ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 725/8174/25

1. Описова частина

У вересні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , у якому просив розірвати шлюб між ним та відповідачкою, зареєстрований 11 червня 2021 року виконавчим комітетом Карапчівської сільської ради Чернівецького району Чернівецької області, актовий запис № 3; малолітню дочку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , після розірвання шлюбу залишити проживати разом з ним; встановити факт самостійного виховання та утримання ним малолітньої дочки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилався на те, що з 2021 року сторони перебувають у зареєстрованому шлюбі, у них народилася дочка ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Зазначив, що останнім часом відносини між подружжям погіршилися, що призвело до втрати почуття любові, взаємної поваги, постійних конфліктів та непорозумінь. Подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечить інтересам сторін, а також інтересам дитини, тому є законні підстави для розірвання шлюбу.

Спільна з позивачкою дитина тривалий час проживає з ним. Він її самостійно матеріально утримує та виховує. Водночас мати не приділяє уваги дитині. Встановлення факту самостійного виховання та утримання ним малолітньої дочки необхідне для можливості переміщення дитини без документального оформлення згоди матері та захисту прав та інтересів дитини.

Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив позов задовольнити.

Чернівецький районний суду міста Чернівці рішенням від 16 жовтня 2025 року позов задовольнив. Розірвав шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зареєстрований 11 червня 2021 року виконавчим комітетом Карапчівської сільської ради Чернівецького району Чернівецької області, актовий запис № 3. Ухвалив малолітню дочку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , після розірвання шлюбу залишити проживати разом з її батьком ОСОБА_1 . Установив факт, що батько ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , самостійно виховує та утримує малолітню дочку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Вирішив питання про розподіл судових витрат.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що розірвання шлюбу відповідає дійсній волі дружини та чоловіка і що після розірвання шлюбу не будуть порушені їх особисті та майнові права, а також права їх дитини. Сторони досягнули згоди щодо способу їх участі у вихованні дитини, місця проживання та умов її утримання, що підтверджується договором між батьками щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дитини. ОСОБА_1 офіційно працює та має стабільний фінансовий дохід. Дитина проживає разом з батьком та перебуває на його повному забезпеченні та вихованні. Мати дитини проживає окремо. Суд вважає що позивач довів, що він самостійно виховує та утримує малолітню дочку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Тому суд дійшов висновку про наявність підстав для встановлення цього факту.

Не погоджуючись із рішенням місцевого суду, ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі - ІНФОРМАЦІЯ_4 ) як особа, яка не брала участі у справі, звернулася до апеляційного суду з апеляційною скаргою.

Чернівецький апеляційний суд постановою від 18 лютого 2026 року закрив апеляційне провадження за апеляційною скаргою ІНФОРМАЦІЯ_5 в частині оскарження рішення місцевого суду про розірвання шлюбу.

Апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_5 задовольнив частково. Скасував рішення Чернівецького районного суду міста Чернівців від 16 жовтня 2025 року в частині визначення місця проживання малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом із батьком ОСОБА_1 та встановлення факту самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 малолітньої дочки ОСОБА_3 та ухвалив нове рішення про відмову в задоволенні цих вимог. Вирішив питання про розподіл судових витрат.

Апеляційний суд мотивував постанову тим, що розірвання шлюбу між позивачем та відповідачкою не свідчить про порушення прав та обов`язків особи, яка звернулася з апеляційною скаргою, а тому рішення місцевого суду в цій частині перегляду за апеляційною скаргою ІНФОРМАЦІЯ_5 не підлягає, а апеляційне провадження підлягає закриттю.

Зазначив, що доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (зокрема умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом. У справі встановлено, що малолітня дочка ОСОБА_3 , проживає разом із батьком. Водночас ні під час розгляду справи в суді першої інстанції, ні під час апеляційного перегляду справи, мати не заперечувала щодо визначення місця проживання дочки разом із батьком. Крім цього, сторони уклали договір щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дитини, за яким визначили місце проживання дитини разом із батьком.

З огляду на це суд дійшов висновку, що позов про визначення місця проживання дитини поєднаний з вимогою про визначення участі сторін у її вихованні у цій справі фактично пред`явлений з метою штучного створення умов та обставин, які можуть бути підставою для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації. Позивач не довів, що відповідачка відмовляється від утримання та виховання своєї дитини, а надані ним докази підтверджують лише обставини проживання дитини разом із батьком, чого сторони не заперечують, однак ці докази жодним чином не підтверджують факт ухилення матері від участі у вихованні дитини. Тому вважав, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визначення місця проживання малолітньої дочки ОСОБА_3 , а також встановлення факту її самостійного виховання та утримання позивачем.

У березні 2026 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову Чернівецького апеляційного суду від 18 лютого 2026 року в частині визначення місця проживання малолітньої дитини разом із батьком та встановлення факту самостійного виховання та утримання малолітньої дочки та в цій частині залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження зазначив те, що суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновків щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19, від 15 січня 2026 року у справі № 990/250/24 та постановах Верховного Суду від 02 квітня 2025 року у справі № 127/3622/24, від 15 січня 2020 року у справі № 200/952/18, від 17 лютого 2020 року у справі № 668/17285/13, від 06 жовтня 2021 року у справі № 2-12341/10, від 25 листопада 2020 оку у справі № 752/1839/19, від 11 листопада 2020 року у справі № 760/16979/15.

Касаційну скаргу мотивував тим, що судове рішення, оскаржуване не залученою до участі у справі особою, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов`язків цієї особи. Оскарженим рішенням суд першої інстанції не вирішував питання про права, свободи, інтереси чи обов`язки ІНФОРМАЦІЯ_5 , не покладав на нього жодних нових або додаткових обов`язків та не змінював обсягу його повноважень, а лише встановив юридичний факт, який може бути використаний позивачем у майбутньому для реалізації суб`єктивного права.

Вважає, що між ним і ІНФОРМАЦІЯ_4 немає спору про право на отримання відстрочки від призову. До моменту звернення з питанням відстрочки на підставі самостійного виховання дитини, він не має жодних порушень, претензій чи непорозумінь з органами, відповідальними за мобілізацію під час воєнного стану, оскільки раніше він як науково-педагогічний працівник користувався і продовжує користуватися іншою законною підставою для відстрочки.

Зазначив, що звернення до суду з позовом у цій справі обумовлене виключно реальними та тривалими сімейними обставинами, а саме тим, що мати дитини протягом значного часу проживає окремо від сім`ї, участі у вихованні та забезпечення дитини не бере, натомість він виконує всі обов`язки з догляду, виховання та забезпечення дитини. Переконаний, що він довів факт самостійного виховання дитини належними доказами.

Верховний Суд ухвалою від 15 квітня 2026 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали із суду першої інстанції.

29 квітня 2026 року справа надійшла до Верховного Суду.

Верховний Суд ухвалою від 06 серпня 2026 року призначив справу до судового розгляду.

Фактичні обставини справи

Суди попередніх інстанцій встановили, що з листопада 2014 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 .

ІНФОРМАЦІЯ_6 у сторін народилася дочка ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 .

09 вересня 2025 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали договір щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дитини, посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького нотаріально округу Чернівецької області Погорєловою М. Ю.

Під час розгляду справи в суді першої інстанції ОСОБА_2 позов та обставини, на які позивач посилався як на підставу своїх вимог, визнала у повному обсязі.

Згідно з висновком виконавчого комітету Карапчівської сільської ради Чернівецької області як органу опіки та піклування від 28 січня 2026 року визнано доцільним малолітню дочку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , залишити проживати разом із батьком ОСОБА_1 .

2. Мотивувальна частина

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, третьої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Зміст касаційної скарги з урахуванням принципу диспозитивності свідчить про те, що постанова оскаржена в частині вирішення вимог про визначення місця проживання дитини та встановлення факту, що має юридичне значення, а тому переглядається лише в цій частині.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Статтею 51 Конституції України, частинами другою, третьою статті 5 СК України передбачено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Держава має заохочувати та підтримувати материнство і батьківство та забезпечувати пріоритет сімейного виховання дитини. При регулюванні сімейних відносин держава має максимально враховувати інтереси дитини.

Відповідно до статті 18 СК України кожен учасник сімейних відносин, який досяг чотирнадцяти років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу.

Кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист (частина десята статті 7 СК України).

Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Щодо права ІНФОРМАЦІЯ_5 на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини

Загальний підхід щодо права на апеляційне оскарження особою, яка не брала участі у справі, врегульований частиною першою статті 17, частиною першою статті 352 ЦПК України, відповідно до яких право на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції гарантовано особам, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки.

Згідно з частиною третьою статті 18 ЦПК України обов`язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.

Верховний Суд уже зауважував, що особи, які не брали участі у справі, мають право оскаржити в апеляційному порядку ті судові рішення, які безпосередньо встановлюють, змінюють, обмежують або припиняють права або обов`язки цих осіб. Судове рішення слід вважати таким, яким вирішено питання про права та обов`язки осіб, яких не було залучено до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки або судження суду про права та обов`язки цих осіб або в резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов`язки цих осіб. Будь-який інший правовий зв`язок між скаржником і сторонами спору не є підставою для висновку про вирішення судом питань про права та обов`язки цієї особи (постанова Верховного Суду від 20 січня 2020 року у справі № 2-1426/08).

У постанові Верховного Суду від 24 лютого 2021 року у справі № 351/592/18 вказано, що, на відміну від оскарження судового рішення учасником справи, не залучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв`язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності трьох критеріїв: вирішення судом питання про її (1) право, (2) інтерес, (3) обов`язок, і такий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним.

Під час вирішення питання, чи прийнято оскаржуване рішення про права, обов`язки, свободи чи інтереси особи, яка не брала участі в справі, суд має з`ясувати, чи буде у зв`язку з прийняттям судового рішення у цій справі таку особу наділено новими правами чи покладено на неї нові обов`язки, або змінено її наявні права та/або обов`язки, або позбавлено певних прав, свобод та/або обов`язків у майбутньому (постанова Верховного Суду від 25 вересня 2024 року у справі № 621/626/18).

За змістом статті 352 ЦПК України, право апеляційного оскарження рішення суду першої інстанції особи, яка не брала участі у справі, ґрунтується не на гіпотетичній зацікавленості, а на правовій зацікавленості, яка обумовлюється змістом норм матеріального права (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2024 року у справі № 404/7235/22).

Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

ІНФОРМАЦІЯ_4 не є учасником сімейних відносин. Водночас територіальні центри комплектування та соціальної підтримки забезпечують виконання військового обов`язку громадянами України (частина сьома статті 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»).

Встановивши, що позов щодо самостійного виховання та утримання дитини пред`явлений військовозобов`язаним у період дії воєнного стану та загальної мобілізації, а тому може призвести до виникнення або підтвердження підстав для надання йому відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації (що входить до компетенції ТЦК та СП) та/або звільнення з військової служби, що перебуває у сфері виконання конституційного обов`язку із захисту незалежності та територіальної цілісності України, тобто стосується інтересів держави, суд апеляційної інстанції правильно вважав, що ІНФОРМАЦІЯ_4 , як орган військового управління, що забезпечує виконання військового обов`язку, мобілізаційної підготовки та мобілізації, є особою, яка має право апеляційного оскарження такого судового рішення.

Зазначене узгоджується з висновками Верховного Суду щодо права військової частини чи органу військового управління на оскарження судового рішення, яким встановлено факт самостійного виховання та утримання дитини військовослужбовцем, викладеними у постановах від 13 березня 2024 року у справі № 495/2284/23, від 22 січня 2025 року у справі № 495/432/23, від 19 листопада 2025 року у справі № 725/158/25, від 24 грудня 2025 року у справі № 725/2192/25, від 06 травня 2026 року у справі № 725/9013/25, від 20 травня 2026 року у справі № 725/6080/25.

Організаційно Збройні Сили України складаються з органів військового управління, з`єднань, військових частин, вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти, установ та організацій (частина друга статті 3 Закону України «Про Збройні Сили України»).

Згідно з пунктами 1, 3, 7 Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 лютого 2022 року № 154, територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є органами військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов`язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації. Залежно від обсягів облікової, призовної та мобілізаційної роботи утворюються районні (об`єднані районні), міські (районні у містах, об`єднані міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки.

Районні територіальні центри комплектування та соціальної підтримки як структурні підрозділи територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, мм. Києва та Севастополя підпорядковуються відповідному територіальному центру комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, області, мм. Києва та Севастополя, на території відповідальності якого вони перебувають згідно з адміністративно-територіальним устроєм України.

Територіальні центри комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, мм. Києва та Севастополя є юридичними особами публічного права, мають самостійний баланс, реєстраційні рахунки в органах Казначейства.

Районні територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є відокремленими підрозділами відповідних територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя.

Верховний Суд погоджується з висновками апеляційного суду про те, що у спірних правовідносинах саме ІНФОРМАЦІЯ_4 наділений повноваженнями із забезпечення виконання позивачем військового обов`язку. При цьому слід врахувати, що рішення суду першої інстанції апеляційний суд переглянув лише в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання малолітньої дитини його батьком, який є військовозобов`язаним, що надає йому право на відстрочку від призову на військову службу (стаття 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»).

Щодо встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини

Згідно з частинами другою, восьмою, дев`ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).

Згідно зі статтею 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.

Діти та батьки не повинні розлучатися всупереч їх волі, за винятком випадків, коли таке розлучення необхідне в інтересах дитини і цього вимагає рішення суду, що набрало законної сили. Під час вчинення дій, пов`язаних з розлученням дитини з одним або обома батьками, а також інших дій, що стосуються дитини, в порядку, встановленому законом, судом заслуховується думка та побажання дитини (стаття 14 Закону України «Про охорону дитинства»).

Статтею 141 СК встановлено рівність прав та обов`язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.

Відповідно до частин першої - четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.

Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.

У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.

Так, ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).

Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.

Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, за яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.

Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.

СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само як визначена в частині першій статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини.

Частиною першою статті 152 СК України встановлено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.

Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.

Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України невідчужуваність сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що становить предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини.

Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22.

Відповідно до статей 180, 181 СК України батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Способи виконання батьками обов`язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.

Верховний Суд уже зауважував, що встановлення певних фактів має на меті підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи, або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав, або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав (постанови Верховного Суду від 28 грудня 2020 року у справі № 482/2163/17, від 15 вересня 2021 року у справі № 487/3126/17, від 07 лютого 2024 року у справі № 569/18407/22, від 11 грудня 2024 року у справі № 569/2642/23).

Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності (стаття 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»).

Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України (стаття 65 Конституції України).

Порядок звільнення з військової служби визначений статтею 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».

Звертаючись до суду з позовними вимогами щодо самостійного виховання та утримання малолітньої дочки, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_1 посилався на те, що за взаємною згодою батьків вихованням та утриманням дитини займається він. До позову додав нотаріально посвідчений договір між батьками щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дитини від 09 вересня 2025 року, укладений між батьком і матір`ю.

Суд першої інстанції, задовольняючи зазначені позовні вимоги, взяв до уваги заяву відповідачки про визнання позову, досягнення сторонами згоди щодо місця проживання та порядку утримання їх спільної дитини, зазначивши про відсутність між сторонами спору щодо визначення місця проживання та утримання дитини.

Разом з тим суд першої інстанції при розгляді справи не надав оцінки участі батьків у вихованні та утриманні дитини, спроможності / неспроможності кожного з батьків піклуватися про дитину особисто, не встановив рівень емоційних стосунків між дитиною і кожним з батьків, розмір їхніх доходів, не з`ясував бажання дитини щодо місця її проживання тощо.

Орган опіки та піклування у розгляді справи у суді першої інстанції участі не брав, висновок щодо сімейної ситуації суду не надав (частини четверта - п`ята статті 19 СК України). У суді апеляційної інстанції надав висновок про доцільність залишення проживати малолітньої ОСОБА_3 разом з батьком.

Верховний Суд звертає увагу на те, що, як установив апеляційний суд, за нотаріально посвідченим договором між батьками щодо здійснення батьківських обов`язків та визначення проживання дитини від 09 вересня 2025 року сторони домовилися стосовно здійснення саме спільних прав та обов`язків щодо виховання дитини (пункти 2.1, 2.2, 3.1, 3.3).

Відповідно до підпункту 3.2.1 пункту 3.2 договору ОСОБА_2 зобов`язалася брати участь у вихованні та духовному розвитку дитини незалежно від стосунків з батьком.

Як зазначалося вище, сімейні відносини базуються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Загальні засади (принципи) мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії.

Справедливість - це одна з основних засад права, яка є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права.

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Зазначені правові висновки стосовно дотримання принципу справедливості зробив Конституційний Суд України у рішеннях від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003, від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004.

За обставин цієї справи, окреме проживання батьків, проживання дитини з батьком не можуть розцінюватися як самостійне виховання батьком дитини. Договір, укладений між сторонами, не підтверджує здійснення самостійного виховання та утримання заявником дитини, а лише підтверджує дотримання ним цих обов`язків відповідно до закону, оскільки цим договором визначені права та обов`язки обох батьків та порядок їх реалізації.

Подібний висновок щодо застосування норм права наведено у постановах Верховного Суду від 09 грудня 2025 року у справі № 307/4851/22, від 28 січня 2026 року у справі № 947/37166/23, від 06 травня 2026 року у справі № 725/9013/25, від 20 травня 2026 року у справі № 725/6080/25.

Учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками сімейних відносин для уникнення виконання встановлених законом обов`язків. Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа використовувала право на зло; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб, держави (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов: настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які потерпають від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб. Подібні висновки висловлені у постанові Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у справі № 754/5841/17.

Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників сімейних правовідносин, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (постанова Верховного Суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/1).

Ураховуючи наведене, Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, що позов про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини у справі, що переглядається в касаційному порядку, фактично пред`явлений військовозобов`язаним під час мобілізації на особливий період, зокрема, з метою створення умов та обставин, які можуть бути підставою для надання відстрочки від направлення для проходження базової військової служби, призову на військову службу чи звільнення з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається статтею 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», статтею 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

Зібрані у справі докази у їх сукупності не підтверджують того, що мати взагалі не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини.

Оформлення та реалізація статусу одинокого батька здійснюється у порядку, визначеному законом.

Водночас, як обґрунтовано зауважив апеляційний суд, навіть за умови того, що мати не бере участі у забезпеченні дитини та не надає матеріальної допомоги доньці, позивач не позбавлений можливості звернутися до суду з позовом про стягнення з відповідачки аліментів на дитину.

Суд апеляційної інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин, метою поданого позову (в часині, що була переглянула в апеляційному порядку) та надавши правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам у їх сукупності, врахувавши практику Верховного Суду, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову в частині самостійного виховання та утримання батьком неповнолітньої дитини.

Суд апеляційної інстанції на підставі частини шостої статті 19 СК України мотивовано не погодився з висновком органу опіки та піклування, оскільки він містить лише посилання на договір між батьками щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дитини, і складений без заслуховування думки батьків, дитини, дослідження й оцінки сімейної ситуації, отже є необґрунтованим.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Постанова апеляційного суду в частині вирішення вимоги про встановлення факту самостійного виховання і утримання малолітньої дитини відповідає вимогам закону, й підстав для її скасування немає.

Щодо вирішення вимоги про визначення місця проживання дитини

Як відомо з матеріалів цієї справи в первісній редакції апеляційної скарги ІНФОРМАЦІЯ_4 просив скасувати рішення місцевого суду та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

19 грудня 2025 року ІНФОРМАЦІЯ_4 подав до апеляційного суду заяву, в якій зазначив, що рішення місцевого суду просить переглянути лише в частині встановлення факту самостійного виховання і утримання малолітньої дитини. В іншій частині, зокрема про визначення місця проживання дитини просив рішення місцевого суду залишити без змін.

За своєю суттю вказана заява свідчить про відмову від оскарження рішення місцевого суду в частині вимог про визначення місця проживання дитини.

Всупереч вимогам процесуального закону апеляційний суд не розглянув вказану заяву, не вирішив питання закриття апеляційного провадження в частині вимог апеляційної скарги та дійшов передчасного висновку про скасування рішення місцевого суду в частині вимог про визначення місця проживання дитини.

Враховуючи наведені обставини, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржувана постанова апеляційного суду в частині вирішення вимоги про визначення місця проживання дитини - скасуванню на підставі статті 411 ЦПК України з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням норм матеріального і процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані докази, дати правову оцінку доводам і запереченням учасників справи та ухвалити законне й справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.

Клопотання ОСОБА_1 про визнання його обов`язкової участі при розгляді касаційної скарги не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. У разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі.

Таким чином, питання виклику учасників справи у судове засідання суд вирішує з урахуванням конкретних обставин справи та встановленої необхідності надання пояснень учасниками справи.

Положення частин п`ятої та шостої статті 279 ЦПК України, якою врегульовано порядок розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження в суді першої інстанції, не застосовуються при касаційному розгляді, оскільки суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи.

Оскільки розгляд справи Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду здійснюється у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи та необхідність виклику учасників справи для надання пояснень відсутня, тому підстав для задоволення клопотання про розгляд справи за участю сторін та виклик заявника немає.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду