ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 756/9387/25

У червні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Служба у справах дітей та сім`ї Оболонської районної у м. Києві державної адміністрації (далі - Служба у справах дітей та сім`ї Оболонської РДА), про відібрання дитини.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що з 13 жовтня 2016 року вона перебувала з ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 07 лютого 2022 року (справа № 756/17999/21) було розірвано.

У шлюбі у них народився син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Незважаючи на те, що шлюб між ними було розірвано у 2022 році, фактично відповідач не проживав із нею та сином з березня 2019 року.

Рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 28 червня 2023 року (справа № 760/32570/21), залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 13 грудня 2023 року, у задоволенні позову ОСОБА_2 про визначення місця проживання малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з ним було відмовлено.

Незважаючи на це, у лютому 2024 року відповідач примусово забрав дитину до себе та обмежив спілкування сина з матір`ю і відвідування навчального закладу, а в березні того ж року він повторно звернувся до суду з позовом про визначення місця проживання дитини.

Рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 19 грудня 2024 року (справа № 760/5353/24), яке набрало законної сили, у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_1 задоволено. Визначено місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом із матір`ю ОСОБА_1 .

Посилаючись на те, що відповідач не виконує зазначені судові рішення, продовжує переховувати сина, перешкоджає побаченню з ним, забороняє дитині відвідувати навчальний заклад, ОСОБА_1 просила суд відібрати малолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у ОСОБА_2 та передати сина їй, а також стягнути на її користь з відповідача 100 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди.

Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 20 жовтня 2025 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 11 березня 2026 року, позов ОСОБА_1 задоволено.

Ухвалено відібрати малолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , від ОСОБА_2 та передати дитину ОСОБА_1 .

Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 50 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди та 1 818, 00 грн судового збору.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Допущено негайне виконання рішення суду в частині відібрання дитини.

Рішення суду першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, мотивоване тим, що існує рішення суду, яке набрало законної сили і яким визначено місце проживання малолітнього ОСОБА_4 з матір`ю - ОСОБА_1 , а відповідач самовільно забрав дитину та перешкоджає їх спілкуванню.

Надаючи оцінку консультативним висновкам психолога від 10 вересня 2021 року, від 05 березня 2024 року та від 31 липня 2025 року, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, зазначив, що такі об`єктивно не відображають психологічний стан малолітнього сина сторін внаслідок умов, за яких вони були складені, а саме приведення дитини до психолога лише батьком, без відома матері, що дає підстави для висновку про вплив на свідомість дитини та перебування дитини під психологічним тиском.

Зважаючи на те, що відповідач самовільно забрав дитину, перешкоджав спілкуванню сина з матір`ю, тобто протиправно розлучив дитину з матір`ю більше ніж на рік, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, керуючись принципами розумності, виваженості та справедливості, дійшов висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідача на користь позивачки компенсацію моральної шкоди у розмірі 50 000,00 грн.

У травні 2026 року ОСОБА_2 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 20 жовтня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 11 березня 2026 року в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.

Як на підставу касаційного оскарження відповідач посилається на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм права, без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 15 грудня 2020 року у справі № 752/17832/14-ц, від 09 листопада 2022 року у справі № 372/1652/18, від 09 лютого 2022 року у справі № 640/16786/20, від 15 січня 2025 року у справі № 760/2096/22 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України)).

Посилається на те, що на порушення норм процесуального права суди попередніх інстанцій не дослідили зібрані у справі докази (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що вирішуючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій помилково не взяли до уваги консультативний висновок психолога від 10 вересня 2021 року, у якому ОСОБА_4 , зокрема, зазначив, що йому краще з батьком; консультативний висновок психолога від 05 березня 2024 року, згідно з яким, вдома (на Оболоні) дитина відчуває себе у безпеці, спокійно (зі слів хлопчика), він проживає з татом і хоче продовжити жити разом з ним, а також консультативний висновок від 31 липня 2025 року, у якому зазначено про те, що хлопчик хоче проживати разом з батьком на Оболоні. Із мамою не хоче спілкуватися та проживати у зв`язку з тим, що з дорослим сином матері від першого шлюбу у нього склалися конфліктні стосунки, що негативно впливає на його психоемоційний стан, призводить до дратівливості та боязні його. Також погані умови проживання в оселі бабусі (велика кількість людей з негативним впливом на емоційний стан дитини).

Висновок суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, про те, що зазначені консультативні висновки психолога об`єктивно не відображають психологічний стан малолітнього сина сторін внаслідок умов, за яких вони складалися, а саме приведення дитини до психолога лише батьком, без відома матері, що вказує на вплив на свідомість дитини та перебування дитини під психологічним тиском, є безпідставним, оскільки психолог, у разі перебування ОСОБА_3 під психологічним тиском, зазначив би про це.

Суди помилково не звернули уваги на доводи відповідача про те, що

ОСОБА_1 та її мати ОСОБА_5 постійно чинили йому перешкоди у спілкуванні з сином, що підтверджується відповідними рапортами, складеними Солом`янським Управлінням поліції Головного управління Національної поліції в м. Києві в м, Києві (далі - Солом`янське УП ГУНП у м. Києві), які не були подані до суду першої інстанції у зв`язку із необхідністю їх пошуку (датовані 2021 роком), однак були надані суду апеляційної інстанції, який на порушення норм процесуального права не розглянув клопотання відповідача про долучення доказів від 20 січня 2026 року.

Крім того, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що ОСОБА_2 14 лютого 2024 року самостійно, всупереч встановленому порядку, змінив місце проживання дитини, забравши його із Спеціалізованої школи І - ІІІ ступеня № 71 м. Києва (далі - школа № 71 м. Києва), і надалі не забезпечив відвідування дитиною зазначеного навчального закладу, що призвело до того, що дитина не була за результатами навчання в першому класі атестована. Оскільки не дослідили доказів, наданих ОСОБА_2 про те, що він забезпечив сина навчанням у Товаристві з обмеженою відповідальністю «Центр освіти «Оптіма» (далі - ТОВ «Центр освіти «Оптіма»).

Вирішуючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій не перевірили доводів ОСОБА_2 про те, що згідно з інформацією з відкритих джерел у 2025 році Солом`янський район є найбільш небезпечним районом м. Києва, водночас ні позивачка, ні її матір ОСОБА_5 при повідомленнях про повітряну тривогу не йдуть у безпечне місце, а залишаються у квартирі, чим ставлять під загрозу не тільки своє життя та здоров`я, а й життя та здоров`я сина сторін.

Водночас згідно з положеннями частини другої статті 162 Сімейного кодексу України (далі - СК України) дитина не може бути повернута лише тоді, коли залишення її за попереднім місцем проживання створюватиме реальну небезпеку для її життя та здоров`я або обставини змінилися так, що повернення суперечить її інтересам.

Суди помилково взяли до уваги висновок Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації як органу опіки та піклування про доцільність відібрання дитини, оскільки відповідачу не було відомо про дату засідання комісії з питань захисту прав дитини Оболонської РДА.

Крім того, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що відповідач самовільно змінив місце проживання дитини, оскільки неможливо вважати самочинною зміною місця проживання дитини одним з батьків, якщо таке проживання не було встановлене рішенням суду або органом опіки та піклування.

Зважаючи на те, що судове рішення про визначення місця проживання ОСОБА_4 було ухвалене судом 11 червня 2025 року, суди не мали підстав для висновку про те, що відповідач з 2024 року самовільно змінив місце проживання дитини.

Вирішуючи позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди, суди дійшли помилкового висновку про те, що внаслідок протиправної поведінки відповідача відбулося розлучення мами з дитиною більше ніж на рік, оскільки неможливо вважати самочинною зміною місця проживання дитини одним з батьків, якщо таке проживання не було встановлене рішенням суду або органом опіки. Крім того, позивачка спілкується з дитиною по телефону, однак вона умисно приховала цей факт.

Зважаючи на те, що позивачка не надала жодного доказу на підтвердження того, що протиправними діями відповідача їй було завдано моральних страждань чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, суди безпідставно задовольнили її позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди.

Крім того, розглянувши справу за відсутності відповідача, суд першої інстанції позбавив його права на судовий захист.

У червні 2026 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_1 , у якому вона просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Відзив мотивовано тим, що предметом позову у цій справі є відібрання дитини на підставі статті 162 СК України, оскільки відповідач змінив місце проживання сина сторін шляхом його викрадення, свідомо переховує дитину від матері з 14 лютого 2024 року, чинить їй перешкоди у спілкуванні з сином та не виконує судові рішення у справах № 760/32570/21, 760/5353/24, а також ухвали про забезпечення позову у справах № 760/5353/24 та 756/9387/25.

Посилання ОСОБА_2 на те, що на момент, коли він протиправно змінив місце проживання дитини, не існувало судових рішень та висновку органу опіки та піклування щодо визначення місця проживання дитини, не відповідають дійсності, оскільки станом на 14 лютого 2024 року чинним був висновок Служби у справах дітей та сім`ї Оболонської РДА від 30 листопада 2022 року про визначення місця проживання малолітньої дитини, а також рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 28 червня 2023 року у справі № 760/32570/21, яким ОСОБА_2 було відмовлено у визначенні місця проживання дитини з ним.

Тобто, дитина більше двох років не відвідує загальноосвітню школу, не спілкується з однолітками, місце перебування дитини невідоме, ухвала суду про розшук дитини не виконується ні поліцією, ні прокуратурою. Позивачка не бачила сина більше двох років і не спілкувалася з ним по телефону майже рік.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 01 травня 2026 року касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 20 жовтня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 11 березня 2026 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.

Ухвалою Верховного Суду від 21 травня 2026 року (після усунення недоліків) відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 20 жовтня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 11 березня 2026 року з підстав, визначених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано з Оболонського районного суду міста Києва матеріали цивільної справи № 756/9387/25; надано учасникам справи строк для подання відзиву.

У червні 2026 року матеріали справи № 756/9387/25 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 15 липня 2026 року справу призначено до судового розгляду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що з 13 жовтня 2016 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 07 лютого 2022 року (справа № 756/17999/21) було розірвано.

У шлюбі у них народився син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Рішенням Солом`янського районного суду м. Києва від 28 червня 2023 року (справа 760/32570/21), залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 13 грудня 2023 року, у задоволенні позову ОСОБА_2 про визначення місця проживання малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з ним з ним було відмовлено.

Рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 19 грудня 2024 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 11 червня 2025 року (справа № 760/5353/24), у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визначення місця проживання дитини з ним відмовлено.

Зустрічний позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визначення місця проживання дитини задоволено. Визначено місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом із матір`ю ОСОБА_1 .

У зазначеній справі (№ 760/5353/24) суди встановили, що дитина проживає з батьком, оскільки останній забрав сина зі школи до себе. ОСОБА_2 не довів, що ОСОБА_1 на час проживання з сином не дбала про його здоров`я, чи не брала участі у його вихованні. Навпаки, документи зі школи підтверджують, що матір брала участь у шкільному житті дитини. Суд врахував акти обстеження житлових умов, відповідно до яких саме у матері створені всі умови для проживання, навчання та розвитку дитини, а також висновок органу опіки та піклування про доцільність визначення місця проживання з матір`ю.

ОСОБА_2 , будучи обізнаним про те, що за результатами розгляду його позову до ОСОБА_1 у справі № 756/32570/21 йому було відмовлено у задоволенні позовних вимог про визначення місця проживання сина із ним, 14 лютого 2024 року самостійно, всупереч встановленому порядку, змінив місце проживання дитини, забравши його зі школи № 71 м. Києва, і надалі не забезпечив відвідування дитиною зазначеного навчального закладу, що призвело до того, що дитина не була атестована за результатами навчання в першому класі.

Ухвалою Солом`янського районного суду міста Києва від 28 травня 2024 року про забезпечення позову у справі № 760/5353/24 зобов`язано ОСОБА_2 кожну суботу з 11 год 00 хв до 18 год 00 хв забезпечити спілкування ОСОБА_4 з матір`ю за місцем її проживання, без присутності батька.

Відповідно до актів державного виконавця Оболонського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління юстиції (м. Київ) Духоборової А. М. від 15 лютого 2025 року та 01 березня 2025 року ОСОБА_2 ухвалу Солом`янського районного суду міста Києва від 28 травня 2024 року про забезпечення позову у справі № 760/5353/24 не виконує.

Згідно з довідкою школи № 71 м. Києва від 23 вересня 2024 року № 161 учень 2-А класу ОСОБА_4 станом на 23 вересня 2024 року не відвідує навчальні заняття з невідомих причин.

Відповідно до наказу тимчасово виконувача обов`язків директора школи № 71 м. Києва від 04 серпня 2025 року № 51-у ОСОБА_4 відраховано зі складу здобувачів освіти 2-А класу у зв`язку із виїздом за кордон, на підставі заяви матері ОСОБА_1 .

Згідно з повідомленням тимчасово виконувача обов`язків директора школи № 71 м. Києва від 08 серпня 2025 року № 07-20/55 ОСОБА_4 не є учнем цієї школи у зв`язку із наказом «Про відрахування зі складу здобувачів освіти закладу» від 04 серпня 2025 року № 51-у.

Відповідно до висновку Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації про доцільність відібрання дитини, ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , Оболонська районна в місті Києві державна адміністрація як орган опіки та піклування рекомендувала відібрати дитину від батька ОСОБА_2 та передати матері ОСОБА_1 .

У частині третій статті 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Відповідно до статті 9 Конституції України та статті 19 Закону України «Про міжнародні договори і угоди» чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції Організації Об`єднаних Націй про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

Згідно з частиною першою статті 3 Конвенції про права дитини в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Відповідно до частини першої статті 9 Конвенції про права дитини держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), зокрема, у рішенні від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України», заява № 2091/13 ЄСПЛ зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним.

За вимогами частин першої, другої статті 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

Судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Обов`язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом (частина друга статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

У частині першій статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

За змістом положень частин сьомої, восьмої статті 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.

Відповідно до частини першої статті 162 СК України, якщо один з батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, або дитячого закладу (установи), в якому за рішенням органу опіки та піклування або суду проживала дитина, змінить її місце проживання, у тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання.

Дитина не може бути повернута лише тоді, коли залишення її за попереднім місцем проживання створюватиме реальну небезпеку для її життя та здоров`я або обставини змінилися так, що повернення суперечить її інтересам.

Системний аналіз вказаної норми у контексті наявності спору батьків щодо місця проживання дитини дає змогу дійти висновку, що положення цієї статті покликані захистити права того з батьків, з ким на підставі рішення суду визначено проживання дитини, від неправомірних дій другого з батьків щодо зміни її місця проживання.

Такий правовий висновок висловлено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 357/17852/15-ц (провадження № 14-199цс19), постановах Верховного Суду від 14 липня 2021 року у справі № 127/30529/18-ц (провадження № 61-15774св20), від 08 червня 2022 року у справі № 954/1305/19 (провадження № 61-91св21), від 21 червня 2023 року у справі № 336/2426/20 (провадження № 61-583св23), від 06 грудня 2023 року у справі № 359/1144/21 (провадження № 61-10593св23), від 05 березня 2024 року у справі № 754/1817/22 (провадження № 61-18542св23) та інших.

Зміст статті 162 СК свідчить про те, що сфера її застосування обмежується лише протиправною поведінкою щодо зміни місця проживання малолітньої дитини. Отже в статті 162 СК відбувається внормування тієї ситуації, коли після ухвалення судом рішення про визначення місця проживання дитини таке місце проживання було самочинно змінене другим із батьків.

Судове рішення про визначення місця проживання дитини по своїй суті є рішенням про визнання, а за своїм змістом є рішенням немайнового характеру. Зважаючи на відсутність у судовому рішенні про визначення місця проживання дитини обов`язку вчинення дій боржником (тим з батьків, з яким фактично проживає дитина), таке рішення не підлягає примусовому виконанню. Чинне законодавство не передбачає, що невиконання одним з батьків судового рішення щодо визначення місця проживання дитини з іншим з батьків, є умовою/підставою застосування статті 162 СК. Основною умовою застосування статті 162 СК є факт «самочинної зміни місця проживання дитини.

Якщо певні сімейні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами або домовленістю (договором) сторін, до них застосовуються норми цього Кодексу, які регулюють подібні відносини (аналогія закону) (частина перша статті 10 СК).

Законодавець визначив порядок усунення прогалин в сімейному праві. Сімейні відносини є різноманітними, а соціальне життя - рухливе. У зв`язку з цим може виникнути необхідність визначення певного правила, яке не закріплено в законі безпосередньо. Умовами застосування аналогії закону є те, що: відносини, до яких застосовується аналогія, охоплюються предметом сімейно-правового регулювання (статті 1, 2 СК); наявність прогалини в їх регулюванні (прогалини в праві); відсутній регулятор, який визначав би правило поведінки учасників сімейних відносин (норми законодавства або договору); існує норма, що регулює подібні за змістом відносини; застосування аналогії закону не повинно суперечити суті цих відносин.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2024 року у справі № 183/1464/22 констатував, що в СК України є прогалина та відсутній регулятор, який визначав би правило поведінки учасників сімейних відносин для випадку, коли один із батьків змінив місце проживання дитини до ухвалення рішення про визначення місця проживання і після ухвалення судового рішення місце проживання її не змінював. Подібною нормою є стаття 162 СК України, яка підлягає застосуванню на підставі аналогії закону. Очевидно, що позбавлення матері (батька) права ініціювати позов про відібрання дитини, у разі коли один з батьків змінив місце проживання до ухвалення рішення про визначення місця проживання і після ухвалення судового рішення місце проживання сина не змінював, суперечить принципу розумності та справедливості.

Тому Об`єднана палата вважала, що мати (батько) має право на пред`явлення позову про відібрання дитини, у разі коли один з батьків змінив без згоди іншого з батьків місце проживання до ухвалення рішення про визначення місця проживання і після ухвалення судового рішення місце проживання сина не змінював, згідно зі статтею 162 СК України, яка підлягає застосуванню на підставі аналогії закону (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2024 року у справі № 183/1464/22).

Відповідно до статті 163 СК України батьки мають право вимагати відібрання малолітньої дитини від будь-якої особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду. Суд може відмовити у відібранні малолітньої дитини і переданні її батькам або одному з них, якщо буде встановлено, що це суперечить її інтересам.

Вирішуючи позовні вимоги, суди встановили, що на розгляді у Оболонському районному суді міста Києва перебувала цивільна справа № 760/32570/21 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_7 про визначення місця проживання дитини.

У вказаній справі (№ 760/32570/21) суди встановили, що станом на лютий 2022 року малолітній син - сторін ОСОБА_4 проживав разом з матір`ю, що встановлено рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 07 лютого 2022 року, яким шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було розірвано.

Згідно з висновком Оболонської РДА у м. Києві як органу опіки та піклування від 30 листопада 2022 року № 104-6303 про визначення місця проживання малолітньої дитини, рекомендовано відмовити ОСОБА_2 у визначенні місця проживання малолітньої дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з ним.

Рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 28 червня 2023 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 13 грудня 2023 року (справа № 760/32570/21), у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено.

Крім того, на розгляді у Оболонському районному суді міста Києва перебувала цивільна справа № 760/5353/24 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Служба у справах дітей та сім`ї Солом`янської РДА, Служба у справах дітей та сім`ї Оболонської РДА, про визначення місця проживання дитини, за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Служба у справах дітей та сім`ї Солом`янської РДА, Служба у справах дітей та сім`ї Оболонської РДА, про визначення місця проживання дитини.

У зазначеній справі (№ 760/5353/24) суди встановили. що 14 лютого 2024 року ОСОБА_1 звернулася до Солом`янського УП ГУНП у м. Києві із заявою про те, що колишній чоловік ОСОБА_2 , незважаючи на опір сина ОСОБА_4 та його бабусі, яка супроводжувала дитину до школи, «насильно усадив його в авто і увіз у невідомому напрямку», а також із заявою до Служби у справах дітей та сім`ї Солом`янської РДА у м. Києві.

Відповідно до висновку Оболонської РДА в м. Києві від 24 вересня 2024 року № 104-7410 про визначення місця проживання дитини рекомендовано визначити місце проживання дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з матір`ю ОСОБА_1 .

Рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 19 грудня 2024 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 11 червня 2025 року (справа № 760/5353/24), у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визначення місця проживання дитини з ним відмовлено.

Зустрічний позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визначення місця проживання дитини задоволено. Визначено місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом із матір`ю ОСОБА_1 .

Таким чином, установивши, що з 2022 року дитина проживала з матір`ю; незважаючи на наявність висновку Оболонської РДА у м. Києві як органу опіки та піклування від 30 листопада 2022 року № 104-6303, а також рішення Солом`янського районного суду Києва від 28 червня 2023 року (справа № 760/32570/21), ОСОБА_2 у лютому 2024 року самовільно змінив місце проживання дитини; після ухвалення Солом`янським районним судом міста Києва рішення від 19 грудня 2024 року, яким, зокрема, місце проживання сина сторін ОСОБА_3 було визначено з матір`ю, дитину позивачці не повернув, суди попередніх інстанцій правильно застосували до спірних правовідносин статтю 162 СК України та, відповідно, дійшли обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для відібрання дитини у батька та повернення її матері.

Посилання відповідача на існування ризиків для життя та здоров`я дитини у разі її проживання разом з матір`ю, зокрема, з огляду на те, що Солом`янський район є найбільш небезпечним районом м. Києва (згідно з інформацією з відкритих джерел), водночас ні позивачка, ні її матір ОСОБА_5 при повідомленнях про повітряну тривогу не йдуть у безпечне місце, а залишаються у квартирі, чим ставлять під загрозу не тільки своє життя та здоров`я, а й життя та здоров`я дитини, є припущенням, оскільки уповноважені державні органи офіційно не встановлювали найнебезпечнішого району м. Києва в умовах воєнного стану. Доказів порушення ОСОБА_1 рекомендованих правил поведінки під час повітряної тривоги, які давали б підстави для висновку про наявність загрози життю та здоров`ю дитини, відповідач не надав і суди таких обставин не встановили.

У силу положень статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не в праві здійснювати переоцінку зібраних у справі доказів.

Верховний Суд відхиляє як необґрунтовані доводи касаційної скарги про те, що позивачка не надала жодного доказу на підтвердження того, що протиправними діями відповідача їй було завдано моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, а тому суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, безпідставно задовольнив позовні вимоги ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди.

Відповідно до пункту 6 частини другої статті 18 СК України одним із способів захисту сімейних прав та інтересів, які застосовує суд, є відшкодування моральної шкоди, якщо це передбачено СК України або договором.

Відповідно до статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом. Моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із протиправною поведінкою щодо неї самої та у зв`язку із приниженням її честі, гідності а також ділової репутації; моральна шкода відшкодовується грішми, а розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом з урахуванням вимог розумності і справедливості.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо), та з урахуванням інших обставин, зокрема, тяжкості вимушених змін у життєвих стосунках, ступеню зниження престижу і ділової репутації позивача. При цьому виходити слід із засад розумності, виваженості та справедливості.

Визначаючи розмір відшкодування, суд має керуватися принципами розумності, справедливості та співмірності. Розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим, ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи і не повинен приводити до її безпідставного збагачення (постанова Великої Палати Верховного Суду у постанові від 15 грудня 2020 року у справі № 752/17832/14-ц).

Визначення розміру відшкодування залежить від таких чинників, як характер і обсяг страждань (фізичного болю, душевних і психічних страждань тощо), яких зазнав позивач, можливості відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у його життєвих і суспільних стосунках, ступінь зниження престижу, репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, і сама можливість такого відновлення у необхідному чи повному обсязі. Тобто суд повинен з`ясувати усі доводи позивача щодо обґрунтування ним як обставин спричинення, так і розміру моральної шкоди, дослідити надані докази, оцінити їх та визначити конкретний розмір моральної шкоди, зважаючи на засади верховенства права, вимоги розумності, виваженості і справедливості.

Установивши, що відповідач після набрання законної сили рішенням суду про відмову у визначенні місця проживання дитини з батьком у справі № 760/32570/21 без згоди позивачки самовільно забрав дитину у матері, перешкоджав спілкуванню дитини з матір`ю, не виконував ухвалу суду від 28 травня 2024 року про забезпечення зустрічного позову ОСОБА_1 про визначення місця проживання дитини з матір`ю у справі № 760/5353/24, і таким чином, відбулося розлучення матері з малолітнім сином на досить тривалий термін у зв`язку із протиправною поведінкою ОСОБА_2 , який надалі відмовився добровільно передати дитину матері на виконання ухваленого у справі № 760/5353/24 рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 19 грудня 2024 року, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, керуючись принципами розумності, виваженості та справедливості, дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для стягнення з ОСОБА_2 на користь позивачки компенсації моральної шкоди у розмірі 50 000,00 грн.

Посилання відповідача на те, що ухваливши оскаржуване судове рішення за його відсутності, суд першої інстанції порушив право відповідача на судовий захист, є безпідставними.

Перевіряючи аналогічні доводи ОСОБА_2 , суд апеляційної інстанції встановив, що судова повістка про виклик до суду на 20 жовтня 2025 року була направлена ОСОБА_2 за адресою його зареєстрованого місця проживання, яку він також зазначав у поданих до суду процесуальних документах, а саме: АДРЕСА_1 .

Поштове відправлення повернулося до суду першої інстанції із відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою», що згідно з пунктами 3, 4 частини восьмої статті 128 ЦПК України вважається врученням судової повістки цій особі.

Крім того, 11 вересня 2025 року ОСОБА_2 особисто під розписку ознайомився з матеріалами справи та 17 жовтня 2025 року подав до суду заяву про зупинення провадження у справі.

20 жовтня 2025 року, тобто в день призначеного судового засідання, відповідач безпосередньо через канцелярію суду подав заяву про перенесення засідання у зв`язку з його хворобою (гострою інфекцією верхніх дихальних шляхів), яке суд першої інстанції розглянув, та, з огляду не неповажність зазначених відповідачем обставин, залишив клопотання без задоволення, про що навів відповідні мотиви у оскаржуваному судовому рішенні.

Зважаючи на наведене, доводи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції порушив його право на судовий захист, не знайшли свого підтвердження.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційний суд не встановив.

Інші доводи касаційної скарги не свідчать про наявність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки ґрунтуються на необхідності переоцінки доказів і обставин, яким суди першої та апеляційної інстанцій надали належу оцінку. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Зважаючи на встановлені судами фактичні обставини справи, висновки судів попередніх інстанцій не суперечать висновкам Верховного Суду, на які містяться посилання у касаційній скарзі.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення -без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, повним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків суду обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Оскільки оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, ВерховнийСуд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду