ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 466/3323/24

У березні 2024 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діяв адвокат Ставрук Н. З., звернувся до суду з позовом до Львівської обласної прокуратури про відшкодування шкоди.

Позовну заяву обґрунтував тим, що 13 серпня 2013 року до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР) за № 42013150000000199 внесено відомості за фактом заяви ОСОБА_2 щодо можливих шахрайських дій з його боку, що виразилося у заволодінні грошовими коштами ОСОБА_2 у сумі 15 тис. євро та розпочато досудове розслідування.

28 жовтня 2014 року йому повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 190 Кримінального кодексу України (далі - КК України).

Вироком Шевченківського районного суду м. Львова від 10 січня 2022 року, який залишений без змін ухвалою Львівського апеляційного суду від 25 жовтня 2022 року, у справі № 466/9314/14-к його визнано невинуватим у вчиненні злочину, передбаченого частиною третьою статті 190 КК України, та виправдано у зв`язку з недоведеністю вчинення злочину.

Зазначав, що в результаті незаконних дій органів досудового розслідування та прокуратури в період з 28 жовтня 2014 року (оголошення про підозру) до 25 жовтня 2022 року він незаконно перебував під судом і слідством, що в загальному становить 95 місяців і 27 днів (7 років 11 місяців і 27 днів). Таким чином, незаконними діями та рішеннями посадових осіб органу досудового розслідування та прокуратури йому було завдано значної моральної та майнової шкоди.

Також зазначав, що для захисту своїх прав в ході розгляду кримінальної справи він поніс витрати на юридичну допомогу, які мають бути компенсовані.

З урахуванням викладеного позивач ОСОБА_1 просив суд стягнути з Державного бюджету України на його користь грошові кошти, сплачені ним у зв`язку з наданням юридичної допомоги у кримінальній справі у розмірі 72 250,00 грн та завдану моральну шкоду в розмірі 1 361 780,00 грн.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 26 вересня 2025 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку Державної казначейської служби України на користь ОСОБА_1 грошові кошти, сплачені ним у зв`язку з наданням юридичної допомоги у кримінальній справі у розмірі 72 250,00 грн. Стягнуто з Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку Державної казначейської служби України на користь ОСОБА_1 відшкодування моральної шкоди в розмірі 767 200,00 грн. У задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Судовий збір віднесено за рахунок держави.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив із того, що у зв`язку безпідставним перебуванням позивача під слідством і судом 95 місяців та 27 днів, незаконними діями органів досудового розслідування та прокуратури, порушенням його конституційних прав, йому було завдано моральної шкоди, тому, з урахуванням положень пункту 1 частини першої статті 2 Закону України від 01 грудня 1994 року № 266/94-ВР «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно - розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (далі - Закон України № 266/94-ВР) позивач має право на відшкодування такої шкоди за рахунок держави.

Водночас суд першої інстанції дійшов висновку про те, що враховуючи фактичні обставини справи, глибину і тривалість моральних страждань позивача, доведеність вимушених змін у його житті, перебування протягом тривалого часу під слідство і судом, обмеження його прав в період дії запобіжного заходу, порушення нормальних життєвих зав`язків, необхідність затрат часу та вжиття заходів щодо судового захисту свого права, психологічне напруження, суттєве погіршення якості життя, з огляду на засади розумності, виваженості і справедливості, розмір відшкодування моральної шкоди, завданої позивачу, має складати 767 200,00грн.

Крім того, суд першої інстанції, виходячи із встановлених фактичних обставин справи, вимог чинного законодавства, враховуючи надані позивачем докази, дійшов висновку про те, що на користь позивача підлягають стягненню і заподіяні йому з вини відповідача збитки у вигляді витрат на правову допомогу захисниками у кримінальному провадженні у справі №466/9314/14-к, які позивач вимушений був понести для відновлення свого порушеного права у кримінальному процесі, у сумі 72 500,00 грн.

Постановою Львівського апеляційного суду від 28 січня 2026 року апеляційну скаргу Львівської обласної прокуратури залишено без задоволення. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 26 вересня 2025 року змінено, шляхом викладення другого та третього абзаців його резолютивної частини у такій редакції: «Стягнути з Держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 грошові кошти, сплачені ним у зв`язку з наданням юридичної допомоги у кримінальній справі у розмірі 72 250,00 грн (сімдесят дві тисячі двісті п`ятдесят гривень). Стягнути з Держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 767 200,00 грн (сімсот шістдесят сім тисяч двісті гривень 00 копійок)». В решті рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 26 вересня 2025 року залишено без змін.

Змінюючи резолютивну частину рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив із того, що Державна казначейська служба України є органом, який здійснює тільки списання коштів з Державного бюджету України, тому кошти на відшкодування моральної шкоди позивача, а також грошові кошти, сплачені позивачем у зв`язку з наданням юридичної допомоги у кримінальній справі підлягають стягненню з Держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України.

В решті залишаючи без змін рішення суду першої інстанції у цій справі, апеляційний суд дійшов висновку про те, що суд першої інстанції правильно, всебічно і повно встановив обставини справи, характер правовідносин, які виникли між сторонами та застосував правові норми, які підлягали застосуванню при вирішенні цього спору. Доводи апеляційної скарги правильність висновків суду першої інстанції по суті спору не спростовують та не впливають на його законність.

У лютому 2026 року виконуючий обов`язки керівника Львівської обласної прокуратури через підсистему «Електронний суд» звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 26 вересня 2025 року та постанову Львівського апеляційного суду від 28 січня 2026 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у позові ОСОБА_1 відмовити повністю.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування судами першої та апеляційної інстанцій правових висновків, висловлених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 грудня 2020 року у справі № 752/17832/14-ц, від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21, від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21, у постановах Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 464/3789/17, від 17 листопада 2021 року у справі № 755/5684/18-ц, від 18 травня 2022 року у справі № 522/2493/18, від 27 червня 2018 року у справі № 497/2885/15-ц, від 12 лютого 2020 року у справі № 295/692/17, від 19 березня 2020 року у справі № 686/13212/19, від 07 травня 2020 року у справі № 320/3271/19, від 03 липня 2024 року у справі № 642/4605/20, від 22 січня 2025 року у справі № 335/6977/22 та інших постановах (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Касаційна скарга обґрунтована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій:

- не врахували, що у справі про відшкодування моральної шкоди позивач зобов`язаний був довести факт її заподіяння, характер і розмір, а також обґрунтувати заявлену суму відшкодування та причинний зв`язок між незаконними діями і заподіяною шкодою, однак цього не виконав;

- не звернули увагу на те, що не всі негативні емоції особи свідчать про наявність моральної шкоди, а суд повинен встановити, чи досягли вони рівня страждання або приниження, перевірити наявність причинно-наслідкового зв`язку та визначити співмірність розміру відшкодування;

- неправильно визначили розмір відшкодування позивачу моральної шкоди;

- проігнорували, що матеріали справи не містять достатніх доказів, які підтверджували б погіршення стану здоров`я позивача, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, зниження престижу чи ділової репутації, необхідність додаткових зусиль для відновлення попереднього стану, а також інші негативні наслідки, які б обґрунтовували присуджений розмір моральної шкоди;

- не врахували, що позивач не перебував під вартою під час кримінального провадження;

- не звернули увагу на те, що заявлені позивачем витрати на професійну правничу допомогу є неспівмірними зі складністю справи, витраченим часом, обсягом наданих послуг і виконаних робіт, не відповідають принципу справедливості, та безпідставної їх стягнули на користь позивача;

- проігнорували, що питання про розподіл процесуальних витрат за результатами судового розгляду у кримінальному провадженні вирішуються у тій справі, в якій вони були понесені, за правилами Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України), а тому такі витрати не можуть бути стягнуті за позовом, поданим за правилами цивільного судочинства;

- не врахували, що позивач не надав жодних експертних досліджень чи інших належних доказів, які б підтверджували заподіяння йому фізичних або душевних страждань;

- проігнорували необхідність забезпечення балансу між приватними та державними інтересами, оскільки в умовах воєнного стану, значних бюджетних витрат на сектор безпеки й оборони та суттєвого дефіциту державного бюджету обов`язок держави щодо відшкодування моральної шкоди не може оцінюватися без урахування цих обставин;

- не надали належну оцінку всім доводам і аргументам сторони відповідача тощо.

Також у касаційній скарзі заявник виклав клопотання, про зупинення виконання рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 26 вересня 2025 року та постанову Львівського апеляційного суду від 28 січня 2026 року до закінчення розгляду справи касаційним судом.

Станом на момент розгляду справи Верховним Судом відзивів на касаційну скаргу виконуючого обов`язки керівника Львівської обласної від інших учасників справи не надходило.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 09 лютого 2026 року касаційну скаргу виконуючого обов`язки керівника Львівської обласної на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 26 вересня 2025 року та постанову Львівського апеляційного суду від 28 січня 2026 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.

Ухвалою Верховного Суду від 12 лютого 2026 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою виконуючого обов`язки керівника Львівської обласної з підстав, визначених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано з Шевченківського районного суду м. Львова матеріали справи № 466/3323/24; відмовлено у задоволенні клопотання заявника про зупинення виконання рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 26 вересня 2025 року та постанови Львівського апеляційного суду від 28 січня 2026 року; надано іншим учасникам справи строк для подання відзиву.

У березні 2026 року матеріали справи № 466/3323/24 надійшли до Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.

Фактичні обставини справи

Суди попередніх інстанцій встановили, що 08 жовтня 2014 року в рамках кримінального провадження № 42013150000000199 від 13 серпня 2013 року, слідчим Слідчого відділу Львівського міського управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у Львівській області за погодженням з прокурором, ОСОБА_1 було повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 190 КК України.

Ухвалою слідчого судді Галицького районного суду м. Львова від 11 листопада 2014 року у справі № 461/13539/14-к позивачу ОСОБА_1 обрано запобіжний захід у вигляді домашнього арешту.

26 грудня 2014 року прокурором складено та затверджено обвинувальний акт щодо ОСОБА_1 за частиною третьою статті 190 КК України та скеровано такий на розгляд до Шевченківського районного суду м. Львова.

Вироком Шевченківського районного суду м. Львова від 10 січня 2022 року у справі №466/9314/14-к ОСОБА_1 визнано невинуватим у вчиненні злочину, передбаченого частиною третьою статті 190 КК України, та виправдано у зв`язку з недоведеністю вчинення злочину.

Ухвалою Львівського апеляційного суду від 25 жовтня 2022 року, вирок Шевченківського районного суду м. Львова від 10 січня 2022 року у справі №466/9314/14-к щодо ОСОБА_1 залишено без змін.

Постановою Верховного суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду від 07 вересня 2023 року касаційну скаргу представника потерпілого ОСОБА_2 - адвоката Медведя В. О. залишено без задоволення, а вирок Шевченківського районного суду м. Львова від 10 січня 2022 року та ухвалу Львівського апеляційного суду від 25 жовтня 2022 року у справі №466/9314/14-к стосовно ОСОБА_1 залишено без змін.

Позивач перебував під слідством та судом 95 місяців та 27 днів (з 28 жовтня 2014 року - повідомлення про підозру до 25 жовтня 2022 року - набрання виправдувальним вироком законної сили).

Крім того, судами встановлено, що у зв`язку притягненням до кримінальної відповідальності позивач ОСОБА_1 був змушений звернутись за юридичною допомогою.

Зокрема, для надання правової допомоги у кримінальній справі за частиною третьою статті 190 КК України було укладено договір про надання правової допомоги від 18 липня 2016 року №454 між ОСОБА_1 та Адвокатським об`єднанням «Мицик і Партнери».

Відповідно до підпункту 3.1 цього Договору правова допомога, передбачена предметом цього Договору, оплачується клієнтом виконавцю у відповідності до актів виконаних робіт.

Згідно з підпунктом 3.5 Договору надання виконавцем послуг та прийняття їх замовником підтверджується підписаними сторонами Актами виконаних робіт.

В період з 18 липня 2017 року до 18 березня 2024 року за надання правової допомоги ОСОБА_1 було сплачено грошові кошти в загальному розмірі 72 250,00 грн. В актах виконаних робіт деталізовано, які послуги надавались адвокатом, їх вартість та час, затрачений на їх виконання.

Зокрема, загальна кількість часу, відпрацьованого адвокатами Адвокатського об`єднання «Мицик, Кравчук і Партнери» за цим договором, становив 47,5 год. При цьому, надаючи правову допомогу, адвокатами було складено 14 процесуальних документів у 21 судовому засіданні.

Внесення коштів за надані послуги підтверджується долученими до матеріалів справи квитанціями, зокрема, позивачем було внесено кошти в наступні дати: 21 жовтня 2019 року - в сумі 6 950,00 грн; 06 травня 2021 року - в сумі 4 500,00 грн; 07 травня 2021 року - в сумі 4 900,00 грн; 05 березня 2024 року - в сумі 20 000,00 грн; 14 березня 2024 року - в сумі 25 900,00 грн; 15 березня 2024 року - в сумі 4 999,00 грн; 18 березня 2024 року - в сумі 5 000,00 грн.

Вироком Шевченківського районного суду м. Львова від 10 січня 2022 року у справі №466/9314/14-к питання щодо розподілу судових витрат, а саме витрат, пов`язаних із наданням ОСОБА_1 правничої допомоги у кримінальному провадженні, не вирішувалося.

Правове обґрунтування

За змістом положень статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способами захисту особистих немайнових або майнових прав та інтересів, з якими особа має право звернутися до суду, зокрема, є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди і відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Згідно зі статтею 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Відповідно до статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками згідно із частиною другої цієї статті є втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки), доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Згідно з частиною другою статті 23 ЦК України моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із протиправною поведінкою щодо неї самої та у зв`язку із приниженням її честі, гідності а також ділової репутації; моральна шкода відшкодовується грішми, а розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом з урахуванням вимог розумності і справедливості.

Відповідно до частини другої статті 1167 ЦК України моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт.

Положеннями частин першої, другої, сьомої статті 1176 ЦК України передбачено, що шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом.

Згідно із пунктом 1 статті 1 Закону України № 266/94-ВР відповідно до положень цього Закону підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян. У цих випадках завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України № 266/94-ВР право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадку постановлення виправдувального вироку суду.

Згідно з частинами четвертою та п`ятою статті 3 Закону України № 266/94-ВР у наведених в статті 1 цього Закону випадках громадянинові, в числі іншого, відшкодовуються (повертаються): суми, сплачені громадянином у зв`язку з наданням йому юридичної допомоги, та моральна шкода.

Частинами п`ятою, шостою статті 4 Закону України № 266/94-ВР передбачено, що відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв`язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру.

Відповідно до частин другої, третьої статті 13 Закону України № 266/94-ВР розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством.

Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.

Зазначене дає підстави для висновку, що у випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні до мінімального розміру заробітної плати, суд при вирішенні питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати, що є чинним на час розгляду справи, при цьому визначений законом розмір відшкодування є тим мінімальним розміром, що гарантований державою, а суд, враховуючи обставини конкретної справи, вправі застосувати й більший розмір відшкодування.

Подібних висновків дійшов Верховний Суду у постанові від 11 серпня 2021 року у справі № 352/2255/19 (провадження № 61-11055св20).

Крім того, положеннями статті 59 Конституції України передбачено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Вирішуючи питання про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, суд має враховувати складність справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); час, витрачений адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціну позову та (або) значенням справи для сторони.

Крім того, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (додаткова ухвала Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 03 грудня 2021 року у справі № 927/237/20, додаткова постанова Верховного Суду від 19 січня 2023 року у справі № 345/136/18).

Такі самі критерії, як зазначено вище, застосовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція).

Зокрема, згідно з практикою ЄСПЛ заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України», заява № 19336/04).

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції, з яким у незміненій частині цього рішення погодився й апеляційний суд, дослідивши наявні у справі докази та давши їм належну оцінку, правильно виходив із того, що зв`язку безпідставним перебуванням позивача під слідством і судом 95 місяців та 27 днів, незаконними діями органів досудового розслідування та прокуратури, порушенням його конституційних прав, йому було завдано моральної шкоди, а тому, з урахуванням положень пункту 1 частини першої статті 2 Закону України № 266/94-ВР позивач має право на відшкодування такої шкоди за рахунок держави.

Водночас суд першої інстанції, з яким у незміненій частині його рішення погодився й апеляційний суд, дійшов правильного висновку про те, що враховуючи фактичні обставини справи, глибину і тривалість моральних страждань позивача, доведеність вимушених змін у його житті, перебування протягом тривалого часу під слідство і судом, обмеження його прав в період дії запобіжного заходу, порушення нормальних життєвих зав`язків, необхідність затрат часу та вжиття заходів щодо судового захисту свого права, психологічне напруження, суттєве погіршення якості життя, з огляду на засади розумності, виваженості і справедливості, розмір відшкодування моральної шкоди, завданої позивачу, має складати 767 200,00 грн.

Крім того, суд першої інстанції, з яким у незміненій частині його рішення погодився й апеляційний суд, виходячи із встановлених фактичних обставин справи, вимог чинного законодавства, враховуючи надані позивачем докази, дійшов обґрунтованого висновку про те, що на користь позивача підлягають стягненню і заподіяні йому з вини відповідача збитки у вигляді витрат на правову допомогу захисниками у кримінальному провадженні у справі №466/9314/14-к, які позивач вимушений був понести для відновлення свого порушеного права у кримінальному процесі, у сумі 72 500,00 грн.

Змінюючи резолютивну частину рішення суду першої інстанції, апеляційний суд обґрунтовано виходив із того, що Державна казначейська служба України є органом, який здійснює тільки списання коштів з Державного бюджету України, тому кошти на відшкодування моральної шкоди позивача, а також грошові кошти, сплачені позивачем у зв`язку з наданням юридичної допомоги у кримінальній справі підлягають стягненню з Держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України.

Посилання у касаційній скарзі на те, що позивач не довів факт заподіяння йому моральної шкоди, Верховний Суд відхиляє, оскільки у справах щодо відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування діє презумпція спричинення моральної шкоди позивачу відповідачем та обов`язку саме відповідача спростувати таку презумпцію.

У контексті визнання ЄСПЛ існування спростовної презумпції завдання моральної шкоди прикладом може слугувати, зокрема, рішення від 15 жовтня 2009 року у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (Yuriy Nikolayevich Svanov v. Ukraine), заява № 40450/04, де ЄСПЛ послався на своє рішення від 15 січня 2009 року у справі «Бурдов проти Росії» (№ 2) (Burdov v. Russia (no. 2), заява № 33509/04, у якому зазначив таке: «Існує обґрунтована й водночас спростовна презумпція, що тривале провадження даватиме підстави для відшкодування моральної шкоди». Аналогічна позиція викладена і у рішенні від 27 липня 2004 року у справі «Ромашов проти України» (Romashov v. Ukraine), заява № 67534/01, де ЄСПЛ указав, що моральна шкода завдана самим фактом порушення з боку державного органу.

Стягнута сума відшкодування у розмірі 767 200,00 грн є нижньою межею відшкодування, яка розрахована відповідно до частини третьої статті 13 Закону України № 266/94-ВР на основі розміру мінімальної заробітної плати у 8, 000 грн, що діяла на момент розгляду справи, та у будь-якому випадку не може бути зменшена судом.

При цьому суди першої та апеляційної інстанцій дотрималися принципів розумності, виваженості та справедливості, відмовивши у задоволенні решти завищених вимог позивача у розмірі 594 580,00 грн, що виключило його безпідставне збагачення.

Аргументи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій проігнорували, що матеріали справи не містять достатніх доказів, які підтверджували б погіршення стану здоров`я позивача, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, зниження престижу чи ділової репутації, необхідність додаткових зусиль для відновлення попереднього стану, та інші негативні наслідки, які б обґрунтовували присуджений розмір моральної шкоди, а також аргументи про те, що позивач не перебував під вартою під час кримінального провадження, Верховний Суд відхиляє, оскільки у цій справі суд першої інстанції, з яким в цій частині погодився й апеляційний суд, визначаючи наявність підстав для відшкодування позивачу моральної шкоди, виходив із того, що внаслідок незаконного притягнення позивача до кримінальної відповідальності, застосування до нього запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту та тривалого перебування під слідством і судом його нормальні життєві зв`язки були порушені, він був змушений докладати додаткових зусиль для організації свого життя, доведення власної невинуватості та відновлення ділової репутації, що саме по собі свідчить про заподіяння моральної шкоди у розумінні Закону України № 266/94-ВР.

При цьому суд першої інстанції, з яким в цій частині погодився й апеляційний суд, не пов`язував наявність моральної шкоди виключно з доказами погіршення стану здоров`я позивача чи його перебуванням під вартою, а обґрунтовано врахував характер незаконного втручання у його права, тривалість перебування під слідством і судом, застосування запобіжного заходу у виді домашнього арешту, ступінь і характер душевних страждань, істотність вимушених змін у його житті, а також засади розумності, виваженості та справедливості, на підставі чого правильно визначив розмір грошового відшкодування.

Посилання у касаційній скарзі на те, що питання про розподіл процесуальних витрат за результатами судового розгляду у кримінальному провадженні вирішуються у тій справі, в якій вони були понесені, за правилами КПК України, а тому такі витрати не можуть бути стягнуті за позовом, поданим за правилами цивільного судочинства, Верховний Суд також відхиляє з огляду на таке.

Право на відшкодування сум, сплачених громадянином у зв`язку з наданням йому юридичної допомоги у випадку незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, передбачено пунктом 4 статті 3 Закону України № 266/94-ВР.

Визначені наведеним Законом суми, сплачені громадянином у зв`язку з наданням йому юридичної допомоги, не є тотожними витратам на правничу допомогу, передбаченим статтею 137 ЦПК України, а тому у цьому випадку застосуванню підлягає спеціальна норма закону.

У постанові Верховного Суду від 18 січня 2023 року у справі № 335/4358/21 (провадження № 61-7653св22) зазначено, що порядок застосування цього Закону визначено Положенням про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду», затвердженим наказом Міністерства юстиції, Генеральної прокуратури та Міністерства фінансів України від 04 березня 1996 року № 6/5/3/41.

За змістом абзацу 3 пункту 10 Положення встановлено, що до сум, які підлягають поверненню на підставі пункту 4 статті 3 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», відносяться суми, сплачені ним адвокатському об`єднанню (адвокату) за участь адвоката у справі, написання касаційної і наглядної скарги, а також внесені ним у рахунок оплати витрат адвоката у зв`язку з поїздками у справі до судів вищих інстанцій.

Тобто позивач має право на відшкодування шкоди, у тому числі відшкодування (повернення) сум, сплачених за надання йому правової допомоги, і право на таке відшкодування виникає на підставі прямої вказівки закону.

Подібні висновки щодо стягнення майнової шкоди у розмірі витрат громадянина, сплачених ним у зв`язку із наданням юридичної допомоги у кримінальному провадженні, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 383/596/15 (провадження № 14-342цс18) та у постанові Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 333/7311/16-ц (провадження № 61-32057св18), від 07 лютого 2022 року в справі № 336/3604/20 (провадження № 61-13843св21)

Аргументи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій не звернули увагу на те, що заявлені позивачем витрати на професійну правничу допомогу є неспівмірними зі складністю справи, витраченим часом, обсягом наданих послуг і виконаних робіт, не відповідають принципу справедливості, та безпідставної їх стягнули на користь позивача, Верховний Суд відхиляє, оскільки вони зводяться до переоцінки доказів.

У цій справі суд першої інстанції, яким у цій частині погодився й апеляційний суд, виходячи зі встановлених фактичних обставин справи, вимог чинного законодавства та наданих доказів, дійшов обґрунтованого висновку про стягнення заподіяних з вини відповідача збитків у сумі 72 500,00 грн.

Натомість, Верховний Суд в силу положень частини першої статті 400 ЦПК України позбавлений можливості здійснювати переоцінку доказів, досліджених судами першої та апеляційної інстанцій, та встановлювати нові обставини справи.

Посилання у касаційній скарзі стосовно того, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували правових висновків, висловлених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 грудня 2020 року у справі № 752/17832/14-ц, від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21, від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21, у постановах Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 464/3789/17, від 17 листопада 2021 року у справі № 755/5684/18-ц, від 18 травня 2022 року у справі № 522/2493/18, від 27 червня 2018 року у справі № 497/2885/15-ц, від 12 лютого 2020 року у справі № 295/692/17, від 19 березня 2020 року у справі № 686/13212/19, від 07 травня 2020 року у справі № 320/3271/19, від 03 липня 2024 року у справі № 642/4605/20, від 22 січня 2025 року у справі № 335/6977/22, є необґрунтованими, оскільки оскаржувані судові рішення таким висновкам не суперечать, і встановлені судами у цих справах фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є іншими ніж у справі, яка переглядається. У цій справі суди першої та апеляційної інстанції виходили з конкретних обставин справи з урахуванням наданих сторонами доказів.

У постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (пункт 39) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то в такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним й об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Аргументи касаційної скарги про те, що суди проігнорували необхідність забезпечення балансу між приватними та державними інтересами в умовах воєнного стану, значних бюджетних витрат на оборону та дефіциту бюджету, Верховний Суд відхиляє, оскільки стаття 56 Конституції України та положення Закону України № 266/94-ВР передбачають обов`язок держави відшкодувати шкоду, завдану незаконними діями її органів, і не містять винятків чи обмежень щодо реалізації цього права з підстав запровадження воєнного стану, необхідності фінансування оборони або дефіциту державного бюджету.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, та зводяться до переоцінки обставин справи і доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.

Якщо оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію (рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року у справі «Ponomaryov v. Ukraine», заява № 3236/03; від 24 липня 2003 року у справі «Ryabykh v. Russian Federation», заява № 59498/00; від 21 вересня 2006 року у справі «Nelyubin v. Russia», заява № 14502/04).

Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій.

За змістом частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції у незміненій за результатами апеляційного перегляду частині та постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.

Щодо розподілу судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема із розподілу судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду