ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 199/16268/25

У провадженні Індустріального районного суду міста Дніпра перебуває цивільна справа за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя.

ОСОБА_2 , в інтересах якої діє представник Кравченко В. М. , подала до суду заяву про забезпечення позову шляхом накладення арешту на нерухоме майно, яке було придбано подружжям в період перебування у шлюбі.

Заяву обґрунтувала необхідністю вжиття таких заходів забезпечення, оскільки вона подала позов про поділ майна подружжя, домовленості щодо позасудового врегулювання спору відсутні, і є підстави вважати, що майно, яке є спільною сумісною власністю, без згоди позивача може бути відчужено на користь третіх осіб, що може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.

Ухвалою Індустріального районного суду міста Дніпра від 27 лютого 2026 року задоволено заяву ОСОБА_2 , в інтересах якої діє представник Кравченко В. М. , про забезпечення позову.

Вжито заходи забезпечення позову шляхом накладення арешту на 1/2 житлового будинку садибного типу, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 ; 1/2 земельної ділянки з кадастровим номером 1210100000:01:641:0054; 1/4 земельної ділянки з кадастровим номером 1221486800:01:066:0024; 1/2 земельної ділянки з кадастровим номером 1210100000:01:380:0135; 1/2 земельної ділянки з кадастровим номером 1221486800:01:066:0008; 1/2 земельної ділянки з кадастровим номером 1210100000:01:656:0092.

Заборонено ОСОБА_1 та будь-яким іншим особам, суб`єктам реєстраційних дій (державним реєстраторам, приватним та державним нотаріусам) вчиняти будь-які реєстраційні дії, у тому числі дії щодо відчуження зазначеного майна до набрання законної сили судовим рішенням у цивільній справі № 199/16268/25 за позовною заявою ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя.

Задовольняючи заяву ОСОБА_2 , суд першої інстанції з урахуванням доказів, наданих позивачкою за зустрічним позовом на підтвердження своїх вимог, пересвідчився в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання рішення суду, з`ясовано обсяг позовних вимог, а також відповідність виду забезпечення позову позовним вимогам та предмету позову, зважаючи, що будь які реєстраційні дії із майном можуть істотно ускладнити виконання рішення суду, у зв`язку з чим є необхідним допустити забезпечення позову у співмірний із заявленими вимогами спосіб.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 10 червня 2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник ОСОБА_5 , задоволено частково.

Ухвалу Індустріального районного суду міста Дніпра від 27 лютого 2026 року в частині способу забезпечення позову змінено з арешту на заборону відчуження.

В іншій частині ухвалу Індустріального районного суду міста Дніпра від 27 лютого 2026 року залишено без змін.

Змінюючи ухвалу суду першої інстанції в частині способу забезпечення позову з арешту на заборону відчуження, апеляційний суд виходив із того, що між сторонами справи дійсно наявний спір щодо поділу майна подружжя; приймаючи до уваги, що існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду у випадку задоволення позову, з метою забезпечення збалансованості інтересів сторін та враховуючи вимоги заяви про забезпечення позову шляхом заборони відчуження.

Відчуження ОСОБА_1 нерухомого майна унеможливить або суттєво ускладнить виконання можливого рішення про задоволення зустрічного позову щодо поділу майна подружжя, тому такий вид забезпечення позову є співмірним із заявленими позовними вимогами, забезпечить запобігання ухиленню від виконання рішення, у випадку задоволення позовних вимог і, в той же час, ОСОБА_1 , як власник спірного нерухомого майна, не позбавляється можливості володіти та користуватися своїм майном.

Вжиття місцевим судом заходу забезпечення позову шляхом накладення арешту є надмірним та призведе до порушення права власника на користування нерухомим майном. Крім того, у заяві ОСОБА_2 , в інтересах якої діє представник Кравченко В. М. , про забезпечення позову просив застосувати інший вид забезпечення позову - заборону вчиняти дії, а не арешт нерухомого майна.

У червні 2026 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник ОСОБА_3 , на ухвалу Індустріального районного суду міста Дніпра від 27 лютого 2026 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 10 червня 2026 року, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким скасувати заходи забезпечення позову у вигляді заборони на відчуження майна.

Як на підставу касаційного оскарження у цій справі заявник посилається на положення частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) і вказує на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що судові рішення не містять будь-яких обґрунтувань ризиків для утруднення виконання майбутнього рішення суду. Більше того, суд першої інстанції в ході розгляду заяви відповідача про застосування заходів забезпечення позову взагалі не з`ясував наявність чи відсутність вказаних ризиків.

Проте, всупереч положення пункту 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 року № 9 суддя першої інстанції взагалі не досліджував докази, додані до заяви про застосування заходів забезпечення позову, на предмет наявності підстав для застосування заходів забезпечення позову до окремих об`єктів нерухомості (чи можуть вони взагалі бути предметом спору у вказаній справі), на предмет наявності будь-яких загроз для утруднення виконання рішення суду, та на предмет співмірності позовних вимог застосованим заходам забезпечення позову.

Натомість, суд першої інстанції взагалі не надав уваги тому, що і на земельну ділянку з кадастровим номером 1210100000:01:641:0054, і на житловий будинок право власності у позивача виникло після розірвання шлюбу з відповідачем. Більше того, правочин, на підставі якого позивач набув у власність земельну ділянку від матері відповідача, - не визнаний недійсним, фіктивним, та не визначений як такий, що має ознаки фраундаторного правочину. З наведеного вбачається, що суд першої інстанції наклав арешт на нерухоме майно позивача, яке взагалі не може бути предметом цього спору, так як не підпадає під визначення спільного майна подружжя в порядку Сімейного кодексу України (далі - СК України).

Суд першої інстанції не узяв до уваги та не перевірив той факт, що відповідно до свідоцтва про право власності від 04 лютого 2015 року земельна ділянка площею 0,0816 га з кадастровим номером 1210100000:01:656:0092, яка розташована в АДРЕСА_2 , була набута у ним власність шляхом реалізації індивідуального права громадянина України на безоплатну приватизацію земельної ділянки під обслуговування житлового будинку в порядку Земельного кодексу України (далі - ЗК України).

Стосовно земельної ділянки площею 1,97 га, з кадастровим номером 1221486800:01:066:0008, яка розташована в Дніпропетровській області, Дніпровського району, на території Балівської сільської ради, суд першої інстанції не взяв до уваги, що позивач набув право власності на об`єкт нерухомості на підставі наказу ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровській області від 28 березня 2016 року № 4-1747/15-16-СГ. Тобто, позивач набув у власність вказану земельну ділянку, також, в порядку приватизації, який передбачений чиним законодавством України.

Отже, з наведеного вбачається, що: 1) будинок загальною площею 185,9 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 , та земельна ділянка площею 0,0980 га, кадастровий номер: 1210100000:01:641:0054; 2) земельна ділянка 0,0816 га з кадастровим номером 1210100000:01:656:0092, та 3) земельна ділянка площею 1,97 га, з кадастровим номером 1221486800:01:066:0008, є особистою приватною власністю позивача відповідно до положень статті 57 СК України.

З вищезазначеного вбачається, що суд першої інстанції, протиправно наклав арешт на нерухоме майно скаржника, яке в порядку статті 57 СК України не підлягає поділу між членами подружжя, так як є об`єктом особистої приватної власності відповідача, оскаржені судові рішення не містять будь-яких обґрунтувань ризиків для утруднення виконання майбутнього рішення суду. Більше того, суд першої в ході розгляду заяви відповідача про застосування заходів забезпечення позову не з`ясовано наявність чи відсутність вказаних ризиків.

У липні 2026 року ОСОБА_6 , в інтересах якої діє адвокат Кравченко В. М., через підсистему «Електронний суд» подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в якому зазначила про необґрунтованість та безпідставність доводів касаційної скарги, а також про відсутність підстав для скасування оскаржуваної постанови апеляційного суду.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 23 червня 2026 року касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник ОСОБА_3, на ухвалу Індустріального районного суду міста Дніпра від 27 лютого 2026 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 10 червня 2026 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.

Ухвалою Верховного Суду від 06 липня 2026 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник ОСОБА_3, на підставі частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано із Індустріального районного міста Дніпра виділені матеріали справи № 199/16268/25; надано іншим учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У вересні 2026 року матеріали справи № 199/16268/25 надійшли до Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

За змістом частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.

Фактичні обставини справи

Суди попередніх інстанцій встановили та матеріали справи свідчать про те, що ОСОБА_1 у листопаді 2025 року звернувся до суду з позовом до відповідачки ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, в якому просив визнати спільною власністю подружжя квартиру, загальною площею 43,4 кв. м, житловою площею 15,3 м. кв, яка розташована за адресою по АДРЕСА_3 право власності на яку зареєстровано за ОСОБА_2 , та визнати право власності по 1/2 частині за кожним на вказану квартиру за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (а.с. 51-55).

Ухвалою Індустріального районного суду міста Дніпра від 03 лютого 2026 року відкрито загальне позовне провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя (а.с. 80).

25 лютого 2026 року ОСОБА_2 , в інтересах якої діє представник Кравченко В. М. , подала до місцевого суду зустрічну позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя, в якій просив:

- визнати спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 до ОСОБА_2 1/2 частину житлового будинку садибного типу по АДРЕСА_1 , 1/2 частину земельної ділянки з кадастровим номером 1210100000:01:641:0054, 1/4 частину земельної ділянки з кадастровим номером 1221486800:01:066:0024, 1/2 частину земельних ділянок з кадастровими номерами 1210100000:01:380:0135, 1221486800:01:066:0008, 1210100000:01:656:0092;

- визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину житлового будинку садибного типу по АДРЕСА_1 , 1/2 частину земельної ділянки з кадастровим номером 1210100000:01:641:0054, 1/4 частину земельної ділянки з кадастровим номером 1221486800:01:066:0024, 1/2 частину земельних ділянок з кадастровими номерами 1210100000:01:380:0135, 1221486800:01:066:0008, 1210100000:01:656:0092;

- визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину житлового будинку садибного типу по АДРЕСА_1 , 1/2 частину земельної ділянки з кадастровим номером 1210100000:01:641:0054, 1/4 частину земельної ділянки з кадастровим номером 1221486800:01:066:0024, 1/2 частину земельних ділянок з кадастровими номерами 1210100000:01:380:0135, 1221486800:01:066:0008, 1210100000:01:656:0092;

- стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошову компенсації 1/2 вартості відчуженого транспортного засобу HONDA CR-V, 2008 року випуску, у розмірі 168 000,00 грн.

Також, 26 лютого 2026 року ОСОБА_2 , в інтересах якої діє представник Кравченко В. М. , звернулася до суду першої інстанції із заявою про забезпечення позову, в якій просила вжити заходи забезпечення позову шляхом заборони ОСОБА_1 , як власнику нерухомого майна, та будь-яким іншим особам, у тому числі суб`єктам державної реєстрації прав (державним реєстраторам, приватним та державним нотаріусам) вчиняти будь-які дії (купівля-продаж, міна, найм, виділ часток та інше) по відчуженню, реалізації, передачі іншим особам та переоформленню документів на: 1/2 житлового будинку садибного типу, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 ; 1/2 земельної ділянки з кадастровим номером 1210100000:01:641:0054; 1/4 земельної ділянки з кадастровим номером 1221486800:01:066:0024; 1/2 земельної ділянки з кадастровим номером 1210100000:01:380:0135; 1/2 земельної ділянки з кадастровим номером 1221486800:01:066:0008; 1/2 земельної ділянки з кадастровим номером 1210100000:01:656:0092; та заборонити іншим особам вчиняти будь-які реєстраційні дії щодо зазначеного майна. Заява обґрунтована тим, зокрема, що для реального виконання рішення необхідно заборонити ОСОБА_1 , як власнику нерухомого майна, та будь-яким іншим особам, у тому числі суб`єктам державної реєстрації прав (державним реєстраторам, приватним та державним нотаріусам) вчиняти будь-які дії (купівляпродаж, міна, найм, виділ часток та інше) по відчуженню, реалізації, передачі іншим особам та переоформленню документів на частину нерухомого майна, яке є предметом позову та яке фактично є спільною власністю подружжя. Продаж або реєстрація на інших осіб зазначеного майна може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду, оскільки у разі відчуження цього майна буде складно встановити реальну вартість проданого майна та позбавить відповідача права на користування цим майном, тобто реалізувати права саме як власника нерухомого майна щодо вільного користування майном на власний розсуд.

Згідно витягів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 09 червня 2026 року, право власності на житловий будинок садибного типу по АДРЕСА_1 та на земельні ділянки з кадастровими номерами 1210100000:01:656:0092, 1221486800:01:066:0008, 1210100000:01:641:0054 зареєстроване за ОСОБА_1

02 квітня 2026 року ухвалою Індустріального районного суду міста Дніпра зустрічну позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя прийнято до провадження і об`єднано в одне провадження з первісним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, присвоївши справі № 199/16268/25.

Правове обґрунтування

Відповідно до частини другої статті 149 ЦПК України забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача.

Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.

Забезпечення позову по суті - це обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника).

У статті 150 ЦПК України встановлені види забезпечення позову, зокрема накладення арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб.

Згідно з частиною другою статті 150 ЦПК України суд може застосувати кілька видів забезпечення позову.

Відповідно до частини третьої статті 150 ЦПК України заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.

Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийнято на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому його виконанні. Забезпечення позову по суті - це обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних з ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Таких висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 05 березня 2025 року у справі № 446/1155/24 (провадження № 61-623св25).

У частині першій статті 150 ЦПК України закріплено види забезпечення позову. Позов, зокрема, забезпечується накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб. Види забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.

Слід зазначити, що співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він просить накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії. Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду і мають застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу. Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд повинен співвідносити негативні наслідки від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів. Необхідність застосування заходів забезпечення випливає з фактичних обставин справи, які свідчать про наявність підстав вважати, що незастосування цього заходу призведе до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду в разі задоволення позову (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 381/4019/18).

Умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача. Гарантії справедливого суду діють не тільки під час розгляду справи, але й під час виконання судового рішення. Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд повинен врахувати, що вжиття відповідних заходів може забезпечити належне виконання рішення про задоволення позову у разі ухвалення цього рішення, а їх невжиття, - навпаки, ускладнити або навіть унеможливити таке виконання. Конкретний захід забезпечення позову буде співмірним позовній вимозі, якщо при його застосуванні забезпечується: збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору; можливість ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження прав та охоронюваних інтересів інших учасників справи чи осіб, що не є її учасниками; можливість виконання судового рішення у разі задоволення вимог, які є ефективними способами захисту порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі № 753/22860/17).

Разом з тим у пункті 23 постанови від 03 березня 2023 року у справі № 905/448/22 Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду зазначив, що надання доказів щодо очевидних речей (доведення нічим не обмеженого права відповідача в будь-який момент розпорядитися своїм майном) свідчить про застосування судом завищеного або навіть заздалегідь недосяжного стандарту доказування, що порушує баланс інтересів сторін.

У статті 68 СК України закріплено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, придбане нею чи ним за час шлюбу, але за кошти, які належали йому особисто.

Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (частина перша статті 69 СК України).

Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один з подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17.

Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Дослідивши наявні у справі докази та давши їм належну оцінку, з урахуванням зміни апеляційним судом ухвали суду першої інстанції в частині забезпечення позову з арешту на заборону відчуження, суди правильно виходили із того, що оскільки предметом спору у справі № 199/16268/25 є визнання майна спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 і ОСОБА_2 і визнання за ОСОБА_2 права власності на частину указаного майна, тоді як право власності на спірне нерухоме майно зареєстровано за ОСОБА_1 , то наявні правові підстави для застосування заходу забезпечення позову у вигляді заборони відчуження нерухомого майна, яке є предметом спору у цій справі.

Враховуючи, що ОСОБА_1 може розпорядитися цим майном, активно заперечує проти права ОСОБА_2 на таке нерухоме майно, висновок суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, щодо співмірності заявленого позивачем виду забезпечення позову заявленим позовним вимогам та необхідності його застосування є законним та обґрунтованим.

Колегія суддів звертає увагу, що відповідні заходи забезпечення позову лише тимчасово обмежують право особи на розпорядження належним їй майном та жодним чином не впливають на реалізацію права володіння та користування ним.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до переоцінки обставин справи і доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судами попередніх інстанцій.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.

Якщо оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Оскаржувана постанова апеляційного суду, якою змінено з арешту на заборону відчуження ухвалу суду першої інстанції, відповідає критерію обґрунтованості судових рішень.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують правильність висновків суду першої інстанції з урахуванням зміни апеляційним судом у цій справі.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скаргапідлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанцій - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.

Щодо розподілу судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі із розподілу судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 402, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду