазначала, що за час їхнього з ОСОБА_3 спільного проживання вони придбали за спільні грошові кошти сімейного бюджету автомобіль марки ВАЗ 21154, чорного кольору за 61 000,00 грн, із яких 32 000,00 грн були її особистими коштами, які були зняті нею з депозиту в банку «ТАСС Комерц банк», а решту - 29 000,00 грн вони отримали в кредит, який на той час було оформлено на ОСОБА_3 .

Вказувала, що у свідоцтві про реєстрацію автомобіля також вказано адресу реєстрації місця проживання ОСОБА_3 : АДРЕСА_3 , в квартирі, що їй належала.

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 помер. Після смерті ОСОБА_3 вона звернулась із заявою про прийняття спадщини до державного нотаріуса Першої Криворізької державної нотаріальної контори, однак 15 грудня 2015 року отримала від нотаріуса постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії, підставою для винесення якої нотаріус вказав відсутність встановлення факту проживання однією сім`єю більш як п`ять років із спадкодавцем ОСОБА_3 .

Іншим спадкоємцем після смерті ОСОБА_3 є його батько ОСОБА_2 .

З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просила суд встановити факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу між нею та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у період часу з 2008 року до ІНФОРМАЦІЯ_2 ; визнати автомобіль марки ВАЗ 21154, чорного кольору, реєстраційний номер НОМЕР_1 , 2008 року випуску, спільною сумісною власністю її та ОСОБА_3 із частками по 1/2 кожному; визнати за нею право власності на 1/2 частини автомобіля марки ВАЗ 21154, реєстраційний номер НОМЕР_1 , в порядку спадкування за законом після померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 .

Рішенням Центрально-Міського районного суду міста Кривого Рогу від 22 грудня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 07 квітня 2026 рокуапеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Центрально-Міського районного суду міста Кривого Рогу від 22 грудня 2025 року залишено без змін.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що позивачка не надала суду належні та допустимі докази на підтвердження спільного проживання з ОСОБА_3 у період з 2008 року до дня смерті останнього, ведення спільного бюджету, господарства та побуту та не довела, що між нею та ОСОБА_3 були відносини, притаманні подружжю,а також не надала суду належних, достатніх та допустимих доказів на підтвердження придбання спірного автомобіля за час спільного проживання з ОСОБА_3 та в результаті спільної їхньої праці та за спільні грошові кошти.

У травні 2026 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просила скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове судове рішення про задоволення його позовних вимог.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій належним чином не встановили обставин справи та не надали правову оцінку поданим нею доказам на підтвердження обставин, які свідчать про спільне проживання їїз ОСОБА_3 однією сім`єю без реєстрації шлюбуу період з 2008 року до дня смерті останнього.

Підставами касаційного оскарження рішення Центрально-Міського районного суду міста Кривого Рогу від 22 грудня 2025 року постанови Дніпровського апеляційного суду від 04 квітня 2026 року заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15 (провадження № 14-130цс19), від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15 (провадження № 14-22цс20).

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 08 травня 2026 року касаційну скаргу залишено без руху та надано строк для усунення недоліків касаційної скарги.

Ухвалою Верховного Суду від 01 червня 2026 року відкрито касаційне провадження, витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.

У червні 2026 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 з 23 січня 1987 року зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 .

Місце проживання ОСОБА_3 з 21 листопада 1989 року було зареєстровано за адресою: АДРЕСА_4 , з 09 квітня 1999 року - за адресою: АДРЕСА_5 з 22 квітня 2011 року - за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно з копією Витягу про реєстрації права власності на нерухоме майно від 16 грудня 2008 року ОСОБА_1 є власником житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

22 березня 2007 року між ОСОБА_1 як наймодавцем та ОСОБА_3 як наймачем укладений типовий договір піднайму (найму) житлового приміщення № 39, згідно з умовами якого ОСОБА_1 надала, а ОСОБА_3 прийняв житлове приміщення, яке складається з однієї кімнати, житловою площею 17,3 кв. м, розташоване в квартирі АДРЕСА_2 .

Згідно з пунктом 4 цього договору приміщення та майно передається в найм строком з 22 березня 2007 року до 22 березня 2010 року.

Відповідно до кредитного договору від 29 квітня 2008 року№ 014/148045/3663/73, укладеного між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» як кредитором, та ОСОБА_3 як позичальником, ОСОБА_3 отримав кредит у сумі 25 948,70 грн строком на 48 місяців за програмою «Авто в кредит».

Згідно з пунктом 1.1.3.3 кредитного договору на забезпечення зобов`язань позичальника укладений договір застави від 29 квітня 2008 року № 014/08/11-23/054/08 (застава транспортного засобу ВАЗ 21154).

Відповідно до копії свідоцтва НОМЕР_2 від 25 квітня 2008 року про реєстрацію транспортного засобу автомобіля марки ВАЗ 21154, реєстраційний номер НОМЕР_1 , власником останнього вказано ОСОБА_3 та зазначено адресу: АДРЕСА_3 .

Згідно з довідкою від 29 квітня 2010 року № 132, виданою Дніпропетровською обласною дирекцією ВАТ «Райффайзен Банк Аваль», ОСОБА_3 виконав зобов`язання за кредитним договором від 29 квітня 2008 року № 014/148045/3663/73 та банк не заперечував проти зняття заборони на автомобіль марки ВАЗ 21154, реєстраційний номер НОМЕР_1 .

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 помер.

Після смерті ОСОБА_3 відкрилася спадщина на належне йому майно.

08 липня 2015 року Першою Криворізькою державною нотаріальною конторою зареєстровано спадкову справу за № 348-2015 після смерті ОСОБА_3

12 вересня 2015 року до Першої Криворізької державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини звернувся батько померлого ОСОБА_3 - ОСОБА_2 .

ОСОБА_1 звернулася до Першої Криворізької державної нотаріальної контори з заявою про видачу їй свідоцтва про право на спадщину, однак постановою від 15 грудня 2015 року державний нотаріус відмовив їй у вчиненні нотаріальної дії, а саме у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_3 , оскільки не встановлений факт проживання однією сім`єю з померлим не менше п`яти років до моменту відкриття спадщини.

Відповідно до копії постанови від 24 листопада 2015 року кримінальне провадження за № 12015040770002445 від 15 серпня 2015 року за частиною третьою статті 130 КК України було закрито у зв`язку з відсутністю в діянні складу кримінального правопорушення. Вказане кримінальне провадження було відкрите за заявою ОСОБА_2 про те, що його сина ОСОБА_3 заразила ВІЛ інфекцією його дружина ОСОБА_1 .

Мотивувальна частина

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню.

Статтею 400 ЦПК України встановлено межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Так, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Відповідно до частини другої статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Пунктом 6 рішення Конституційного Суду від 03 червня 1999 № 5-рп/99 установлено, що до членів сім`ї належать особи, які постійно мешкають разом та ведуть спільне господарство. Ними можуть бути не тільки близькі родичі, а й інші особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв`язках. Обов`язковою умовою для визнання їх членами сім`ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт і т. п.

Згідно з частинами першою, другою статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення в них прав та обов`язків подружжя.

Відповідно до частини першої статті 36 цього Кодексу шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.

Згідно зі статтею 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

Правило статті 74 СК України, що регулює поділ майна осіб, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, поширюється на випадки, коли чоловік та жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі і між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.

Крім того, для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі статті 74 СК України, суд повинен встановити факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу в період, протягом якого було придбано спірне майно.

Отже, проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов`язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно.

Встановлення факту проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без реєстрації шлюбу передбачає доведення перед судом факту їх спільного проживання, наявності у них спільного побуту, виникнення між ними у зв`язку із цим взаємних прав та обов`язків, притаманних подружжю.

Під спільним проживанням слід розуміти постійне фактичне мешкання чоловіка та жінки за однією адресою, збереження ними у такому житлі переважної більшості своїх речей, зокрема щоденного побутового вжитку, сприйняття ними цього місця проживання як свого основного, незалежно від того, що будь-хто із них за особливістю своєї роботи/служби зумовлений тривалий час бути відсутнім за цим місцем проживання (несення військової служби, вахтовий метод роботи).

Спільний побут, в свою чергу, передбачає ведення жінкою та чоловіком спільного господарства, наявність спільного бюджету, витрат, придбання майна для спільного користування, в тому числі за спільні кошти та внаслідок спільної праці, спільна участь в утриманні житла, його ремонт, спільне харчування, піклування чоловіка та жінки один про одного/надання взаємної допомоги тощо.

До прав та обов`язків, притаманних подружжю, слід віднести, зокрема, але не виключно, існування між чоловіком та жінкою, реалізацію ними особистих немайнових прав, передбачених главою 6 СК України, тощо. При цьому має бути встановлена і доведена саме сукупність вказаних усталених обставин та відносин, оскільки самі по собі, наприклад, факти перебування у близьких стосунках чоловіка та жінки або спільна присутність їх на святах, або пересилання коштів, або періодичний спільний відпочинок, або проживання за однією адресою, факт реєстрації за такою адресою при відсутності інших наведених вище ознак не можуть свідчити, що між чоловіком та жінкою склались та мали місце усталені відносини, притаманні подружжю.

Наведені правові висновки суду повністю узгоджуються із правовими позиціями, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц, постановах Верховного Суду від 26 вересня 2018 року у справі № 244/4801/13-ц, від 28 листопада 2018 року у справі № 127/11013/17, від 16 січня 2019 року у справі № 343/1821/16-ц, від 27 лютого 2019 року у справі № 522/25049/16-ц, від 27 березня 2019 року у справі № 354/693/17-ц, від 17 квітня 2019 року у справі № 490/6060/15-ц, від 15 серпня 2019 року у справі № 588/350/15, від 23 вересня 2019 року у справі № 279/2014/15-ц, від 10 жовтня 2019 року у справі № 748/897/18, від 11 грудня 2019 року у справі № 712/14547/16-ц, від 12 грудня 2019 року у справі № 490/4949/17, від 18 грудня 2019 року в справі № 761/3325/17-ц, від 24 січня 2020 року у справі № 490/10757/16-ц, від 09 листопада 2020 року у справі № 757/8786/15-ц та від 03 листопада 2022 року у справі № 361/4744/19.

Взаємність прав та обов`язків передбачає наявність як у жінки, так і у чоловіка особистих немайнових і майнових прав та обов`язків, які можуть випливати, зокрема, із нормативно - правових актів, договорів, укладених між ними, звичаїв. Для встановлення цього факту важливе значення має з`ясування місця і часу такого проживання. Підтвердженням цього може бути їх реєстрація за таким місцем проживання, пояснення свідків, представників житлово-експлуатаційної організації. Щодо часу проживання слід зазначити, що за своєю природою проживання однією сім`єю спрямоване на довготривалі відносини (постанова Верховного Суду від 30 жовтня 2019 року у справі № 643/6799/17 (провадження № 61-1623св19)).

Належними і допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу можуть бути, зокрема, але не виключно: свідоцтва про народження дітей; довідки з місця проживання; свідчення свідків; листи ділового та особистого характеру тощо; свідоцтво про смерть одного із «подружжя»; свідоцтва про народження дітей, в яких чоловік у добровільному порядку записаний як батько; виписки з погосподарських домових книг про реєстрацію чи вселення; докази про спільне придбання майна як рухомого, так і нерухомого (чеки, квитанції, свідоцтва про право власності); заяви, анкети, квитанції, заповіти, ділова та особиста переписка, з яких вбачається, що «подружжя» вважали себе чоловіком та дружиною, піклувалися один про одного; довідки житлових організацій, сільських рад про спільне проживання та ведення господарства та ін. Аналогічна правова позиція міститься у постанові Верховного Суду від 15 липня 2020 року у справі № 524/10054/16 (провадження № 61-21748св18).

Відповідно до пункту 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» судам роз`яснено, що суд вправі розглядати справи про встановлення родинних відносин, коли цей факт безпосередньо породжує юридичні наслідки, наприклад, якщо твердження такого факту необхідне заявникові для одержання в органах, що вчиняють нотаріальні дії, свідоцтва про право на спадщину, для оформлення права на пенсію у зв`язку із втратою годувальника. Суд не може відмовити в розгляді заяви про встановлення факту родинних відносин з мотивів, що заявник може вирішити це питання шляхом встановлення неправильності запису в актах громадянського стану.

Для встановлення спільного проживання однією сім`єю до уваги беруться показання свідків про спільне проживання фактичного подружжя та ведення ними спільного побуту, документи щодо місця реєстрації (фактичного проживання) чоловіка та жінки, фотографії певних подій, документи, що підтверджують придбання майна на користь сім`ї, витрачання коштів на спільні цілі (фіскальні чеки, договори купівлі-продажу, договори про відкриття банківського рахунку, депозитні договори та інші письмові докази) тощо.

Показання свідків та спільні фотографії не можуть бути єдиною підставою для встановлення факту спільного проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу.

Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду: від 12 грудня 2019 року у справі № 466/3769/16 (провадження № 61-5296св19), від 27 лютого 2019 року у справі № 522/25049/16-ц (провадження № 61-11607св18), від 11 грудня 2019 року у справі № 712/14547/16-ц (провадження № 61-44641св18), від 24 січня 2020 року у справі № 490/10757/16-ц (провадження № 61-42601св18).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц (провадження № 14-22цс20) погодилася із тим, що особа, яка вважає себе власником майна (або його частини), може здійснити захист свого цивільного права, обґрунтувавши в позові підставу позовних вимог про поділ майна тим, що воно набуте за час спільного проживання жінки та чоловіка однією сім`єю. Позовні вимоги про поділ майна, що належить сторонам на праві спільної сумісної власності є ефективним способом захисту прав, здатним справедливо та без занадто обтяжливих для сторін судових процедур вирішити цивільну справу. Заявлення у таких справах позовного провадження окремої вимоги про встановлення факту спільного проживання жінки та чоловіка однією сім`єю без реєстрації шлюбу не здатне забезпечити захист прав власника.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

За правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У справі, яка переглядається, позивачка на підтвердження факту проживання з ОСОБА_3 однією сім`єю у період з 2008 року до день смерті останнього - ІНФОРМАЦІЯ_2 , надала суду такі докази: спільні фото з ОСОБА_3 , фото спільних святкувань родинних подій та свят з родичами та друзями за період з 2008 року по день смерті останнього - ІНФОРМАЦІЯ_2 , копії медичних документів ОСОБА_3 та докази її участі у витратах на організацію його поховання. Позивачка вказувала на те, що факт її проживання однією сім`єю підтверджується договором найму, реєстрацією місця проживання ОСОБА_3 у житловому будинку, який належить їй на праві власності, та показаннями свідків.

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, повно та всебічно дослідивши і оцінивши обставини справи, належність, допустимість, достовірність кожного наданого сторонами доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, дійшов правильного висновку про те, що ОСОБА_1 не надала суду належних, достатніх та допустимих доказів на підтвердження спільного проживання з ОСОБА_3 у період з 2008 року до дня смерті останнього, ведення спільного бюджету, господарства та побуту та не довела, що між нею та ОСОБА_3 були відносини, притаманні подружжю,а також не надала суду належних, достатніх та допустимих доказів на підтвердження придбання спірного автомобіля за час спільного проживання з ОСОБА_3 та в результаті спільної їхньої праці та за спільні грошові кошти.

Верховний Суд неодноразово зауважував, що зважаючи на різноманітність правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, враховуючи фактичні обставини, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 лютого 2022 року у справі № 201/16373/16-ц, від 08 серпня 2023 року у справі № 910/8115/19 (910/13492/21)).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Колегія суддів, надаючи оцінку судовим рішенням на предмет їх законності у межах доводів касаційної скарги, погоджується з висновками судів попередніх інстанцій. За встановлених у цій справі обставин суди правильно застосували норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, та дійшли цілком обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.

У справі, яка розглядається, надано відповідь на всі істотні питання, що виникли при кваліфікації спірних відносин. Наявність у позивача іншої точки зору на встановлені судами обставини не спростовує законності та обґрунтованості ухвалених судами попередніх інстанцій судових рішень та фактично зводиться до спонукання касаційного суду до прийняття іншого рішення - на користь позивача.

Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судових рішень, Верховний Суд не встановив.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін.

Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду